Дев'яносто третій рік/III/6
| ◀ Книга V. In daemone deus | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина III. У Вандеї Книга VI. Після перемоги — боротьба |
Книга VII. Феодалізм і революція ▶ |
|
Маркіз справді спустився в могилу.
Його одвели.
Темницю під Тургою негайно відчинили під суворим доглядом Сімурдена; туди поставили лямпу, кухоль води й буханець салдатського хліба, кинули в'язку соломи, й менше, ніж за чверть години після того, як рука священика схопила маркіза, двері в'язниці зачинилися за Лантенаком.
Після того Сімурден пішов шукати Ґовена; в цю хвилину на далекій церкві в Паріньє продзвонило одинадцяту годину вечора. Сімурден сказав Ґовенові:
— Я піду скличу військовий суд. Ти там не будеш. Ти — Ґовен і Лантенак — теж Ґовен. Ти занадто близький родич, щоб бути суддею; я ганю Егаліте за те, що він судив Капета. Військовий суд буде з трьох суддів: один офіцер — капітан Ґешан, один унтер-офіцер — сержант Радуб, і я за голову. Все це тебе вже не торкається. Ми все погодимо з декретом Конвенту і тільки доведемо, що це справді «колишній» маркіз де-Лантенак. Завтра військовий суд, після завтра — гільйотина. Вандея вмерла.
Ґовен нічого не відповів і Сімурден, заклопотаний важливою справою, що мав виконати, залишив його. Сімурден мав призначити час і обрати місце для кари. Як Лекініо в Ґранвілі, як Тальєн в Бордо, як Шальє в Ліоні, як Сен-Жюст у Стразбурзі, Сімурден мав звичку, що вважалася за добрий приклад, бути присутнім своєю власною особою підчас виконання кари; суддя приходив подивитись, як працює кат; звичай, що Терор 93 року запозичив у французького парламенту та в Еспанської інквізиції.
Ґовен також був заклопотаний.
Холодний вітер віяв од ліса. Ґовен, залишивши Ґешанові робити потрібні розпорядження, пішов до свого намету і взяв там свого плаща з відлогою і в його загорнувся. Цей плащ був обшитий одним рядком галуна, що, за республіканською модою, скупою на прикраси, відзначало головного командира.
Він почав ходити по тому кривавому полі, де почався наступ. Він був там сам один. Пожежа ще тривала, але на неї не звертали вже уваги. Радуб був коло дітей та їхньої матери, майже настільки-ж повний материнського почуття, як і вона; замок на мосту догорав, сапери боролись з вогнем; инші копали ями, ховали мертвих, перев'язували поранених; зруйновано барикаду, звільнено від трупів кімнати й сходи, вичищено місце різні, заметено купи страшного бруду перемоги; салдати робили з військовою швидкістю те, що можна було назвати прибиранням після бою. Ґовен нічого цього не бачив.
Він ледве глянув крізь свою задуму на місце вилому, де, з наказу Сімурдена, було подвоєно варту.
Він бачив цей вилом в темряві, за двісті кроків приблизно від того куточка рівнини, куди він ніби втік. Він бачив ту чорну діру. Там почалась атака три години тому; там Ґовен пройшов у вежу; там, в приземній залі була барикада; в цю приземну залю відчинялись двері в'язниці, де був маркіз. Варта коло вилому стерегла ту темницю.В той самий час, як його погляд невиразно бачив той вилом, в ухах його, ніби погребовний дзвін, лунали слова: «Завтра військовий суд, післязавтра — гільйотина».
Пожежу відрізнили, сапери вилили на неї всю воду, що могли здобути, але вона згасала помалу й вибухала ще иноді полум'ям; від часу до часу чути було, як тріскались стелі й завалювались поверхи; тоді звідти вилітали вихори іскор, ніби від смолоскипа, як ним стрепенути; блискавичне світло відкривало далекий обрій, і, раптом, велетенська тінь од Турги простягалася аж до лісу.
Ґовен ходив повільним кроком у цій тіні перед виломом у мурі вежі. Часом він закидав руки за голову, вкриту відлогою його командирського плаща. Він міркував.
Думки його не можна було б збагнути.
На очах відбулася нечувана зміна. Маркіз Лантенак одмінився. Ґовен був свідком тієї зміни.
Ніколи не повірив би він, що може статися щось таке в наслідок хоч би якого ускладнення подій. Ніколи в світі, навіть у сні, не міг би він собі цього уявити. Щось непередбачене, невідоме, що зневажливо грається людьми, схопило Ґовена й тримало його. Він бачив, як неможливе зробилося реальним, видимим, чутним, неминучим, невблаганим.
Що гадав він про це, він, Ґовен?
Ухилитися не можна було; треба було зважити.
Перед ним стало питання; утекти від нього він не міг.
Хто поставив це питання?
Самі події.
І не лише самі події.Бо коли події, мінливі в своїй суті, ставлять нам питання, справедливість, що є незмінна, вимагає од нас відповіди.
За хмаркою, що кидає на нас свою тінь, є зірка, що дає нам своє сяйво.
І однаково ми не можемо уникнути ні світла, ні тіни.
Це був неначе допит.
Ґовен ніби був на суді перед кимсь.
Перед кимсь страшним. Перед своїм сумлінням.
Ґовен почував, що все в ньому вагалось. Його найтвердіші переконання, його найвірніші обіцянки, його безодмінні постанови, — все похитнулося в глибинах його волі.
Буває тремтіння душі.
Що більше він обмірковував те, що допіру бачив, то більше почував себе стурбованим.
Ґовен республіканець, гадав, що він знає, і знав правду. Тепер виявилася вища правда. Понад правдою революційною є правда людська.
Того, що відбувалося, не можна було обминути; подія була поважна; Ґовен становив її частину; він був у ній, він не міг з неї вийти; і хоч Сімурден сказав йому: «Це тебе не торкається», він почував щось подібне до того, що має почувати дерево в ту хвилину, як його відривають від кореня.
Кожна людина має ґрунт; хитання того ґрунту викликає глибоке зворушення; Ґовен почував таке зворушення.
Він стискав голову обома руками, ніби для того, щоб звідти витиснути правду. Визначити такий стан виразно було не легко; спростити складне — нема нічого трудніщого за цеє. Перед ним були жахні цифри, їх треба було підрахувати; підрахувати долю, яка запаморока! Він теє пробував; він намагався здати собі справу; він робив зусилля зібрати свої думки, дисциплінувати опір, що почував у собі, переглянути знову факти.Він сам їх собі викладав.
Кому не траплялось у важливих обставинах не раз перебрати всі події, питаючи самого себе, якого напрямку триматися, чи йти вперед, чи відступити назад.
Ґовен тільки що бачив чудо.
Разом з земною боротьбою провадилася боротьба небесна.
Боротьба добра проти зла.
Люте серце було переможене.
Ґовен бачив, як з людиною, що мала в душі все лихе, — лютість, помилки, засліплення, злочинну упертість, гордість, егоїзм, — сталося чудо.
Перемога людяности над людиною.
Людяність подолала нелюдське.
І яким способом? Яким чином? Як було повалено велетня гніву й ненависти? Якої зброї вжито? Якої військової машини? Колиску.
Ґовена ніби осліпило. В розпалі соціяльної війни, в пожежі всякого ворогування й всякої помсти, в момент — найтемніший і найлютіший заколоту, в час, коли злочин віддавав усе своє полум'я, а ненависть віддавала ввесь свій морок, в момент боротьби, коли все вибухає, такий сумний та зловісний, що не знаєш уже, де справедливість, чесність, правда, раптово Невідоме, що таємно остерігає душі, осяяло блискучим вічним світлом і ясне й темне в людських душах.
Над темним поєдинком між неправдивим і сумнівним у глибинах раптом з'явилось обличчя правди.
Несподівано до справи вмішалася сила кволих.
Ми бачили, як перемогло троє бідних істот, що ледве народилися, несвідомих, покинених, сиріт, самотних, лепетливих, усміхнених, маючи проти себе громадянську війну, помсту, жахну логіку утисків, різанину, братовбивство, лють, ворожнечу, всі горгони; ми бачили, як не досягла мети ганебна пожежа, що мала зробити злочин; бачили, як розійшлися й не здійснилися страшні заміри; бачили, як зникли стародавня феодальна лютість, старе невблагане призирство, тая нібито досвідченість потреб війни; переконання стану; груба упертість хижої старости, — зникли перед блакитним поглядом тих, що ще не жили; і це зовсім природно, бо той, хто ще не жив, ще не робив зла; він є справедливість, він є правда; він є чистота, і величні янголи небесні живуть в маленьких дітях.
Корисне видовисько; рада; наука. Шалені співучасники нещадної війни раптом побачили, як проти всіх злочинів, всіх замахів, всього фанатизму, вбивання, помсти, що розпалюють огнища, проти смерти з смолоскипом у руці, над усім тим безмірним легіоном злочинів стала всемогутність, невинність.
І невинність перемогла.
Можна було сказати: «Ні, громадянська війна не існує, варварство не існує, ненависть не існує, злочин не існує, темрява не існує; щоб розвіяти ці примари, досить тієї світової зорі — дитинства».
Ніколи ще, в жадній боротьбі не виявилися так виразно і сатана, і бог.
Ареною цієї боротьби було сумління.
Сумління Лантенакове.
Тепер ця сама боротьба знов розпочиналася, ще жорстокіша, може ще рішучіша, в иншому сумлінні.
В сумлінні Ґовеновім.
Яке поле для боротьби — людина!
Ми віддані на поталу тим богам, тим потворам, тим велетням, нашим думкам.
Часто ці страшні супротивники топчуть нашу душу.
Ґовен міркував.
Маркіз де Лантенак, оточений, обложений, засуджений, поставлений по-за законом, стиснений, як звір в цирку, як цвях у обценьках, замкнений у своїй оселі, що стала йому за темницю, здушений з усіх боків залізною й вогняною стіною, якось добрав способу вимкнутися. Він зробив те чудо, що утік, вимкнувся; він доказав того надзвичайного вчинку, найтруднішого зі всіх у такій війні. Він знову оволодів лісом, щоб там заховатись, країною, щоб воювати, темрявою, щоб у ній зникнути. Він знов зробився страшним, зловісним мандрівником, що міг іти й проходити, ватагом невидимих, проводарем підземних людей, господарем лісів. Ґовен переміг, але Лантенак був на волі. Надалі Лантенак мав безпечність, перед ним був необмежений шлях, невичерпаний вибір притулків. Його не можна було знайти, він був незловимий, недосяжний. Лева було захоплено в пастку, а він звідти вийшов.
Але він знову туди повернувся.
Маркіз де Лантенак без примусу, з своєї власної волі залишив ліс, темряву, безпеку, волю, щоб повернутися до найстрашнішої загибели. Ґовен бачив, як безстрашно він кинувся спочатку в полум'я, хоч міг там задихнутися, а потім спустився по тій драбині, що віддавала його ворогам, і що була для инших рятувальною драбиною, а для нього драбиною загибели.
Для чого ж він те зробив?
Щоб урятувати трьох дітей.
А що тепер мали зробити з цим чоловіком?
Гільйотинувати його.
Таким чином, цей чоловік, ради трьох дітей, його власних? Ні; з його родини? ні; з його стану? ні; ради трьох дітей, убогих, перших — ліпших, невідомих, незнаних, босих, обірваних, — цей дворянин, цей князь, цей дід, врятований, вільний, переможець, бо втеча є тріюмф, важачи всім, все гублячи, все занапащаючи, гордо, в той самий час, як віддавав дітей, приніс свою голову, і ту голову, досі страшну, з цього часу величну, він офірував.
І що ж мали зробити?
Прийняти жертву.
Маркіз де Лантенак міг вибірати між своїм життям і чужим, в цьому величному виборі він вибрав свою смерть.І йому мали дарувати тую смерть.
Його мали вбити.
Яка заплата за героїзм!
На благородний вчинок відповісти вчинком диким!
Так принизити революцію!
Яке пониження для республіки!
В той час, як людина забобонів і рабства, раптово змінившись, увіходила в людяність, вони, люди, волі й визволення, мали б залишитися в громадянській війні, в крові у братовбивстві!
А високий божественний закон прощення, самовідданости, покути, саможертви мав би існувати у захисників темряви й не існував би в оборонців правди!
Як! не боротися з великодушности! Покоритися тій ганьбі, щоб з найсильніших стати найслабішими, щоб з переможців зробитися убійниками, дозволити сказати, що монархісти рятують дітей, а республіканці вбивають старих!
І невже всі побачать, як цей одважний салдат, цей дужий восьмидесятилітній дід, цей обезброєний супротивник, скоріше вкрадений, ніж взятий, схоплений якраз на доброму вчинку, звязаний з його власного дозволу, що мав ще на чолі піт од величної відданости, зійде на сходи ешафоту, як сходять по ступенях апотеози. І невже покладуть під ніж гільйотини ту голову, круг якої благаючи літатимуть три душі маленьких врятованих янголят? І перед цією карою, ганебною для катів, мали б побачити усміх на обличчі цього чоловіка й краску сорому на обличчі республіки.
І це все мало б статися в присутності його, Ґовена, начальника!
І невже він, маючи змогу стати на перешкоді цьому, нічого не зробить і спокійно погодиться з погірдливими словами: «Це тебе не обходить». Невже він не скаже собі, що одречення в такому разі, то — співучасть? Невже він не розуміє, що в такому безмірному вчинкові з тих двох, хто робить і хто дозволяє робити, той хто дозволяє робити, — гірший, бо він — полохливий падлюка.
Але, хіба ж не він обіцяв тую смерть Сімурденові? Він, Ґовен, людина милосердна, хіба ж не сказав він, що Лантенак є виняток, що до нього не може бути милосердя, й що він оддасть його Сімурденові.
Ту голову, — він винен її. Ну, що ж, він її оддає. От і все.
Та хіба ж це та сама голова?
Досі Ґовен бачив у Лантенакові лише лютого супротивника, фанатика роялізму й феодалізму, убійника полонених, ката розгнузданого війною, криваву людину. Тої людини він не боявся; Лантенак сам засуджував на смерть, і він його засудить; той сам був невблаганий, і його знайде невблаганим. Це було так просто; шлях був накреслений, і легко було ним іти, все було передбачено, — вб'ють того, хто сам убиває, жах перед цією людиною простою лінією вів до цього. Раптом, ця проста лінія перервалася, непередбачений зворот відкрив новий обрій, сталася метаморфоза. На кону з'явився новий, несподіваний Лантенак. З потвори виступив герой, навіть більше, ніж герой, — людина; більше ніж душа, — серце. Перед Ґовеном був уже більше не убійник, а рятівник. Ґовена прибила ця хвиля небесного світла. Лантенак вразив його, як блискавкою, своєю добрістю.
Невже цей новий Лантенак не змінить Ґовена? Невже назустріч цьому потокові світла не буде другого світла? Людина минулого піде вперед, а людина майбутнього — назад? Людина варварства й забобонів розгорне бистрі крила й, ширяючи, дивитиметься, як плазує там, внизу, в болоті й темряві, людина ідеалу! Невже Ґовен лежатиме ницьма в старій жорстокій колії, тимчасом як Лантенак здійметься на високості до дальших вчинків.
Ще одна річ.
А родина!Хіба ця кров, що він має пролити, — бо дозволити її пролити це все одно, що пролити самому, — хіба це не його кров, кров Ґовенова? Його рідний дід умер, але брат дідів був живий, і це був маркіз де Лантенак. Хіба той з двох братів, що був у могилі, не встане, щоб не дати другому увійти туди? Хіба він не наказував своєму внукові шанувати ту корону з білого волосся, сестру його власної авреолі? Хіба не став по-між ними, Ґовеном і Лантенаком той привид з гнівним поглядом?
Невже революція мала на меті спотворити людську натуру? Невже вона відбулася для того, щоб розбити родину, задушити людськість? Навпаки, 89 рік мав зміцнити, а не знищити вищі прояви людського духу. Зруйнувати твердині, то визволити людськість; знищити феодалізм, то заснувати родину. Влада походить від творця. Влада міститься у творці, а тому є лише батьківська влада; звідси законність королеви-бджоли, що творить свій нарід і що є королевою тому, що вона мати; звідси безглуздість короля-чоловіка, бо він, не бувши батьком, не може бути й володарем; звідси скасування короля, звідси республіка. Що то таке те все? То родина, людськість, то революція. Революція, то зшестя народу на престол. А в грунті народ — то людина.
Річ була в тому тепер, щоб знати, чи, коли Лантенак знов приєднався до людськости, він, — Ґовен, знов увійде до родини. Річ була в тому, щоб знати, чи дід і внук з'єднаються у вищому світлі, чи може на дідів наступ одповість внуків одступ.
В цій патетичній боротьбі Ґовена з своєю совістю питання, нарешті, стало так і розвязання, здавалось, виникало само собою: врятувати Лантенака.
Так. Але Франція?
Тут ця запоморочлива проблема раптом відмінялася.
Як! Франція була на сконанні! Францію було зраджено, вона була відкрита, зруйнована! Вона не мала рову, Німеччина переходила Рейн; вона не мала стіни, Італія переступала Альпи, а Еспанія — Піренеї. Їй залишалася велика безодня, — океан; вона мала для себе прірву. Вона могла на неї спертися. І, як велетень, спираючись на море, могла боротися з усією землею. Становище, не вважаючи ні на що, все-ж неприступне. Але ж ні, цього становища вона вже не мала. Океан, уже не належався їй. На океані була Англія. Англія, правда, не знала, як їй дістатися на берег; але ж був один чоловік, що хотів простягти їй руку й сказати Піттові, Крегові, Корнвалісові, Дундасові й усім тим піратам: «Приходьте!» Чоловік хотів гукнути: «Англіє, візьми Францію!» І цей чоловік був маркіз де Лантенак.
І цього чоловіка вони тримали в своїх руках. Після трьох місяців полювання, й шаленого переслідування, його нарешті схоплено. Рука революції лягла на проклятого; стиснений кулак 93 року схопив убійника рояліста за комір. Завдяки таємничій силі, що згори втручається в людські справи, цей убійник Отчизни чекає тепер кари в своїй власній родинній темниці; феодал сидів у феодальній в'язниці; каміння його замку обернулось проти нього й зачинилось за ним, і того, хто хотів зрадити свою країну, зрадила власна оселя. Очевидячки, все теє зробив бог. Прийшов слушний час; революція взяла в полон цього громадського ворога; він не міг більше воюватися, він не міг більше боротися, він не міг більше шкодити; в цій Вандеї, де було стільки рук, він один був мозок; коли з ним скінчити, громадська війна скінчиться. Його взято; розвязання трагічне й щасливе; після стількох убивств і різанини, він був тут, чоловік, що вбивав, а тепер була його черга вмерти.
Невже ж знайдеться хто-небудь, що врятує його?
Сімурден, цеб-то 93 рік, тримав Лантенака, цеб-то монархію, і невже знайшовся б хто-небудь, щоб вирвати здобич з цих бронзових обценьків! Лантенак, людина, в якій сконцентрувався той жмут бичів, що зветься минулим, маркіз де Лантенак був у могилі; важкі двері вічности зачинилися за ним і хто-небудь знайдеться, що прийде відсунути засова! Цей громадський злочинець був мертвий; і разом з ним умерли повстання, братовбивча боротьба, звіряча війна; невже ж хтось воскресить його?
О! як сміялась би та мертва голова!
Як цей привид сказав би: «От і добре, я знову живий, дурні!»
І як би він знову взявся до своєї огидної справи! як би він знову занурився, невблаганий і радісний, в безодню ненависти й війни! як би знову завтра ж побачили спалені хати, забитих полонених, добитих поранених, розстріляних жінок!
Та й врешті, чи не прибільшував Ґовен цього вчинку, що так його чарував?
Троє дітей гинули; Лантенак їх врятував.
Але хто ж їх загубив?
Хіба не Лантенак?
Хто кинув ті колиски в пожежу?
Хіба не Іманус?
Хто то такий Іманус?
Маркізів лейтенант.
Відповідає начальник.
Отже, палій і вбийник був Лантенак.
Що ж він зробив таке надзвичайне?
Він лише відмовився від злочину. Більше нічого.
Задумавши злочин, він відступив перед ним. Він злякався самого себе. Крик матери збудив у ньому той поклад одвічного людського жалю, той ніби осад якийсь всесвітнього життя, що є в кожній душі, навіть найзлочиннійшій. На цей крик він вернувся назад. З темряви, в яку він поринав, він повернувся до світла. Зробивши злочин, він виправив його. Вся його заслуга була в тому, що він не був потворою до кінця.
Так мало! І за це йому віддати все! Віддати йому простір, поля, луки, повітря, сонячне світло, віддати йому ліс, а він його використає для розбійництва, віддати йому волю, а він її використає для поневолення, віддати йому життя, а він його використає для смерти!
Що ж до того, щоб погодитися з ним, щоб умовлятися з гордою душею, щоб пропонувати йому визволення з якоюсь умовою, щоб вимагати від нього згоди за подароване життя припинити всяку ворожнечу і всяке повстання, — це була б страшенна помилка, така офіра; яку б перевагу це йому дало, об яке призирство вдарилися б, як споличкував би він питання відповіддю! Як би він сказав: «Залишіте ганьбу для себе! Убийте мене!». Справді, нічого не можна зробити з такою людиною, треба або вбити її, або визволити. Ця людина була на шпилі; вона завжди була ладна полинути, або пожертвувати собою; вона була для себе самої і своїм орлом, і своєю безоднею. Дивна душа.
Убити його? Яка мука! Визволити? Яка відповідальність.
Коли б Лантенака було врятовано, з Вандеєю довелося б починати все спочатку, як з гідрою, поки не відрубано їй голови. В одну мить, з швидкістю метеора, все полум'я, що згасло, коли зникла ця людина, спалахнуло б знову. Лантенак не спочив би, аж доки не виконав би свого огидного плану: — як віко на труну, навалити монархію на республіку й Англію на Францію. Врятувати Лантенака — то пожертвувати Францією; життя Лантенака — то смерть сили безневинних людей, чоловіків, жінок, дітей, захоплених хатньою війною; це десант англійців, відступ революції, зруйновані міста, пошарпаний народ, залита кров'ю Бретань, здобич, віддана знов у пазурі. І Ґовен, серед усього того невиразного світла й протилежної ясности, бачив, як вимальовується й стає перед ним проблема: визволення тигра.
А потім знову питання повставало в своєму початковому вигляді; Сизифів камінь, що є не що инше, як боротьба людини з самою собою, спадав: Чи справді ж Лантенак тигр?
Може він був їм раніше. А тепер? Ґовенів розум губився у тих запаморочливих спіралях, що знов і знов перевиваються та що роблять думку схожою на вужа. Справді, навіть після пильного міркування, чи можна ж було заперечити, що у Лантенака була відданість, стоїчна саможертва, велична безкористовність? Як! Перед усіма роззявленими пащами громадянської війни, виявити людяність! Як! У конфлікт нижчих правд внести правду вищу; довести, що по-над королівською владою, по-над революціями, по-над усіма земними справами, є висока ніжність людської душі, оборона кволим від дужих, порятунок, що повинні дати ті, що врятувалися, тим, що гинуть, батьківські почуття до всіх дітей у всіх старих. Довести всі ці прекрасні речі, і довести їх ціною своєї голови! Як! бути генералом і відмовитися від військових планів, від боротьби, від реваншу! Як! бути роялістом і, взявши терези, покласти на них з одного боку французького короля, монархію 15-ти віків, повернення старих законів, відновлення давнього суспільства, а з другого боку — трьох якихсь маленьких селянських дітей, і зважити, що король, трон, скипетр і п'ятнадцять віків монархії легчі за вагу трьох безневинних! Невже це все — ніщо! Як! той, хто зробив це, все-ж є тигр, і з ним треба поводитись, як з диким звірем! Ні! ні! ні! Людина, що освітила божественим світлом безодню громадянської війни, — не потвора! Носій меча перетворився на носія світла. Пекельний Сатана зробився знову небесним Люцифером. Лантенак спокутував усі свої жорстокості цим вчинком саможертви; гублячи себе матеріяльно, морально він врятував себе; він сам себе уневиннив; він сам підписав своє помилування. Хіба ж нема права самого себе прощати. З цього часу він був гідний пошани.
Лантенак став надзвичайний.
Тепер була Ґовенова черга.
Ґовен мусив дати йому відповідь.
Тоді у світі був хаос боротьби гарних і поганих пристрастів; Лантенак, опанувавши той хаос, звільнив із нього людськість; тепер Ґовенові треба було з цього хаосу звільнити родину.
Що він зробить?
Чи має ж він ошукати боже довір'я?
Ні. І він шепотів сам у собі: «Врятуй Лантенака».
Ну, гаразд. Іди допомагай англійцям. Зробися дезертиром. Переходь до ворогів. Врятуй Лантенака й зрадь Францію.
Він затремтів.
О, мрійнику! Ти не маєш одної зваги! — І в темряві Ґовен бачив зловісний усміх сфінксів.
Це становище було ніби страшне роздоріжжя, де зійшлися й стали супроти себе ворожі істини і де пильно дивились одна на одну три найвищі людські ідеї — людськість, родина, Отчизна.
Кожний з цих голосів промовляв своє слово, і кожний говорив правду. Як вибірати? Здавалося, що кожний з них знаходив поєднання мудрости й справедливости й казав: «Зроби так». Але чи справді ж треба було робити теє? Так. Ні. Розум говорив одно, почуття инше, й обидві поради були супротивні одна одній. Міркування, то лише розум; почуття — часто є сумління: одно в самій людині, друге приходить згори.
Тому почуття, хоч не таке виразне, але могутніше.
Проте, яка сила в суворому розумі!
Ґовен вагався.
Страшне вагання.
Дві безодні розкривалися перед Ґовеном. Згубити маркіза? чи врятувати його? Треба було кинутися в одну або в другу.
В котрій з тих двох безодень був обов'язок?
Тут дійсно справа була в обов'язку.
Той обов'язок стояв, зловісний — перед Сімурденом, страшний — перед Ґовеном. Простий — перед одним; складний, різний, заплутаний — перед другим.
Вибило північ, потім першу годину ранку. Непомітно для себе Ґовен помалу наблизився до вилому.
Пожежа кидала лише невиразний відблиск і згасала. Той відблиск одбивався на височині по той бік вежі, і височину часами було видко, а потім вона знову зникала, коли дим застеляв огонь. Те блимання, то спалахуючи, то перетинаючись раптовою темрявою, надавало всім речам неприродний вигляд і робило вартових у таборі схожими до якихсь потвор. Ґовен, крізь свою задуму неуважно дивився, як дим зникав од полум'я, а полум'я від диму. Те з'являння й зникання світла в нього перед очима мало якусь аналогію із з'являнням і зниканням правди в його розумі.
Зненацька, між двома звоями диму, з пожарища, що вже пригасало, вилетів віхоть і ясно освітив верх височини, вихопивши з темряви червоний силует возу. Ґовен подивився на того воза; навколо нього були вершники у жандармських капелюхах. Йому здалося, що це той самий віз, що він бачив на обрії в Ґешанову підзору трубу перед кількома годинами, в ту хвилину, як заходило сонце. На возі були люди, вони, видко, розвантажували його. Те, що вони здіймали з возу, було, мабуть, важке і часами видавало металевий брязкіт; важко було сказати, що це таке; воно скидалося на зруб; двоє людей зняли з возу і поклали на землю короб, що містив у собі, вважаючи на його форму, якусь трикутну річ. Віхоть згас, все знову поринуло в темряву, Ґовен з нерухомим поглядом лишався замислений перед тим, що було там у темряві.
Засвітилися лихтарі, на височині ходили сюди й туди люди, але постаті, що ворушилися, були невиразні, до того ж Ґовенові, що стояв на другім боці рову, внизу, не видко було всього, що діялося на самій височині.
Щось говорили, але слів не можна було розібрати. Часами гучали удари по дереву. Чути було ще якийсь металевий скрегіт, схожий на брязкіт коси, коли її гострять.
Вибило другу годину.
Ґовен помалу, як той, хто з більшою охотою робив би два кроки вперед і три назад, попрямував до вилому. Коли він наблизився, варта, пізнавши в півтемряві його начальницький обшитий галунами плащ з відлогою, віддала йому належну честь. Ґовен увійшов у приземну залю, обернену в кордегардію. Під склепінням висів лихтар. Він освітлював залю як-раз настільки, що можна було пройти, не наступаючи на ноги постових салдат, що лежали долі на соломі і здебільшого спали.
Вони полягали тут; тут вони билися з ворогами перед кількома годинами; картеча, розсипана під ними на долівці зернами заліза й олива і негаразд виметена, трохи заважала їм спати; але вони були потомлені і спочивали. Ця заля була жахливе місце; тут атакували; тут рикали, вили, скреготали зубами, рубали, вбивали, помирали; багато з межи них полягло мертвими на цій долівці, де вони тепер спали; та солома, що була їм за постелю, всмоктувала кров їхніх товаришів. Тепер все це було скінчено, кров висохла, шаблі витерли, мерці мертві; а вони, вони спокійно спали. Така війна. А втім, рано чи пізно, все в світі засне тим самим сном.
Коли увійшов Ґовен, дехто з тих, що спали, позхоплювалися, між ними й офіцер, що командував постом. Ґовен показав йому на двері темниці.
— Відчиніть мені, — сказав він.
Засуви відсунули, двері розчинилися.
Ґовен увійшов у темницю.
Двері знову зачинилися за ним.