«Чого голота скиглить так?» —
Спитав мене дукач.
«Глянь за ворота, що там, як, —
То сам, — кажу, — побач».
Білівся сніг. Мороз тріщав,
Хапався нам до вух.
Трусились ми: не захищав
Від холоду й кожух.
Дідусь сивенький нам зустрівсь,
Весь гнеться в три біди.
«Пощо в таку добу поплівсь, —
Питаю я, — куди?»
«Пощо? — відрік дідусь на те. —
Бо в хаті не тепліш;
От і бреду, чи не дасте
На в'язку дров хоч гріш».
Роззуте, голе та слабе
Тиняється хлоп'я.
«Що з дому вигнало тебе?» —
Звернувсь до його я.
«Недужий батечко вмира,
Нам гинуть припада,
Мене й послали геть з двора
По хліб», — оповіда.
Під ліхтарем сидить блідна,
Задубла до кісток,
Якась-то женщина сумна
З двойком малих діток.
«Невже, — спитав я тут її, —
Тобі не милий світ?
Пожалуй дітоньки свої!»
Вона ж мені в одвіт:
«Мій чоловік за короля
Пішов десь воювать.
А ми… нас голод дошкуля,
Наш жереб — старцювать!»
Причепурившись найгарніш,
Красавиця пройшла,
Нам усміхнулась, ще смачніш
Бровами повела.
«Чи то ж, — промовив я, — така
Ганьба солодка річ,
Що на розпусту виклика
І в сю студену ніч?»
Вона очиці потупля,
Схиляє враз чоло:
«У мене в роті, — одмовля, —
Ще й ріски не було!»
Дукач мовчав та дивувавсь.
«Ходім, — кажу, — чи що?
На запит твій сам люд озвавсь:
То знай же — як і що».
|
