Дика панї і иньші оповіданя/Жебрак
| ◀ Боягуз | Дика панї і иньші оповіданя Жебрак |
|
|
Хоч тепер був бідак і нужденний на тїлї, колись знав він лучші часи.
Коли мав пятнайцять лїт, переїхав йому віз ноги на гостинци, що йшов до Варвіль і зробив його калїкою. Від того часу ходив по жебрах, швендяючи по дорогах, дворах і загородах і гойдаючи собою на кулях, що підносили його рамена майже до висоти уший. Його голова неначе втискала ся межи два горби.
Його найшов в рові в передодень Всїх Сьвятих сьвященик з Білєт і охрестив Миколою Всїхсьвятим. Він ріс з милостинї ближних, а про якесь лучше вихованє не було у нього і мови. Одного разу перебрав в горівцї мірку, і се було причиною його калїцтва. Від того часу став жити прошеним хлїбом, був волокитою і посьміховищем, та не вмів нїчого більше робити, лише простягати руку.
Давнїйше баронова Даварі відступала йому до спаня якусь буду з соломою, біля курника на фільварку, що граничив із замком. В часах великого голоду мав він певний кусник хлїба і склянку овочевого напою в кухни. Часто дісталось йому кілька су від старої панї, що їх кидала на діл із свого ґанку або через вікно своєї комнати. Але вона вже давно померла.
По селах не давали йому зовсїм милостинї; знали його занадто. Він кождому докучив від чотирьох лїт своїм повільним ходом на двох деревляних ногах. Одначе не хотїв з відтам уступити ся, бо не знав нїчого більше в сьвітї понад той кутик краю, ті три чи чотири села, де провадив своє нужденне житє. Він мав границї на свою жебранину і нїколи їх не переступав.
Не знав, чи ще розтягає ся сьвіт по-за деревами, що далеко обмежали його краєвид. Про те він нїколи нїкого не випитував ся. Коли мужики були невдоволені тим, що він безустанно шкандибав попри їх поля або здовж їх ровів і кричали до нього: Чому ти не йдеш жебрати до иньших сїл, замість повзати тут вічно перед нашими вочима?
Він не відповідав нїчо, а віддаляв ся чимскорше, гонений несказаним страхом, неначе-б цїлком для них чужий, страхом наполоханого нуждаря, що догадує ся тисячу річий, нових людських лиць, незаслужених лайок, підозрілих поглядів, що його цїлком не знають, та жандармів, що ходять в двійку по дорогах, і зневолюють його інстиктовно укривати ся в корчах або за купами каміня.
Коли ще з далека вздрів їх блискуче від сонця оружє, почував в собі нагло незвичайну легкість і здібність, вишукати собі якесь безпечне місце і укривати ся. Він тодї сходив зі своїх куль, клав ся на землю неначе купка лахів, корчив ся в купу, ставав цїлком малим, незамітним, рівним з землею, як той заяць в леговищу, а його чорно-сїрі лахи мішали ся з барвою землї.
Він не мав анї пристановища, нї даху, нї хати, нї захисту. А прецїнь спав лїтом і зимою в стодолах або в хлївах, всунувшись там дуже зручно. Виносив ся звідтам так скоро і неспостережено, що нїкому і не впав на гадку. Знав добре всї дїри, куди дістати ся до середини будинка; відложивши кулї на бік, він видрапував ся з надзвичайною зручностю аж на під, де находила ся паша і там пересиджував часом чотири або й пять день, розуміє ся, як назбирав собі достаточну скількість поживи.
Жив серед людий неначе лїсний зьвір; не знав нїкого, не любив нїкого, а мужики ним холодно погорджували і відпихали неприязно від себе. Його називали "Дзвоном" бо баламкав ся на своїх костурах, як той дзвін межи двома поперечками.
Від двох днїв він не мав нїчого в устах. Нїхто не давав вже йому нїчого. Вкінци не хотїли його вже й бачити. Мужики вже з далека кричали до нього зі своїх порогів, коли наближав ся:
— Іди собі геть, нездаро! Та-ж нема ще й три днї, як я тобі дала кусник хлїба!
І він вертав ся на своїх підпорах та прямував до сусїдного дому, де його приймали в подібний спосіб.
Жінки кричали з одного порога до другого:
— Адже-ж не можна годувати того лїнюха цїлий рік!
Тимчасом лїнюх хотїв їсти що дня.
Він пройшов Сентілєр, Вервіль і Білєт і не випросив анї одного шелюга, нї одної окрушинки хлїба. Мав ще надїю на Турнуль; але треба було зробити дві француські милї дороги, гостинцем; а тут чув ся утомленим до безсиля, маючи живіт так порожний, як кишеню.
Але він пустив ся в дорогу.
Се було в місяци грудни; холодний вітер дув крізь поля, свистав між нагими галузями; грубі грізні хмари сунули ся по небі, неначе-б куди спішили ся. Калїка йшов помалу, переставляючи свої підпори одну після другої з тяжким трудом та похиляючи ся на нозї, що була скручена взад і кінчила ся кривою стопою, позавиваною онучками замість чобота.
Від часу до часу сїдав при рові і відпочивав кілька хвиль. Голод наповняв сумом його розбурхану, важку душу. Він мав лише одно на гадцї: „їсти“, але не знав, як до того прийти.
Цїлі три години мучив ся на довгій дорозї; опісля, як спостеріг дерева в селї, приспішив свої рухи.
Перший мужик, котрого стрінув і просив о милостиню, відповів:
— Ти знов тут, стара нуждо! Чи я нїколи тебе не позбуду ся?
І Дзвін йшов далї. Від дверий до дверий відпихали його злобно і відправляли без нїчого. Одначе він робив своє дальше терпеливо і уперто. Але не дістав анї одного су.
Тодї пробував заходити до дворів, грязнучи в розмоклій земли і вичерпаний з сил так, що не міг піднести своїх палиць. Всюди його відганяли без нїчого. Се був один з тих студених і сумних днїв, в яких серця стискають ся, уми нетерпеливлять ся, в яких душа понура, а рука не скора до запомоги.Як обійшов всї доми, які лише знав, пошпортав ся на краю рова, що тягнув ся здовж загороди господаря Шікета. Кулї висунули ся з під рамен і упали на землю, біля нього. Довго лежав він неподвижно і знав лише те одно, що сташно голодний; занадто був слабий на умі, щоби міг добре розміркувати свою незглубиму нужду.
Він ждав не знати чого, тим неозначеним жданєм, що криє ся в кождім з нас. Ждав на причілку загороди, на студенім вітрі, таємної помочи, якої надїємо ся завсїгди з неба чи від людий, не питаючи як, для чого, анї хто принесе тоту поміч.
Надбігла громадка чорних куряток, шукаючи свого житя в земли, живительцї всїх істот. Що хвилї підоймали вони дзюбком якесь зеренце або якусь недоглядну комашку, хробачка і так продовжали своє гляданє поволи і певно.
Дзвін приглядав ся їм, не думаючи про нїчо. Нараз прийшло йому до голови, (скорше може до живота і радше вражінє нїж гадка), що одно з тих звіряток з'їло би ся смачно, як би так його спечи над огнем в лїсї.
Що тим самим він сповнить крадїж, про те не було у нього нї гадки. Він підняв камінь, що лежав побіч нього, а що був зручний, кинув ним і убив легко найблизше куря. Пташина упала на бік, подриґуючи крильцями. Другі курята повтїкали скачучи на своїх дрібних ніжках, а Дзвін, підпираючись опять на своїх кулях і гойдаючись на оба боки, неначе ті курята, поспішив чим скорше, забрати свою добичу.
Коли прибув до малого тїла з закровавленою головною, одержав так сильний удар в плечі, що аж випустив з рук свої палицї і запоров носом на два кроки перед собою. То господар Шікет кинув ся на здобичника і збив його на квасне яблоко, бючи без памяти, так як бє мужик, котрому щось вкрадено; бив руками і ногами по цїлім тїлї слабосильного жебрака, неспроможного боронити ся.
Понадбігали люди із загороди і кождий з них чергою за приміром свого господаря почав жебрака мордувати. Коли вже помучили ся битєм, піднесли його, завели до древітнї і там замкнули, а самі побігли за жандармами.
Окровавлений і конаючи з голоду, лежав Дзвін на земли майже без житя. Запав вечер, настала ніч, а потім ранок. Він все ще не їв.
Около полудня явили ся жандарми і осторожно отворили двері. Сподївали ся якогось опору, бо господар Шікет запевняв їх, що його той волоцюга напав і він лише з великим трудом оборонив ся против нього.
Бриґадир закричав:
— Вставайте, ходїть!
Але Дзвін не міг анї рушити ся. Він намагав оперти ся на свої кулї, але се йому не повело ся. Всї думали тут про удаванє, про підступ, про злу волю злочинця; двох узброєних людий, лаючи люто, схопили його за руки і силою посадили на кулї.
Його напав страх, той уроджений страх жовтих тембляків, страх дичини перед стрільцем, миши перед котом. Лише з надлюдським висилком останнїх сил міг держати ся просто.
— В дорогу! — мовив бриґадир.
Він пішов.
Вся челядь господаря дивила ся, як він відходив. Жінки простягали за ним кулаки; чоловіки шуткували з нього і говорили: „Прецїнь його забрали! Добре, що позбули ся!“
Він віддалив ся із своїми двома сторожами. З розпукою здобув ся на енерґію, тягнути ся ще так до вечера. Цїлком здеревів і не знав навіть, що з ним дїє ся, зробив ся нездібним щось в загалї розуміти.
Люди, що його стрінули на дорозї, задержували ся, щоби йому придивити ся, а мужики бурмотїли:
— Се якийсь злодїй!
Над вечером прибули до столицї кантону. Він нїколи не ходив аж там. Він не уявляв собі на правду того, що з ним роблять, анї того, що могло його заскочити. Все те страшне, не передвиджене, ті постати і нові доми разили його громом.
Не промовив анї одного слова, не маючи нїчого до бесїди, бо не годен був вже нїчого більше понимати. Від тілько лїт він не говорив до нїкого і вже майже забув, як уживати свого язика; а його гадки були так помішані, що тяжко їх було уняти в які небудь слова.
Його замкнено до вязницї. Жандармам і на гадку не приходило, що він може хоче їсти і лишили його аж до другого дня.
Але коли раненько прийшли, щоби перевести з ним слїдство, він лежав на земли мертвий.
Дивне диво!