В чистім полї на роздолї Молоде ягня стрибає; Скрізь лїтаючи по волї, Пташка весело сьпіває; Молоденька швидка сарна Утїкає в холодок; Запахуща квітка гарна Розцьвілась на весь садок…
Тілько ми дїтий мордуєм
В підземелї без пуття,
Муки-стогону не чуєм
Та збавляємо життя.
Тілько ми дїтий неволим,
Запрягаємо в ярмо,
Поки дукам з тїлом кволим
І душі не продамо!
Плачуть дїтки бідолашні: „Ми не знаємо й доби; Ще мозолї учорашні Не зійшли, а знов роби! Инший раз не держуть ноги, Відпочинув би; так де? Напрацюєш ся до змоги, Що й гульня на ум не йде. Нас не тягнуть зелень, квіти, Не принажують луги, Хиба тілько, щоб спочити, У труну лягти з нудьги!
Змориш ся весь, аж повіки злипають ся, Трохи не падаєш з ніг;
Білими рожі червоні ввижають ся, Білими наче той снїг.
День під вагою мов клятий згинаєш ся, Важко, а треба нести;
Сьвіт ще не блимне, а ти підіймаєш ся, — Гайда — машину верти!
З грюком колеса закрутять ся, Ріже повітря, свистить;
В очах одразу помутить ся, Швидко й тебе завертить.
Мозок, і серце, і вікна, і стїни, Небо і стеля, і мухи, і все —
Разом закрутить ся (бігають тїни), — Мов його вихром несе!
З раннього ранку до пізньої ночи Пекло та грюк…
Прагнуть покою натружені очи, Слїпнуть від мук.
Перед машиною хочеть ся впасти, Крикнуть: „Спинись!“
Нї, нам судило ся тут і пропасти, Де нї піткнись!
Годїж, колеса, отак грюкотїти!
Плечі і спина — все тїло щемить.
Хай оддихнуть лиш знесилені дїти,
Збудуть ся пекла на мить!
Хай після труду зберуть ся до купи, —
Дїтям так любо в гуртї погулять;
Братні взаємини може сї трупи
Сьвіжим струмцем оживлять!
Годї знущатись над дїтьми невинними!
Хай промисловий наш рух
Їх поробив уже змалку машинами,
Людський понївечив дух:
Та не охопить узькими обсягами…
Сьвітло нового життя
Ярко засьвітить над тими нетягами,
Збудить нові почуття.
І зрозуміють усї до останнього,
Що не машини вони,
Знищуть основи життя безталанного,
Правдою стануть ся сни!
Задаремні всї благання:
Не дочувши нарікання,
Дальш колеса торохтять…
Що бездушні зрозуміють?
Люди людям кривду дїють,
Люди правди не хотять.
Замісць дїтям дати долю,
На природний шлях звести, —
Запакуєм у неволю,
Бо ми — вороги, кати
Тих створінь малих, безщасних,
Жертв безладдя повсякчасних,
Вікової слїпоти!
|