Доля (1897)/Сьвітять зорі, сьвітять…

Сьвітять зорі, сьвітять
З високого неба…
Та не думай, хлопче,
Що сьвітять для тебе!

Отся, з тисяч ясна,
Що всходить від бору,
Мов краєчок сонця,
Се — панова з двору.

Та друга, понижче,
Як злото хороша,
Що над ставом блима, —
Нашого пробоща.

Третя збоку іскри
Розсипа огнисті,
Мов куделю срібну,
То се — орґанистї.


Виблискують зорі,
Із полумя наче…
Лиш нема твоєї,
Хлопе-небораче!


Повідають люди,
Що колись на сьвітї
Бог запалив рівно
Всї зорі в блакітї.

Нї хлопа, нї пана
Не було на небі…
Кожен свою зірку
Власну мав для себе.

А став люд тулятись,
Здибав долю вбогу,
То за ним і зорі
Стратили дорогу.

Панські — наче білий
Таляр засияли,
Хлопські про те слїзми
В ріллю поспадали.