І. Що божий день ми встаємо з півнями;
Ще сьвітять ся по місту лїхтарі,
А голод нас жене в підземні ями,
Бо ми на те відвічні шахтарі.
Працює спина, плечі, ноги й руки;
Вже й сил нема, а все рвемо кремінь.
Що-ж нам придбав наш труд важкий та муки?
На старість лїт без крихти хлїба гинь!
Поєднаймось з братом брат,
Зачерпнїм лишень по чарцї!
Хай грімлять
Із гармат
Кати наші — працьодавцї,
Розсилають смерти жах!
А ми випємо за згоду,
За братерство та свободу,
Щоб настали по сьвітах!
З морського дна ми добуваєм перли,
Зробили рай ми з рідної землї;
Самі-ж мремо старцями, як і мерли,
Притьмом здихаєм у кромішній млї.
Крівавий піт з нас крапле, ллють ся сльози,
А в домовину ляжеш злидарем:
Не нас напоють виноградні лози,
Не ми себе в оксамит уберем.
Поєднаймось з братом брат… і. т. д.
Вялить нас труд і нужда перед часом;
Кому така голота дорога?
Хто не вважа машинами та мясом
Робітників, дешевших від шага?
Де чудеса, то там і наші сили;
Ми збудували Вавилон новий;
Немов ті пчоли — меду наносили,
А їсти — вибач, бо се мід не твій!
Поєднаймось і т. д.
Ми тулимось в холодних підземеллях:
Там наші хати; носим лахмани…
Товаришують з нами в тих оселях,
Ховаючись від сьвітла, кажани.
Тїкаєм ми до гурту з ними в нори,
Не дивимось на сонечко ясне…
На що-ж огнем палають наші зорі?
Чом сьміливійш завзяттє не сягне?
Поєднаймось і т. д.
Що-раз, як ми кров нашу розливаєм
За рідний край, — яка користь кому?
Мерзеного деспота уквітчаєм,
Тай молимось як Богови йому.
Не стяг війни розвіймо, а любови;
Пашницею засїймо скрізь поля.
Доволї люд уже потратив крови;
Прочнеть ся раб, що голову схиля!
Поєднаймось і т. д.
|
