До стокроти. Безщасна квітко польова!
В лиху годину зустріва
Тебе мій плуг і загинеш ти. Чи міг же я
Від леміша тебе спасти, Красо моя?
Не будуть жваві мотилї
Тепер, на ранїшній зорі,
В росї купаючись живій, Тебе хитать,
Коли злетять ся — день новий Гуртом витать.
Дощ над тобою поливав,
Північний вітер завивав;
Грозою хмара перейшла, Спинив ся грім, —
Ти потихеньку розцьвіла На диво всїм.
Від спек, від бур свої квітки
Укриють в затишку садки;
Деж сиротї знайти куток Посеред піль?
Хиба повіє холодок, Сховає шпиль.
З трави ти виткнулась на сьвіт;
Як снїг блищав твій нїжний цьвіт;
Всьміхалось сонечко тобі; Рости-б, так нї;
Мій плуг підтяв — ти мреш в журбі, Не жаль менї.
Отак і квітонька села:
Біди не знаючи, росла
Голубка-дївчина, як ось — На веснї лїт,
Де лихо нагле не взялось, Побило цьвіт.
Така-ж і доленька сьпівця:
Швиряють хвилї скрізь пловця,
Обвисне тьма, не видно зір; А він жене
Хиткий свій човен, поки вир Не заплисне.
Так добрий не втече від злих:
Працює з малечок малих,
Не скажеш, щоб „сякий-такий“, А сльози ллє…
Не тут для праведних покій, А в небі є !
Журюсь… А може вже черга
Давно й на мене пристига,
Життє — не счуєш ся й коли — Плуг відбере,
І все замовкне в царстві мли, На вік замре!
|