Сльози Аракса. Дивлюсь на тебе, мій Араксе:
Ти занїмів, мов той мертвяк…
А перш бувало… Боже! Як се
З тобою здїяло ся, як?
Журба бере… Та щось недуже
Похмура хвиля дочува:
О беріг бєть ся, гірко туже,
З нудьги в далечінь уплива.
Скажи-ж менї, Араксе славний:
По кому сльози ллєш дрібні?
Про час згадавши стародавний,
Чи що, не радий ти веснї?
Чого так гнївно поверх піниш,
Даремно очи туманиш,
Від нас до моря гоном линеш,
Мов там і краще і яснїйш?
Не каламуть води з натуги ;
Куди хапаєш ся втекти?
Нїгде тобі не збутись туги,
Булого щастя не знайти!
Хай береги твої байдужі
Знов оживлять рясні садки,
В день розцьвітають пишні ружі,
В ночи витьохкують пташки;
Нахилять верби думне чоло,
Розпустять віти молоді,
А вдарить спекою навколо, —
Купають листячко в водї.
Забувши під сопілку лихо,
Вівчар веселої утне,
В обід напитись любо, тихо
Свої ягнята прижене.
Аракс погнав клубками піну,
Сердито став швирять вали,
Весь затрусив ся, вигнув спину,
Мов грім слова його гули:
„Для чого, блазню, зняв ти мову
Таку безглузду та дурну,
Замерлі тїни кличеш знову,
Мене зворушуєш зі сну?
Вдовицї чим себе втїшати?
В нудьзї, сльозах, чи до пуття
Їй убиратись в красні шати
Як за призвільного життя?
Причепурюсь, — що з того буде?
Кого до лона пригорнуть?
Мої враги панують всюди
Мої сини в полонї мруть!
Пройшли ті днї, як краєм вільним
Пишавсь я з радостю відсїль,
До моря плив шляхом повільним,
Не колотив прозорих хвиль.
Вони рівнесенько дзюріли,
В них розсипали ся зірки,
Сьвітання одлиски лелїли
Та задивляли ся квітки.
Деж наша слава предковічна,
Де воля з чарками тими,
Де та минувшина велична,
Міста, та замки, та храми?
Сам Арарат не забуває
Про долю рідної землї,
Мене з любовю напуває,
Як мати — дїтоньки малі.
Але… Що нам струмцї цїлющі?
Не оживуть лани сухі,
Бо скрізь царюють Турки злющі,
До стонів болїсних глухі.
Моїх синів немає тута,
А скільки їх на чужинї
У злиднях носять рабські пута,
Горить в пекельному огнї!
Моїх синів враги прогнали,
Ярмом все чисто опрягли,
Невірні гнїзда позвивали,
Де наші праотцї жили!
Для кого-ж я квітчатись буду,
Садами всїю береги?
Не діждуть ся до віку-суду
Того побачити враги.
Поки сини мої в неволї,
Поки країни в їх нема,
Мене все мучити-муть болї:
Аракс завітів не лама!“
Замовк сердега з суму-горя,
Що гине мила сторона,
І знов подавсь собі до моря,
А в його думцї — все вона!
|