Дев'яносто третій рік/III/3
| ◀ Книга II. Троє дітей | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина III. У Вандеї Книга III. Смерть святого Бартоломея |
Книга IV. Мати ▶ |
|
Діти прокинулися.
Дитяче прокидання, це розпукування квітки; здається, що якісь пахощі йдуть од тих свіжих душ.
Жоржета, крихітка двадцяти місяців, найменша з трьох дітей, що ще в травні ссала, підвела свою маленьку голівку, сіла на постелі, подивилася на свої ніжки й почала лепетати.
Ранішній промінь освітлював її колиску; важко було сказати, що було рожевіше, чи Жоржетина ніжка, а чи ранішня зоря.
Двоє инших ще спали; чоловіки прокидаються важче. Жоржета, весела й спокійна, лепетала.
Рене-Жан був чорнявий. Товстий Ален шатен, а Жоржета білявенька. Ці відтінки волосся сполучаються в дитинстві з віком і можуть відмінитися пізніше. Рене-Жан був подібний до маленького Геркулеса; він спав на животі, підклавши під очі свої кулачки. Товстий Ален вистромив обидві ніжки з свого маленького ліжка.
Всі троє були одягнені в дрантя; одежа, що їм дав батальйон Червоної Шапки, звелася на лахміття; на їх не було навіть сорочок; обидва хлопці були майже голі, на Жоржеті була якась лахманина, то була колись спідниця, а тепер стала лише дитячим плащиком. Хто опікувався цими дітьми? Ніхто не міг би сказати того. Матери нема. Ті дикі селяни, вояки, що тягли їх за собою від лісу до лісу, давали їм частину своєї юшки, ото й все. Малята обходилися, як могли. Кожен був над ними господарем, але ніхто не був батьком. Однак, навіть в лахмітті, діти сповнені світла. Тому вони були чарівні.
Жоржета лепетала.
Що співає пташка, то лепече дитина. Це той самий гімн. Гімн незрозумілий, лепетливий, глибокий. Але пташка не має перед собою суворої людської долі, що дожидає дитину. З того походить смуток у тих людей, що слухають, змішаний з радістю тої дитини, що співає. Найвищий гімн, який можна чути на землі, це лепетання людської душі дитячими вустами. Це невиразне шепотіння думки, що є ще тільки інстинкт, що містить в собі несвідомий заклик до вічної справедливости; а може бути це протест на порозі входу, протест несміливий та сумний; це невідання, що усміхається до безкрайности, незнаючи долі, призначеної цій безсилій та беззбройній істоті. Коли станеться лихо, то буде зраджена довірливість. Дитяче лепетання це більше й менше, ніж слова; це не ноти, але це спів; це не склади, але це мова; це лепетання має свій початок на небі, але не матиме кінця на землі; воно було перед народженням і ведеться далі; то — продовження. Це лепетання складається з того, що дитина говорила, коли була янголом і що вона говоритиме, коли буде людиною: колиска має Вчора, так само, як могила має Завтра; те завтра и те вчора змішують в тому невиразному лепетанні їхнє подвійне невідання; і ніщо так не доводить існування бога, вічности, відповідальности, подвійности долі, як та сумна тінь в тій рожевій душі.
Те, що лепетала Жоржета, не засмучувало її, бо все її ніжне личко була сама усмішка. Її вуста сміялися, її очі сміялися, ямки на її щічках сміялися. В тім усміху виявлялося таємне сприймання ранку. Душа кохається в промені. Небо було блакитне, було тепло й гарно. Ця тендітна істота, нічого не знаючи, ні над чим не роздумуючи, нічого не розуміючи, ніжно поринала в мріях, відчуваючи себе в безпечності серед тієї природи, серед тих чесних дерев, тої щирої зелени, тих полів чистих і мирних, серед тих звуків гнізд, джерел, комах, листя, що над ними сяяла величезна безневинність сонця.
Після Жоржети прокинувся Рене-Жан, старший, «великий», що мав уже чотири роки. Він став на ніжки, мужньо переступив через край своєї колиски, побачив свою мисочку, не здивувався, сів на землі й почав їсти юшку.
Жоржетине щебетання не могло розбудити товстого Алена, але почувши, що цокає ложка в мисочці, він повернувся миттю й розплющив очі. Товстому Аленові було три роки. Він побачив свою мисочку, простяг руку, взяв її, і, не злазячи з ліжка, з мисочкою на колінах, з ложкою в кулаці, зробив так само, як Рене-Жан, почав їсти.
Жоржета не слухала їх і хвилювання її голосу ніби бреніло відповідно до колихання мрії. Її великі відкриті очі дивилися в гору й були чудові. Хоч-би яка стеля, або склепіння були над головою в дитини, в її очах завжди відбивається небо.
Коли Рене-Жан все з'їв, він пошкрябав ложкою дно в мисочці, зідхнув і мовив поважно:
— Я з'їв свою юшку.
Ці слова відірвали Жоржету від її мрії.
— Юку, — сказала вона.
І, бачучи, що Рене-Жан уже з'їв, а Товстий Ален ще їсть, вона взяла мисочку, що стояла коло неї, й почала їсти, підносячи свою ложку частіше до вуха, ніж до рота.
Від часу до часу вона відступалася від цивілізації та їла пальцями.
Товстий Ален, як і його брат, вишкрябавши дно в мисочці, прилучився до брата й почав бігати за ним.Зненацька залунав знизу, з боку лісу, голос рога, як у сурми, гордовитий та суворий. На цей голос рога відповів з вежі голос сурми.
Цього разу ріг кликав, а сурма відповідала.
Вдруге залунав голос рога й вдруге відповіла сурма.
Потім з-під лісу залунав голос далекий, але розбірний, він вигукував виразно:
— Розбійники! от наша вимога! як що ви не здастеся на нашу волю до заходу сонця, — ми атакуємо вас.
Голос, подібний до рикання, відповів з вежі:
— Атакуйте.
Голос знизу сказав:
— Гарматний постріл буде зроблено, як останнє попередження, за пів години перед наступом.
Голос з високости знов проказав:
— Атакуйте.
Ці голоси не досягали до дітей, але голоси рога й сурми розносилися вище й далі, й Жоржета вже за першим звуком рога витягла шийку й перестала їсти; почувши сурму, вона поклала свою ложку в мисочку; за другим згуком рога вона підняла вгору маленького пальчика на правій руці і, спускаючи й здіймаючи його по черзі, зазначала такт рога, що його продовжив другий згук сурми; коли сурма й ріг замовкли, вона залишилася замислена, з пальчиком у повітрі й сказала тихенько:
— Музіка.
Гадаємо, що вона хотіла сказати «музика».
Двоє старших, Рене-Жан і Товстий Ален, не звернули уваги на сурму й ріг; вони були глухі до всього, бо саме в цю мить бібліотечною підлогою лізла стонога.
Товстий Ален помітив її й скрикнув:
— Звір.
Рене-Жан прибіг до нього.Товстий Ален сказав:
— Кусається.
— Не роби йому вави, — сказав Рене-Жан.
І обидва почали роздивлятися на ту мандрівницю.
Тимчасом Жоржета доїла свою юшку; поглядом вона шукала братів. Рене-Жан і Товстий Ален сиділи присівши в амбразурі одного вікна, поважно схилившись над стоногою; вони стикались лобами й змішували своє волосся; вони затаювали дух, захоплені, і роздивлялися тваринку, що зупинилася й не ворушилася, не дуже то задоволена з такого замилування.
Жоржета, побачивши, що її брати щось роздивляються, захотіла довідатися, що то таке. Було не легко добратися до них, однак вона відважилась на теє; на шляху були всякі перепони; долі лежали всілякі речі, перекинені табуретки, купи вже списаного паперу, короби до пакування без гвіздків і порожні скрині, якісь купи, навкруги них треба було обходити, цілий архіпелаг підводних скель; і все ж таки Жоржета зважилася. Вона почала з того, що вилізла з своєї колиски, — перша робота; потім вона рушила межі підводні скелі, звивалася у вузеньких місцях, штовхнула одну табуретку, пролізла поміж двох скринь, перелізла через пачку паперів, видряпавшись з одного боку і скотившися з другого, показуючи безтурботно своє бідне, маленьке, голе тільце, й досягла нарешті того, що моряк назвав би чистим морем, просто кажучи, досить широкого простору на підлозі, що не був нічим загорожений і де вже не було ніяких небезпек; тоді вона пустилася вперед, перейшла цей простір, всю залю впоперек, рачкуючи швидко, як кіцька, підійшла до вікна, але тут зустріла страшну перешкоду; велика драбина, що лежала вздовж стіни, досягала до того вікна, а її кінець захоплював куток амбразури; це утворювало ніби мис поміж Жоржетою та її братами; вона спинилася й міркувала; хутко її внутрішній монолог закінчився й вона зважилася; вона ухопилася рішучо своїми рожевими пальчиками за один із щаблів, що були вертикальні, бо драбина лежала поземно на одному своєму боці; вона спробувала підвестися на ніжки й впала; вона почала знову; двічі їй це не вдавалося, за третім разом їй пощастило; тоді, стоячи на ніжках, тримаючись по черзі за кожний щабель, вона пішла вздовж драбини; дійшовши краю й не маючи більше за що триматися, вона заточилася, але схопилася своїми маленькими ручками за кінець драбини, випросталася, обійшла ріг, подивилася на Рене-Жана й Товстого Алена й засміялася.
В цю мить Рене-Жан, задоволений з наслідків своїх спостережень над стоногою, підвів голову й сказав:
— Це самиця.
Жоржетин сміх викликав сміх у Рене-Жана, Рене-Жанів сміх — сміх у Товстого Алена.
Жоржета докінчила своє приєднання до братів, і таким чином утворилася маленька громадка, що сиділа долі.
Але стонога зникла.
Вона скористувалася з Жоржетиного сміху й заховалася в якусь шпарку в підлозі.
Тоді настали инші події.
Спочатку пролетіли ластівки.
Їхні гнізда були мабуть десь під дахом, під виступом. Вони літали зовсім близько біля вікна, трохи стурбовані через дітей, виписуючи великі кола в повітрі й подаючи своє ніжне весняне щебетання. Це примусило трьох дітей підвести очі, й стоногу забути.
Жоржета показала пальчиком на ластівок і покликнула:
— Тюті!
Рене-Жан застеріг її:
— Панноцко, не говориться тюті, говориться птаски.— Тасі, — сказала Жоржета.
І всі троє дивилися на ластівок.
Потім улетіла бджола.
Ніщо не схоже так на душу, як бджола. Вона літає від квітки до квітки, як душа від зірки до зірки, і приносить мед, як душа світло.
Ця бджола влетіла з великим шумом, вона голосно бреніла, ніби кажучи: Я прийшла, я тільки що бачила троянди, тепер я хочу побачити дітей. Ну, що тут робиться?
Бджола, то господиня й тому вона бурчить співаючи.
Поки бджола була тут, троє малят не відвертали від неї очей.
Бджола обдивишся всю бібліотеку, винишпорила всі закутки, літаючи з таким виглядом, ніби вона була в себе вдома, в улику, і, блукаючи від шафи до шафи, ця крилата й мелодійна гостя, роздивлялася крізь скла на заголовки книжок, наче розумілася на тому.
Закінчивши свої одвідини, вона полетіла.
— Вона полетіла додому, — сказав Рене-Жан.
— То звірина, — сказав Товстий Ален.
— Ні, — заперечив Рене-Жан, — то мушка.
— Муся, — сказала Жоржета.
Потім Товстий Ален знайшов на землі мотузочку, що мала на одному кінці вузлика, взяв двома пальцями кінець її, супротивний вузликові й почав крутити її, з глибокою увагою спостерігаючи, як вона крутиться.
А тимчасом Жоржета знову почала рачкувати й, лазячи примхливо туди й сюди по підлозі, надибала старовинного фотеля, на ньому міль з'їла покриття, так, що волосінь почала вилазити крізь численні дірки. Жоржета спинилася коло цього фотеля, почала пальчиками поширювати дірки й зосереджено витягати з них волосінь.
Раптом вона зняла пальчика вгору, то значило: Слухайте.
Обидва брати повернули голови.Невиразний гуркіт залунав здалека. То було, мабуть, в таборі обложників, що виконували якийсь стратегічний рух у лісі: коні іржали, барабани гуркотіли, артилерійські вози котилися, ланцюги стикалися, військові ріжки перегукувались, і вся та мішанина страшних гуків, переплутавшись, утворила якусь гармонію; діти слухали зачаровані.
— То бозя свариться, — сказав Рене-Жан.
Гамір припинився.
Рене-Жан залишався замислений.
Як розкладаються й знову складаються ідеї в тих маленьких голівках? Які таємні рухи відбуваються в їхній пам'яті, такій тмяній і ще такій недовгій? В цій ніжній замисленій головці змішалися бозя, молитва, зложені ручки, якась ніжна усмішка, що колись схилялася над нею і якої не було більш, і Рене-Жан прошепотів: Мама.
— Мама, — сказав Товстий Ален.
— Мама, — сказала Жоржета.
І потім Рене-Жан почав стрибати. Дивлячись на нього, Товстий Ален і собі почав стрибати.
Товстий Ален наслідував всі рухи й всі жести Рене-Жана; Жоржета менше; три роки — це копія чотирьох років, але двадцять місяців заховують свою незалежність.
Жоржета все собі сиділа, промовляючи від часу до часу якесь слово. Жоржета не складала речень. То була мислителька; вона висловлювалася коротко, односкладовими словами.
Однак за якийсь час приклад вплинув на неї; вона зробила так, як її брати, і три пари голих ніжок почали танцювати, бігати й сковзатися в поросі старого дубового паркету, під суворими поглядами мармурових погрудь; на них Жоржета від часу до часу кидала скоса турботні погляди, шепочучи: Ляля.
Жоржета називала лялею все, що було схоже на людей, хоч і не було людьми. Речі в очах дитини, наче привиди людей.
Хоча Жоржета й не падала, бігаючи за братами, але вона охотніше користувалася з усіх чотирьох своїх лапок.
Раптом Рене-Жан наблизився до вікна, підвів голову, потім схилив її й, відбігши, заховався за ріг стіни віконної амбразури. Він помітив когось, що дивився на нього. То був синій салдат із табора; той салдат користуючися з замирення, а може трохи порушаючи його, відважився прийти на край схилу в рові, звідки можна було побачити середину бібліотеки. Бачачи, що Рене-Жан тікає, Товстий Ален теж побіг і заховався поруч з ним, а Жоржета сховалася за ними. Вони стояли мовчки, нерухомо; й Жоржета поклала пальчика на вуста. За скілька хвилин Рене-Жан відважився висунути голову; салдат ще був за вікном. Рене-Жан швидко заховав голову, й троє малих не насмілювалися навіть дихати. Це тяглося досить довго. Нарешті той страх обрид Жоржеті й вона мала сміливість теж подивитися. Салдат пішов. Вони почали бігати й гратися.
Товстий Ален, хоч і наслідував і почитував Рене-Жана, мав і свій фах, — робити знахідки. Його брат і сестра побачили несподівано, що він гарцює з запалом, тягнучи за собою маленького возика на чотирьох колесах, що він не знати звідки витягнув.
Цей ляльковий возик був тут уже багато років, забутий, в поросі, в доброму сусідстві з книжками геніїв та погруддями мудреців. Можливо, що то була іграшка, якою грався в дитинстві Ґовен.
Товстий Ален зробив з своєї мотузки батіжка й ляскав ним; він дуже пишався з того. Такі всі винахідники. Якщо не знаходять Америку, то знаходять возика. То завжди буває так.
Але треба було поділитися з иншими. Рене-Жан захотів запрягтися в возика, а Жоржета захотіла влізти в середину.
Вона силкувалася умоститися там. Рене-Жан був за коня, Товстий Ален за візника.
Але візник не знав свого ремества й коневі довелося вчити його.
Рене-Жан кричав Товстому Аленові:
— Кажи: Вйо!
— Вйо! — проказав Товстий Ален.
Возик перекинувся. Жоржета покотилася. Янгол кричав би від такого; Жоржета кричала.
Потім у неї з'явилося невиразне бажання плакати.
— Панноцко, — сказав Рене-Жан, — ви занадто великі.
— Я велика, — сказала Жоржета.
І її великість розважила її в тому, що вона впала.
Виступ під вікнами був доволі широкий; польовий пил долітав туди з горба, порослого вересом і збирався там, дощі робили з того пороху землю, вітер приносив сюди насіння й сіяв його. І от, навіть, ожина скористувалася з того грунту й почала рости там. То була ожина з живучого ґатунку, що зветься лисича ожина. Був серпень місяць; ожина була вкрита ягодами, й одна її гілка простяглася у вікно. Та гілка спускалася майже до підлоги.
Товстий Ален, що знайшов мотузку, а потім возика, знайшов і ту ожину. Він наблизився до неї.
Він зірвав ягоду й з'їв її.
— Я голодний, — сказав Рене-Жан.
Прибула й Жоржета, поспішаючи на колінах та на руках.
Вони втрьох обірвали гілку й з'їли всі ягоди. Вони сп'яніли й замурзались і, рум'яні від ягідного соку, ті троє маленьких янголів обернулися на трьох фавнів, що не сподобалися б Дантові й зчарували б Віргілія. Вони голосно реготалися.
Иноді ожина колола їм пальці, дарма.
Жоржета простягла Рене-Жанові свого пальчика, на ньому виступила маленька краплинка крови й сказала, показуючи на ожину:
— Коле.
Товстий Ален, що теж вколовся, подивився на ожину недовірливо й сказав:
— Це звір.
— Ні, — відповів Рене-Жан, — це палиця.
— Недобра палиця, — сказав Товстий Ален.
Жоржеті знову захотілося плакати, але вона почала сміятися.
Тимчасом Рене-Жан, може через заздрощі до відкрить свого молодшого брата, Товстого Алена, задумав великий проєкт. Вже деякий час, зриваючи ягоди й колючи собі пальці, він часто звертав погляд у бік підставця-пюпітра, що стояв відокремлено, як монумент, на середині бібліотеки. На цьому підставці лежав славетний том святого Бартоломея.
То був справді розкішний і пам'ятний in quarto. Той святий Бартоломей був виданий у Кельні славетним видавцем біблії 1682 р., Блевом, по-латині Цезіусом. Він робився пресами з коробками й з воловими жилами. Його було надруковано не на голанському папері, але на тому прекрасному арабському папері, зробленому з шовку й бавовни, що ним так захоплювався Едрізі, й що завжди залишається білий; оправа на ньому була з позолоченої шкури з срібними застібками; чисті листки на початку й у кінці книги були з того пергаменту, що паризькі пергаменярі заприсягалися купувати лише в манастирі святого Матюрена, і «нігде-инде». В цьому томі було дуже багато гравюр на дереві й на міді й географічних карт багатьох країн; на початку його було вміщено протест друкарів, фабрикантів паперу та книгарів проти едикту 1635 р., що обкладав митом «шкури, пиво, ратиці, морську рибу й папір»; а на зворотному боці заголовного листка можна було прочитати чемну присвяту Гріфам, що відогравали в Ліоні таку саму ролю, як Ельзевіри в Амстердамі. З того всього вийшов той славетний примірник, майже такий самий рідкий, як московський Апостол.
Та книга була прекрасна; тому-то Рене-Жан дивився на неї може вже занадто уважно. Книжка була разгорнена саме на великому естампі з образом святого Бартоломея, що ніс на руці свою шкуру. Того естампа було видко знизу. Коли з'їли всі ягоди з ожини, Рене-Жан подивився на нього з небезпечним замилуванням, а Жоржета, глянувши слідом за братом, помітила естамп і сказала: Кальтина.
Те слово ніби надало зваги Рене-Жанові. Тоді він зробив щось надзвичайне, на превелике здивування Товстому Аленові.
В одному кутку бібліотеки стояв великий дубовий стілець; Рене-Жан підійшов до того стільця, схопив його й притяг сам до підставця. Потім, поставивши стільця коло підставця, він зліз на нього й поклав обидва свої кулаки на книгу.
Досягти тієї верховини, він відчув потребу бути величним. Він узяв «кальтину» за верхній кінчик і старанно відірвав її; святого Бартоломея розірвано було навскісь, але Рене-Жан не був у цьому винний; він залишив у книзі весь лівий бік з одним оком і частиною авреолі старого апокрифічного євангеліста й подав Жоржеті другу половину святого з цілою його шкурою. Жоржета взяла святого й мовила: Ляля.
— А мені? — скрикнув Товстий Ален.
Перша вирвана сторінка, як перше пролиття крови. Далі йде вже різанина. Рене-Жан перегорнув сторінку; за святим був його коментатор Пантенус, Рене-Жан призначив Пантенуса Товстому Аденові.
Тимчасом Жоржета розірвала свій великий шматок на двоє менших, потім на чотири ще менших; історія могла б сказати, що святого Бартоломея було четвертовано в Бретані після того, як з нього вже здерто було шкуру колись в АрменіІ.
Закінчивши четвертування, Жоржета простягла Рене-Жанові руку й сказала: — Ще.
Після святого й коментатора йшли гидкі портрети тлумачів. Перший був Ґавантус; Рене-Жан вирвав його й поклав в Жоржетину ручку. Всі тлумачі святого Бартоломея пішли туди-ж.
Як даєш, то почуваєш себе вищим. Рене-Жан не залишив собі нічого. Товстий Ален та Жоржета зоріли за ним, це задовольняло його; він загодився з зачудовання своїх споглядачів.
Рене-Жан, невичерпаний та великодушний, подав Товстому Аленові Фабріціо Піньятелі, а Жоржеті отця Стільтинга; потім дав Товстому Аленові Альфонса Тоста, а Жоржеті Корнеліуса Ляпіда; далі Товстий Ален мав Генриха Гамонда, а Жоржета отця Роберті з додачею краєвиду міста Дує, де він народився р. 1619. Товстий Ален одержав протест паперових фабрикантів, а Жоржета присвяту Гріфам. Там були також і карти. Рене-Жан роздав і їх. Етіопію він дав Товстому Аленові, а Лікаонію Жоржеті. Зробивши те, він кинув книгу на землю.
То була страшна хвилина. Товстий Ален і Жоржета дивилися з захватом, змішаним з жахом, як Рене-Жан насупив брови, напружив ноги, стиснув кулаки і штовхнув з підставця важке in quarto. Стара велична книга, що губить свій пристойний вигляд, то щось трагічне. Важкий, зрушений з місця том висів якийсь момент, похитуючись, потім звалився й, розірваний, зім'ятий, знищений, з розхитаною оправою, зі звихненими застібками, жалібно простягся на підлозі. На щастя, він не впав на дітей.
Вони були вражені, але не роздушені. Пригоди завойовників не завжди кінчаються так добре.
Як всяка слава, це зняло великий гамір і хмару пороху.
Скинувши книгу, Рене-Жан зліз із стільця.
Одну мить він стояв мовчки, відчуваючи жах; перемога має свої страхи. Троє дітей взялися за руки й, тримаючись на віддалі, роздивлялися на великий знищений фоліянт.
Але, після недовгої задуми, Товстий Ален наблизився енергійно й вдарив книгу ногою.
Це закінчило все. Охота до зруйнування існує у всіх. Рене-Жан теж ударив ногою, Жоржета теж, але заточилася й сіла на підлогу; вона скористувалася з того й кинулася на святого Бартоломея; вся повага зникла; Рене-Жан і Товстий Ален кинулися теж і, веселі, схвильовані, тріюмфуючи, немилосердні, розриваючи малюнки й сторінки, вириваючи закладки, дряпаючи оправу, відліплюючи позолочену шкуру, виколупуючи гвіздочки зі срібних накутників, ламаючи пергамент, винищуючи священий текст, працюючи ногами, руками, нігтями, зубами, рожеві, повні сміху й лютости, — ті троє хижих янголів напали на беззахисного євангелиста.
Вони знищили Арменію, Юдею, Беневент, де знаходяться мощі святого Натанаїла, що може й є сам Бартоломей, папу Гелазія, що оголосив євангелію Барталомея-Натанаїла за апокрифічну, всі рисунки, всі карти, все, і та немилосердна кара старої книги так захопила їх, що навіть мишка, що пробігла коло них, не могла привернути на себе їхню увагу.
То було цілковите знищення.
Подерти на шматки історію, легенду, науку, чудеса правдиві чи неправдиві, церковну латинь, забобони, фанатизм, таємниці, розірвати згори донизу всю релігію — то праця для трьох велетнів, а також для трьох дітей; цілі години тяглася та праця, але вони її зробили до кінця; від святого Бартоломея не залишилося нічого.
Коли це було скінчено, коли останню сторінку було одірвано, останній малюнок був на підлозі, коли від книги залишилися лише уривки тексту та малюнків у кістяку з оправи, Рене-Жан випростався, стоячи на ніжках, подивився на підлогу, вкриту всіма цими розкиданими листками, і заплескав у долоні.
Товстий Ален теж заплескав у долоні.
Жоржета взяла одного листка, підвелася, притулилася до вікна, що доходило їй до підборіддя й почала кидати за вікно великі сторінки, розриваючи їх на маленькі шматочки.
Бачивши теє, Рене-Жан і Товстий Ален зробили так само. Вони підіймали й розривали, підіймали й розривали ще, кидаючи шматочки за вікно, як то робила Жоржета; і сторінка по сторінці, зімнята цими немилосердними пальчиками, майже вся старовинна книга полетіла підхоплена вітром. Жоржета замислено дивилася на цей рій маленьких білих папірців, що розліталися в подихах повітря, й мовила:
— Метелики.
Вбивство закінчилося, розвіявшися в блакиті небесній.
Так убили вдруге святого Бартоломея, що вже був замучений вперше року 49 по Христі.
Тимчасом почав наближатися вечір, спека збільшилася, повітря віяло відпочинком. Жоржетині очі зробилися важкі. Рене-Жан підійшов до свого ліжка, витяг з нього мішка з соломою, що був йому за матраца, приволік його до вікна, розклав на підлозі й сказав:
— Будемо спати.Товстий Ален поклав свою голову на Рене-Жана, Жоржета поклала свою на Товстого Алена й троє злочинців поснули.
Крізь відчинені вікна входило тепле повітря; пахощі диких квіток, що прилітали від ровів та пагорків, змішувались з диханням вечора; все було спокійне та жалісливе, променисте, тихомирне, повне любови до всього; сонце дарувало всім свою ласку — світло; всіма шпарами почувалася гармонія, що вилучалася з величезної ніжности всього; в безкрайності було щось материнське; творіння є чудо в повному розквітненні, воно доповнює свою безмірність своєю добрістю; здається, що відчуваєш когось невидимого, що витворює ті таємні перестороги, які в страшній сутичці істот допомагають кволим проти сильних; разом з тим, то було прекрасно; промениста пишність дорівнювала лагідності. Пейзаж, невимовно мирний, мав той чудовий хвилястий полиск, який роблять на долинах та річках зміни тіней та світла; легка пара здіймалася до хмаринок, як мрія до марев; пташині зграї кружляли по-над Тургом; ластівки заглядали крізь вікна, ніби хотіли влетіти й подивитися, чи добре сплять діти. А діти гарно лежали гуртом один на одному, нерухомі, напівголі, як амури; вони були чарівні й невинні; всі в трьох вони не мали дев'яти років; вони бачили райські сни, що відбивалися на їхніх устах легкими усміхами; можливо, що бог промовляв до них на вухо; вони були ті, яких всі людські мови називають кволими та благословенними; їхня невинність викликала пошану.
Все мовчало, ніби дихання їхніх ніжних грудей було важливе для цілого світу, й все творіння слухало його; листя не шелестіло, трава не шамотіла; здавалось, що величезний зоряний світ затримував своє дихання, щоб не заважати спати трьом скромним янголяткам, і не було нічого вищого за цю величезну пошану природи до тих крихоток.
Сонце заходило й сливе торкалося обрію. Відразу серед того глибокого спокою блиснула блискавка, що йшла з лісу, потім залунав страшний гуркіт. Це був гарматний постріл. Луна підхопила той гуркіт і зробила з нього грім. Грімотіння, продовжене від пагорка до пагорка, було страшне. Воно пробудило Жоржету.
Вона підвела трохи свою голівку, витягла маленького пальчика, послухала й сказала:
— Бух!
Гуркіт припинився, тиша повернулася, Жоржета поклала голову на Товстого Алена й заснула.