Дев'яносто третій рік/III/4
| ◀ Книга III. Смерть святого Бартоломея | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина III. У Вандеї Книга IV. Мати |
Книга V. In daemone deus ▶ |
|
Цього ж вечора, мати, що брела, як ми бачили, майже навмання, все ще йшла вперед, як і цілий той день. Зрештою так бувало що-дня: вона все йшла вперед і ніколи не зупинялася. Сон, що знемогав її в першому ліпшому кутку, не був відпочинком, так само й те, що вона їла, як птиця, яка десь підхопила крихту, не було їжою. Вона їла й спала як-раз стільки, щоб не впасти мертвою.
Попередню ніч вона перебула в порожній клуні, в одному з тих руйновищ, що їх так багато залишають по собі громадянські війни; вона знайшла серед пустельного поля чотири стіни, відчинені двері, трохи соломи по-під рештками даху й вона лежала на тій соломі, під цим дахом, почуваючи, як поміж соломою шарудять пацюки, й бачачи крізь дах схід зірок. Вона спала скілька годин; потім прокинулась серед ночи й зараз же вирушила в дорогу, щоб пройти як-найбільше, доки почнеться денна спека. Для того, хто подорожує влітку пішки, північ сприятливіша за південь.
Вона йшла тим скороченим шляхом, якого показав їй один вантортський селянин: вона прямувала все на захід. Коли б хто був біля неї, то чув би, як вона безупинно промовляла півголосом: — Тург. Окрім імен трьох своїх дітей, вона знала майже одне це слово.
Йдучи, вона думала. Вона думала про пригоди, яких їй довелося зазнати, думала про все те, що вона перетерпіла й що прийняла, про зустрічі, зневаги, умови, які їй було роблено, про торг, який їй бував пропонований і якому вона мусила підлягати, чи то за якийсь притулок, чи то за шматок хліба, чи просто за те, що їй показано було дорогу. Нещаслива жінка ще нещасніша за нещасливого чоловіка, бо вона є також знаряддям до втіхи. Страшне блукання! А втім все це було для неї байдуже, аби знайти дітей.
Хутко вона зустріла на свойому шляху якесь село. Ще ледве розвиднювалось, і все навкруги поринало ще у нічній темряві; однак, де-які двері були вже трохи відчинені на вулицю, й цікаві голови визирали з вікон. Люди хвилювалися, як сполохані бджоли в улику. Це стосувалося до гуркотіння коліс та брязкоту заліза, що було чутно.
На майдані, перед церквою, гурт здивованих людей, дивлячись вгору, роздивлявся, як з найближчого горбка спускалося щось дорогою до села. То був віз на чотири колеса; його тягло п'ятеро коней, запряжених ланцюгами. На возі видко було якусь купу, схожу на купу довгих колод, на середині тої купи видко було щось невиразне, вкрите парусиновим покровцем, що мав вигляд савану. Десятеро вершників їхало попереду воза й десятеро позаду. На цих людях були шапки на три роги, а по-за плечима в них стреміли вістря, подібні до голих шабель. Увесь цей поїзд наближався помалу, вимальовуючись на обрії чіткими чорними контурами. Віз здавався чорним, коні здавалися чорні й вершники здавались чорні. Ранок білів по-за ними.
Все те вступило де села й попрямувало до майдану.
Підчас наближення возу трохи розвиднилося, й можна було виразно бачити цей поїзд, що був схожий на поїзд тіней, бо звідти не виходило жадного слова.Вершники були жандарми й вони справді тримали голі шаблі. Накриття на возі було чорне.
Нещаслива мандрівна мати теж вступила в село й наблизилася до юрби селян якраз в ту хвилину, коли віз і жандарми прибули на майдан. В юрбі приглушені голоси шепотіли запитання та відповіді.
— Що це таке?
— Це їде гільйотина.
— Звідки вона їде?
— З Фужеру.
— Куди вона простує?
— Я не знаю. Кажуть, що до якогось палацу близько Паріньє.
— Паріньє?
— Нехай їде куди хоче, аби не спинялася тута!
Той великий віз з своїм вантажем, вкритим ніби саваном, ті коні, ті жандарми, бряжчання ланцюгів, мовчання всіх тих людей, досвітня година, все те разом було марівне.
Той гурт переїхав майданом і виїхав із села, що містилося у западині поміж горою та схилом. За чверть години селяни, що залишалися, як скам'янілі, знову побачили жалібну процесію на верху горба, на заході. Великі колеса підскакували по вибоїнах, упряжні ланцюги дзвонили на ранішньому вітрі, шаблі блищали; сонце сходило. Шлях завернув, усе зникло.
То було саме в той час, коли Жоржета в бібліотечній залі прокинулася поруч зі своїми братами, що ще спали, й сказала на добридень своїм рожевим ніжкам.
Вона також вийшла з села, швидко за поїздом і простувала слідом за ним, на деякому віддалені позад другого ескадрону жандармів. Раптово слово гільйотина згадалося їй: «гільйотина» думала вона; ця дикунка, Мішель Флешар, не відала, що то значить, але інстинкт попереджав її; не розуміючи чого, вона затремтіла, і їй здалося жахливо йти позад цього; вона звернула ліворуч від шляху, поміж дерева; то був Фужерський ліс.
Проблукавши якийсь час, вона помітила дзвіницю й дахи. То було село на узліссі, й вона пішла туди. Вона була голодна.
Це село було одно з тих, де республіканці влаштували військову варту.
Вона пройшла до майдану з будівлею мерії.
І в цьому селі також панував неспокій та хвилювання. Юрба купчилася перед ґанком на скількі сходин, що провадив до мерії. На цьому ґанку видко було чоловіка в супроводі салдатів, що тримав у руці великий розгорнений папір. Праворуч від нього стояв барабан, а ліворуч чоловік, що мав горщика з клеєм та квача, щоб наклеїти оголошення.
На балконі, над ґанком, стояв мер в трьохбарвному шарфі, доданому до його селянського вбрання.
Чоловік з папером у руці був громадський оповісник.
На його перев'язі було почеплено маленьку подорожню торбу; по цьому було видко, що він ходив від села до села й оповіщав про щось цілу країну.
В ту хвилину, як Мішель Флешар наблизилася, він саме розгорнув папера й почав з нього вичитувати. Він промовив голосно:
— «Французька республіка єдина й неподільна».
Барабан заторохтів. По юрбі пробігла наче хвиля. Де-хто зняв шапку, инші глибше насунули свої капелюхи. В той час і в тій країні можна було майже цілком вірно визначити чиїсь переконання, по убору на голові: капелюхи були роялісти, шапки — республіканці. Невиразне шепотіння припинилося, всі слухали, оповісник читав:
— «…з огляду на накази та уповноваження, надані нам від Комітету громадянського рятунку»…
Барабан заторохтів вдруге. Оповісник провадив далі:
— «…Та для виконання декрету Національного Конвенту, який ставить по-за межами закону всіх бунтівників, що їх взято зі зброєю в руках, та засуджує до найвищої кари кожного, хто даватиме їм притулок та допомагатиме їм тікати…»
Один селянин запитав тихо свого сусіда:
— Що то за найвища кара:
Сусіда відповів:
— Я не знаю.
Оповісник махнув оголошенням:
— «…Згідно з артикулом 17, закону 30-го квітня, що надає всі уповноваження делегатам та суб-делегатам проти бунтівників, по-за межами закону визнано…»
Він зробив павзу й читав далі:
— «…тих осіб, що їх імена та прізвища зазначено нижче…»
Уся юрба наставила вуха.
Голос оповісника загремів, як грім. Він промовив:
— «Лантенак, розбійник».
— Це монсеньйор, — прошепотів один селянин.
І в цілій юрбі почулося шепотіння:
— Це монсеньйор.
Оповісник казав:
— «…Лантенак, колишній маркіз, розбійник. Іманус — розбійник».
Двоє селян ззирнулися між собою.
— Це Ґуж-ле-Брюан.
— Так, це Бриз-Бле.
Оповісник вичитував список далі:
— «Ґран-Франкер, розбійник…»
Юрба шепотіла:— Це панотець.
— Так, пан абат Тюрмо.
— Так, він служить священиком десь недалеко Шапельського лісу.
— І все ж він розбійник, — сказав один з шапкою на голові.
Оповісник читав:
— «…Буануво, розбійник. Двоє братів Пік-ан-Буа, розбійники. Узар, розбійник…»
— Це пан де-Келан, — промовив один селянин.
— «Паньє, розбійник…»
— Це пан Сефер.
— «…Плас-Нет, розбійник».
— Це пан Жамуа.
Оповісник читав далі, не вважаючи на ті уваги.
— «…Ґінуазо, розбійник. Шатне, прозваний Робі, розбійник…»
Один селянин прошепотів:
— Ґінуазо — це Білявий, Шатне — це де-Сент-Уен.
— «…Уанар, розбійник», — вичитував оповісник.
Тоді серед натовпу загомоніли:
— Він із Рюльє.
— Так, це Бранж Дор.
— Його брата вбито під час атаки Понторсону.
— Так, Уанар Малон'єр.
— Гарний юнак, 19-ти років.
— Увага, — мовив оповісник. — Ось кінець спискові: «Бель Вінь, розбійник. Ля-Мюзет, розбійник, Сабрту, розбійник. Брен Дамур[1], розбійник…»
Якийсь парубок штовхнув ліктем дівчину.
Дівчина всміхнулася.
Оповісник читав далі:
— «…Шант-ан-Івер, розбійник. Ле-Ша, розбійник.»
Один селянин сказав:
— Це Муляр.— «…Табуз, розбійник…»
Якийсь селянин сказав:
— Це Ґофр.
— Їх є двоє Ґофрів, — додала якась жінка.
— І обидва хороші, — прошепотів якийсь хлопець.
Оповісник струсонув оголошенням, а барабанник ударив у барабан. Оповісник знову почав читати:
— «Всіх вищеназваних, хоч би де їх схоплено, після посвідчення їхньої особи, негайно буде скарано на смерть…»
Юрбою перебіг рух.
Оповісник читав далі:
— «…Того, хто дасть їм притулок, або допоможе їм тікати, буде віддано до військового суду й скарано на смерть. Підписано…»
Настала найглибша тиша.
— «…Підписано: уповноважений Комітету громадського рятунку Сімурден».
— Піп, — сказав один селянин.
— Колишній священик з Паріньє, — мовив другий.
Якийсь міщанин додав:
— Тюрмо й Сімурден. Білий піп та синій піп.
— Обидва чорні, — мовив другий міщанин.
Мер, що був на балконі, зняв свого капелюха й вигукнув:
— Хай живе республіка!
Барабан сповістив, що оповісник ще не скінчив. І справді він зробив знак рукою.
— Увага, — сказав він. — Ось чотири останні рядки урядового оголошення. Їх підписав начальник експедиційного загону Кот-дю-Нор, командир Ґовен.
— Слухайте! — казали серед юрби.
Оповісник прочитав:
— «Під загрозою смерти…»
Всі принишкли.
— «…Для виконання вищезазначеного наказу, заборонено допомагати хоч в який спосіб дев'ятнадцяти названим тут бунтівникам, яких в цей самий час оточено та заперто в Турзі.»
— Що? — сказав чийсь голос.
То був жіночий голос. То був голос матери.
Мішель Флешар умішалася в юрбу. Вона нічого не слухала, але те, що й не слухаєш, чуєш. Вона почула те слово, Тург. Вона підвела голову.
— Що? — мовила вона вдруге, — Тург?
На неї подивилися. Вона була мов непритомна. Була в лахмітті.
Люди загомоніли:
— Це якась злодійка.
Селянка, що мала в руках кошика з гречаними коржиками, наблизилася до неї й мовила тихенько:
— Цитьте!
Мішель Флешар здивовано подивилася на ту жінку. Вона знову нічого не розуміла. Та назва, Тург, була, як блискавка, по якій знову настала ніч. Хіба їй невільно було спитати? І чого на неї так дивляться?
Тим часом барабанник ударив у барабан в-останнє, оголошення було приклеєно, мер повернувся до мерії, оповісник попрямував до якогось иншого села, і юрба почала розходитися.
Один гурт залишився коло оголошення. Мішель Флешар підійшла до того гурту.
Там розмовляли про людей, визнаних по-за межами закону.
Були селяни й міщани, цеб-то білі й сині.
Один селянин казав:
— Ну, все ж вони не мають всіх. Дев'ятнадцятеро — це тільки дев'ятнадцятеро. Вони не мають ні Пріу, ні Бенжамена Мулена, ні Ґупіля з Андуйєзької парафії.— Ні Лорьєля з Монжану, — мовив другий.
Инші додали:
— Ні Бріс Дені.
— Ні Франсуа Дюдуе.
— Так, того, що з Лавалю.
— Ні Гює з Лоней-Вільє.
— Ні Ґрежі.
— Ні Пілона.
— Ні Фелеля.
— Ні Менісана.
— Ні Ґегаре.
— Ні трьох братів Ложре.
— Ні пана Лешандельє з П'єрвіля.
— Дурні! — сказав суворий дід з білим волоссям. — Вони мають все, коли мають Лантенака.
— Вони ще не мають його, — пробурмотів один з молодших.
Старий заперечив:
— Як Лантенака взято — взято душу. Як Лантенака вбито — вбито й Вандею.
— Хто ж то такий той Лантенак? — запитав один міщанин.
Другий відповів:
— Це один із «колишніх».
Ще один сказав:
— Це з тих, що розстрілюють жінок.
Мішель Флешар почула це й сказала:
— Це правда.
На неї озирнулися.
Вона додала:
— Тому, що мене розстріляли.
Слова були незвичайні; було таке вражіння, ніби живий каже про себе, що він мертвий. Її почали розглядати трохи скоса.
Справді, не можна було дивитися на неї спокійно: тремтяча, стурбована, вся червона від страшної душевної муки й така перелякана, що кожного могла налякати. В безнадії жінки є якесь безсилля, що робить страшне вражіння. Здається, бачиш істоту, що висить на краю долі. Але селяни сприймають всі речі більш поверхово. Один із них пробурмотів:
— Може це шпигунка.
— Мовчіть і йдіте собі геть, — сказала їй тихенько та сама добра жінка, що вже раз говорила до неї.
Мішель Флешар відповіла:
— Я не роблю нічого лихого. Я шукаю своїх дітей.
Добра жінка глянула на тих, що дивилися на Мішель Флешар, торкнулася пальцем свого чола й, підморгуючи, сказала:
— Вона не сповна розуму.
Потім вона відвела її набік і дала їй гречаного коржика.
Мішель Флешар, не подякувавши, жадливо вкусила коржика.
— Так, — сказали селяни, — вона їсть, як звір. Це божевільна.
Решта юрби розійшлася. Один відходив по одному.
Коли Мішель Флешар з'їла коржика, вона сказала селянці:
— Це добре, я попоїла. Тепер в Тург!
— Знову за своє! — скрикнула селянка.
— Мені треба йти до Турги. Покажіть мені дорогу до Турги.
— Нізащо! — сказала селянка. — Щоб вас там убили, так? Окрім того, я й не знаю дороги. Чи ви справді божевільна? Послухайте, бідна жінко, ви видко дуже втомилися. Хочете відпочити у мене?
— Я не відпочиваю, — сказала мати.
— У неї зовсім подряпані ноги, — мовила селянка.
Мішель Флешар сказала:
— Я ж вам кажу, що в мене покрали моїх дітей. Одна маленька дівчинка й двоє маленьких хлопців. Я йду з лісу. Про мене може сказати Тельмарш-старець. І потім чоловік, що я зустріла там, у полі. Цей самий старець вилікував мене. Здається, у мене було щось зламано. Все це справді було. Ще є сержант Радуб. Можна спитати в нього. Він скаже. Бо то ж він зустрів нас у лісі. Троє, кажу ж вам, троє дітей. Найстаршого звуть Рене-Жан. Я можу довести все це. Другий називається Товстий Ален, а ще одна — зветься Жоржета. Мій чоловік помер. Його вбито. Він був чиншовиком в Сіскуаньярі. Мені здається, що ви дуже добра жінка. Покажіть мені дорогу. Я не божевільна, я мати. Я загубила своїх дітей. Я шукаю їх. От і все. Я не знаю напевне, звідки я йду. Минулу ніч я спала на соломі в якійсь клуні. Тург — ось куди я йду. Я не злодійка. Ви бачите, що я кажу правду. Треба допомогти мені знайти моїх дітей. Я не знаю цієї країни. Мене розстріляно, але я не знаю, де.
Селянка похитала головою й сказала:
— Слухайте, голубко, підчас революції не можна казати такого, чого ніхто не розуміє. Вас можуть заарештувати за це.
— Але ж Тург? — скрикнула мати. — Пані, ради любови до дитятка Ісуса й святої пречистої райської діви, прохаю вас, благаю вас, пані, богом вас прошу, скажіть мені, кудою треба йти, щоб прийти в Тург?
Селянка розгнівалася.
— Я не знаю! а як би й знала, то не сказала б цього! Це погане місце. Туди не можна йти.
— Однак, я піду туди, — сказала мати.
І вона пішла.
Селянка подивилася, як вона відходила, й сказала сама до себе:
— Слід, однак, щоб вона попоїла.
Вона побігла за Мішель Флешар і впхнула їй до рук гречаного коржа.
— Це вам на вечерю.
Мішель Флешар взяла гречаника, нічого не відповіла, не повернула голови і йшла далі.
Вона вийшла із села. Дійшовши до останніх хат, вона зустріла трьох маленьких дітей, обідраних і босих. Вона наблизилася до них і сказала:
— Ці — то двоє дівчаток і один хлопчик.
І, побачивши, що вони дивляться на її хліб, вона віддала його їм.
Діти взяли хліб, але їм було страшно.
Вона увійшла до лісу.
Того ж дня, перед світанком, у невиразній темноті лісу, на ділянці дороги, що йде від Жавене до Лекусу, трапилося таке:
Всі шляхи в «Гаю» дуже западисті, а шлях від Жавене до Паріньє через Лекус найзаглибленіший. До того найпокрученіший. Це швидче рів, ніж шлях. Цей шлях іде від Вітре й колись він мав честь трусити карету мадам де-Севіньє. Праворуч і ліворуч його, наче мури, тягнуться кущі. Немає кращого місця для засідки.
Того самого ранку, за годину перед тим, як Мішель Флешар з иншої частини лісу прибула в перше село, де вона бачила погребовий віз в супроводі жандармів, — в лісовій гущавині, що нею переходить шлях в Жавене, зійшовши з мосту на Куеноні, причаїлася купа невидимих людей. Гілки дерев заховували все. Ті люди були селяни, на них було ґріґо — хутряні плащі, що в шостому віці носили королі бретонські, а в вісімнадцятому — селяни. Ті люди були озброєні, дехто рушницями, дехто сокирами. Ті, що мали сокири, склали на галявині вогнище з сухого хмизу та кругляків, його тільки треба було підпалити. Ті, що мали рушниці, стали по обидва боки дороги, неначе чогось дожидаючи. Хто міг би бачити крізь листя, помітив би скрізь пальці на курках з рушниць та дула з карабінів, наведені в отвори поміж перехрестями гілок. Ті люди засідали на когось. Всі рушниці було націлено на дорогу, що вже біліла на світанню.
В ранішньому блідому світлі приглушені голоси розмовляти:
— Чи ти певний того?
— Звичайно, всі кажуть.
— Вона скоро їхатиме?
— Кажуть, що вона вже в нашій країні.
— Не слід, щоб вона вийшла з неї.
— Треба спалити її.
— Для того й зібралися наші три села.
— Так, а варту?
— Варту заб'ють.
— Але, чи їхатиме вона цею дорогою?
— Кажуть, що цею.
— То це вона мала б їхати з Вітре?
— А, чому ж би?
— Але ж казали, що вона їде з Фужеру?
— Чи з Фужеру, чи з Вітре, — вона їде від діявола.
— Так.
— Нехай же до нього й повертається.
— Так.
— Вона їде до Паріньє?
— Здається.
— Вона не прибуде туди.
— Ні.
— Ні, ні, ні!
— Тихо!
Справді, слід було замовчати, бо вже потроху дніло. Раптом люди в засідці затаїли дух; залунав гуркіт колес та тупотіння коней. Люди подивилися крізь гілки й побачили невиразно на западистій дорозі довгий віз і кінну варту; на возі щось лежало; воно наближалося до них.
— Ось вона, — сказав один, що здавався ватагом.
— Так, — сказав другий дозорці, — і з вартою.
— Скільки людей у варті?— Дванадцять.
— Казали, що двадцять.
— Дванадцять, чи двадцять — всіх заб'ємо.
— Почекаймо, поки вони будуть ближче.
Трохи згодом з-за повороту на дорозі з'явився віз і варта.
— Хай живе король! — гукнув селянський ватаг.
Сто пострілів з рушниць залунали відразу.
Коли дим розвіявся, варта теж розвіялася. Семеро вершників упало, п'ятеро втікло. Селяни підбігли до воза.
— Дивись, — скрикнув ватаг, — це не гільйотина, це якась драбина.
Справді, на возі лежала тільки довга драбина.
Двоє коней впали поранені, візника було вбито.
— Все одно, — сказав ватаг, — драбина, що її везуть під вартою, є річ непевна. Це їхало до Паріньє. Для штурму Турги, напевне.
— Спалимо драбину, — закричали селяни.
І вони спалили драбину.
Що ж до того зловісного возу, що вони його дожидали, — то він їхав иншою дорогою і був уже на дві милі далі, в тому селі, де Мішель Флешар бачила його перед сходом сонця.
Мішель Флешар, залишивши тих трьох дітей, що вона віддала їм свій хліб, пішла далі, навмання, лісом.
Тому, що їй не хотіли показувати дороги, вона мусіла шукати її сама. Часами вона сідала, підводилась і ще сідала. Вона почувала ту смертельну втому, що від м'язів переходить на кістки; втому раба. І справді, вона була рабинею, рабинею своїх загублених дітей. Треба було знайти їх. Кожна хвилина могла бути їхньою загубою. Хто має такий обов'язок, не має жадних прав; їй не можна було спочивати. Але вона дуже втомилася. За такого виснаження кожний новий крок викликає питання: чи можна буде зробити його? Вона йшла від самого ранку; вона більше не зустрічала не то сел, а навіть будинків. Спочатку вона надибала правдиву стежку, потім потрапила на якусь хибну і нарешті заблудила серед гілок, таких подібних одна до одної. Чи наближалася вона до мети? Чи доходила вона до кінця своєї муки? Вона йшла скорботним шляхом і відчувала знемогу, яку відчувають перед кінцем мандрівки. Чи вона впаде на дорозі й сконає? Иноді їй здавалося, що йти далі неможливо. Сонце заходило, ліс темнішав, стежки губилися під травою, й вона не знала, що робити. З нею був тільки бог. Вона почала кликати, ніхто не відповідав.
Вона подивилася навкруги себе, побачила просвіток поміж гілок, і попрямувала в той бік і зненацька вийшла з лісу.
Перед нею була долина, вузька, як траншея, а на дні її біг по камінню ясний тоненький струмочок. Тоді вона помітила, що відчуває пекучу спрагу, підійшла до води, стала навколішки й напилася.
Скористувавшися з того, що стояла навколішках, вона помолилася.
Потім підвелася, силкуючися розглянутися, де вона.
Вона переступила через струмок.
Од маленької долинки тяглася, скільки око сягало, велика, рівна, вкрита низьким чагарником височина, що починалася від струмка схилом і заповнювала ввесь обрій. Ліс був самотність, ця височина — пустеля. В лісі, по-за кожним кущем можна було зустріти когось; на височині, так далеко, скільки досягав погляд, не видко було нікого. Декілька птахів, що, здавалося, тікали від когось, літали понад вересом.
Тоді, перед лицем цієї великої пустелі, почуваючи, як згинаються її коліна й ніби збожеволівши, нестямна мати кинула в порожнечу дивний поклик: — Чи є тут хто небудь?
І вона дожидала відповіди.
Їй відповіли.
Залунав голос глухий і глибокий; той голос ішов з глибини обрію, й перекочувався луною. То був неначе гуркіт грому, як що то не був гарматний постріл, і, здавалося, голос той відповів на материне питання і сказав: — Так.
Потім настала тиша.
Мати випросталася оживлена; там був хтось; значить, їй є до кого говорити; вона тільки що напилася й помолилася; сили їй повернулися знову й вона почала злазити на височину в тому напрямі, звідки вона чула дужий, далекий голос.
Зненацька вона побачила на обрії високу вежу. Та вежа була самотня серед того дикого краєвиду; вона червоніла в промені сонця, що вже заходило. Вона була на віддалі однієї милі. За тою вежею губилися в тумані великі, зелені простори; то був Фужерський ліс.
Вежа з'явилася в тому місці обрію, звідки прийшов той гуркіт, що здавався їй закликом. Чи то не ця вежа подавала голос?
Мішель Флешар прибула на верх височини; перед нею була рівна площина.
Вона пішла до вежі.
Хвилина настала.
Невблаганий тримав немилосердного.
Сімурден мав Лантенака в своїх руках.
Старого бунтовливого рояліста було захоплено в його логові; видима річ, він нікуди не міг втекти, і Сімурден хотів, щоб голову маркіза було відтято там таки на місці, в його маєтностях, можна сказати в його домівці, для того щоб ця феодальна оселя була за свідка того, як впаде голова феодального пана, і щоб цей приклад пам'ятали.
Для того він послав до Фужеру по гільйотину. І тепер вона була в дорозі.
Убити Лантенака, — то убити Вандею, вбити Вандею, — то врятувати Францію. Сімурден не вагався. То була людина, що запекло виконувала свої обов'язки.
Здавалося, що маркіз вже загинув; що до цього, Сімурден був спокійний, але його турбувало инше. Боротьба, звичайно, буде жахлива; Ґовен керує нею й, може бути, захоче взяти участь у самій бійці. Цей молодий начальник був також салдатом і ладен був кинутись рукопаш. А що, як його вб'ють? Ґовен! Його дитя! Єдина приязнь, що він має на світі! Досі, правда, Ґовенові щастило, але щастя може відступитися. Сімурден тремтів. Його дивна доля поставила його між двох Ґовенів, що одному з них він бажав смерти, а другому — життя.
Гарматний постріл, що пробудив Жоржету в її колисці й викликав матір з глибини самотности, мав не лише ці наслідки. Чи то випадково, чи з гармашевого наміру, ядро, що мало бути пущене лише, як попередження, вдарило, пробило й напів вирвало окуття залізних поперечин, що маскували й закривали велику стрільницю в першому поверсі вежі. Обложенці не мали часу полагодити це пошкодження.
Взагалі обложенці тільки хвалилися, а справді вони мали дуже мало військового припасу. Становище їхнє було далеко гірше, ніж це уявляли собі обложники. Як би вони мали досить пороху, вони висадили б в повітря Тург, самих себе і ворогів укупі; вони мріяли про це; але увесь їхній припас був вичерпаний. Вони могли зробити ледве тридцять пострілів кожен. У них було багато рушниць, мушкетів та пістолів і мало набоїв. Вони набили всю свою зброю, щоб мати змогу підтримувати безупинний вогонь; але як довго міг тривати цей вогонь? Треба було одночасно й годувати його й берегти набої. Ото були труднощі. На щастя — лихе щастя — боротьба мусила бути особливо така, — людина проти людини, холодною зброєю, шаблями та кинджалами. Зітнутися з ворогом і рубатися, коли нема чим стріляти, — на цьому лише полягала надія обложенців.
Середина вежі видавалася все ж за неприступну. В підвальній залі, де був отвір вилому, Лантенак уміло спорудив барикаду, що заступала вхід. По-за барикадою, на довгому столі лежала набита зброя, карабіни, великі й звичайні мушкети, а також шаблі, сокири, кинджали. Не маючи змоги скористуватися з підземних в'язниць, що з'єднувалися з залею, аби висадити вежу в повітря, маркіз звелів забити двері до цих склепів. Над приземною залею була кругла кімната першого поверху, до якої можна було дістатися лише дуже вузенькими крученими сходами. Ця кімната, де, як і в приземній залі, стояв стіл з наготовленою зброєю, що до неї треба було тільки простягти руку, освітлювалась крізь велику стрільницю, з неї ядро тільки що збило ґрати; з цієї кімнати кручені сходи здіймалися в круглу кімнату другого поверху, в ній були залізні двері до замкового мосту. Цю кімнату на другому поверсі називали або кімната з залізними дверима, або кімната з свічадами, бо в ній було багато маленьких свічад, їх було прип'ято до голого каменю старими іржавими гвіздками — дивна мішанина вишуканости та дикости. Тому, що верхніх кімнат не можна використати для оборони, ця кімната з свічадами була тим, що Манесон-Мале, знавець що до фортець, називає «останнє місце, де обложенці мусять капітулювати». Справа була в тому, як ми вже казали, щоб не дати обложникам добутися туди.
Хоч в цю круглу кімнату на другому поверсі проходило світло крізь стрільниці, однак в ній горів смолоскип. Цей смолоскип, застромлений в залізне держало, був подібний до того, що горів в приземній залі; його засвітив Іманус і поклав тут же, коло нього, ґнота, насиченого сіркою. Страшна дбайливість.
В глибині приземної залі, на столі, на довгих козлах стояли наїдки, як в печері гомерівських часів; великі полумиски з рижем, соломаха житнього хліба, кришена телятина, перепічка з тіста та зварених у воді овочів, кухлі з сидром. Пив і їв, хто хотів.
Гарматний постріл нагадав їм, що тепер вони мають тільки півгодини.
Іманус з вершка вежі наглядав наближення обложників. Лантенак наказав не стріляти, доки вони не прийдуть.
Він сказав:
— Вони мають чотири тисячі п'ятьсот душ. Убивати їх по-за вежею марна річ. Бийте їх тільки всередині. Всередині буде рівність.
І сміючись, він додав: — Рівність, братерство!
Постановлено, що як тільки ворог почне наступ, Іманус попередить про це своєю сурмою.
Всі мовчки стали за барикадою, або на сходах і чекали з мушкетом в одній руці й рожанцем у другій.
Становище визначилося, й було таке:
Обложникам треба було влізти крізь вилом, розбити барикаду, взяти по довгій боротьбі одну по одній три залі в трьох поверхах, заволодіти під хмарою куль двома крученими сходами, сходинка по сходинці; обложенцям лишалось тільки вмерти.
Ґовен з свого боку налаштовував наступ. Він давав останні вказівки Сімурденові, що, як то відомо, повинен був, не беручи участи в самій дії, оберігати височину, й Ґешанові, що повинен був з частиною війська залишатися в резерві, в лісовому таборі. Було зважено, що лісова батарея й батарея, на височині будуть стріляти тільки в тому разі, коли вороги зроблять вилазку, або спробують втекти. Сам Ґовен повинен був командувати колоною, що йшла в наступ. Це саме й турбувало Сімурдена.
Сонце тільки що зайшло.
Вежа на рівному полі, як корабель в морі. Її треба атакувати в такий же спосіб. Це швидче абордаж, ніж штурм. Не треба гармат. Нічого зайвого. З якої речі бити в мури, що мають п'ятнадцять футів завтовшки? Дірка в борту, яку одні пробивають, а инші затуляють, сокири, ножі, пистолі, кулаки, зуби — так мусить це відбуватися.
Ґовен почував, що нема иншого способу заволодіти Тургою. Не може бути нічого жахливішого за атаку, підчас якої вороги дивляться в очі один одному. Він знає страшну середину вежі, бо дитиною бував там.
Він глибоко замислився.
В той же час, за скілька кроків від нього, його лейтенант Ґешан, з підзорною трубою в руці, обдивлявся обрій в напрямі до Паріньє. Раптом він скрикнув:
— А! Нарешті!
Цей поклик вивів Ґовена з його задуми.
— Що там таке, Ґешане?
— Везуть драбину, командире.
— Рятувальну драбину?
— Так.
— Як? Хіба ми ще не мали її?
— Ні, командире, і я вже турбувався. Посланець, що я його посилав до Жавене, вже повернувся.
— Це я знаю.
— Він сповістив, що знайшов у жавенейських теслярів драбину потрібних розмірів, реквізував її, навантажив на віз, виправив варту з дванадцяти душ і сам бачив, як віз, драбина й варта вирушили до Паріньє. Після того він повернувся сюди, пустивши коня чвалом.
— Я знаю, що він повернувся. Він сказав також, що воза було добре запряжено й він вирушив близько другої години ранку, виходить, може бути тут перед заходом сонця. Я знаю все це. Ну, і що-ж?
— А те, командире, що сонце вже зайшло, а віз, що має приставити драбину, ще не прибув.
— Невже? Однак, нам треба наступати. Час настав. Як що ми будемо гаятись, обложенці гадатимуть, що ми відступаємо.
— Можна наступати, командире.
— Але-ж нам потрібна драбина.
— Звичайно.
— Але-ж її немає.
— Вона є.
— Як?
— Ви чули, як я сказав: А! Нарешті! Турбуючись, що віз не прибуває, я взяв підзорну трубу й почав оглядати шлях від Паріньє до Турги; і ось, командире, я з задоволенням помітив воза й варту. Вони спускаються з того боку. Ви можете побачити їх.
Ґовен взяв підзорну трубу й подивився.
— Справді. Це вона. Але вже темніє й не можна роздивитися добре. Однак, видко й варту, це так. Тільки варта, здається мені, більша, як ви казали, Ґешане.
— І мені також.
— Вони приблизно за чверть милі від нас.
— Командире, драбина буде тут за чверть години.
— Можна наступати.
Це справді був віз, але не той, що вони сподівалися.
Озирнувшись, Ґовен побачив позад себе сержанта Радуба, випростаного зі спущеними очима, з рукою при шапці.
— Що таке, сержанте Радубе?— Громадянине командире, ми, люди з батальйону Червоної Шапки хочемо просити у вас ласки.
— Що саме?
— Наказати убити нас.
— Ах! — сказав Ґовен.
— Волите ви зробити нам цю ласку?
— Але… це відповідно до… — сказав Ґовен.
— Командире, після Дольського діла ви занадто жалуєте нас. А нас ще дванадцятеро.
— Ну, то що?
— Це нас ображає.
— Ви в резерві.
— Нам більше до сподоби бути в авангарді.
— Але ви потрібні мені, щоб закінчити з успіхом цілу справу. Я бережу вас.
— Занадто.
— Все одно. Ви в колоні. Ви теж ідете.
— Позаду. Париж має право йти попереду.
— Я поміркую, сержанте Радубе.
— Поміркуйте сьогодні, командире. Це добра оказія. Можна буде дати доброго гарту комусь, або дістати самому. Буде душно. Тург попалить пальці тому, хто чипатиме її. Ми просимо ласки, щоб нам бути там.
Сержант спинився, підкрутив вуса й почав знову схвильованим голосом:
— Та ще, бачите, командире, в цій вежі наші дітваки. Там наші діти, діти батальйону, троє наших дітей. Ця страшна пика Ґрібуй — в-зад — мене-цілуй прозваний Бріз-Бле або Іманус, цей Ґуж-ле-Брюан, цей Буж-ле-Ґрюан, цей Ґуж-ле-Трюан, хай грім божий поб'є цю діявольську людину, загрожує нашим дітям. Нашим дітям, нашим малятам, командире! Хоч би земля тряслася, ми не хочемо, щоб з ними сталось якесь нещастя. Чуєте, начальнику? Ми не хочемо цього. Допіро я скористувався з того, що не було бою, зліз на височину й зазирнув у вікно; так, вони справді там, можна бачити їх, стоячи на краю рову; і я бачив їх і навіть налякав їх, тих янголів. Командире, як що впаде хоч одна волосина з їхніх маленьких херувимських голівок, присягаюсь ім'ям усього найсвятішого, я, сержант Радуб, піду за це проти самого вічного вітця. І весь батальйон сказав от що: ми хочемо врятувати дитинят, або нехай повбивають нас всіх. Це наше право, от і все! Так, нехай всіх повбивають. А тепер, моє ушанування.
Ґовен протяг Радубові руку й сказав:
— Ви молодці! Ви будете в штурмовій колоні. Я поділю вас на двоє. Я візьму шістьох до авангарду для того, щоб всі йшли за вами, а шістьох до ар'єргарду для того, щоб ніхто не відступав.
— А я, як завжди, буду начальником цих дванадцятьох?
— Звичайно.
— Дякую, командире.
— В такім разі, я буду в авангарді.
Радуб віддав честь і повернувся до своїх лав.
Ґовен витяг годинника, сказав скілька слів на вухо Ґешанові, й штурмова колона почала шикуватися.
Тимчасом, Сімурден, що ще не вирушив на свій пост на височині, й був недалеко Ґовена, наблизився до одного горниста.
— Подай гасло, — сказав він йому.
Горнист затрубив, сурма з вежі озвалася.
Ріг і сурма ще раз перегукнулися.
— Що це таке? — запитав Ґовен Ґешана. — Чого хоче Сімурден?
Сімурден наблизився до вежі з білою хусткою в руці.
Він почав говорити:
— Люди у вежі, чи знаєте ви мене?Іменусів голос відповів з високости вежі.
— Так.
Тоді один голос почав питати, а другий відповідати, і ця розмова була така:
— Я посланець республіки.
— Ти колишній священик з Паріньє.
— Я делегат комітету громадського рятунку.
— Ти піп.
— Я представник закону.
— Ти ренегат.
— Я комісар революції.
— Ти віровідступник.
— Я Сімурден.
— Ти чорт.
— Ви знаєте мене?
— Ми тебе проклинаємо.
— Чи були б ви задоволені, як би я був у ваших руках?
— Нас тут вісімнадцятеро й всі ми віддали б наші голови, щоб здобути твою.
— Добре, я прийду віддатися вам.
З вершка вежі залунав дикий регіт і поклик:
— Приходь!
В таборі панувала глибока тиша дожидання.
Сімурден відповів:
— З однією умовою.
— Якою?
— Слухайте.
— Кажи.
— Ви мене ненавидите?
— Так.
— А я вас люблю. Я ваш брат.
Голос з вежі відповів:
— Так, Каїне.
Сімурден знов заговорив з дивним виразом у голосі, що був разом і гордий, і ласкавий.
— Зневажайте мене, але слухайте. Я приходжу до вас, як парламентер. Так, ви мої брати. Ви бідні люди, що помиляєтесь. Я ваш друг. Я — світло й промовляю до темноти. Світло містить в собі братерство. Крім того, хіба ми не маємо спільної матери — Отчизни? Слухайте ж мене. Ви зрозумієте пізніш, або ваші діти зрозуміють, або діти ваших дітей знатимуть, — що все, що робиться тепер, робиться для виконання вищого закону, і що те, що є в революції, то — бог. Невже, дожидаючи моменту, поки всі, навіть ви, усвідомляться й зрозуміють, поки всякий фанатизм, навіть наш, зникне, дожидаючи, поки з'явиться це велике світло, ніхто не матиме милосердя до вашої темноти? Я приходжу до вас, я вам віддаю свою голову; я роблю більше, я вам простягаю руку. Я прохаю у вас ласки заподіяти мені смерть, щоб врятувати самих себе. Я маю уповноваження й можу виконати те, що кажу. Це найвищий момент; я роблю останнє зусилля. Так, той, що промовляє до вас, є громадянин, але цей громадянин є також і священик. Громадянин змагається з вами, священик вас благає. Слухайте мене. Між вами є багато таких, що мають жінок та дітей. Я захищатиму ваших дітей і жінок. Я захищатиму їх від вас самих. О, мої брати…
— Ну, почав своє казання! — кепкуючи мовив Іманус.
Сімурден говорив далі:
— Брати мої, не допускайтеся до найгіршої години. Хутко тут почнеться різанина. Багато з-поміж нас, що тепер тут перед вами, не побачать завтра сонця, загине багато й наших, але ви, ви всі загинете. Змилосердьтеся самі над собою. Для чого проливати дурно всю цю кров? Для чого вбивати стільки людей, коли досить двох.
— Двох? — сказав Іманус.
— Так. Двох.
— Кого?
— Лантенака й мене.І Сімурден почав голосніше:
— Двоє є зайвих, Лантенак — для нас, я — для вас. Ось що я пропоную вам, і життя всіх вас буде врятовано: дайте нам Лантенака й візьміть мене. Лантенака буде гільйотиновано, а зі мною ви зробите, що захочете.
— Попе, — закричав Іманус, як би ти дістався до наших рук, ми б спалили тебе на повільному вогні.
— Я згоджуюсь на це, — сказав Сімурден.
І казав далі:
— Ви всі, присуджені до смерти в цій вежі, за годину ви можете врятувати своє життя й бути вільні. Я приношу вам порятунок. Чи приймете ви його?
Іманус гримнув:
— Ти не лише злочинець, а ще й божевільний. Нащо ти нас турбуєш? Хто прохав тебе приходити й говорити з нами? Щоб ми віддали монсеньйора! Чого ти хочеш?
— Його голову. А вам пропоную…
— Свою шкуру. Бо ми оббілували б тебе, як собаку, панотче Сімурдене. Отже-ж, ні, твоя шкура не варта його голови. Іди собі геть!
— Це буде щось жахливе. Востаннє поміркуйте.
Ніч настала під час тієї страшної розмови, що її було чути так в середині вежі, як і зокола. Маркіз Лантенак мовчав і не мішався. Начальники мають цей згубливий егоїзм. Це є право відповідальности.
Іманус вигукнув униз до Сімурдена:
— Ви, люди, що наступаєте на нас, ми вже висловили вам свої пропозиції й годі, ми не будемо нічого в них зміняти. Приймайте їх, инакше буде лихо! Чи ви згоджуєтеся? Ми повернемо вам трьох дітей, що є тут, а ви дозволите нам вийти звідси й даруєте життя нам всім.
— Так, всім, — відповів Сімурден, — за винятком одного.
— Кого?— Лантенака.
— Монсеньйора! Віддати монсеньйора! Ніколи!
— Нам треба Лантенака.
— Ніколи!
— Ми можемо домовлятися тільки з цією умовою.
— Ну, то починайте.
Настала тиша.
Іманус протрубив гасло на сурмі й зішов з гори; маркіз взяв до рук шпаду; дев'ятнадцятеро обложенців мовчки зібралися в приземній залі за барикадою, й стали на коліна; вони чули виміряні кроки штурмової колони, що наближалася до вежі в темряві. Цей гук все наближався; раптом вони почули його зовсім близько коло себе, майже біля самого пролому. Тоді, всі, що стояли навколішках, вклали в щілини на барикаді дула своїх рушниць та мушкетів, а один із них, Ґран-Франкер, колишній абат Тюрмо, підвівся і, з голою шаблею в правій руці, з розп'яттям в лівій, промовив урочистим голосом:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!
Всі стрельнули відразу, й боротьба розпочалася.
Це дійсно було щось жахливе.
Ця боротьба віч-у-віч переходила межі всього, що можна було вигадати.
Щоб відшукати щось подібне, довелось би повернути до великих герців Есхилових часів, до стародавньої феодальної різанини; до тих атак з короткою зброєю, що відбувалися аж до сімнадцятого сторіччя, як проходили у твердині крізь фосбреї, трагічні наступи, коли, як каже старий сержант Алантейської провінції, «після того, як міни зробили вже своє діло, обложники наближалися під захистом дошок, оббитих бляхою, та озброєні щитами, маючи при собі велику кількість ручних бомб, примушуючи захисників залишати їхні барикади й роблячись там самі господарями та з силою переслідуючи обложенців».
Місце наступу було страшне; то був один з тих виломів, що їх майстри називають виломи під склепінням, цеб-то розколина, що пробиває мур наскрізь, а не розширена діра одкрита до неба. Порох починив так, як свердел. Вибух міни був такий страшний, що вежа розкололася більш, як на сорок футів вище горна, але то була тільки щілина, а розрив, що дозволяв ступити до приземної залі, подібний був більше до удару списом, що пронизує, ніж до удару сокири, що вирубує.
То був прокол у боці вежі, довга заглиблена дірка, щось подібне до колодязя, захованого у землі, коридор, покручений гадюкою, що підіймався, як кишка, крізь мури п'ятнадцяти футів завтовшки, якийсь неформений циліндр, повний перешкод, пасток, уламків, де голова натикалася на граніт, ноги на груз, а очі на темряву.
Перед обложниками була та чорна дірка, та паща безодні, що мала за щелепи внизу й угорі каміння розірваної стіни; паща акули не має стільки зубів, як та страшна пробоїна. Треба було увійти в цю дірку і потім вийти з неї.
Всередині розривалася картеча, по-за отвором здіймалася барикада. По-за отвором, то значить в приземній залі.
Зустрічі саперів в підземних галереях, коли контрміна підрізує міну, різанина сокирами під міжчердаччям кораблів, які стикаються підчас морського бою, — тільки вони мають таку лютість. Битися на дні ями, це останній ступінь жаху. Страшно убивати один одного, маючи стелю над головою. В той момент, як перша хвиля обложників увійшла, вся барикада вкрилася блискавками й наче грім ударив під землею. Грім нападників відповів громові обложенців. Вибухи перегукувалися; залунав Ґовенів крик: ВпередІ Потім Лантенаків крик: Не пускайте ворогів! Потім крик Іманусів: До мене, менці! А далі брязкіт, шабля проти шаблі, удар проти удару, страшна стрілянина, що вбивала кожного. Смолоскип, прип'ятий до стіни, невиразно освітлював увесь той жах. Неможливо було щось розібрати; все було в червонястій чорності; хто туди входив, робився відразу глухий та сліпий, глухий від гуку, сліпий від диму. Поранені, викинені з бою, лежали поміж уламків; ті, що билися, ходили по тілах, роздушували рани, топтали поламані кості; лунало виття, вмирущі кусали ноги, що ступали по них. Иноді наставала тиша, ще відразливіша, ніж той гамір. Хапали один одного за коміри, чути було страшне дихання, потім, скрегіт зубів, хрипіння, прокльони, а далі знову починався грім. Кривавий струмок витікав з вежі через вилом і розпливався в темряві. Та темна калюжка парувала надворі в траві.
Можна було сказати, що саму вежу поранено, і що ця велетка сходить кров'ю.
Однак, дивна річ, по-за вежею майже не чути було гамору. Ніч була дуже темна, і в долині, і в лісі, навкруги обложеної фортеці панував якийсь погребовий спокій. Всередині було пекло, навколо могила. Та сутичка людей, що винищувала один одного в темряві, та стрілянина, той лемент, вся та колотнеча, замирали під мурами та склепіннями, гомонові не вистачало повітря і до січі ще прилучалася задуха. По-за вежею те все було ледве чутно. Троє маленьких дітей спали в цей час.
Лютість збільшувалася. Барикада трималася добре. Нема нічого важчого, як брати барикади зложені кутком. Коли обложники мали більшість, то обложенці займали кращу позицію. Штурмова колона тратила багато людей. Вшикована й витягнена в лінію коло підніжжя вежі, вона помалу вглиблювалася в отвір вилому, і її лінія коротшала, нагадуючи вужа, що влазить у свою нору.
Ґовен, необережний, як всі молоді начальники, був у приземній залі, серед найбільшої колотнечі та стрілянини. Треба додати, що він вірив у своє щастя, як та людина, що ніколи не була поранена.
Озирнувшися, щоб дати якогось наказа, він побачив коло себе обличчя, освітлене блиском пострілу.
— Сімурден!? — покликнув він. — Чого ви тут?
Це справді був Сімурден. Він відповів:
— Я прийшов, щоб бути коло тебе.
— Але вас можуть убити!
— Ну, добре; а ти що тут робиш?
— Але ж я тут потрібний, а ви ні.
— Коли ти тут, то й мені треба бути тут.
— Ні, вчителю.
— Ні, так, моя дитино.
І Сімурден залишився коло Ґовена. Мертві нагромаджувалися на помості в приземній залі.
Хоч барикаду ще не було взято, але численність, очевидячки, повинна була перемогти. Звичайно обложники не мали захисту, а обложенці мали його, й десять обложників падали проти одного обложенця, але обложників усе прибувало. Число обложників збільшувалося, число обложенців зменшувалося.
Дев'ятнадцять оборонців зібралось за барикадою і вся атака зосередилася там.
Серед них були мертві й поранені. Вже билося не більше, як п'ятнадцятеро. Одного з найлютіших між ними Шант-ан-Івера було страшенно скалічено. То був бретонець, присадкуватий та кучерявий, невисокий та жвавий. Йому викололи одно око й зламали щелепи. Він міг ще ходити. Він доволікся до кручених сходів і зійшов у кімнату першого поверху, сподіваючися, що зможе там помолитись і вмерти.
Він притулився спиною до стіни недалеко стрільниці, силкуючись трохи відітхнути.
Внизу, коло барикади, різанина робилася все страшніша.В перестанок між стріляниною Сімурден почав говорити:
— Обложенці! — вигукнув він. — Для чого ще лити кров? Вас захоплено. Здавайтеся. Зміркуйте, нас чотири тисячі п'ятьсот проти дев'ятнадцяти, цеб-то більше від двохсот проти одного. Здавайтеся.
— Досить того красномовства, — відповів маркіз Лантенак.
І двадцять куль відповіли Сімурденові.
Барикада не доходила до склепіння; це дозволяло обложенцям стріляти через неї, але це ж давало змогу обложникам злізти на неї.
— Штурмуйте барикаду! — скрикнув Ґовен. — Чи є хто охочий до того, щоб злізти на барикаду?
— Я, — сказав сержант Радуб.
Те, що сталося після останніх слів Радубових, страшенно здивувало обложників. Радуб вступив в отвір вилому на чолі штурмової колони з п'ятьма товаришами з паризького батальйону; чотирьох з них було вже вбито. Після того, як він скрикнув: я! побачили, що він не пішов вперед, а відступив і, нахилившися, зігнувшися, майже плазуючи поміж ногами тих, що билися, добувся до відтулини вилому й вийшов з неї. Чи то була втеча? Щоб така людина могла тікати? Що то могло значити?
Вийшовши з вилому, Радуб, ще засліплений димом, протер очі, ніби для того, щоб позбутися нічного жаху, й при світлі зірок обдивився мур у вежі. Тоді зробив головою знак задоволення, ніби хотів сказати: — Я не помилився.
Радуб помітив, що глибока щілина від вибуху міни підіймалася від вилому до тієї стрільниці першого поверху, з якої ядро збило залізне окуття. Частина зламаних ґрат, напів вирвана, спустилася, й людина могла пролізти туди.
Людина могла пролізти туди, але чи могла вона видряпатися туди? Щілиною можна було б, але з умовою щоб бути котом.
Радуб власне й був ним. Він належав до тих, кого Піндар називає «спритними атлетами». Можна бути старим салдатом і молодою людиною: Радубові, що служив у французькій гвардії, не було ще сорока років. То був звинний Геркулес.
Він поклав на землю свого мушкета, скинув з себе амуніцію, мундир і жілет і залишив собі тільки два пістолі, заткнув їх за пояс од штанів, і голу шаблю, що взяв у зуби. Держална від обох пістолів витикалася з-за пояса.
Знявши таким чином все зайве, він почав дряпатися щілиною в мурі, як по щаблях драбини, під зверненими на нього в темноті поглядами всіх тих із штурмової колони, що ще не вступили у вилом. Було дуже добре, що він не мав черевиків, бо найкраще дряпатися босими ногами. Він чіплявся пальцями ніг за дірки поміж камінням. Він дряпався руками й утримувався колінами. Лізти було важко. Доводилось лізти ніби вздовж пилки, — по її зубцях. На щастя, — думав він, — нема нікого в кімнаті першого поверху, инакше мені не дали б змоги так лізти.
Йому треба було пролізти таким способом не менш, як сорок футів. В міру того, як він злазив вище, почуваючи, що йому заважають вистромлені держална з його пістолів, щілина вужчала й лізти було все важче. Небезпека злізання вгору збільшувалася разом з глибиною безодні.
Нарешті він досяг краю стрільниці. Він розсунув покручені та вирвані ґрати й мав тепер такий широкий отвір, що міг ним пройти; він піднявся могутнім зусиллям, обпер коліно в край карнизу, схопив однією рукою уламок поперечини праворуч, другою рукою — уламок ліворуч і підвівся до половини тіла перед амбразурою стрільниці з шаблею в зубах, звисаючи на руках над безоднею.
Лишалося тільки ступити один крок, щоб скочити в залю першого поверху.
Але в стрільниці з'явилося обличчя.
Несподівано Радуб побачив перед собою в темряві щось жахливе: виколене око, розбиту щелепу, закривавлену машкару.
Та машкара, що мала лише одно око, дивилася на нього.
Та машкара мала дві руки; ті дві руки простяглися з темряви й наблизилися до Радуба; одна схопила в жменю обидва його пістолі з-за пояса, друга виняла його шаблю з зубів.
Радуба було обеззброєно. Його коліно сковзалося по схилій площині карнизу, його руки вп'ялися в уламки ґратів, намагаючися з усієї сили утримати його тіло, а під собою він мав безодню на сорок футів.
Машкара й руки — то був Шант-ан-Івер.
Задихаючись від диму, що здіймався знизу, він здолав дотягтися до амбразури в стрільниці, там надвірнє повітря оживило його, нічна прохолода затамувала йому кров; він трохи набрався сили; зненацька він побачив, як знадвору, перед отвором, з'явилася Радубова постать; тому, що Радубові руки міцно чіплялися за ґрати, й він міг тільки, або звільнивши руки впасти, або тримаючись дати себе обеззброїти Шант-ан-Івер, страшний і спокійний, вирвав його пістолі з-за пояса й шаблю з зубів.
Тоді почався нечуваний поєдинок. Поєдинок беззбройного з пораненим.
Очевидячки мав перемогти вмирущий. Однієї кулі було досить, щоб скинути Радуба в роззявлену безодню під його ногами.
На Радубове щастя, Шант-ан-Івер, маючи два пістолі в одній руці не міг стрілите з жодного й мусив вправлятися з шаблею. І він ударив гострим кінцем Радубове плече. Той удар шаблею поранив Радуба й врятував його.
Радуб, беззбройний, але маючись при повній силі, не звернув уваги на свою рану, тим більше, що в нього не були зачеплені кістки, скочив уперед, пустив ґрати й плигнув у амбразуру. Там він опинився віч у віч перед Шант-ан-Івером, що покинув шаблю й тримав у кожній руці пістоля.
Шант-ан-Івер випростався на колінах і націлився майже в саме обличчя Радубові, але його ослабла рука тремтіла, й він не міг вистрілити відразу.
Радуб скористувався з того загаяння й голосно засміявся.
— Гей, — крикнув він, — ти, гидка потворо! невже ти думаєш налякати мене своєю облупленою волячою пикою! Щоб тебе чорт забрав, як тобі розірвали писок!
Шант-ан-Івер усе цілився.
Радуб казав далі:
— Нема чого сказати, добре тебе пом'яла картеча. Бідний хлопче! Белона таки потовкла твою пику. Ну, ну, випльовуй твій постріл з пістоля, небоже.
Постріл розітнувся й куля пройшла так близько коло голови, що відірвала Радубові половину вуха. Шант-ан-Івер звів другу руку, озброєну другим пістолем, але Радуб не дав йому часу вистрілити.
— Досить з мене, що я позбувся одного вуха, — скрикнув він. — Ти поранив мене вже двічі. Тепер настала моя черга!
Він кинувся на Шант-ан-Івера, підштовхнув йому руку вгору, так, що постріл розітнувся, не торкнувши нікого, схопив його й стиснув йому звихнену щелепу.
Шант-ан-Івер заревів і знепритомнів.
Радуб переступив через нього й залишив його в амбразурі.— Тепер, коли я повідомив тебе про свій ультиматум, — сказав він, — не ворушися. Залишайся тута, лихий плазуне. Ти розумієш, що я не маю часу бавитися тим, щоб убивати тебе. Плазуй собі по землі, співгромадянине моїх зношених черевиків. А краще вмирай, все однаково це доведеться зробити. Ти довідаєшся тоді, що твій піп казав тобі лише дурниці. Йди у велику таємницю, мугире.
І він сплигнув з амбразури в залю першого поверху.
— Тут нічого не видко, — промовив він.
Шант-ан-Івер корчився й стогнав, конаючи. Радуб повернувся.
— Тихо! зроби мені втіху й мовчи, несвідомий громадянине. Не приплутуй мене більш до своїх справ. Я нехтую тим, щоб добивати тебе. Дай мені спокій.
І, хвилюючись, він устромив руку в волосся, все ще поглядаючи на Шант-ан-Івера:
— Ех, ти, щож я робитиму? все це добре, але-ж я тепер беззбройний. Я мав два постріли. А ти вкрав їх у мене, худобино! Та ще цей собачий дим, що так страшенно їсть очі!
І, зачепивши своє розірване вухо, скрикнув: — Ай!
А потім казав далі:
— Ну, що ж ти маєш з того, що забрав у мене вухо? Про мене, краще мати менше цього, ніж чого иншого, це ж тільки оздоба. Ти мені також подряпав плече, але це нічого. Здихай, хлопе, я вибачаю тобі.
Він прислухався. В підвальній залі був страшенний галас. Бій зробився ще лютіший.
— Там внизу все добре. А все ж вони вигукують: «хай живе король». Вони здихають благородно.
Він спіткувся на свою шаблю на підлозі. Він підняв її й сказав Шант-ан-Іверові, що вже не ворушився й був майже мертвий:
— Бачиш ти, лісова людино, для того, що я хотів зробити — шабля це все одно, що нічого. Я беру її тільки з приязни. Але мені потрібні мої пістолі. Щоб тебе діявол забрав, дикуне! Ну, що тут робити? Я нічого не зможу тут вдіяти.
Він пішов уперед, намагаючися щось побачити і розібрати. Раптом він помітив у сутіні, по-зад середньої колони, довгий стіл і на ньому якісь речі, що невиразно виблискували. Він помацав рукою. То були великі мушкети, пістолі, карабіни, купа огневої зброї, розкладеної в порядку, що, здається чекала тільки рук, щоб схопили її; це був запас, приготований обложенцями для другої фази наступу — справжній арсенал.
— Цілий буфет! — скрикнув Радуб.
І кинувся до столу вражений.
В ту мить він зробився страшний.
Двері, що єднали вищий і нижній поверхи, було видко, що їх було широко відчинено, й вони були недалеко столу, вкритого зброєю. Радуб кинув свою шаблю, схопив в кожну руку пістоля, щоб мати два постріли одразу, й стрельнув з них відразу, навмання, у двері вниз на сходи; потім схопив рушницю й теж вистрілив, потім великого мушкета, набитого дрібним шротом, і знову стрельнув. Мушкет виригнув п'ятнадцять куль і це було подібне до вибуху картечі. Тоді Радуб, відсапнувши, гукнув на сходи громовим голосом: — Хай живе Париж!
Він схопив мушкета, ще більшого за перший, націлив його під покручене склепіння сходів, і чекав.
В приземній залі зчинився невимовний переполох. Такі несподіванки розбивають опір.
Дві кулі з трьох, що вистрілив Радуб, влучили; одна вбила старшого брата Пік-ан-Буа, друга вбила Узара, що був Келенський пан.
— Вони вгорі! — скрикнув маркіз.
Після цього вигуку покинули барикаду. Зграя птиць не розлітається так швидко, як усі кинулися до сходів. Маркіз заохочував до цього втікання.
— Швидче, — казав він. — Мужність полягає тепер в тому, щоб втекти. Тікаймо на другий поверх! Там ми розпочнемо знову.
Він залишив барикаду останній.
Ця відвага врятувала його.
Радуб, стоячи вгорі, на сходах першого поверху, з пальцем на курку мушкету, очікував втікачів. Перші, що з'явилися на закруті спіралі, дістали постріл просто в обличчя і впали, як вражені блискавкою. Коли б маркіз був між ними, він був би мертвий. Раніш, ніж Радуб мав час схопити нову зброю, всі инші пройшли по сходах, маркіз після всіх, повільніше за всіх. Вони думали, що в кімнаті першого поверху повно обложників і, не зупиняючись тут, кинулися до залі другого поверху, до кімнати з свічадами. То там були залізні двері, там був ґніт, насичений сіркою, й там доводилося здатися, або вмерти.
Ґовен, теж здивований пострілами зі сходів, і не з'ясовуючи собі, що то за допомога прибула до нього, скористувався з неї, не шукаючи пояснення, скочив зі своїми товаришами через барикаду й переслідував обложенців шпадами до першого поверху.
Там він знайшов Радуба.
Радуб віддав йому честь по військовому й сказав:
— Одну хвилину, командире. Це зробив я. Я згадав Доль і зробив так, як ви. Я поставив ворога поміж двох огнів.
— Добрий учень, — сказав Ґовен, усміхаючись.
Коли, пробувши якийсь час в темряві, очі звикли до неї, як очі нічної птиці, Ґовен помітив, що Радуб увесь скривавлений.
— Але тебе поранено, товаришу!
— Не звертайте уваги, командире. Що там такого, на одно вухо більше або менше? Мене також ударили шаблею, але я на те не вважав. Коли розбивають шибку, завжди мусять трохи врізатись об неї. Крім того, тут тільки моя кров.
Обложники зробили відпочинок в залі першого поверху, що її відвоював Радуб. Принесли лихтаря, Сімурден приєднався до Ґовена. Вони почали радитись. Справді, було про що поміркувати. Обложники не знали таємниці обложенців; вони не знали, що у тих не вистачає військового припасу, не знали, що оборонці вежі мали пороху вже наприкінці. Другий поверх був останнє місце опори. Обложники могли думати, що сходи до того поверху міновано.
Єдине, що обложники знали напевно, було те, що вороги не могли втекти. Всі, що не були ще мертві, були наче під замком. Лантенак був у пастці.
Маючи ту певність, можна було вжити трохи часу на те, щоб порадитися, як найкраще скінчити справу. Було вже досить мертвих. Треба було дбати про те, щоб не згубити багато людей в тому останньому наступі.
Небезпека цієї останньої атаки була велика. Мабуть доведеться витримати жорстокий перший огонь.
Бій перервався. Обложники, що заволоділи приземним і першим поверхами, дожидали команди начальника надалі. Ґовен і Сімурден радилися. Радуб мовчки слухав ту нараду.
Він зважився знов уклонитися несміливо.
— Командире!
— Що Радубе?
— Чи я маю право прохати маленької нагороди?
— Звичайно. Проси, чого хочеш.
— Я прошу дозволити мені йти вгору першому.
Не можна було відмовити йому цього. Та він зробив би це й без дозволу.
В той час, як на першому поверсі радилися, на другому робили барикади. Успіх викликає лютість, невдача — скаженість. Два поверхи мали боротися до загину. Торкнутися до перемоги, то сп'яніти. Внизу панувала надія, що була б найбільшою людською силою, коли б не існувало безнадії.
Безнадія була вгорі.
Безнадія спокійна, холодна, похмура.
Прийшовши в цю залю останнього притулку, по-за якою у них не було нічого, обложенці найперше поклопоталися загородити вхід. Зачиняти двері було ні до чого. Здавалося, що краще затарасувати сходи. В таких випадках яка небудь перепона, через яку можна бачити й битися, краще, ніж зачинені двері.
Смолоскип, що його Іманус повісив на стіні, коло ґноту, освітлював їх.
В цій залі стояла одна з тих великих дубових скринь, що в них ховали одежу й білизну раніш, ніж вигадали комоди з висувними шухлядами.
Притягли цю скриню й поставили її сторч під дверима на сходи. Вона влізла туди щільно й затулила вхід. Тільки під склепінням залишилося відкрите вузьке місце, там могла б пролізти одна людина; крізь те місце можна було дуже добре вбивати обложників одного по одному. Навряд, щоб хто зважився йти на сходи.
Завалений вхід давав обложенцям пільгу.
Вони порахували себе.
З дев'ятнадцяти лишилося тільки семеро. Між ними Іманус. Окрім Імануса й маркіза, всі були поранені.
Всі поранені були, однак, дуже бадьорі, бо в запалі бою всяка несмертельна рана не заваджає ходити; то були Шатне, на прізвище Робі, Ґінуазо, Уанар Бранш-д'Ор, Брен-д'Амур та Ґран-Франкер. Всі инші були мертві.
Вони не мали військового припасу. Їхні ладівниці були порожні. Вони порахували набої. Скільки разів вони, семеро, можуть вистрілити? Чотири!
В цю хвилину їм залишалося тільки вмерти. Їх притиснули до безодні, роззявленої і страшної. Не можна було опинитися ближче до краю.Тимчасом атака знову розпочалася, повільна й тим певніша. Було чути, як обложники стукали прикладами випробовуючи сходину по сходині, не було ніякого способу втекти. Через бібліотеку? Але на височині стояло шість наведених гармат з запаленими ґнотами. Через кімнати на горі? Для чого? Вони виходили на площинку на даху. Там можна було знайти тільки одно — кинутися з вежі вниз.
Семеро живих із того епічного гурту побачили, що їх немилосердно замкнув і захопив той самий грубий мур, що їх захищав і віддавав на поталу. Їх ще не взяли, але вони були вже бранці.
Маркіз почав говорити:
— Друзі мої, все скінчено.
І помовчавши, він додав:
— Ґран-Франкере, зробися знову абатом Тюрмо.
Всі стали на коліна з рожанцями в руках. Удари прикладів все наближалися.
Ґран-Франкер, увесь скривавлений від кулі, що зачепила йому череп і вирвала шматок шкури з волоссям, зняв вгору правицю з розп'яттям. Маркіз, хоч і скептик в глибині душі, став на одно коліно.
— Нехай кожен, — сказав Ґран-Франкер, — сповідається в своїх гріхах голосно. Монсеньйоре, кажіть.
Маркіз відповів:
— Я вбивав.
— Я вбивав, — сказав Уанар.
— Я вбивав, — сказав Ґінуазо.
— Я вбивав, — сказав Брен-д'Амур.
— Я вбивав, — сказав Шатне.
— Я вбивав, — сказав Іманус.
І Ґран-Франкер промовив:
— Ім'ям пресвятої трійці я вас розгрішаю. Нехай душі ваші відійдуть з миром.
— Амінь, — відповіли всі голоси.
Маркіз підвівся.
— Тепер, — сказав він, — вмираймо.— І вбиваймо, — сказав Іманус.
Удари прикладів почали хитати скриню, що загорожувала двері.
— Думайте про бога, — сказав абат. — Земля вже не існує для вас.
— Так, — відповів маркіз, — ми в могилі.
Всі схилили чола й вдарили себе в груди. Тільки маркіз та абат не схилились. Абат молився зі спущеними очима, селяни теж молились, маркіз роздумував. По скрині били наче молотами, і вона сумно гула.
Саме в цей момент жвавий і дужий голос, раптово залунавши позад них, гукнув:
— Я ж вам казав, монсеньйоре!
Всі озирнулися вражені.
В стіні відкрилася дірка.
Один камінь, чудово з'єднаний з иншими, але не цементований, з одним шипом вгорі й одним унизу, обернувся коло себе самого, на кшталт турнікетів, і відкрив отвір у стіні. Отвір був подвійний і мав два проходи, один праворуч, другий ліворуч від каменя, вузенькі проходи, але достатні для того, щоб крізь них могла пройти людина. По-за цими несподіваними дверима було помітно перші сходини кручених сходів. В отворі з'явилося людське обличчя.
Маркіз пізнав Гальмало.
— Це ти, Гальмало?
— Я, монсеньйоре. Ви бачите, що верткий камінь справді існує і що можна вийти звідси. Я прибув учасно, але поспішайтеся. За десять хвилин ви будете в лісі.
— Велик бог, — сказав священик.
— Рятуйтесь, монсеньйоре, — закричали всі.
— Спочатку ви всі, — сказав маркіз.— Ви перший, монсеньйоре, — сказав абат Тюрмо.
— Я останній.
І маркіз додав суворим голосом:
— Жодної боротьби великодушности. Ми не маємо на це часу. Вас поранено. Я вам наказую жити й тікати. Швидче. Користуйтесь з цього виходу. Дякую, Гальмало.
— Пане, маркізе, — сказав абат Тюрмо.
— То ми маємо розлучитися?
— Внизу; звичайно. Втекти можна лише по одному.
— Монсеньйор призначить нам зобачення?
— Так. Галявина в лісі. Ґовенів камінь. Чи ви знаєте це місце?
— Ми всі його знаємо.
— Я буду там завтра. Опівдні. Нехай туда прийдуть всі ті, що зможуть іти.
— Вони будуть там.
— І ми знову почнемо війну, — сказав маркіз.
Тимчасом Гальмало штовхнув верткий камінь і помітив, що він не ворушиться.
Отвору вже не можна було закрити.
— Монсеньйоре, — сказав він, — поспішаймо. Камінь опинається. Я зміг відчинити прохід, але я не можу закрити його.
Камінь справді, після довгого невживання, зробився нерухомий на своїх шарнірах. З цього часу неможливо було його поворухнути.
— Монсеньйоре, — провадив Гальмало, я сподівався зачинити потім прохід, щоб сині, як прийдуть сюди, не знайшли тут нікого й не розуміючи нічого, думали, що ви вилетіли з димом. Але от камінь не хоче. Вороги побачать відчинений вихід і зможуть переслідувати нас. Принаймні, не тратьмо й хвилини. Швидче, всі на сходи.
Іманус поклав руку на плечо Гальмало.
— Товаришу, скільки часу треба на те, щоб вийти цим проходом і бути в безпечності, в лісі?— Ніхто не поранений тяжко? — спитав Гальмало.
Вони відповіли: — Ніхто.
— В такім разі досить чверть години.
— Тоді, — сказав Іманус, — як що вороги прийдуть сюди не раніш, як за чверть години?..
— Вони можуть переслідувати нас, але не наздоженуть нас.
— Але, — сказав маркіз, — вони будуть тут за п'ять хвилин; ця стара скриня не може заваджати їм довго. Кілька ударів прикладами, й буде по ній. Чверть години! Хто ж їх затримає на чверть години?
— Я, — сказав Іманус.
— Ти, Ґуж-ле-Брюане?
— Я, монсеньйоре. Слухайте. На шість душ ви маєте п'ятеро поранених. Мене навіть і не вдряпнуто.
— І мене, — сказав маркіз.
— Ви начальник, монсеньйоре. Я — салдат. Начальник і салдат — це не все одно.
— Я це знаю, кожен з нас має инший обов'язок.
— Ні, монсеньйоре, ви і я маємо однаковий обов'язок; він полягає в тому, щоб врятувати вас.
І він повернувся до своїх товаришів.
— Товариші, справа в тому, щоб стати на перешкоді ворогам і затримати переслідовання як мога довше. Слухайте, я при повній силі й не втратив жодної краплі крови. Тому, що мене не поранено, я триматимусь довше, ніж хто. Ідіть всі. Залишіть мені вашу зброю. Я зроблю з неї добрий ужиток. Я затримаю ворогів на певних півгодини. Скільки є набитих пістолів?
— Чотири.
— Покладіть їх там, на підлозі.
Зробили так, як він хотів.
— Добре. Я залишаюся. Вони знайдуть з кім розмовляти. А тепер швидче йдіть.
Загострені моменти, касують подяку. Ледве вспіли стиснути йому руку.
— До швидкого побачення, — сказав йому маркіз.— Ні, монсеньйоре. Я сподіваюся, що ні. Не до швидкого побачення, бо я помру.
Всі почали сходити один по одному вузькими сходами, поранені попереду. В той час, як вони спускалися, маркіз взяв олівця з своєї кешенькової записної книжки і написав скілька слів на камені, що не міг вже крутитися і залишав одкритий вихід.
— Ідіть, монсеньоре, вже тільки ви залишилися, — сказав Гальмало.
І Гальмало почав сходити.
Маркіз пішов за ним.
Іманус залишився сам.
Чотири набиті пістолі було покладено на плитах, бо ця заля не мала дерев'яної підлоги. Іманус взяв два, по одному в кожну руку, й наблизився до виходу на сходи, затуленого скринею.
Обложники боялися, як видко, якоїсь несподіванки, одного з тих останніх вибухів, які бувають катастрофічні, так для переможців, як і для переможених. Оскільки перша атака була навальна, остільки остання була повільна та обережна. Обложники не могли, або може не хотіли, ламати скриню відразу; вони разбили дно ударами прикладів і подіравили віко ударами багнетів; раніш, ніж пройти туди, вони пробували крізь ті дірки роздивитися, що було в залі.
Світло лихтарів, що ними вони освітлювали сходи, проходило крізь ці дірки.
Іманус помітив в одній з дірок чиюсь зіницю, що дивилася в залю. Він зараз же направив на цю дірку дуло одного з своїх пістолів і надушив курка. Розітнувся постріл і Іманус, радий, почув страшний крик. Куля вибила око й пройшла крізь голову салдата, що дивився, й упав на сходи горілиць.Обложники пробили в нижньому кінці віка два досить широкі отвори й зробили з них щось подібне до стрільниць. Іманус скористувався з одною з цих проколів, просунув туди руку й випустив навмання в натовп обложників другий постріл з пістоля. Куля напевне полетіла рікошетом, бо залунав не один крик, наче троє або четверо було вбито чи поранено; на сходах почалася велика заметня, люди не витримали й відступили.
Іманус відкинув два пістолі, що з них уже вистрілив, і взяв два, що ще залишалися; потім з двома пістолями в руках, він подивився крізь дірку в скрині.
Він побачив, що сталося від його пострілу.
Нападники спускалися зі сходів, умирущі корчилися на приступках. Закрут спіралі дозволяв бачити тільки три чи чотири сходини.
Іманус чекав.
— Трохи часу виграно, — думав він.
В цей час він побачив людину, що лізла на животі сходами, а трохи нижче, з-за центральної колони спіраллі, з'явилася голова салдата. Іманус націлив в цю голову й стрельнув. Почувся покрик, салдат упав, а Іманус переклав з лівої руки до правої єдиною набитого пістоля, що ще залишався в нього.
В ту мить він почув страшний біль і в свою чергу завив. Чиясь шабля розірвала йому живота. Рука тої людини, що лізла сходами, просунулася крізь другу стрільницю, пробиту в скрині й встромила шаблю в живіт Іманусові. Рана була страшна. Живіт було розірвано наскрізь.
Іманус однак не впав. Він сціпив зуби й сказав: — Добре!
Потім, хитаючись він дотягся до смолоскипу, що горів коло залізних дверей, поклав свого пістоля на землю, схопив смолоскипа й, притримуючи лівою рукою свої кишки, що випадали, правою рукою спустив смолоскипа і підпалив ґнота насиченого сіркою.Огонь засвітився, ґніт запалав. Іманус випустив смолоскипа, що горів далі, схопив знову пистоля й упав на плити, але підвівся ще, роздмухуючи ґнота останнім безсилим подихом, що ще був у нього.
Полум'я побігло, пройшло під залізні двері й досягло мостового замку.
Тоді, бачивши, що йому вдалося виконати свій мерзотний вчинок, і, може, більш задоволений з свого злочину, ніж з своєї чесноти, цей чоловік, що допіро ще був героєм, а тепер зробився лише вбивником, і що мусів зараз умерти, всміхнувся:
— Вони пам'ятатимуть мене, — пробурмотів він. — Я помщуся на їхніх дітях за нашого малого, за короля, що сидить у Тамплі.
В цей момент залунав гуркіт. Скриню міцно штовхнули, і вона впала, одкривши прохід для людини, що вскочила в залю з шаблею в руці.
— Це я, Радуб. Хто тут є? Мені обридло дожидати. Я наважився. Все одно, я тілько що випустив одному тельбухи. Тепер я атакую вас всіх. Чи йде хто за мною, чи ні, а я тут. Скільки вас є?
Це справді був Радуб і він був сам.
Після стрілянини, яку Іманус вчинив на сходах, Ґовен, боячися якого небудь захованого фугасу, наказав своїм людям відступити й радився з Сімурденом.
Радуб стояв на порозі з шаблею в руці серед темряви; майже загаслий смолоскип кидав бліде світло. Радуб знов запитав:
— Я один. А скільки вас?
Не чуючи нічого, він пішов наперед. Саме в цей час один із тих виблисків світла, якими иноді вибухає, конаючи, огнище, і що можна було б назвати риданням світла, ринув од смолоскипу й освітив усю залю.Радуб побачив одно з малих свічад, що висіли по стінах, наблизився до нього, подивився на своє скривавлене обличчя та на звисле вухо й сказав:
— Паскудний вигляд.
Потім він озирнувся, дивуючись, що заля порожня.
— Нікого нема! — скрикнув він. — Цілковитий нуль.
Він побачив верткий камінь, отвір і сходи.
— А! Я розумію. Втекли. Ідіть сюди всі! товариші, ідіть! Вони пішли. Вимкнулися, накивали п'ятами, чкурнули. Виходить, цей чортів кухоль, ця стара вежа була розколена. Ось і та дірка, що вони вийшли, поганці! Хіба можна впорати Пітта та Кобурга з такими штуками, як ця! Сам чортів батько прийшов їм на допомогу! Нікого нема!
В цей час розітнувся пістольний постріл; куля черкнула йому об лікоть і вдарилася об стіну.
— Е, ні! хтось є. Хто ж то такий добрий, що виявляє мені таку чемність?
— Я, — сказав якийсь голос.
Радуб витяг голову й помітив у тьмяному світлі щось, що було Іманусом.
— А! — скрикнув він. — Одного я маю. Инші втекли, але ти, ти не втечеш.
— Ти так гадаєш? — відповів Іманус.
Радуб ступив один крок і зупинився.
— Гей, ти, людино, що лежить на землі, хто ти такий.
— Я той, що лежить на землі й сміється з тих, що стоять на ногах.
— Що ти маєш в правиці?
— Пістоля.
— А в лівій руці?
— Свої кишки.
— Я беру тебе в полон.
— Навряд.
І Іманус, нахилившися до ґноту, що горів, і дмухнувши останнім віддихом на цей початок пожежі, сконав.За скілька хвилин по тому, Ґовен, Сімурден і всі инші були в залі. Всі побачили отвір, винишпорили всі закутки, обшукали сходи. Ті сходи закінчувалися виходом у рові. Переконалися, що всі втекли. Розштовхували Імануса, але він був вже мертвий. Ґовен, з лихтарем у руці, обдивився камінь, що дав змогу вийти обложенцям; він чув про цей верткий камінь, але думав, що то легенда, або байка. Розглядаючи його, він помітив щось написане олівцем; він наблизив туди лихтаря й прочитав:
— До побачення, пане віконте. — Лантенак.
Ґешан приєднався до Ґовена. Ловити, як видко, було ні до чого, втікачі вже вийшли з замку й на їх боці була вже вся країна, чагарники, рови, ліси, мешканці; вони були вже напевне дуже далеко; ніякого способу їх знайти; весь Фужерський ліс був одна величезна схованка. Що робити? Доводилось все знову починати. Ґовен і Ґешан обмінювалися своїм розчаруванням і своїми здогадами.
Сімурден слухав їх, поважний, не кажучи ні слова.
— До речі, Ґешане, — сказав Ґовен, — а що ж драбина?
— Вона не прибула, командире.
— Однак, ми ж бачили, як їхав віз під вартою жандармів.
Ґешан відповів:
— Він привіз не драбину.
— Що ж він привіз?
— Гільйотину, — сказав Сімурден.
Маркіз Лантенак не був так далеко, як вони думали.
Проте, він був у цілком безпечному місці й вони не могли до нього добутися.Він пішов за Гальмало.
Сходи, що він і Гальмало зійшли ними слідом за иншими втікачами, кінчалися коло рову й мостових арок вузеньким хідником під склепінням. Цей хідник виходив в природню глибоку щілину в грунті, що з одного боку кінчалася в рові, а з другого в лісі. Ця щілина, цілком схована від поглядів, звивалася під непрохідною рослинністю. Неможливо було знайти там людину. Втікач, добувшися цієї щілини, міг тікати, як вуж, і знати, що його не знайдуть. Вхід до потайного хідника зі сходів так позаростав тернами, що будівничі підземного проходу вважали за непотрібне закрити його ще як-небудь инакше.
Тепер маркізові треба було тільки йти. Йому не треба було навіть турбуватися про переодягання. Від часу свого прибуття до Бретани, він не залишав свого селянського одягу, вважаючи себе так за ще більшого пана.
Він обмежився на тому, що зняв свою шпаду, відстібнув од неї пояска й кинув його.
Коли Гальмало й маркіз вийшли з хідника в щілину, инших п'ятьох — Ґінуазо, Уанара Бранш-д'Ора, Брен-д'Амура, Шатне й абата Тюрмо вже не було там.
— Швидко вони зникли, — сказав Гальмало.
— Зроби ти так само, — сказав маркіз.
— Монсеньйор хоче, щоб я залишив його?
— Звичайно. Я вже казав тобі. Найкраще тікати поодинці. Де пройде один, там не пройдуть двоє. Разом ми звернемо на себе увагу. Через тебе піймають мене, а через мене піймають тебе.
— Монсеньйор знає країну?
— Так.
— То побачимось коло Ґовенового каменя?
— Так. Завтра, опівдні.
— Я буду там. Ми будемо там.
Гальмало зупинився.
— Ах, монсеньйоре, коли я згадаю, що ми були б чистому морі, були тільки вдвох, що я хотів убити вас, що ви були мій пан, що ви могли сказати мені це й що ви не сказали! О, яка ви людина!
Маркіз промовив:
— Англія. Иншого способу немає. Треба, щоб за два тижні англійці були вже у Франції.
— Мені треба здати звіт монсеньйорові. Я виконав доручення.
— Ми поговоримо про все це завтра.
— Отже, завтра побачимось, монсеньйоре.
— До речи, може ти голодний?
— Та й може, монсеньйоре. Я так поспішався прийти, що й не знаю чи їв я сьогодні.
Маркіз витяг з кешені шматочок шоколаду, розломив на двоє, дав одну половину Гальмало, а сам почав їсти другу.
— Монсеньйоре, — сказав Гальмало, — праворуч від вас рів, ліворуч — ліс.
— Добре. Залиши мене. Йди своєю дорогою.
Гальмало послухався. Він пірнув у темряву. Спочатку чути було хрускіт сухого гілля, потім нічого не стало чути. За скільки секунд не можна було б знайти його сліду. Ця країна, що звалася «Гай», вкрита лісом і непрохідна, була найкращим спільником втікачеві. Тут не ховалися, а зникали. Ця легкість і швидкість зникання примушувала наші армії затримуватись перед тою Вандеєю, що завжди відступала і перед її вояками, такими страшними втікачами.
Маркіз стояв нерухомо. Він був із тих людей, що намагаються нічого не відчувати; але він не міг уникнути душевного хвилювання, вдихаючи свіже повітря після того, як так довго дихав лише кров'ю й різаниною. Відчувати себе цілком врятованим, після того, як вже бачив свою могилу так зблизька; вирватися від смерти й повернутися до життя, — то було, навіть для такої людини, як Лантенак, занадто велике зворушення. І, хоч йому вже доводилося перебувати подібне, його загартована душа не могла уникнути хвилювання на якусь часину. Він признався сам собі, що був задоволений. Але він хутко вгамував цей душевний рух, подібний майже до радости.
Він вийняв свого годинника і натиснув пружину, щоб він продзвонив. Яка була година?
На превелике здивування була тільки десята година. Коли тільки що перебув такі події людського життя, що все було під загрозою, то завжди дивуєшся, що хвилини, такі повні, не були довші за инші. Гарматний постріл, що попереджав про наступ, було зроблено незадовго перед заходом сонця, а штурмова колона підступила до Турги за півгодини по тому, між сьомою й восьмою годиною увечері. Таким чином, цей величезний бій, розпочатий о восьмій годині, скінчився о десятій. Вся ця епопея тяглася сто двадцять хвилин. Иноді катастрофи відбуваються блискавично; стислість подій буває надзвичайна.
Але, якщо вдуматись в теє, то здивувати могло протилежне; опір, протягом двох годин такого малого числа людей проти такого великого був надзвичайний і, зрозуміло, що ця баталія дев'ятнадцяти проти чотирьох тисяч не була коротка, і не швидко кінчилася.
Однак уже час було йти, Гальмало певне вже був далеко, й маркіз зважив, що вже не треба йому залишатися тут довше. Він знову поклав годинника в кешеню, але вже не в ту саму, бо помітив, що в тій лежить ключ од залізних дверей, того ключа йому передав Іманус; маркіз подумав, що скло з його годинника може розбитися об цього ключа. Тоді він і собі подався до лісу.
Коли він звертав ліворуч, йому здалося, що якийсь невиразний промінь дійшов до нього.
Він озирнувся й крізь чагарники, що виразно виступили на червоному полі й стали відразу видимі в своїх найменших подробицях, він помітив яскраве світло в рові. Він пішов туди, потім схаменувся, подумавши, що йому не слід витикатися на таке світло, що б то не було; окрім того, це не його діло; він пішов у тому напрямку, що показав йому Гальмало й зробив скілька кроків до лісу.
Раптом, глибоко поринувши в терни і захований в них, він почув над своєю головою страшний крик; той крик пролунав, немов, з краю височини над ровом. Маркіз звів очі й зупинився.
- ↑ Брен Дамур в перекладі — Паросток кохання.