Дев'яносто третій рік/III/1
| ◀ Частина II. Книга III. Конвент |
Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина III. У Вандеї Книга I. Вандея |
Книга II. Троє дітей ▶ |
|
У Бретані було тоді сім страшних лісів. Вандея — це повстання духовенства. Спільником у цьому повстанні був ліс. Темрява допомагала темряві.
Сім «Чорних лісів» Бретонських були такі: ліс Фужер, що заступає прохід по-між Долем та Авраншем; ліс Пренсе, що має вісім льє кружини; ліс Пемпонський повний ярів та струмків, майже неприступний з боку Беньйону, але з нього легко було відступати на Конкорне — роялістське місто; Ренський ліс, звідки чути було дзвін на сполох з республіканських парафій, завжди численних поблизу міст; в цьому лісі Пюйзе згубив Фокара; Машкульський ліс, де сидів, як дикий звір, Шаретт; Ґарнашський ліс, що належав ля-Тримуйлям, Ґовенам і Роганам; ліс Броселіяндський, що належав феям.
Один вельможний пан в Бретані мав титул «пана семи лісів». Це був віконт де Фонтене, бретонський принц. Бретонський бо принц існував окремо від принців французьких. Рогани були принци бретонські. Ґарньє-де-Сент в свойому рапорті Конвентові, 15 нівоза року II-го так говорить про принца де Тальмона: «Цей розбійницький Капет — володар Мену та Нормандії».Можна було б написати окрему історію бретонських лісів, між 1792 та 1800 р., і вона легендою вплелась би в велике Вандейське повстання.
Історія має свою правду, легенда — свою. І правда легендарна инша, ніж правда історична. Правда легендарна — це вигадка, але результат її — реальність. Зрештою й історія й легенда мають однакову мету — намалювати в образі людини недовгочасної — людину вічну.
Вандею можна зрозуміти лише, коли легенда доповнить історію: історія потрібна для цілого, легенда — для подробиць.
І Вандея варта того, щоб її знати. Вандея — це чудо.
Ця війна темних людей така безглузда й така блискуча, така страшна й така велична, доводила до розпачу Францію, і була її гордощами. Вандея — це рана, але рана, що дає славу.
Часом людськість має свої загадки, загадки, що розвязуються для мудрих світлом, а для неуків — темрявою, насильством та варварством. Філософ не зважується обвинувачувати. Він бере на увагу розрух що його викликали проблеми. Проблеми, як хмари, не проходять ніколи, не кинувши від себе тіни.
Хто хоче зрозуміти Вандею, нехай уявить собі цей антагонізм; з одного боку — французька революція, з другого — бретонський селянин. Перед цими незрівнаними подіями, перед величезною загрозою всіми благами разом, нападом гніву цивілізації, надміру шаленим прогресом, перед поступом надмірним і нерозумним поставте цього дивного й суворого дикуна, цю людину з ясним поглядом і довгим волоссям, що годується молоком і каштанами, що обмежена своєю стріхою, своїм тином і своїм ровом, що відріжняє кожне село в околиці по звуку його дзвону, що вживає воду лише до пиття, що одягається в шкуратяну куцину, вишиту шовком, некультурну й цяцьковану, що татуює свою одежу, як його предки кельти татуювали своє обличчя, що поважає пана в свойому каті, що говорячи мертвою мовою, ховає в домовину свою живу думку, що поганяє своїх волів, штрикаючи їх, гострить свою косу, косить свою гречку, місить свого гречаника, що шанує найперше свого плуга, а потім свою бабуню, що вірить в святу Діву і в білу Даму, що схиляється перед вівтарем і перед високим таємничим каменем в ландах, хлібороба на полі, рибалку на воді, браконьєра в кущах, що любить своїх королів, своїх панів, своїх священиків і свої воші; задумливого, протягом довгих годин нерухомого на широкому пустельному березі, похмурого слухача моря.
Скажіте, чи міг цей сліпець прийняти теє світло?
Селянин має дві підпори: поле, що годує його, ліс, що його ховає.
Важко уявити собі, що то таке було — бретонські ліси; то були міста. Тяжко уявити собі щось мовчазніше, глухіше й дикіше, як те непрохідне плетево з колючок та гілля, ті величезні чагарі були притулком нерухомости й мовчання; на погляд не могло бути самотности більш мертвої, більш могильної; проте, якби можна було відразу, одним блискавичним ударом зрубати дерево, то раптово відкрився б у цій пущі людський мурашник.
Круглі вузькі колодязі, замасковані знадвору покришками з каміння й гілок, спочатку сторчові, далі горизонтальні, що поширювалися на зразок лійки під землею й кінчалися темними кімнатами, от що знайшов Камбіз в Єгипті й що знайшов Вестерман в Бретані; там це було в пустелі, тут — в лісі; в єгипетських льохах були мертві, в бретонських — живі. Одна з найдикіших галявин місдонського лісу, вся пронизана галереями та комірками, де сновигав туди й сюди таємничий люд, звалася «Велике місто». Друга галявина не менш пустельна вгорі й не менш заселена внизу, звалася «Королівський майдан».
Це підземне життя було споконвічне в Бретані. З давніх давен людина тут тікала й ховалася від людини. І під корінням дерев було покопано неначе гадючі лігва. Це почалося ще за часів друїдів, і деякі з цих підземних печер були такі давні, як і долмени. Злі духи, легенди й потвори історії, все пройшло через цю чорну країну, Тевтат, Цезар, Гоель, Неомен, Жоффруа Англійський, Ален — Залізна Рукавичка, П'єр Моклерк, французька родина де Блуа, англійська родина де Монфор, королі й герцоги, дев'ять бретонських баронів, судді Великих Днів, графи Нантські, що сперечалися з графами Ренськими, розбійники, пройдисвіти, великі компанії, Рене II, віконт де Роган, королівські губернатори, «добрий герцог Шольнський», що вішав селян на деревах під вікнами мадам де Севіньє, в XV віці — сеньорські різниці, в XVI й XVII — релігійні війни, в XVIII — тридцять тисяч собак, вивчених полювати на людей. Під цією страшною навалою народ зважив, що краще зникнути. По черзі троглодити, щоб уникнути кельтів, кельти, щоб уникнути римлян, бретонці, щоб уникнути норманів, гуґеноти, щоб уникнути католиків, контрабандисти, щоб уникнути сторожі, — всі спочатку ховались по лісах, а потім — під землею. Спосіб звірячий. До такого тиранія доводить нації. Протягом двох тисяч років всі форми деспотизму, — звоювання, феодалізм, фанатизм, державні податки — облавою оточували нещасливу запаморочену Бретань; то було якесь невблагане полювання, що кінчалося в одній формі для того, щоб розпочатися в иншій. І люди закопувалися під землею.
Жах, що є відміна гніву, був уже в душах, а нори були готові в лісах, коли спалахнула французька революція. Бретань повстала, бо вважала, що її гнітить те насильницьке звільнення. Звичайна помилка рабів.Трагічні бретонські ліси знову почали відогравати свою давню ролю й стали слугами й співучасниками цього повстання, як і всіх колишніх.
Підгрунтя цих лісів було, як мадрепора, пронизане й перетяте у всіх напрямах цілою незнаною системою підкопів, келій та галерей. Кожна з цих сліпих комірок давала притулок п'ятьом або шістьом людям. Там важко було дихати. Декілька дивних цифр дають змогу збагнути цю могутню організацію широкого селянського повстання. В департаменті Іль-е-Вілен, в Пертрському лісі, притулку принця Тальмонського, не чути було подиху людського, не можна було знайти слідів людських, проте там було шість тисяч душ з Фокаром на чолі; в Морбігані, в Мелакському лісі не видко було ні душі, а там було вісім тисяч людей. І проте ці два ліси Пертрський і Мелакський не належать до великих лісів бретонських. Ходити тими лісами було жахливо. Ті зрадливі нетрі, повні бойців, захованих в підземних лабіринтах, були як величезні темні губки, з яких під тиском велетенської ноги революції, ринула громадянська війна.
Невидимі батальйони чатували. Ті невідомі армії плазували під арміями республіканськими, раптово виходили з-під землі й знову в неї ховалися, несподівано вискакували незліченні й знов зникали обдаровані, здавалось, повсюдністю й здатністю розпорошуватися; спершу снігозвал, потім пил; велетні, що мають здатність зменшуватися, велетні, коли треба битись, карлики, як треба зникнути. Ягуари з кротячими звичаями.
Не було нічого окрім лісів, самі ліси. Як села оточують великі міста, так густі чагарі оточували ліси. Ліси сполучались між собою лабіринтом всюди розкиданих кущів. Стародавні замки, що були фортецями, села, що були таборами, ферми, повні засідок та пасток, хутори, пориті ровами й обсаджені деревами, — все то були петлі тої сіти, куди попадалися республіканські армії.
Все те разом називали гаєм. Там був Міздонський ліс і серед нього був став, в тому лісі сидів Жан Шуан; Женський ліс, що ним заволодів Тальєфер; Гюісерійський ліс, де був Ґуж-ле-Бруан; Шарнінський ліс, що належався Куртіле-де-Батарові, прозваному святим апостолом Павлом, начальникові табору Чорної Корови; Бюргольський ліс, де сидів той загадковий пан Жак, що і вмер таємничою смертю в Жювардейльському підземеллі; був ще Шароський ліс, де Пімус і Пті-Пренс, атаковані Шатонефською залогою, вихоплювали на оберемок гренадерів з республіканських лав і приносили їх бранцями, Ерезерійський ліс, свідок поразки Лонгфайської залоги; Ольнський ліс, звідки стерегли шлях між Ренном і Лавалем; Гравельський ліс, що його виграв один з принців де Ля Тремуйль, граючи в кулі; Лоржський ліс в департаменті Кот-дю-Нор, де після Бернара де Вільнева панував Шарль де Буагарді; Баньярський ліс, поблизу від Фонтене, де Лескюр викликав на бій Шальбо, що прийняв бій, хоч і мав по одному проти п'яти; ліс Дюрондеський що за нього сперечалися колись Ален ле Редрю та Еріпу, син Карла Лисого; ліс Кроклуський, на межі тої ланди, де Кокро голив полонених; ліс Круа-Батайль — що бачив гомеричні зневаження Срібної Ноги супроти Мор'єра й Мор'єрові супроти Срібної Ноги; ліс Содреський, що його, як ми бачили, обшукував паризький батальйон. І ще багато инших лісів.
В деяких з тих лісів були не тільки підземні житла навкруги ватагової землянки; там були і справжні хутори з низьких халупок, схованих під деревами, такі численні, що иноді цілий ліс був ними сповнений. Часто лише дим зраджував їхню присутність. Два таких хутори у Міздонському лісі залишалися славнозвісними — Лор'єр коло Летану і коло Сент-Уан-ле-Туа — група халупок, що звалась Рю-де-Бо.
Жінки жили в хатках, а чоловіки в підземних печерах. Вони користувалися для цієї війни з галерей фей та стародавніх кельтських шанців. Захованим у землі людям приносили їсти. Бувало, що хто небудь забутий вмирав з голоду. Але, то були якісь недотепи, що не вміли відчинити своїх колодязів. Звичайно накриття, зроблене з моху та гілок, було так штучно споруджено, що знадвору не можливо було його запримітити в траві; але лѐгко відчинити й зачинити з середини. Ці логова було викопано дуже старанно. Землю з колодязів відносили й кидали кудись у сусідній ставок. Долівку й стіни всередині логова було прикрашено й вкрито папороттю й мохом. Ці притуши звалися «ложами». Було б там нічого, як би не брак світла, вогню, хліба й повітря.
Виходити необачно з цих підземних притулків, щоб піти до живих, було небезпечно. Можна було опинитися під ногами в якоїсь армії, що саме проходила. Страшні ліси, повні подвійних пасток. Сині не зважилися входити, білі не зважалися виходити.
Люди нудилися в цих звірячих логовах. Иноді, вночі, не зважаючи на всяку небезпеку, вони виходили звідти й ішли танцювати на сусідню галявину. Або молилися, щоб якось минав час. Що-дня, — каже Бурдуазо, — Жан Шуан примушував нас перебирати рожанці.
Було сливе неможливо, коли наставали жнива, спинити тих, що були в Нижньому Мені, й не пустити їх піти на свято «Снопа». У де-кого бували свої вигадки. Дені, прозваний «Проткни-Гора», переодягався жінкою, щоб піти на комедію в Лавалі; потім він знову вертався до своєї нори.І, проте, як треба було, вони йшли на смерть, кидаючи темницю для домовини.
Часом вони підіймали покришку своєї ями, прислухаючись, чи не б'ються де; вухом слідкували вони за боєм. Республіканці стріляли правильно сальвами, роялісти — поодинокими пострілами; це було їм за ознаку. Коли стрілянина поодинокими пострілами затихала, це був знак, що подолано роялістів; коли окремі постріли не припинялися, віддаляючись, то був знак, що вони перемогли. Білі завжди переслідували, сині — ніколи, бо країна була їм ворожа.
Це підземне військо було надзвичайно добре про все повідомлене. Не можна уявити собі нічого швидчого від їхнього звязку, нічого більш таємничого. Вони зруйнували всі мости, розібрали всі вози, а, проте, добирали способу повідомити один одного й про все попередити. Було поставлено чати, щоб подавати звістку від лісу до лісу, від села до села, від ферми до ферми, від хатини до хатини, від куща до куща.
Який небудь селянин, що мав вигляд дурня, ішов собі, несучи депеші в свойому порожньому в середині ціпку.
Колишній член Установчих зборів Боетіду постачав їм, щоб можна було проходити з одного кінця Бретани до другого, республіканські паспорти нового зразка, де треба було лише написати ймення; таких паспортів цей зрадник мав цілі пачки. Захопити цих людей несподівано було неможливо. Таємниці, — каже Пюїзе, — довірені більше як чотириста тисячам людей, свято додержувались.
Здавалося, що цей чотирикутник, обмежений з півдня лінією від Туару до Сомюра й річкою Туе, з півночі Луарою й з заходу — океаном, має один і той самий нервовий апарат, що жадна точка на цьому грунті не може затремтіти без того, щоб не сколихнулося все. В одну мить всіх повідомляли від Нуармутьє до Люсона, і табор в Луе знав, що робив табор Круа-Морино. Неначе птахи допомагали в цьому. Гош писав 7 месидора III-го року: «Можна подумати, що в них є телеграф».
Це були клани, як в Шотландії. Кожна парафія мала свого отамана. В цій війні мій батько брав участь, і я можу дещо розказати про неї.
Багато хто з них мав лише списа. Найбільше було добрих мисливських рушниць. Не було кращих стрільців, як браконьєри з «Гаю» та контрабандисти з Лору. Це були вояки дивні, страшні й одважні. Коли з'явився декрет про призов трьохсот тисяч рекрутів, задзвонили на сполох у шостистах селах. Іскриста пожежа спалахнула разом по всіх кутках. Пуату й Анжу вибухнули одного й того самого дня. Перший грім залунав 1792 р., 8 липня, за місяць перед 10 серпня, на Кербадерській рівнині. Ален Ределер, нині невідомий, був де-ла-Рошжакленовим і Жановим Шуановим предтечею. Роялісти, загрожуючи смертю, примушували всіх здорових чоловіків іти до війська. Вони реквізували вози, коні, харчі. Дуже швидко Сапіно мав три тисячі салдатів, Кателіно — десять тисяч, Стофле — двадцять, а Шарет зробився владарем Нуармутьє. Віконт де Сепо підняв Верхній Анжу, Шевальє де Діезі — Антр-Вілен-е-Луар, Тристан Лерміт — Нижній Мен, голяр Ґастон — місто Ґемене, а абат Берньє — решту. Щоб підняти ці тисячі, досить було дрібниці. Наприклад, в сховище на причастя якогось кюре, що присягнув, садовили великого чорного кота, він раптом вискакував звідти підчас меси. — Це диявол! — гукали селяни, й цілий кантон повставав. Вогнений подих виходив із сповідалень. Щоб убивати синіх і, щоб переходити яри, вони мали довгу жердину, 15 футів завдовжки, що звали її «ферт»; це було знаряддя для бою і для втечі. Підчас найзавзятішого бою, атакуючи республіканські каре, коли селяни стрівали на полі хреста або капличку, вони всі падали навколюшки й проказували свою молитву під картеччю. Молитву скінчено; ті, що залишилися живі, підводилися і кидалися на ворога. Що за велетні! Вони набивали рушниці, біжучи, це був їхній хист. Їх можна було запевнити в чому хочеш: священики показували їм инших священиків, яким стягнутою шворкою вони робили червону смужку на шиї й казали: «Це гільйотиновані, що воскресли». У них бували приступи лицарства: вони з пошаною поховали Феска, республіканського хорунжого, що дав себе зарубати, не віддавши свого стягу. Ті селяни глузували: вони кепкували з республіканських жонатих священиків, кажучи, що ті із «sans calottes» зробились «sans culottes»[1]. Спочатку вони жахалися гармат, далі кинулися на них з ломаками й взяли їх. Вони захопили спочатку чудову бронзову гармату й охрестили її «Місіонером», потім другу, що походила ще з часів католицьких війн, і на якій було вирізблено герб Рішельє й образ божої матери; цій вони дали ім'я Марія-Жанна. Коли вони загубили Фонтене, вони загубили й Марію-Жанну, круг якої мужньо лягло шістьсот селян; пізніше вони знову взяли Фонтене, щоб відібрати Марію-Жанну, й привезли її назад під стягом з лілеями, вкриваючи її квітками й кажучи її цілувати всім стрічним жінкам. Але дві гармати — це замало. Стофле взяв Марію-Жанну; Кателіно, заздрячи йому, рушив з Пен-ан-Можу, зробив наступ на Жалле й забрав третю гармату; Форе атакував Сен-Флорана і взяв четверту. Два инших капітани Шупп і Сен-Поль зробили краще: з стовбурів зрубаних дерев вони зробили подобу гармат, поставили коло них манекени артилеристів і з цією артилерією, з якої самі чимало сміялися, вони примусили синіх відступити до Марейля. Це був для них найкращий час. Пізніше, коли Шальбо розбив Ла-Марсоньєра, селяни залишили на ганебному полі бою тридцять дві гармати з англійськими гербами. Англія тоді утримувала французьких принців і посилала «фонди монсиньйорові», як писав Нансія 10 травня 1794 р., «бо пана Пітта запевнили, що так годиться». Меліне в одному рапорті від 31 березня каже: «Бунтівники вигукують: Хай живуть англійці!» Селяни запізнювалися, щоб грабувати. Ці побожні були злодії. Дикуни мають вади. Завдяки цьому їх опановує пізніше цивілізація. Пюїзе оповідає в другому томі, на стор. 187: «Я оборонив декілька разів містечко Плелан від грабунку». А далі, на стор. 434, він каже, що не зважився увійти в Монфор: «Я обійшов стороною, щоб уникнути грабунку якобинських домів». Вони розграбували Шоле; знищили Шалан. Не взявши Гранвіллю, вони рознесли Вілльдьє. Тих селян, що приєдналися до синіх, вони називали «Якобинська отара» й знищили їх більш, ніж кого иншого. Вони любили різанину, як салдати, й убивство, як розбійники. Розстрілювати «patauds», тоб-то буржуа, їм дуже подобалося; вони називали це «розговлятися». В Фонтене, один з їхніх священиків, кюре Барботен, зарубав шаблюкою якогось діда. В Сен-Жермен-сюр-Іль[2] один з їхніх капітанів, дворянин, убив з рушниці прокурора Комуни й забрав його годинника. В Машкулі вони вбивали республіканців правильно, по тридцять на день; це тривало п'ять тижнів. Кожна серія з тридцяти звалася «рожанець». Їх ставили спиною до викопаної ями й розстрілювали; розстріляні падали в яму часом живі, проте, їх закопували. Жуберові, округовому президентові, відпиляли китиці рук. Вони надівали полоненим синім на руки кайдани, що врізувалися в тіло. Ці кайдани було навмисне так викувано. Вони вбивали синіх на майданах, трублячи про перемогу. Шаретт, що підписувався: Братерство; Шевальє Шаретт, що мав на голові, як Марат, хустку, зав'язану над бровами, спалив місто Порнік разом з людьми в будинках. В ці часи Кар'є був страшний. На терор відповідали терором. Бретонський інсургент мав вигляд сливе такий, як грецький: куцина, рушниця на черезплічнику, набедреники, широкі штани; бретонський селянин був схожий на клефта[3]. Генрих де-ла-Рошжаклен, 21 року, вирушив на цю війну з ломакою та парою пістолів. Вандейська армія налічувала 154 дивізії. Вони робили правильні облоги. На протязі трьох днів вони тримали блокаду Бресюїра. Десять тисяч селян в день святої п'ятниці штурмували місто Сабль червоними ядрами. В один день вони знищили 4 республіканські табори, від Монтіньє до Курбвейля. В Туарі, на високому мурі чути було незрівняний діялог по-між Ля-Рошжекленом і одним селянським парубком: — Карле! — Я тут. — Твої плечі, щоб я міг вилізти на них. — Прошу. — Твою рушницю. — Ось вона. І Ля-Рошжаклен перескочив через мур до міста, й без драбин вони взяли ці вежі, що коло них колись стояв облогою Дюгесклен. Вони воліли патрон, ніж луїдор. Вони плакали, коли губили з очей свою дзвіницю. Тікати їм здавалося зовсім просто; тоді ватажки гукали: «скиньте сабо, залишіть при собі рушниці!». Коли їм бракувало набоїв, вони проказували молитву і йшли брати пороху в скриньках республіканської артилерії; пізніше д'Ельбе жадав набоїв од англійців. Коли ворог наближався, вони ховали своїх поранених у високому хлібі або в густій папороті, а після бою забирали їх знову. У них не було мундирів. Їхня одежа подерлася. Селяни й дворяни одягалися в аби-яке лахміття. Роже Муліньє носив тюрбан і долмен, що взяв їх в костюмерній театру де ла Флеш; шевальє де Бовільє мав прокурорську тогу й жіночий капелюх поверх вовняної шапки. Всі носили шарф і білий пояс; ранги відзначалися бантами, Стоффле мав червоний бант, Ля-Рошжаклен — чорний. Вімпфен, напівжирондист, що, проте, не виходив з Нормандії, носив нарукавники канських стрільців. В їхніх лавах були жінки: мадам де Лескюр, що пізніше стала мадам де ля Рошжаклен; Тереза де Мольєн, коханка Ля-Руарі, що спалила списки парафіяльних начальників; мадам де ля Рошфуко, молода красуня, що, з шаблею в руці, збирала селян коло великої вежі замку дю-Пюї-Руссо, і та Антуанета Адамс, що звали її шевальє Адамс, така відважна, що, коли її взяли в полон, то з поваги до неї розстріляли стоячи. Ті епічні часи були жорстокі. Всі були люті. Мадам де Лескюр навмисне пускала свого коня по республіканцях, що лежали після бою, — по мертвих, — казала вона, — а можливо поранених. Чоловіки часом зраджували, жінки — ніколи. Панна Флері, з французького театру, перейшла від Ля-Руарі до Марата, але з кохання. Ватажки часто були такі ж неуки, як і салдати; де Сапіно не знав правопису, він писав: «nous orions de notre cauté». Начальники ненавиділи один одного. Ті, що були з болот, вигукували: «геть верховинців!». Їхня кіннота була нечисленна і тяжко було її формувати. Пюїзе пише: «Людина, що радо віддає мені двох синів, холодно відмовляє мені, коли я прошу в неї одного коня». Жердини, вила, коси, рушниці старі й нові, браконьєрські ножі, рожни, ломаки, обковані залізом та вкриті гвіздками, — така була їхня зброя. Дехто носив на грудях хреста, зробленого з двох кісток. Вони атакували з страшними вигуками, вискакуючи зненацька звідусіль, з лісу, з-за горбків, з кущів, з ровів, обхоплювали ворога півкругом, разили неначе блискавкою, нищили — і розпорошувалися, зникали. Проходячи республіканським селом, вони зрубували дерево волі, палили його й танцювали колом круг вогню. Всі їхні походи були нічні. Правило вандейця — завжди з'являтися несподівано. Вони робили по 15 льє мовчки, не зігнувши й травинки по дорозі. Коли надходив вечір, начальники на військовій нараді призначали місце, де завтра мають захопити республіканські пости; вони набивали рушниці, шептали свою молитву, скидали свої дерев'яні черевики й, витягнувшись довгими колонами, йшли через ліси босоніж вереском і мохом без жодного звуку, без слів, сливе не дихаючи. Котячий похід, у темряві.
Вандейських повстанців можна рахувати не менше як п'ятсот тисяч чоловіків, жінок і дітей. Півмілійона вояків — таке число подає Тюфен де ла Руарі.
Федералісти допомагали; Вандея мала за спільника Жиронду. Лозер послала до «Гаю» тридцять тисяч душ. Вісім департаментів склали спілку, 5 — у Бретані, 3 — в Нормандії. Евре, що братався з Каеном, мав за представника в повстанні — Шомона, свого мера, та Ґардамба, аристократа. Бюзо, Ґорса і Барбару в Каені, Бріссо в Мулені, Шассан в Ліоні, Рабо Сент-Етьєн в Німі, Мельян і Дюшатель в Бретані, — всі ті уста роздмухували вогонь.
Було дві Вандеї: велика, що воювалася в лісах, мала, що воювалася в чагарниках; тут є відтінок, що відрізняє Шаретта від Жана Шуана. Мала Вандея була наївна, велика — зіпсована; мала була краща. Шаретт зробився маркізом, генерал-лейтенантом королівських армій й мав великий хрест св. Людовика; Жан Шуан так і залишився Жаном Шуаном. Шаретт наближається до бандита, Жан Шуан — до лицаря.
Що-ж до таких благородних отаманів, як Боншан, Лескюр, Ля-Рошжаклен, то вони помилилися. Велика католицька армія — то було безглузде зусилля; вона повинна була прийти до загибелі. Чи можна ж собі уявити селянську бурю, що атакує Париж, спілку сіл, що тримає в облозі Пантеон, зграю молитов та тропарів, що гавкає круг Марсельєзи, юрбу сабо, що кинулася на армію учених? Ле-Ман і Совне покарали це безумство. Перейти Луару — було неможливо для Вандеї. Вона могла зробити все, крім цього переходу. Громадянська війна не завойовує. Перейти Рейн — це довершає й збільшує славу Цезаря й Наполеона; перейти Луару — це вбиває Ля-Рошжаклена.
Справжня Вандея — це Вандея у себе дома; тут вона більше, ніж невразлива, вона незловима. Вандеєць у себе вдома — контрабандист, хлібороб, салдат, пастух, браконьєр, вільний стрілець, козар, селянин, дзвонар, шпик, убивця, церковник, лісовий звір.
Ля-Рошжаклен — лише Ахіл, Жан Шуан — Протей.
Вандея не мала успіху. Инші повстання мали успіх, Швайцарія, наприклад. Між повстанцем гірським, як швайцарець, і повстанцем лісовим, як вандеєць, є ріжниця, що походить від фатального впливу оточення, — один б'ється за ідеал, другий — за свої забобони. Один ширяє, другий плазує. Один б'ється за людськість, другий за самотність; один хоче волі, другий — відокремлення; один захищає Комуну, другий — парафію. Комуни! Комуни! — гукали герої Мора. Один має діло з безоднями, другий — з драговинами; один — людина гірських потоків, струмків і шумовиння, другий — людина калюж і водостоїв, звідки виходить пропасниця; в одного над головою небесна блакить, в другого — чагарі; один — на верхів'ях, другий — в тіні низин.
Верхів'я виховують людей инших, ніж низини.
Гора — це фортеця, ліс — пастка; одна надихає сміливість, другий — хитрощі. Стародавні народи містили богів на верховинах, а сатирів — в чагарях. Сатир — це дикун, напівлюдина, напівзвір. Вільні країни мають Апеніни, Альпи, Піренеї, Олімп. Парнас — гора. Велетень Монблан став Вільгельмові Телеві за спільника. Над потужною боротьбою духа проти ночи, боротьбою, що сповнює індійські поеми, видко Гімалаї. Греція, Еспанія, Італія, Гельвеція — гірські країни; Кімерія, Германія або Бретань — лісові. Ліс — варварський.
Конфігурація країни навіває людині багато вчинків. Вона далеко більшу вагу має, ніж це звичайно гадають. Є дикі краєвиди, що, як бачиш їх, то готовий виправдати людину й обвинувачувати природу; почувається глуха провокація природи; пустеля часто нездорова для сумління, особливо для сумління мало освіченого; сумління може бути велетенське, це дає Сократа й Христа; воно иноді карликове — це дає Атрея й Юду. Мале сумління швидко починає плазувати. Присмеркові ліси, терни, болота під гіллям — фатальні для нього місця: там його опановують таємничі лихі думки. Зорова омана, незрозумілі марева, страх перед часом і місцем кидають людину в стан жаху, напіврелігійного, напівзвірячого, що за звичайних часів призводить до забобонів, а в жорстоку добу — до брутальности. Галюцинації тримають смолоскип, що освітлює шлях до вбивства. В розбої є щось запаморочливе. Дивовижна природа має подвійний вплив, вона вражає високі душі й сліпить дикі. Коли людина неосвічена, коли пустеля повна примар, темрява самотности долучається до темряви розуму; в людині розкриваються безодні. Деякі скелі, яри, деякі хащі дикі, вечірні просвітки крізь дерева — штовхають людину до вчинків божевільних і жорстоких. Сливе можна сказати, що є злочинні місця.
Скільки трагічного бачив похмурий пагірок по-між Беньйоном і Плеланом!
Широкі обрії ведуть до ідей широких, загальних. Обрії обмежені породжують ідеї вузькі; це засуджує иноді людей з великим серцем мати обмежений розум: приклад — Жан-Шуан.
Загальні ідеї, ненависні ідеям вузьким, — це саме й є боротьба за поступ.Країна, батьківщина, — в цих двох словах вся Вандейська війна; боротьба місцевих інтересів проти ідеї й інтересів загальних. Селяни проти патріотів.
Бретань — давня бунтівниця. Протягом двох тисяч років вона повставала, і завжди мала рацію, крім останнього разу. Але й проти революції, як проти монархії, проти представників, обраних, як проти губернаторів — герцогів і перів, проти асигнацій, як проти податку на сіль; хоч-би які люди стояли на чолі повстання, чи були це Ніколя Рапен, Франсуа де ля Ну, капітан Пловіо і пані де ля Гарнаш, чи Стоффле, Кокро і Лешандельє де П'єрвіль; під проводом де Рогана проти короля, чи під проводом де Ля Рошжаклена за короля, — в суті це завжди була та сама війна, що її провадила Бретань, боротьба місцевого духу проти духу центрального.
Ці старі провінції — то був якийсь став; бігти було противно цій сонній воді. Подих вітру не оживляв її, а лише дратував. Фіністер; тут кінчалася Франція, тут кінчалася земля, дана людині; тут зупинявся хід поколінь. — Спинись! — гукав океан до землі, а варварство до цивілізації. Що-разу, коли центр — Париж дає імпульс, — чи походить він від королівської влади, чи від республіки, чи він прямує до деспотизму, чи до волі, — це щось нове й Бретань наїжується. «Дайте нам спокій. Чого від нас хочуть?» Болота беруть свої вила, «Гай» — свій карабін. Всі наші спроби, наша ініціятива в законодавстві або у вихованні, наші енциклопедії, наші філософії, наші генії, наша слава, — все це падає перед Гуру; дзвін в Базужі загрожує французькій революції, ланди Фау повстають проти наших бурхливих майданів і дзвіниця Го-де-Пре оголошує війну Луврській вежі.Страшна глухота.
Вандейське повстання — це сумне непорозуміння.
Величезний заколот, каверзи титанів, надмірний бунт, що йому призначено було залишити в історії лише одне слово — Вандея, слово славетне й чорне; самогубство ради відсутніх, самовідданість самолюбству, прояви надзвичайної мужности на жертву нікчемності; без розважности, без стратегії, без тактики, без плану, без мети, без провадаря, без відповідальности; доказ того, до якої міри воля може бути безсиллям; лицарська й дика; крайня абсурдність, що будує проти світла загородку з темряви; неуцтво, що веде довгу, безглузду, але подиву гідну боротьбу проти правди, справедливости, права, розуму, волі; жах протягом восьми років, зруйнування 14 департаментів, спустошення полів, витолочений хліб, спалені села, руїна міст, грабунок будинків, страта жінок та дітей, смолоскипи в стріхах, шпади в серцях, жах цивілізації, надія пана Пітта, — така була ця війна, несвідома спроба батькогубства.
Зрештою, виявивши доконечну потребу проткнути у всіх напрямках стародавню бретонську темряву й пронизати ці нетри всіма стрілами світла відразу, Вандея сприяла поступові. Катастрофи темним способом улаштовують справи.