Дев'яносто третій рік/II/3
| ◀ Книга II. Шинок на Павичевій вулиці | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина II. В Парижі Книга III. Конвент |
Частина III. Книга I. Вандея ▶ |
|
Ми наближаємося до великого верху.
Ось Конвент.
Погляд замирає, побачивши той шпиль.
Ніколи нічого вищого не з'являлося на людському обрію.
Є Гімалаї і є Конвент.
Конвент, може, найвищий пункт у історії.
За життя Конвенту, — бо зібрання живе, — не здавали собі справи з того, що він таке. Сучасники не помітили як-раз його величи; занадто злякалися, щоб засліплюватись. Все, що велике, наводить святобливий жах. Любувати на середнє та на горби — легко; але те, що занадто високе, — чи то геній, чи гора, зібрання, чи високий мистецький твір, — як на нього дивитися занадто зблизька, жахає. Кожен верх здається перебільшенням. Сходити на гору втомно. Доводиться задихуватися на кручах, обсковзуватися на схилах, ранитися об скелі, що становлять красу; потоки, пінячись, виказують безодні; хмари ховають шпилі, сходити на верх — так само жахливо, як і падати. А через те, більше страху, ніж захвату. З'являється дивне почуття, огида до великого. Бачиш прірви, не бачиш високостей; бачиш потвору, не бачиш чуда. Така думка була спочатку про Конвент. До нього придивлялися короткозорі, він був створений, щоб на нього споглядали орли.
Тепер він у перспективі, і вимальовується на глибокому небі, в ясній і трагічній долині, безмірним профілем французької революції.
14 липня звільнило.
10 серпня вразило, немов блискавка.
21 вересня заснувало.
21 вересня, рівнодення, рівновага. Терези. Під тим знаком Рівности й Справедливости, як завважив Ром, було проголошено республіку. Сузір'я зробило об'яву.
Конвент був перше народове втілення. Дякуючи Конвентові, розгорнулася нова велика сторінка і почалася теперішня майбутність.
Кожній ідеї треба видимого одягу, кожному принципові треба оселі; церква, — то бог у чотирьох стінах, кожній догмі треба храму. Коли з'явився Конвент, перш за все треба було зважити проблему, де йому міститися.
Срочатку взяли Манеж, потім Тюільрі. Поставили там раму, декорацію, малювання Давидової роботи, симетричні лавки, чотирикутну трибуну, рівнобіжні пілястри, підставці, подібні до плах, довгі простолінейні бруси, простокутні комірки, де тиснувся люд і що звалися публічними трибунами, римський театровий намет, грецькі завіси, а серед тих простих кутів і серед тих простих ліній умістили Конвент; серед тої геометрії вмістили бурю. На трибуні червону шапку намалювали сірим. Роялісти спочатку сміялися з тої сірої червоної шапки, з тої неправдивої залі, з тих картонових монументів, з того пап'ємашевого храму, з того пантеону з болота й харкотіння. Як швидко те все мусіло зникнути. Колонни було зроблено з клепок, склепіння з драниць, барельєфи були цементові, ґзимси соснові, статуї гіпсові, мармур намальований, стіни з полотна; і в тому тимчасовому Франція створила вічне.
Коли Конвент прийшов до Манежу, щоб там одбувати свої засідання, то стіни там були геть укриті афішами, що намножилися в Парижі за часів повороту з Варену. На одній було: — Король вертається. Палкувати того, хто його вітатиме, повісити того, хто його образить. На другій: — Спокій. Не здіймайте шапок. Він пройде перед своїми суддями. На третій: — Король цілився в народ. Він довго стріляв. Тепер народова черга стріляти. Ще на якійсь: — Закон! Закон! Серед тих стін Конвент судив Людовика XVI.
В Тюїльрі, куди Конвент перейшов засідати 10 травня 1793 року, та що звалося тоді Національним Палацом, заля засідань містилася в цілій просторіні між Годинниковим павільйоном, названим павільйоном Єдности, і павільйоном Марсан, названим павільйоном Волі. Флорин павільйон звався павільйоном Рівности. До залі засідань входилося великими сходами Жана Бюлана. Під другим поверхом, де містилося зібрання, цілий перший поверх у палаці був ніби довга сторожева заля, заставлена рушницями в козлах і похідними ліжками військових усякої зброї, що стерегли Конвенту. Зібрання мало почесну сторожу, що звалася «Конвентовими гренадерами».
Трьохбарвна стьожка відгорожувала палац, де було зібрання, від саду, де ходив сюди й туди люд.
Кінчаймо розповідь про те, яка була заля засідань. Усе цікавить у тому страшному місці.
Перше за все, як увійти, вражала статуя Волі, між двома широкими вікнами.Сорок два метри завдовжки, десять метрів завширшки, одинадцять метрів заввишки, такі були розміри того, що було королевим театром, і стало революційним театром. Чепурна та пишна заля, що збудував Віґарані для двораків, зникла під тесаним зрубом, що в 93 році мусів витримувати вагу народу. На тому зрубі стояли публічні трибуни, а він мав, — подробиця варта уваги, — за єдину підпору один стовп. Той стовп був з одної колоди в десять метрів. Не багато каріятид працювало так, як той стовп; він роками підтримував тяжкий тиск революції. Він витримував поклики, ентузіязм, лайку, галас, метушню, безмежний гнівний хаос, бунт. І не зігнувся. Після Конвенту він бачив Раду Найстарших. 18 брюмера його змінило.
Персьє тоді замісць дерев'яного стовпа поставив мармурові колонни, що тривали коротший час.
В архітектів буває часом чудний ідеал. Архітект з вулиці Ріволі мав за ідеал траєкторію гарматного ядра, архітект з Карлсрує мав за ідеал віяло; велетенська комодна шухляда була, здається, за ідеал у того архітекта, що збудував ту залю, де Конвент відбував засідання з 10 травня 1793 року; то було щось довге, високе й вузьке. До одного великого паралелограмового боку прислонили велике півколо; то був амфітеатр з лавок для представників, без столів і пюпітрів; Ґаран-Кулон, що багато писав, писав на коліні; напроти лавок — трибуна; перед трибуною погруддя Лепельтьє-Сен-Фаржо; за трибуною президентове крісло.
Погруддя було трохи вище за край трибуни, а через те пізніше його зняли звідти.
Амфітеатр був з дев'ятнадцяти півкружних лавок, що стояли східцями одна за одною; підвалини з лавок продовжували той амфітеатр до кутків.
Внизу в підкові коло підніжжя трибуни стояли пристави.
По один бік трибуни, в рамі з чорного дерева висів на стіні аркуш паперу в дев'ять футів завдовшки; на двох його сторінках, розгорожених ніби скипетром, була декларація прав людини; по другий бік було порожнє місце, а потім на ньому повісили таку саму раму з Конституцією II-го року, її дві сторінки розгорожувалися мечем. Вище трибуни, над головою в промовця, тремтіли, виходячи з глибокої ложі на два відділи повної людей, три величезні трьохбарвні прапори, сливе горизонтальні, сперті на престол з написом: «Закон». За тим престолом стояла, наче сторожа над вільним словом, величезна римська в'язка різок з сокирою, висока, як колонна. Велетенські статуї стояли при стіні, обличчям до представників. Президент мав праворуч себе Лікурга, ліворуч — Солона; вище Гори був Платон.
Тії статуї мали за підставці звичайні куби, поставлені на довгому бар'єрі, що йшов навкруги залі й відділяв люд од Зібрання. Споглядачі спиралися ліктями на той бар'єр.
Рама з чорного дерева на Декларації прав людини доходила до бар'єру й зачіпала малюнок на ньому, ламаючи просту лінію, що примушувало Шабо бурчати. «Це негарно», — казав він до Вадьє.
У статуй на голові були дубові й лаврові вінки.
Зелена драперія, з намальованими на ній темнішою зеленою фарбою такими самими вінками, спадала великими простими фалдами від галерейного ґзимсу й укривала низ стіни у залі, де було зібрання. Вище неї стіна була біла й холодна. У цю стіну заглиблювалися, немов видовбані різаком, без виступів і без окрас два поверхи публічних трибун, чотирикутні внизу, круглі наверху; відповідно до правила, — бо Вітрува ще не скинули з трону, — архівольти були над архітравами. Було по десять трибун на кожному великому боці залі, а на кінцях по дві величезних ложі; всього двадцять чотири. Туди натискалися юрби люду.
Споглядачі з нижніх трибун виходили за свої межі на всі краї й групувалися на всіх архітектурних виступах. Довгий залізний брус, міцно причеплений на високості грудей, був за перила для вищих трибун і забезпечував споглядачів од натиску метушливої юрби, що сходила по сходах. Але одного разу якогось чоловіка таки скинули в зібрання; він падаючи, затримався за Масьє єпископа Бовеського, не вбився й сказав: — От, і єпископ придатний до чогось.
Конвентова заля могла вмістити дві тисячі осіб, а в дні повстань — три тисячі.
Конвент мав по два засідання, одне денне, одне вечірнє.
Спинка на президентовому кріслі була кругла з позолоченими цвяхами. Його стіл підтримували одноногі крилаті потвори, що ніби вийшли з апокаліпсису, щоб бути при революції. Здавалося, що їх випрягли з Єзекіїлової колесниці, щоб тягти ганебного Самсонового воза.
На президентовому столі був великий дзвінок, сливе дзвін, великий мідний каламар і велика книга, оправлена в пергамент; то була книга протоколів.
Стяті голови, настромлені на кінець списа, капали кров'ю на той стіл.
На трибуну йшли дев'ятьома сходинками. Ті сходинки були високі, круті й досить невигідні; одного разу на них спіткнувся, сходячи, Жансоне. — Це сходи до ешафоту! — сказав він. — Вчися ходити ними! — гукнув йому Кар'є.
Там, де стіна здавалася занадто голою, в кутках залі, архітект попричіплював для окраси в'язки різок з сокирою зверху.
Праворуч і ліворуч од трибуни на підставцях стояли два канделябри дванадцять футів високі, на них було по чотири пари лямп. В кожній публічній ложі був такий самий канделябр. На підставцях тих канделябрів були скульптурні кола; люд називав їх «ґільйотинним намистом».Лавки зібрання доходили сливе до бар'єру коло трибуни; представники й народ могли розмовляти.
Виходи з трибун одкривалися до лабіринту з коридорів, повних часами дикого галасу.
Конвент сповнював палац й виливався аж до сусідніх отелів, до Лонгвілевого отелю, до отелю Куаньї. До цього отелю Куаньї після 10 серпня, як що вірити листові лорда Бредфарда, перенесли королівські меблі. Треба було два місяці, щоб спорожнити Тюїльрі.
Комітети містилися навкруги залі; в павільйоні Рівности — законодавство, хліборобство й торг; в павільйоні Волі — морська справа, колонії, фінанси, асигнації, громадський рятунок; в павільйоні Єдности — війна.
Комітет загальної безпечности сполучався безпосередньо з Комітетом громадського рятунку темним коридором; той коридор і вдень і вночі освітлював лихтар; туди приходили шпиги зо всіх партій. Там розмовляли тихо.
Бар'єр у Конвенті скілька разів переміщали. Звичайно він містився праворуч од президента.
На кінцях залі дві сторчові перегородки, що закривали з правого й лівого боку концентричні півкола амфітеатру, лишали між собою й стіною два коридори, вузькі й глибокі, до яких відчинялося двоє темних квадратових дверей. Тудою входили й виходили.
Представники входили просто до залі дверима, що були з тераси Фейльянів.
Заля, слабко освітлена вдень крізь бліді вікна, зле освітлена, як смеркне, тьмяним світлом, була якась нічна. Теє півсвітло додавалося до вечірньої темряви; засідання при лямпах були сумні. Один одного не бачили; з одного кінця залі на другий з права на ліво, гурти невиразних постатей ображали одні одних. Зустрічалися, не пізнаючи один одного. Одного разу Ляньєло, біжучи на трибуну, наскакує на когось у коридорі для входу.
— Вибач, Робесп'єре, — каже він. — За кого ти мене вважаєш? — відповідає хрипкий голос. — Вибачай, Марате, — каже Ляньєло.
Внизу праворуч і ліворуч од президента були дві особливі трибуни; бо, дивна річ, у Конвенті бували привілейовані споглядачі. То були єдині трибуни, що мали драперії. Посеред архітраву дві золоті китиці піднімали ту драперію. Народні трибуни були голі.
Все те разом було несвітське, дике, правильне. Коректність у дикості; до певної міри така була й вся революція. Конвентова заля була найдоконаніший зразок того, що артисти називають з того часу «месидоровою архітектурою». Вона була масивна й порожня. Будівничі тих часів уважали симетричне за гарне. Останнє слово Ренесансу було сказано за Людовика XV, і настала реакція. Благородне довели до несмаку, а чистоту до нудности. Суворість існує в архітектурі. Після сліпучих оргій форми й барви у вісімнадцятому столітті, мистецтво призначило собі диєту й не дозволяло нічого, окрім простої лінії. Такий поступ доходить до негарного. Мистецтво зійшло до скелету, от що то за явище. То невигода такої мудрости й повздержности; стиль — такий поміркований, що аж стає пісний.
По-за всяким політичним почуттям, вважаючи лише на архітектуру, якесь здригання проймало від цієї залі. Невиразно пригадуєш собі колишній театр, ложі прибрані в гірлянди, стелю з блакиту й пурпуру гранчасту люстру, жирандолі з діямантовим одблиском оббитя барви голубиної шийки, силу амурів і німф на завісі й драперіях, усю королівську й чемну ідилію, мальовану, скульптовану й позолочену, що сповнювала своїм усміхом це суворе місце; а бачиш всюди навколо себе ті тверді простолінейні кутки, холодні й різкі, як сталь; так ніби ґільйотинував Буше Давид.
Хто бачив зібрання, той вже не думав про залю. Хто бачив драму, той не думав про театр. Нема нічого потворнішого й нічого величнішого. Юрба героїв, череда боягузів. Хижі звірі на горі, плазуни в болоті. Там кишіли, штовхалися ліктями, один одного провокували, один одному загрожували, змагалися й жили всі ті борці, що тепер уже стали привидами.
Титанічний перелік.
Праворуч — Жиронда, легіон змисленників; ліворуч — Гора, гурт бойців. По один бік: Брісо, що одержав ключі від Бастилії; Барбару, що його слухаються марсельці; Кервелеґан, що мав під рукою брестський батальйон, розміщений в касарнях на Сен-Марсоському передмісті; Жансоне, що встановив вищість представників над генералами; фатальний Ґаде, що йому одної ночи в Тюїльрі королева показала сонного дофіна; Ґаде поцілував дитину в чоло й примусив упасти батькову голову; Саль, хімеричний виказувач інтимности Гори з Австрією; Сільрі, правий кривий, так само, як Кутон, був лівий каліка; Лоз-Дюпере, що, як його один газетяр вилаяв злочинцем, то він його запросив на обід, кажучи: «Я знаю, що «злочинець», то — просто людина иншої думки, ніж ми»; Рабо-Сент-Етьєн, що почав свого альманаха 1790 року такими словами: «Революція скінчилася»; Кінет, один з тих, що скинули Людовика XVI; янсеніст Камюс, що склав цивільну конституцію для духовенства, вірив у чудеса діякона Париса і що-ночи простягався перед розп'яттям у сім ліктів заввишки, прибитим до стіни в його кімнаті; Фоше, священик, що з Камілом Демуленом зробив 14 липня; Існар, що зробив злочин, кажучи: «Париж буде зруйновано», в ту ж саму хвилину, як Брауншвейг казав: «Париж буде спалено»; Жакоб Дюпон, що перший закричав: Я атеїст, а йому Робесп'єр одповів: Атеїзм — то аристократизм; Лянжюїне, сувора, видюща й одважна бретонська голова; Дюко, л'Еріяль де Бойє-Фонфред; Ребекі, що був за Пілада в Барбару; Ребекі подавався у відставку через те, що ще не ґільйотинували Робесп'єра; Рішо, що змагався проти того, щоб секції засідали без перерви; Лясурс, що висловив таку вбивчу думку: Горе вдячним націям! а коло підніжжя ешафоту мусів сам собі заперечити такими гордими словами, що він кинув монтаньярам: Ми вмираємо, бо народ спить, а ви помрете, бо народ прокинеться; Бірото, що примусив видати декрета про скасування недоторканости і скував таким чином, сам того не розуміючи, ножа та поставив ешафота для себе самого; Шарль Віллет, що захистив свою совість таким протестом: Я не хочу голосувати під ножами; Луве, автор Фобла, що мусів скінчити життя книгарем у Пале-Роялі з Лодоїзкою біля каси; Мерсьє, автор Паризької картини, що гукнув: Всі королі почували в себе на потилиці 21 січня; Марек, що клопотався «факцією стародавніх меж»; газетяр Кара, що стоячи під ешафотом, сказав до ката: — Мені прикро вмирати. Я б хотів побачити продовження; Віже, що назива'є себе гренадером другого Майен-е-Луарського батальйону та що, як йому загрожували публічні трибуни, гукнув: Я вимагаю, щоб, коли трибуни хоч слово скажуть, ми всі вийшли й пішли до Версалю з голими шаблями! Вюзо, що мав умерти з голоду; Валазе, що йому судилося вмерти від власного кинджала; Кондорсе, що мусів умерти в Бур-ля-Рен, що зробився Бур-Еґаліте, бо на нього виказав Горацій, що був у нього в кешені; Петіон, що йому доля судила, щоб у 1792 році його почитувала юрба, а в 1794 році з'їли вовки й ще двадцять инших, Понтекулан, Марбо, Лідон, Сен-Мартен, Дюсоль, перекладач Ювенала, що був у Ганноверському поході; Буало, Бертран, Лестер-Бове, Лесаж, Ґомер, Ґардіян, Менв'єль, Дюплантьє, Ляказ, Антібуль і на чолі Барнав, що його звали Верньйо.
По другий бік: Антуан-Люї-Леон Флорель де Сен-Жюст, блідий, низьке чоло, правильний профіль, таємничий погляд, глибокий смуток, двадцять три роки; Мерлен де Тіонвіль, що його німці називали Feuer Teüfel, «вогнений чорт»; Мерлен де Дуе, злочинний автор закону про підозрілих; Субрані, що його паризький народ першого преріялю зажадав настановити за генерала; колишній кюре Лебон, що держав шаблю в тій руці, що раніш кропила святою водою; Біло-Варен, що передбачав у майбутньому таку магістратуру: не буде суддів, будуть арбітри; Фабр д'Еґлантін, що зробив чудовий винахід, республіканський календар, так само, як Руже де Ліль мав високе натхнення, Марсельєзу, але обидва без рецедивів; Манюель, прокурор у Комуні, що сказав: Як король помре, то не стане на одну людину менше; Ґужон, що увійшов до Трипштадту, до Ньюштадту й до Шпейру й бачив, як тікало пруське військо; Лякруа, адвокат, що обернувся в генерала, зроблений кавалером святого Людовика за шість день перед 10 серпня; Фрерон-Терсит, син Фрерона — Зоїла; Руль, невблаганий обшукувач залізної шафи, призначений до великого республіканського самогубства раніш, ніж убити себе того дня, як умирала б республіка; Фуше, душа, як у демона, обличчя, як у трупа; Камбула, друг отця Дюшена, що казав до Гільйотена: Ти з Фельянського клубу, а твоя дочка з якобинського клубу; Жаго, що відповідав на скарги про те, що в'язні голі: В'язниця — камінна одежа; Жавоґ, страшний розкопувач Сен-Деніських могил; Оселен, що засуджував на вигнання, а сам ховав у себе засуджену на вигнання пані Шарі; Бентаболь, що головуючи подавав знак трибунам, щоб вони плескали, або ганили; газетяр Робер, чоловік панни Керальйо, що писала: Ні Робесп'єр, ні Марат не приходять до мене; Робесп'єр прийде, коли захоче, а Марат — ніколи; Ґаран-Кулон, що гордо вимагав, як Еспанія вмішалася до процесу Людовика XVI, щоб зібрання не зволяло читати листа вид короля до короля; Грегуар, єпископ спочатку гідний первісної церкви, що потім за імперії затер республіканця Грегуара графом Грегуаром; Амар, що казав: Ціла земля засуджує Людовика XVI. До кого ж апелювати? До планет; Рує, що сперечався 21 січня проти того, щоб стріляли з Пон-Нефської гармати, кажучи: Королева голова не повинна робити, падаючи, більше гомону, ніж голова всякої иншої людини; Шеньє, брат Андре; Вадьє, один з тих, що клали пістолета на трибуну; Тані, що казав до Моморо: — Я хочу, щоб Марат і Робесп'єр поцілувалися при моєму столі в мене. — А детиживеш? — В Шарантоні. — То й не диво, — сказав Моморо; Лежандр, що був за різника французької революції, так як Прід був за різника англійської революції; — Ходи-но, я тебе заб'ю! — гукав він до Лянжюїне. А Лянжюїне відповів: — Кажи перше декретувати, що я віл; Коло д'Ербуа, той сумний комедіянт, що мав на обличчі античну маску з двома ротами, що говорять так і ні, і похваляв одним ротом те, що ганьбив другим, безчестив Кар'є в Нанті й збожнював Шальє в Ліоні, посилав Робесп'єра на ешафот, а Марата до Пантеону; Женіс'є, що вимагав смертної кари кожному, хто носитиме на собі медаль Людовик XVI замучений; Леонар Бурдон, шкільний учитель, що запросив до свого дому Мон-Жюраського старого; Тапсан, моряк, Ґупіло, адвокат, Лоран Лекуантр, купець, Дюгем, лікар, Сержан, скульптор, Давид, маляр, Жозеф Еґаліте, принц. Ще й инші. Лекуант-Пюїраво, що вимагав, аби Марата оголосили декретом за божевільного; Робер Лінде, непевний творець того спрута, що мав за голову комітет загальної безпечности та що вкривав Францію двадцять одною тисячою рук, що звалися революційними комітетами; Лебеф, що на нього Жіре-Дюпре в своєму Різдві неправдивих патріотів написав такий вірш:
Лебеф[1] побачив Лежандра й заревів.Томас Пен, американець, і милосердний; Анахарсис Клотс, німець, барон, мілійонер, атеїст, ебертист, щирий; чесний Леба Дюплеїв друг; Ровер, один з рідких людей, що злі за-для злости; бо мистецтво за-для мистецтва буває частіш, ніж гадають; Шарльє, що хтів, аби говорили Ви на аристократів; Тальян журливий і жорстокий, що зробив 9 термідора з любови; Камбасере, прокурор, що потім зробився принцем; Кар'є, прокурор, що став тигром; Ляпланш, що гукнув одного разу: Я вимагаю першенства для тої гармати, що стріляє на ґвалт; Тюріо, що хотів одкритого голосування в революційних трибуналах; Бурдон де л'Уаз, що викликав на поєдинок Шамбона, виказав на Пена, та що на нього самого виказав Ебер; Фейо, що запропонував послати до Вандеї військо з паліїв; Таво, що 13 квітня був сливе за посередника між Жирондою й Горою; Верньє, що вимагав, аби жирондиські й монтаньярські проводарі йшли служити, як прості салдати; Ревбель, що замкнувся в Майнці; Бурбот, що під ним убито коня, як брали Сомюр; Ґімберто, що керував військом Шербурзьких Берегів; Жар-Панвільє, що керував військом Рошельських Берегів; Лекарпантьє, що керував Канкальською ескадрою; Робержо, що на нього чекала пастка в Раштаді; Прієр де ля Марн, що в таборах носив свої старі еполети ескадронного начальника; Левасер де ля Сарт, що одним словом умовив Серана, командира Сент-Аманського батальйону, щоб він дав себе забити; Ревершон, Мор, Бернар де Сент, Шарль Рішар, Лекіньйо і на верху цього гурту Мірабо, що його звали Дантоном.
А по-за цими двома таборами і тримаючи їх обох у струні, стояла одна людина, Робесп'єр.
Внизу гнувся жах, що може бути благородний, і страх, що завжди буває подлий. Під пристрастями, під героїзмом, під відданістю, під лютістю, понура юрба анонімів. Низ у зібранні звався долиною. Там було все те, що колишеться; люди, що не зважаються, відступаються, відкладають до другого разу, чигають на инших, кожен кого небудь боїться; Гора, то були вибранці; Жиронда, то були вибранці; Долина, то була юрба. Долина резюмувала себе й конденсувала себе в Сієєсі.
Сієєс, глибока людина, що стала порожньою. Він спинився в третьому стані й не зміг знятися до народу. У деяких людей розум створений для того, щоб лишатися середнім. Сієєс називав тигром Робесп'єра, що називав його кротом. Цей метафізик скінчив не на мудрості, а на обережності. Він був двораком, а не слугою в революції. Він брав лопату й ішов з народом працювати на Марсовім Полі, запрігшись до одного візка з Александром де Богарне. Він радив мати енергію, якої сам зовсім не виявляв. Він казав жирондистам: Поставте гармату зі свого боку. Є змисленники борці; такі були, як Кондорсе з Верньйо, або, як Каміл Демулен, з Дантоном. Є мислителі, що хотять жити, — такі були з Сієєсом.
І в найкращих чанах буває осад. Під Долиною було ще й Болото. Огидний застій, що крізь нього можна було бачити прозорість егоїзму. Там дрижало німе чекання тремтіїв. Не може бути нічого огиднішого й ганебнішого. Усяке безчестя й жодного сорому; потайна злість; бунт під рабством. Вони були цинічно налякані; вони мали всю відважність підлоти; вони воліли Жиронду, а вибирали Гору; розвязання справи залежало від них; вони схилялися в той бік, де був успіх; вони віддали Людовика XVI до рук Верньйо; Верньйо віддали Дантонові, Дантона — Робесп'єрові, Робесп'єра — Тальянові. Вони ганьбили Марата живого й збожнювали Марата мертвого. Вони підтримували все, аж доки не перекидали всього. Вони мали нахил рішуче штовхати все, що хитається. Вони ставали на службу з умовою, що стають до когось тривалого, а через те, на їх погляд, хитання було зрадою їх. Вони були число, вони були сила, вони були страх. А з того відважність ганебности.
З того сталося 31 травня, 11 жерміналя, 9 термідора; трагедії, що їх розпочали велетні, а розвязали — карлики.
До цих людей, повних пристрастей, домішалися люди, повні мрій. Утопія була там у всіх своїх виглядах, у войовничому, що згоджувався на ешафот, і в лагідному, що касував смертну кару; привид з боку тиранів, янгол з боку народів. Поруч у одних був розум, що змагався, у других був розум, що висижував. Одні мали на думці війну, другі — мир. Один мозок, Карно, породжував чотирнадцять армій; другий мозок, Жан-Дебрі, міркував над всесвітньою, демократичною федерацією. Між тим несамовитим красномовством, між тим виттям і громом голосів бувала плідна тиша. Ляканаль мовчав і обмірковував план національної громадської освіти; Лянтена мовчав і творив початкові школи; Ревельєр Лепо мовчав і мріяв про те, щоб підняти філософію до гідности релігії. Инші знов міркували про справи дрібніші й пожиточніші. Ґітон-Морво досліджував справу оздоровлення шпиталів; Мер — знищення дійсного поневолення; Жан-Бон-Сент-Андре — скасування боргової в'язниці й арешту за борги; Ром обмірковував Шапову пропозицію; Дюбое — як впорядкувати архіви, Коран-Фюстьє, як утворити анатомічний кабінет і природничий музей; Ґіомар — навігацію на річках і греблю на Шельді. Мистецтво мало своїх фанатиків і навіть своїх мономанів; 21 січня, в той час, як голова монархії падала на майдані Революції, Безар, представник Уази, пішов подивитися на Рубенсову картину, знайдену на якомусь горищі на вулиці Сен-Лазар. Артисти, промовці, пророки, такі люди-велетні, як Дантон, такі люди-діти, як Клотс, гладіятори й філософи, всі йшли до одної мети, до поступу. Ніщо їх не знеохочувало. Конвентова величність була в тому, щоб шукати, скільки є реального в тому, що люди зовуть неможливим. На одному кінці Конвенту Робесп'єр пильнував права; на другому кінці Кондорсе пильнував обов'язку.
Кондорсе був людина мрії й ясности; Робесп'єр був людина виконання; а часами, як суспільності старіються й настає кінцева криза, виконання визначає знищення. Революції мають два схили, один, щоб іти вгору, другий, щоб сходити вниз, на тих схилах містяться поверхами всі пори року, від льоду аж до квіток. Кожна смуга на тих схилах породжує людей відповідних до її підсоня, починаючи з тих, що живуть на сонці, та аж до тих, що живуть у блискавиці.
Показували один одному закуток у лівому коридорі, де Робесп'єр на вухо Ґара, — Клав'єровому другові, сказав ті страшні слова: — Клав'єр змовлявся всюди, де лише дихав. В тому самому кутку, вигідному для відокремлення й для висловлювання гніву півголосом, Фабр д'Еґлантін сварився з Ромом і дорікав йому за спотворення свого календаря зміною Фервідора на Термідора. Показували той куток, де сиділи, доторкаючись один до одного ліктями, сім представників з Верхньої-Ґарони, їх перших викликали, щоб вони виголосили свій вирок Людовикові XVI при голосуванні і вони так одповіли один по одному. Майль — Смерть. Дельма: — Смерть. Прожан: — Смерть. Кале: — Смерть. Ейраль: — Смерть. Жюльєн: — Смерть. Дезасі: — Смерть. Одвічний відгомін, що сповнює всю історію і що, з того часу, як існує людська справедливість, завжди відбиває могильну луну від судових стін. Серед бурхливої мішанини з обличь показували пальцем на всіх тих людей, що зняли трагічний гомін голосування; показували на Паганеля, що сказав — Смерть. Король корисний лише своєю смертю; на Міло, що сказав: — Коли б смерть не існувала, то сьогодні її треба було б вигадати; на старого Рафрона дю Труйє, що сказав: — Швидче смерть! На Гупіло, що гукнув: — Негайно ешафот. Смерть тяжча, коли з нею длятися; на Сієєса, що мав погребову стислість: — Смерть; на Тюріо, що відкидав вдавання до народу, яке запропонував Бюзо: — Що! з'їзди виборців! Що! сорок чотири тисячі судів! Безконечна розправа. Та ж голова Людовика XVI мала б час посивіти раніш, ніж упала б; на Огюстена-Бон-Робесп'єра, що після свого брата закричав: — Я не визнаю такої гуманности, що душить народи й прощає деспотам. Смерть! Вимагати відрочення, то значить замісць того, щоб вдатися до народу, вдатися до тиранів; на Фусадуара, Бернарден Сен-П'єрового замісника, що сказав: — Мене жахає пролиття людської крови, але королівська кров, то не людська кров. Смерть; на Жана-Бон-Сент-Андре, що сказав: — Народ не буде вільний доки не вмре тиран; на Лявіконтрі, що проголосив таку формулу: — Доки тиран дише, воля душиться. Смерть! На Шатонефа Рандона, що кинув такий вигук: — Смерть Людовікові останньому! На Ґіярдена, що висловив таке бажання: — Нехай скарають Перекинене Бильце! Перекинене-Бильце, то було бильце коло трону; на Тельє, що сказав: — Щоб стріляти на ворогів, нехай зроблять гармату такого калібру, як голова Людовика XVI. Показували й на милостивих: на Жантіля, що сказав: — Я подаю голос за ув'язнення. Бо зробити Карла 1-го, то зробити Кромвеля; на Банкаля, що сказав: — Вигнання. Я хочу побачити, як перший король у світі мусітиме щось робити, щоб заробити на життя; на Альбуї, що сказав: — Вигнання. Нехай той живий привид іде блукати навкруги тронів; на Занджіякомі, що сказав: — Ув'язнення. Тримаймо Капета живого на страх; на Шайона, що сказав: — Нехай він живе. Я не хочу мерця, щоб з нього Рим зробив святого. В той час, як ці вислови спадали з тих суворих уст і один по одному розсипалися по історії, на трибунах декольтовані й прибрані жінки лічили голоси, тримаючи в руках список і стромляючи шпильку під кожним голосуванням.
Куди увійшла трагедія, там лишаються жах і жаль.
Дивитися на Конвент у яку будь пору його царювання, то знов бачити суд над останнім Капетом; здається ніби легенда про 21 січня домішується до всіх Конвентових дій; страшне зібрання було сповнене тим фатальним диханням, що пролинуло по-над старим монархічним світачем, запаленим вісімнадцять століть тому, і загасило його; рішучий засуд усім королям у одному королі був початком великої війни, що провадив Конвент проти минулого; на кожному засіданні Конвенту видко було, як на нього відбивається тінь од ешафоту Людовика XVI; споглядачі розповідали один одному про відставку Керсена, про відставку Ролана, про Дюшателя, депутата з Де-Севра, що казав себе слабого принести на ліжку і, вмираючи, подав голос за життя і це розсмішило Марата; шукали очима того, забутого тепер в історії, представника, що після тридцятисеми годинного засідання впав на свою лавку від втоми й сну, а як його збудив пристав, коли прийшла його черга голосувати, то він напіврозплющив очі, сказав: — Смерть! і знов заснув.
В ту хвилину, як вони засуджували на смерть Людовика XVI, Робесп'єр мав ще жити вісімнадцять місяців, Дантон п'ятнадцять місяців, Верньїо дев'ять місяців, Марат п'ять місяців і три тижні, Лепельтьє-Сен-Фаржо один день. Короткий і страшний подув людських уст!..Народ мав до Конвенту відчинене вікно, публічні трибуни, а, як вікна не вистарчало, то він одчиняв двері й улиця входила до зібрання. Ці набіги юрби до того сенату — одно з найдивніших явищ у історії. Звичайно ті нашестя бували сердечні. Вуличне перехрестя браталося з курульним кріслом. Але то страшна сердечність з народом, що одного разу в три години взяв гармати коло Інвалідів і сорок тисяч рушниць. Що хвилини який-небудь похід переривав засідання; то були депутації, допущені до зібрання, подавали петиції, висловлювали пошану, приносили дари. Жінки несли почесного списа з Сент-Антуанського передмістя. Англійці дарували двадцять тисяч черевиків нашим босим салдатам. «Громадянин Арну, — говорилося в Монітері, — кюре з Обіньяну, начальник Дромського батальйону просить, щоб його послали до кордону й залишили для нього парафію». Делегати від секцій приходили, несучи на носилках полумиски, дискоси, чаші, скриньки від мощей, купи золота, срібла й позолоченого срібла, — дарунки батьківщині від тої обшарпаної юрби, й жадали у нагороду лише дозволу протанцювати перед Конвентом карманьйолу. Шенар, Нарбон і Вальєр приходили співати куплети на честь Гори. Мон-Бланська секція принесла погруддя Лепельтьє, і якась жінка наділа на голову президентові червону шапку, а президент її поцілував; «громадянки з Майльської секції» кидали квітки «законодавцям»; «учні батьківщини» приходили з музиками на чолі дякувати Конвентові за те, що він утворив добробут століття»; жінки з секції Гард-Франсез дарували троянди; жінки з секції Шан-Елізе дарували дубового вінка; жінки з секції Тамплю прийшли до зібрання скласти присягу, що вони дружитимуться лише з правдивими республіканцями; Мальєрська секція подарувала Франклінову медаль, ту медаль за декретом повісили на вінку в статуї Волі; діти-знайденчата, названі дітьми республіки, ішли походом в національній формі; молоді дівчата з секції дев'яносто два, прийшли в довгих білих сукнях, а другого дня в Монітері був такий рядок: «Президент одержав китицю з квіток з чистих рук молодої красуні». Промовці вітали юрбу; часами вони їй підхлібляли; вони казали до юрби: — Ти непомильна, ти бездоганна, ти велична; народ трохи дитина, він любить такі солодощі. Часами бунт приходив до зібрання, входив туди розлютований, а виходив заспокоєний, як Рона, що переходить через Женевське озеро; входячи до нього вона каламутна, виходячи — небесно-блакитна.
Часами це було не так миролюбно і Анріо казав приносити перед Тюільрійські ворота жаровні, щоб розпікати ядра.
Зібрання одночасно й очищувало революцію й творило цивілізацію. Горно, але й кузня. В тому самому чані, де клекотів жах, сходив поступ. З того хаосу тіни й бурхливого перебігу хмар, виходили величезні проміні світла, рівнобіжні вічним законам. Проміні, що зосталися на обрію, їх буде видко назавжди на небі всіх народів, один з них справедливість, другий толеранція, третій добрість, четвертий розум, п'ятий правда, шостий любов. Конвент проголосив цю велику аксіому: — Воля одного громадянина кінчається там, де починається воля иншого громадянина; в цих двох рядках уся людська громадськість. Він виголосив, що бідність свята; він оголосив каліцтво за святе в сліпому й глухонімому, що стали вихованцями держави; материнство за святе в дівчині-матері, що її він потішав і підводив; дитинство за святе в сироті, що її всиновити він казав батьківщині; невинність за святу в обвинуваченому, виправданому й винагородженому. Він ганьбив торг неграми; він знищив рабство. Він оголосив громадську єдність. Він декретував безплатну науку. Він організував народню освіту в нормальній школі в Парижі, в школі центральній по головних містах і в початковій школі по громадах. Він утворив сховища й музеї. Він декретував єдність законів, єдність ваги й міри, і єдність рахунку десятковою системою. Він заснував французькі фінанси й замісць довгого монархічного банкротства утворив громадський кредит. Він дав зносинам телеграф; старості безплатні притулки; слабості поліпшені шпиталі; навчанню політехнічну школу; науці бюро довготи; людському розумові інститут. Він був одночасно й національний й космополітичний. З одинадцяти тисяч двохсот десяти декретів, що вийшло з Конвенту, третина мала політичну мету, а дві третини людську мету. Він оголосив загальну моральність за підвалину суспільства, а загальну совість за підвалину закону. І все теє робив, нищив рабство, визнавав братство, захищав людяність, очищав людську совість, обернув закон про працю в право і зробив його з тяжкого доброчинним, зміцнив національне багацтво, освічував дитинство й опікувався ним, розпросторював літературу й науку, засвітив світло на всіх верхах, допомагав у всякій біді, проголосив усі засади, все теє Конвент робив, маючи в середині в собі тую гідру, — Вандею, а на плечах у себе зграю тигрів, — королів.
Величезне місце. Там були всі людські, нелюдські й надлюдські типи. Епічний збір антогонізмів. Ґільйотен уникає Давида, Базір ображає Шабо, Ґаде глузує з Сен-Жюста, Верньйо гордує Дантоном, Луве нападається на Робесп'єра, Бюзо виказує на Еґаліте, Шамбон ганьбить Паша, всі гидують Маратом. А скільки ще імен треба було б спом'янути! Армонвіль, прозваний Червоною Шапкою, бо він завжди бував на засіданні у фригійській шапці, Робесп'єрів друг, що хотів після Людовика XVI ґільотинувати Робесп'єра», бо любив рівновагу; Масьє товариш і цілковита подоба того єпископа Лямурета, що був створений для того, щоб залишити своє ім'я поцілункові; Легарді дю Морбіган, що таврував бретонських священиків; Барер, людина більшости, що головував тоді, як Людовик XVI став перед судом, та що був для Памели тим, чим був Луве для Лодоїски; оратор'янець Дону, що казав: — Виграймо час; Дюбуа-Крансе, що йому до вуха нахилявся Марат; маркіз де Шатонеф, Лякло, Ероль де Сешель, що відступав перед Анріо, гукаючи: — Гарматії, до своїх гармат! Жюльєн, що порівнював Гору з Термопілами; Ґамон, що хтів, щоб одну публічну трибуну призначили для самих жінок; Лалуа, що висловив пошану від зібрання єпископові Ґобелеві за те, що він прийшов до Конвенту зняти мітру й надягти червону шапку; Леконт, що гукав: — То вже всі розстригаються! Феро, що його голову привітав Буасі-д'Анґла, лишаючи історії таке питання: чи Буасі-д'Анґла вітав голову, то-б то, жертву, чи списа, то-б то убійників? Два брати Дюпра, один монтаньяр, другий жирондист, що ненавиділи один одного так само, як два брати Шеньє.
З тої трибуни говорилися такі надзвичайні слова, що вони часами, навіть без відома того, хто їх казав, мали пророчий революційний характер; у наслідок їх навіть матеріяльні факти ніби раптом проймалися якимсь незадоволенням і пристрастю, немов їм було прикро від того, що вони тільки що почули; те, що діялося, неначе гнівалося на те, що говорилося; зчинялися катастрофи, люті й ніби роздражнені від людських слів. Так буває досить одного голосу на горі, щоб одірвати завалу. Одно зайве слово могло потягти за собою руйнацію. Коли б не говорили, того-б не сталося. Можна сказати часами, що події дражливі.
Таким саме чином, через те, що одно промовцеве слово зле зрозуміли, впала голова пані Елізабети.У Конвенті неповздержність у мові була в звичаї.
Погрози літали й перехрещувалися в розмовах, як іскри в пожежі. — Петіон: Робесп'єре, до справи. — Робесп'єр: Справа, то ви Петіоне. Я про неї казатиму і ви побачите. — Якийсь голос: Смерть Маратові! — Марат: Того дня, як помре Марат, не стане Парижу, а того дня, як загине Париж, не стане республіки. — Біло-Варен підводиться й каже: Ми хочемо… Барер його перебиває: Ти говориш, як король. — Другого дня, Філіпо: Один член витяг шаблю на мене. — Одуен: Президенте, закличте вбивника до порядку. — Президент: Почекайте. — Пані: Президенте, я вас закликаю до порядку. — Глузували теж грубо. — Лекуант: Кюре Шан-де-Бу скаржиться на свого єпископа Фоше, що він йому забороняє оженитися. — Якийсь голос: Не розумію, чому Фоше, що має коханок, хоче заборонити иншим мати жінок. — Другий голос: Попе, бери жінку! — Трибуни мішалися до розмов. Вони казали ТИ до зібрання. Одного дня представник Рюа сходить на трибуну. Він мав одно «бедро» багато товще, ніж друге. Якийсь споглядач йому гукнув: — Повернися праворуч, а то в тебе «щока», як у Давида! — Так вільно дозволяв собі народ поводитися з Конвентом. Але один раз, у заметні 11 квітня 1793 року, президент казав заарештувати якусь людину, що вмішувалася з трибун.
Одного разу, — на тому засіданні був за свідка старий Буанаротті, — Робесп'єр бере слово й промовляє дві години, дивлючись на Дантона, то просто, що дуже небезпечно, то скоса, що ще гірше. Він разить громом просто в вічі. Він закінчує вибухом обурення, повним зловісних слів: — Знаємо інтриганів, знаємо, хто підкуплює й кого підкупили, знаємо зрадників; вони тут, у цьому зібранні. Вони чують, що ми кажемо, ми їх бачимо, ми не спускаємо їх з ока. Нехай вони глянуть по-над свою голову, вони побачать меч закону. Нехай вони заглянуть до своєї совісти, вони там побачать свою ганьбу. Нехай вони стережуться. Як Робесп'єр скінчив, Дантон підвів обличчя до стелі, очі напівзаплющив, руку звісив поверх спинки своєї лавки, одхилився назад і замугикав:
„Cadet Roussel fait des discours,
Qui ne sont pas longs, quand ils sont courts“[2].
На лайку завжди відповідали. — Змовник! — Вбійник! — Злочинець! — Бунтар! — Поміркований! Виказували один на одного при Брутовім погрудді, що там було. Лайка, образи, під'юджування. Люті погляди з обох боків. Грозилися кулаками, показували пістолети, витягали кинджали. Безмежне полум'я на трибуні. Дехто говорив так, ніби спирався на гільйотину. Голови хвилювалися, налякані й страшні. Монтаньяри, жирондисти, фельяни, помірковані, терористи, якобинці, кордельєри; вісімнадцять священиків царевбивців.
Усі ті люди! гурт струмків з диму, що йшли в різні боки.
Людські душі — вітрова здобич.
Але той вітер був чудодійний.
Бути за члена в Конвенті, то бути хвилею в океані. І так було з найбільшими. Призвідна сила приходила з верху. В Конвенті була воля, що належалася всім і не належалася нікому зокрема. Та воля, то була ідея, ідея непереможна й безмежна, що віяла в сутіні з небесної високости. Ми називаємо тую силу революцією. Коли ця ідея йшла, вона одного валила, а иншого підводила; вона якогось заносила в піні, а когось розбивала об підводне каміння. Та ідея знала, куди йшла, й сунула поперед себе безодню. Гадати, що революція залежить од людей, то все одно, що гадати, ніби приплив залежить од хвиль. Революція, — то чинність Невідомого. Називайте її доброю чинністю, або лихою чинністю, в залежності від того, чого ви прагнете, майбутнього чи минулого, але лишіть її тому, хто її вчинив. Здається, ніби вона спільний твір разом і великих подій і великих людей, але в дійсності вона наслідок подій. Події витрачають, люди платять. Події диктують, люди підписують. 14 липня підписав Каміл Демулен, 10 серпня підписав Дантон, 2 вересня підписав Марат, 21 вересня підписав Ґреґуар, 21 січня підписав Робесп'єр; але Демулен, Дантон, Марат, Ґреґуар і Робесп'єр — лише секретарі. Редактор же цих великих сторінок велетенський і зловісний має ім'я — бог, і має маску — Доля. Робесп'єр вірив у бога. Звичайно!
Революція, то одна форма постійного явища, що душить нас з усіх боків і ми звемо його Конечністю.
Перед тою таємничою мішаниною з добродійности і страждання повстає історічне — Чому?
Тому. Так відповідає той, хто нічого не знає, а також і той, хто знає все. В присутності тих кліматеричних катастроф, що спустошують і відживлюють цивілізацію, не зважаєшся міркувати про подробиці. Ганьбити чи хвалити людей за результати, то сливе те саме, що хвалити, чи ганьбити числа за суму. Що має відбуватися, те відбувається, що має віяти, те віє. Передвічна ясність не страждає від тих бурхливих вітрів. Правда й справедливість залишаються по-над революціями, як зоряне небо по-над бурями.
Такий був той безмежний Конвент; міцний табор людського роду, що на нього нападалася уся темнота відразу, нічний вогонь ідейного війська в облозі, величезна сторожа духу на схилі безодні. В історії нема нічого подібного до цього гурту, що був одразу й сенат і чернь, конклав і перехрестя вулиць, ареопаг і публічний майдан, трибунал і обвинувачений.
Конвент завжди хилився за вітром, але той вітер віяв з народніх уст і був божим диханням.
І тепер, як уже минуло вісімдесят років, кожного разу, як у думці якоїсь людини, — все одно хто вона, історик чи філософ, — з'являється Конвент, та людина спиняється й міркує. Неможливо бути неуважним до того великого походу тіней.
Марат, як казав Симоні Еврар, пішов до Конвенту другого дня після побачення на Павичевій вулиці.
В Конвенті був Маратів прихильник, маркіз Монто, той, що потім подарував Конвентові децемального годинника з Маратовим погруддям на ньому.
В ту хвилину, як Марат увіходив, Шабо підійшов до Монто.
— Колишній… — сказав він.
Монто підвів очі.
— Чому ти мене називаєш колишнім?
— Ти ж і є колишній.
— Я?
— Бо ти ж був маркізом.
— Ніколи.
— Отакої!
— Мій батько був салдат, мій дід був ткач.
— Що це ти там торочиш, Монто?
— Я не зовуся Монто.
— А як же ти звешся?
— Я зовуся Марібон.
— По правді кажучи, — сказав Шабо, — мені це все одно.
І він додав крізь зуби:— Ніхто не хоче бути маркізом.
Марат спинився в коридорі ліворуч і дивився на Монто й Шабо.
Кожного разу, як Марат увіходив, здіймався гомін, але далеко від нього. Марат не вважав на те. Він гордував «болотяним кумканням».
В сутінку темних лав унизу Конпе з Уази, Прюнель, Вілар, єпископ, що потім став членом французької Академії, Бутру, Пті, Плешар, Боне, Тібодо, Вальдрюш, показували один одному на нього пальцем.
— Дивись ти! Марат!
— То він не слабий?
— Слабий, бо в халаті.
— В халаті?
— Та в халаті-ж.
— Він собі все дозволяє!
— Він сміє так приходити до Конвенту!
— Як він приходив сюди колись увінчаний лавром, то може прийти і в халаті!
— Обличчя жовте, як з міди, а зуби сірозелені.
— А халат у нього здається новий.
— З чого він?
— З репсу.
— В рубчики.
— Гляньте на вилоги.
— Вони з шкури.
— Тигрячої?
— Ні, з горностаю.
— Неправдивого.
— Він у панчохах!
— Дивно.
— І черевики з пряжками.
— Срібними!
— От цього то вже йому не вибачать дерев'яні черевики Камбула.
На инших лавах удавали, що не бачать Марата. Балакали про щось инше. Сантона підійшов до Дюсо.— Чи ви знаєте, Дюсо?
— Що?
— Колишнього графа де Брієна?
— Що сидів у Ля Форс з колишнім герцогом де Вільруа?
— Так.
— Я їх обох знав. А в чім річ?
— Вони так дуже боялися, що кланялися всім червоним шапкам на тюремних сторожах, а одного разу відмовилися грати в пікет, бо їм дали карти з королями й королевами.
— Ну, то що ж з ними?
— Їх вчора гільйотинували.
— Обох?
— Обох.
— А взагалі, які вони були в тюрмі?
— Нікчемні.
— А на ешафоті?
— Одважні.
А Дюсо мовив:
— Умерти легче, ніж жити.
Барер саме читав якийсь рапорт; в ньому говорилося про Вандею. Дев'ятьсот душ Морбіганового війська пішли з гарматою на поміч до Нанту. Редонові загрожували селяни. Пембефа атакували. Ескадра крейсує коло Мендрену, щоб не дати зробити десанту. Від Енґранду до Мору ввесь лівий берег Луари вкрився роялістськими батареями. Три тисячі селян господарюють у Порніку. Вони гукають: Хай живуть англійці! Сантерів лист до Конвенту, що читав Барер, кінчався так: «Сім тисяч селян атакували Ван. Ми їх відкинули і вони лишили в наших руках чотири гармати»…
— А скільки полонених? — перебив якийсь голос.
Варер читав далі… — Пост-скриптум у листі: «Ми не маємо полонених, бо ми їх вже не беремо».
Марат стояв нерухомо й не слухав, його зовсім опанував якийсь суворий клопіт.Він тримав у руці і бгав між пальцями якогось папера, коли б того папера хтось розгорнув, то міг би прочитати такі рядки, написані рукою Моморо, мабуть у відповідь на Маратове питання:
«Неможна нічого вдіяти проти всевлади делегованих комісарів, особливо проти делегатів од комітету громадського рятунку. Женісьє добре сказав на засіданні 6 травня: «Кожен комісар більший за короля», але нічого не помоглося. Вони мають владу над життям і смертю. Масад у Анжері, Трулар у Сент-Амані, Ніон при генералі Марсе, Парен у Сабльській армії; Мільєр в Ніорській армії, всі вони всевладні. Якобинський клуб дійшов до того, що призначив Парена за бригадного генерала. Обставини все дозволяють. Делегат од комітету громадського рятунку не дає ходу головному генералові».
Марат перестав бгати папір, поклав його до кешені й пішов помалу до Монто й Шабо, що все собі балакали й не бачили, що він прийшов.
Шабо сказав:
— Мірабоне, чи Монто, ось послухай: я тільки що вийшов з комітету громадського рятунку.
— А що там роблять?
— Там оддають пана під догляд священикові.
— Ага!
— Такого пана, як ти…
— Я не пан, — сказав Монто.
— Священикові…
— Як ти.
— Я не священик, — сказав Шабо.
Обидва засміялися.
— Розкажи докладніше цей анекдот, — попросив Монто.
— От яка справа. Одного священика, Сімурдена, призначили делегатом з уповноваженням до віконта Ґовена; той віконт начальник експедиційного загону Берегової армії. Треба не дати панові дурити, а священикові зраджувати.
— То дуже легко, — завважив Монто. — Треба лише вплутати смерть до тої справи.
— Я для того й прийшов, — сказав Марат.
Вони підвели голови.
— Здоров, Марате, — сказав Шабо, — ти рідко буваєш на наших засіданнях.
— Мій лікар призначив мені купілі, — відповів Марат.
— Треба стерегтися купілів, — мовив Шабо; — Сенека вмер у купілі.
Марат усміхнувся.
— Шабо, тут нема Нерона.
— Але ти тут є, — промовив суворий голос.
То проходив Дантон, сходячи на свою лаву.
Марат не озирнувся.
Він нахилив голову між обличчями Монто й Шабо.
— Слухайте. Я прийшов для одної поважної справи. Треба, щоб котрийсь з нас трьох запропонував Конвентові сьогодні проєкт одного декрету.
— Я не можу, — сказав Монто, — мене не слухають, бо я маркіз.
— А мене не слухають, — сказав Шабо, — бо я капуцин.
— А мене не слухають, — сказав Марат, — бо я Марат.
Вони замовкли.
Як Марат бував заклопотаний чимсь, то його не дуже приємно було питати. Однак Монто зважився спитати:
— Марате, якого ти хочеш декрету?
— Такого, щоб карав смертю кожного військового начальника, що випустить полоненого повстанця.
Шабо вмішався.
— Такий декрет уже є. Його прийняли в кінці квітня.— Все одно, що його нема, — сказав Марат. — Всюди по всій Вандеї випускають полонених навзаводи, і переховують безкарно.
— Марате, то через те, що декрет вийшов із ужитку.
— Шабо, треба йому знов надати сили.
— Звичайно.
— І для того сказати Конвентові.
— Марате, зовсім не треба Конвенту; досить комітету громадського рятунку.
— Мети можна осягнути, — додав Марат, — аби тільки комітет громадського рятунку казав розліпити декрета по всіх вандейських громадах, та зробив два чи три хороших приклади.
— На великих головах, — додав Шабо. — На генералах.
Марат буркнув: — Справді, цього досить.
— Марате, — знов почав Шабо, — піди сам скажи про це комітетові громадського рятунку.
Марат глянув йому просто ввічі; а це не було приємно навіть для Шабо.
— Шабо, — сказав Марат, — комітет громадського рятунку в Робесп'єра. Я не ходжу до Робесп'єра.
— То я піду, — сказав Монто.
— Гаразд, — сказав Марат.
Другого дня розіслали у всі боки накази від громадського рятунку, щоб повісили по всіх вандейських містах і селах і доконче виконували декрета, про кару смерти за всяку допомогу розбійникам і полоненим повстанцям, як вони втікають.
Той декрет, то був лише перший крок. Конвент мусів іти ще далі. За скілька місяців після того, з приводу Лавалю, що відчинив свою браму вандейським втікачам, Конвент 11 брюмера року II-го (листопада 1793) декретував, що кожне місто, що дасть притулок повстанцям буде зруйновано й знищено.
Европейські володарі, з свого боку, в маніфесті Брауншвейгського герцога, що до нього призвели емігранти, а редагував його маркіз Лінон, інтендант герцога Орлеанського, оголосили, що кожного француза, захопленого зі зброєю в руках, буде розстрілено, та що, коли хоч одна волосина спаде з королевої голови, то Париж буде знищено до щенту.
Дикість проти варварства.