Доля (Грабовський, 1985)/Сльози Аракса

СЛЬОЗИ АРАКСА

Дивлюсь на тебе, мій Араксе:
Ти занімів, мов той мертвяк…
А перш бувало… Боже! Як се
З тобою здіялося, як?
 Журба бере… Та щось не дуже
 Похмура хвиля дочува:
 О берег б'ється, гірко туже,
 З нудьги в далечінь уплива.
Скажи ж мені, Араксе славний:
По кому сльози ллєш дрібні?
Про час згадавши стародавній,
Чи що, не радий ти весні?
 Чого так гнівно поверх піниш,
 Даремно очі туманиш,
 Від нас до моря гоном линеш,
 Мов там і краще, і ясніш?
Не каламуть води з натуги;
Куди хапаєшся втекти?
Нігде тобі не збутись туги,
Булого щастя не знайти!
 Хай береги твої байдужі
 Знов оживлять рясні садки,
 Вдень розцвітають пишні ружі,
 Вночі витьохкують пташки;
Нахилять верби думне чоло,
Розпустять віти молоді,
А вдарить спекою навколо —
Купають листячко в воді.
 Забувши під сопілку лихо,
 Вівчар веселої утне,

 В обід напитись любо, тихо
 Свої ягнята прижене».
Аракс погнав клубками піну,
Сердито став швирять вали,
Весь затрусився, вигнув спину,
Мов грім, слова його гули:
 «Для чого, блазню, зняв ти мову,
 Таку безглузду та дурну,
 Замерлі тіні кличеш знову,
 Мене зворушуєш зі сну?
Вдовиці чим себе втішати?
В нудьзі, сльозах чи до пуття
Їй убиратись в красні шати,
Як за призвільного життя?
 Причепурюсь, — що з того буде?
 Кого до лона пригорнуть?
 Мої враги панують всюди,
 Мої сини в полоні мруть!
Пройшли ті дні, як краєм вільним
Пишавсь я з радістю відсіль,
До моря плив шляхом повільним,
Не колотив прозорих хвиль.
 Вони рівнесенько дзюріли
 В них розсипалися зірки,
 Світання одлиски леліли
 Та задивлялися квітки.
Де ж наша слава предковічна,
Де воля з чарками тими,
Де та минувшина велична,
Міста, та замки, та храми?
 Сам Арарат не забуває
 Про долю рідної землі,
 Мене з любов'ю напуває,
 Як мати — дітоньки малі.
Але… Що нам струмці цілющі?
Не оживуть лани сухі,
Бо скрізь царюють турки злющі,
До стонів болісних глухі.
 Моїх синів немає тута,
 А скільки їх на чужині
 У злиднях носить рабські пута,
 Горить в пекельному огні!
Моїх синів враги прогнали,
Ярмом все чисто опрягли,

Невірні гнізда позвивали,
Де наші праотці жили!
 Для кого ж я квітчатись буду,
 Садами всію береги?
 Не діждуться довіку-суду
 Того побачити враги.
Поки сини мої в неволі,
Поки країни в їх нема,
Мене все мучитимуть болі:
Аракс завітів не лама!»
 Замовк сердега з суму-горя,
 Що гине мила сторона,
 І знов подавсь собі до моря,
 А в його думці — все вона!