Дев'яносто третій рік/II/1
| ◀ Частина I. Книга IV. Тельмарш |
Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина II. В Парижі Книга I. Сімурден |
Книга II. Шинок на Павичевій вулиці ▶ |
|
Жили на людях; їли на столах, поставлених перед дверима; жінки, сидячи на цвинтарях, скубли корпію й співали Марсельєзу; парк Монсо й Люксенбурзький обернулися на поле маневрів; на всіх перехрестях були збройні, вони жваво працювали, виготовляючи рушниці на очах у перехожих, що плескали в долоні; у всіх на устах була лише така мова: — Майте терпеливість. Тепер революція. Усміхалися героїчно. Ходили на вистави, як у Атенах підчас пелопонеської війни; на вулицях, на рогах видко було афіші: «Облога Тіонвілю». «Мати врятованої з огню родини». «Клуб Сан-Сусі». «Найстарша папеса Жанна». «Філозофи-салдати». «Сільське кохання». Німці були біля воріт; йшла чутка, що пруський король замовив ложі в Опері. Все лякало, а ніхто не лякався. Через темний закон про підозрених, — гріх Мерлена де Дуе, — видко було гільйотину над усіма головами. На одного прокурора, що звався Серан, виказали; чекаючи, що прийдуть його арештувати, він у шляфроці й пантофлях сидів коло вікна й грав на флейті. Здавалося, що ніхто не має часу. Всі поспішалися. Не було шапки без кокарди. Жінки говорили: «Ми хороші під червоними шапочками». Здавалося, що весь Париж переїздить з помешкання. Продавці старих річей мали вище голови корон, мітр, скіпетрів з позолочуваного дерева і квіток з лілеї, спадок королівських домів. Відбувалося нищення монархії. Можна було бачити, як ганчірники продавали ризи й стихарі. У Поршерона і у Рампоно, люди в стихарях та єпітрахілях, сидячи на ослах, укритих ризами, казали наливати собі шинькового вина в церковні чаші. На вулиці Сен-Жак босі мостії спинили тачку перехожого продавця, що продавав узуття, зложилися й купили п'ятнадцять пар черевиків тай послали їх до Конвенту для наших салдатів. Всюди було повно погруддів Франкліна, Русо, Брута і, треба додати, Марата; під одним таким Маратовим погруддям на вулиці Клош-Перс, причепили під шклом у рамці з чорного дерева реквізіційний спис проти Малуе, опертий на доказах, і з такими двома рядками збоку: «Ці подробиці подала мені коханка Сільвена Байї, добра патріотка, що була ласкава до мене. — Підписано: Марат». На площі Пале-Роялю напис на фонтані: «Quantos effundit in usus» закрили двома великими полотнинами; на них водяними фарбами було намальовано: на одному, як Кайє де Жервіль виказує в народньому зібранні прикмети арльських «шифоністів», на другому, як Людовика XVI везуть з Варенну у його королівській кареті, а під каретою дошка, прив'язана шнурками і на її кінцях два гренадери з багнетами на рушницях. Великих склепів мало було відчинено; їздили пересувні крамнички з дрібним крамом та забавками, їх возили жінки; освітлювали — свічки і розтоплений лій капав на крам; відкриті крамнички тримали колишні черниці в білих перуках; яка небудь цирувальниця, що направляла панчохи в якійсь ятці, була графиня; яка небудь швачка була маркіза; пані де Буфле жила на піддашшю і бачила звідти свій отель. Крикуни бігали, продаючи «листки-новини». Називали золотушними тих, хто ховав підборіддя в краватку. Намножилося мандрівних співців. Юрба свистала Піту, співцеві роялістському, але одважному, бо його сажали до в'язниці двадцять два рази й поставили перед революційний суд за те, що він плескав себе нижче спини, говорячи слова громадянська цнота; побачивши, що його голова в небезпеці, він покликнув: «Але ж завинила не моя голова, а протилежне!». Це розсмішило суддів і врятувало його. Той Піту глузував з моди на грецькі й латинські імена; його улюблена пісня була про шевця, що звався Cujus, а його жінка Cujusdam. Кружляли Карманьйолу; не казали «кавалер і дама», а казали «громадянин і громадянка». Танцювали в зруйнованих манастирях при лямпадках на вівтарі, під склепінням дві палиці навхрест з чотирма свічками, а під ногами могили. Носили каптани барви «тиранської блакити». Мали на сорочках шпильки на зразок «шапки Волі», з білими, синіми й червоними камінцями. Вулиця Рішільє звалася вулиця Закону; передмістя Сент Антуан звалося передмістя Слави, на бастильській площі була статуя Природи. Показували один одному деяких відомих перехожих, Шатле, Дідьє, Нікола й Ґарньє-Делоне, що стерегли дверей у столяра Дюпле; Вуллана, що не проминав жодного дня, коли ґільйотинували, то ходив слідом за возами з засудженими і називав це «іти до червоної меси», Монфлабера, затятого революціонера й маркіза, що казав себе звати «Десяте-Серпня». Дивилися, як проходили учні військової школи, Конвентові декрети називали їх «аспірантами Марсової школи», а люд їх звав «Робесп'єровими джурами». Читали Фреронові прокламації про запідозрених у гріху «купецтва». «Джиґуни», зібравшись коло дверей мерії, глузували з горожанських шлюбів, товпилися при проході подруж і казали: «муніципально одружені». У інвалідів на статуї святих і королів понадягали фригійські шапки. Грали в карти на перехрестях на камінні; в картяних грах теж була цілковита революція, замісць королів були ґенії, замісць дам — свободи, замісць валетів — рівності, й замісць асів — закони. Зорали громадські сади; плуг працював у Тюїльрі. До того всього домішувалася, особливо в подоланих партіях, якась погордлива втома жити; один чоловік написав до Фук'є-Тенвіля: «Будьте ласкаві, звільніть мене від життя. Ось моя адреса». Шансене заарештували за те, що він гукав на цілий Пале-Рояль: «Коли-ж буде революція в Туреччині? Я хотів би побачити республіку в Порті»[1]. Всюди часописи. Перукарські хлопці кучерявили привселюдно перуки жінкам, а перукар тимчасом голосно читав «Монітера», инші серед гуртів тлумачили з силою рухів часопис «Слухаймо» Дюбуа Крансе, або «Сурму Батька Бельріза». Часами голярі були разом з тим і ковбасники і можна було побачити, як шинки й ковбаси висіли поруч з золотоволосою лялькою. Крамарі продавали на публічній дорозі емігрантські вина; один крамар повідомляв про вина п'ятидесяти ґатунків: инші торгували годинниками у вигляді ліри й софами герцогської форми; один перукар мав на вивісці таке: «Голю духовенство, зачісую панство, чепурю третій стан». Ходили кидати карти до Мартена до ч. 173 на вулиці Анжу, давніше — Дофіна. Бракувало хліба, бракувало вугілля, бракувало мила; видко було, як переходили дійні корови, пригнані з провінції. У Валле баранина продавалася по п'ятнадцять франків за фунт. Комунальна об'ява призначала по фунту м'яса на кожен рот у декаду. Стояли хвости біля крамарських дверей; один з тих хвостів став легендарним, він тягся від дверей бакалійного крамаря на вулиці Пті-Каро аж до середини вулиці Монторґейль. Стояти в хвості називалося — «тримати мотузку», тому, що хто стояв у черзі, той тримав один позад одного довгу мотузку. Жінки серед тих злиднів були мужні й лагідні. Вони цілими ночами чекали своєї черги, щоб зайти до пекаря. Революція добрала способу, як дати собі раду; вона взялася двома небезпечними способами заспокоювати ту безмежну нужду, асигнаціями й найвищими цінами; асигнації були за підойму, найвищі ціни за точку спирання. Цей емпіризм урятував Францію. Ворог, так само кобленцький, як і лондонський, спекулював асигнаціями. Дівчата ходили сюди й туди, продаючи лавандову воду, підвязки й коси та спекулюючи; були ажіотажники з Перону на вулиці Вівієн, у заболочених черевиках, з масним волоссям, у шапках з лисячого хвоста, й ажіотажники з вулиці Валуа у наваксованих черевиках, з зубочистками в роті, у волохатих шапках на голові, дівчата говорили до них «ти». Люд полював на них, як на злодіїв, що їх роялісти називали «активними громадянами». Врешті, дуже мало злодійства. Жорстокі злидні, стоїчна чесність. Босяки й голодні злидарі проходили, поважно спустивши очі, біля вікон золотарів у Пале-Еґаліте. Підчас трусу, що зробила антуанська секція в Бомарше, якась жінка зірвала квітку в саду; люди її споличкували. Дрова коштували чотириста франків сріблом за сажень; можна було бачити на вулиці, як люди пиляють ліжка на дрова; взимі фонтани позамерзали; вода коштувала двадцять су за двоє відер; всі поробилися водоносами. Луїдор коштував три тисячі дев'ятсот п'ятдесят франків. Проїхатися фіякром коштувало шістьсот франків. Проїздивши цілий день фіякром, так розмовляли з візником: — Скільки я вам винен? — Шість тисяч франків. Перекупки за день продавали зеленини на двадцять тисяч франків. Жебрак говорив: — Змилосердьтеся, допоможіть мені! Мені бракує двісті тридцять ліврів, щоб заплатити за черевики. На кінцях мостів стояли велетні, що зробив і помалював Давид, Мерс'є глузував з них: — Величезні дерев'яні полішинелі, — взивав він їх. Ті велетні являли повалену Федерацію й Коаліцію. Жадного знесилення не було в тому народі. Похмура радість, що з тронами скінчили. Охочі сходилися зо всіх боків, пропонуючи свої груди. Кожна вулиця давала батальйона. Округові прапори носили сюди й туди, кожен зі своїм девізом. На прапорі з капуцинської округи було виписано: «Ніхто нас не переважить!» На иншому знов: «Шляхетність лише в серці». На всіх мурах — афіші, великі, маленькі, білі, жовті, зелені, червоні, друковані, писані, на всіх них поклик: «Хай живе республіка!». Малі діти лепетали: «Ça ira!» Ті малі діти, то була велика будучність.
Пізніше, після міста трагічного настало місто цинічне; паризькі вулиці мали два виразні революційні вигляди, — перед 9-м термідором і по ньому; Сен-Жюстів Париж поступився місцем Тальяновому Парижеві; зараз після Синаю з'явилася Куртіль, такі безконечні божі антитези.
Траплялися напади громадського божевілля. То бувало вже й вісімдесят років тому. Виходять од Людовика XIV так само, як і від Робесп'єра з великою потребою дихати; а тому й Регенство, що почало століття, й Директорія, що закінчила його. Дві сатурналії після двох тероризмів. Франція звільняється від пуританського манастиря, так само, як і від манастиря монархічного, з радістю надії, що вирвалась на свободу.
Після 9-го термідора Париж радів несамовито. Хороблива радість лилася через край. Після божевільного бажання вмирати, настало божевільне бажання жити, і величність зникла. Мали Тримальціона, що звався Ґрімо де ля Реньєр; мали «Альманаха ласунів». Обідали при гуках фанфар у антресолях Пале-Роялю, з жіночими оркестрами, що били в барабани й трубили в труби; «риґодонист», зі смичком у руці, панував; вечеряли «по східньому» в Мео, серед кадильниць, повних пахощів. Маляр Боз малював своїх дочок, невинні й чарівні шіснадцятирічні голівки в подобі «гільйотинованих», тоб-то з відкритими шиями й у червоних сорочках. Після несамовитих танців у церковних руїнах настали балі в Руж'єрі, в Люке, у Венцеля, в Модюї, в Монтансьє; замісць поважних громадянок, що скубли корпію, прийшли султанші, дикунки, німфи; замісць босих салдатських ніг, укритих кров'ю, болотом і порохом, — голі жіночі ноги, прикрашені діямантами; разом з безсоромністю знов з'явилася безчесність; нагорі були постачальники, а внизу злодюжки; злодійський мурашник сповнив Париж, і кожен мусів глядіти свого портфеля; для розривки ходили на площу Пале-де-Жюстіс дивитися на злодійок «при табуреті»; мусіли звязувати їм спідниці. При виході з театрів хлопчики пропонували кабріолети, говорячи: — Громадянине й громадянко, є місце для двох; вже не гукали: «Les Vieux Cordelier» та «L'Ami du peuple», а гукали: «La Lettre de Polichinelle» і «La pétition des Galopins»; маркіз де-Сад був за голову секції «Списів» на Вандомській площі. Реакція була весела й люта; «Драгуни волі» 92-го року відродилися з назвою «Лицарів Кинжала». В той же час з'явився по театрах тип Жокриса. Мали «чарівниць», а до того ще й «незрозумілих»: заклиналися своєю жертовною «paole» й своєю зеленою «paole»; відступили назад від Мірабо аж до Бобеша. Так Париж іде й вертається; він величезний маятник цивілізації; він торкає по черзі то один полюс, то другий, Термопіли й Гомору. Після 93-го року революція перебула дивне затемнення: століття, здавалось, забуло скінчити те, що почало; настала якась орґія, вона вийшла на перший план, примусила жахливого апокаліпсиса оступитися на другий, заслонила безмірне видиво й зареготалася після жаху; трагедія зникла в пародії, а в глибині обрію карнавальний дим злегка загладив Медузу.
Але в 93-му році, що за нього йде мова, паризькі вулиці мали ще зовсім грандіозний та суворий початковий вигляд. Вони мали своїх промовців, Варле, що возив пересувного барака й з його верху промовляв до перехожих; своїх героїв, — один з них звався «капітаном підкованих палиць»; своїх улюбленців, Ґюфруа, автора памфлету Ружіф. Деякі з цих популярних постатей були лиходійні, инші — доброчинні. Одна межи них була чесна й фатальна; то — Сімурденова постать.Сімурден був сумління чистого, але похмурого. Він мав у собі незалежність. Він був священиком, а це багато важить. Людина, так само, як небо, може мати чорну ясність; досить, аби щось робило в ній ніч. Священство робило ніч у Сімурдені. Хто був священиком, той ним і зостається. Те, що робить у нас ніч, може лишати в нас зірки. Сімурден був сповнений цнотами й правдами, але вони сяяли в темряві.
Його історію можна швидко розказати. Він був за кюре в селі й за вчителя в одному великопанському домі; потім одержав невеличкий спадок і став вільний.
То була по-над усе людина вперта. Він уживав міркування, як уживають кліщів; він гадав, що не має права залишити якусь ідею, доки не додумає її до кінця; він думав з завзятістю. Він знав усі европейські мови й деякі инші; ця людина вчилася без перестанку, і то їй допомагало дотримуватися своєї чистоти; але не могло бути нічого небезпечнішого за таку супротивну течію.
Яко священик, він, — чи то з гордощів, чи випадково, чи через душевне піднесення, — додержував своїх обітниць; але не зміг утримати своєї віри. Знання знищило його віру; догма замерла в ньому. Тоді, придивившись до самого себе, він почув себе немов спотвореним, і, не можучи стати не священиком, він почав працювати над тим, щоб стати людиною, але суворим способом; його позбавили родини, він усиновив батьківщину; йому не дали жінки, він одружився з людськістю. Та безмежна повність, то в суті — порожнеча.
Його батьки, селяни, роблячи з нього священика, хтіли його тим вивести з простого люду; він повернувся до того люду.
Він повернувся до нього пристрасно. Він дивився на страдників з небезпечною чулістю. З священика він зробився філософом, і то філософом-борцем. Людовик XV ще жив, як Сімурден уже невиразно почувався республіканцем. Якої республіки? Може Платонової республіки, а може теж і Драконової республіки.
Йому заборонялося кохати, він узявся ненавидіти. Він ненавидів брехні, монархію, теократію, свою священицьку одежу; він ненавидів теперішність і голосно кликав майбутність; він її передчував; він її бачив наперед; він угадував її страшну й величну; він розумів — для знищення розпачливого людського лиха треба якогось месника, що буде заразом і визволителем. Він заздалегідь милувався в катастрофі.
Року 1789-го тая катастрофа прийшла, й застала його готового. Сімурден кинувся в те широке відновлення людськости логічно, тоб-то, відповідно до його загартованої душі, невблаганно. Логіка не розчулюється. Він пережив великі революційні роки і перебув здригання від усіх тих подувів: 89-й рік — зруйнування Бастилії, кінець народніх мук; 90-й рік —19 червня, кінець феодалізму; 91-й рік, Варен, кінець королівства; 92-й рік — пришестя республіки. Він бачив, як повстала революція; він був не така людина, щоб боятися того велетня; навпаки, той зріст усього оживлював його; і, дарма, що був сливе старий, — мав п'ятдесят років і священик швидче старіється, ніж хтось инший, — він став рости й собі. З року на рік він бачив, що події більшають, і він більшав, так само, як вони. Спочатку він боявся, що революція не вдасться; він спостерігав її, він вимагав, щоб вона мала успіх; а в міру того, як вона лякала, він заспокоювався. Він хотів, щоб та Мінерва, увінчана зірками майбутности, була теж і Паладою і мала за щит маску з гадюками. Він хотів, щоб її боже око могло при потребі кидати демонам пекельний одблиск і вертати їм жах за жах.
Так він вступив до 93-го року.
93-й рік, то війна Европи проти Франції й Франції проти Парижу. А що ж таке революція? То перемога Франції над Европою і Парижу над Францією. А через те, безмежність цеї жахливої хвилини 93-го року, більша, ніж решта всього століття.
Не могло бути нічого трагічнішого за те, як Европа атакувала Францію, а Франція атакувала Париж. Драма, що мала статуру епопеї.
93-й то дужий рік. Буря була тоді у всьому своєму гніві й у всій своїй величі. Сімурден почувався тоді добре. Те несамовите дике й величне оточення відповідало розмахові його крил. Цей чоловік мав, як морський орел, глибокий внутрішній спокій вкупі з охотою до околишньої небезпеки. Деякі крилаті, суворі й спокійні натури створені для великих вітрів. Грозові душі, — вони існують.
Він мав особливе милосердя тільки для нещасливих. Він посвячував себе тому стражданню, що викликало жах. Ніщо його не відражало. То був його спосіб бути добрим. Він був помічний огидно і небесно. Він вишукував рани, щоб їх цілувати. Найтяжче робити ті хороші вчинки, що погані на погляд; він волів якраз такі. Одного разу в шпиталі помирав чоловік, бо його душив опух на горлі, веред смердючий, гидкий, може бути заразливий; треба було як найшвидче його спорожнити. Там був Сімурден, він притулив свого рота до опуху, висмоктував його, випльовуючи, коли рот сповнявся; спорожнив вереда й урятував чоловіка. Він ще носив тоді свою священицьку одежу і хтось до нього сказав: — Коли б ви зробили це королеві, то ви стали б єпископом. — Я не зробив би цього королеві, — відповів Сімурден. Його вчинок і відповідь здобули йому популярність у похмурих паризьких кварталах.
Таку велику популярність, що він робив, що хтів з тими, що страждають, що плачуть та що погрожують. За часів гніву проти скупщиків, гніву такого плідного на помилки, то був Сімурден, що одним словом не дав пограбувати корабля, навантаженого милом у порті Сен-Нікола, та що розігнав юрби розлютованих людей, що спиняли повози біля Сен-Лазарської застави.
То він за десять день після 10 серпня повів людей скидати королівські подоби. Падаючи вони вбивали. На Вандомській площі одну жінку, Рен Віоле, роздушив Людовик XIV, бо вона зачепила була його за шию шнурком і тягла. Та статуя Людовика XIV простояла сто років; її поставлено 12 серпня 1692, її скинено 12 серпня 1792. На площі Конкорд, одного чоловіка, що звався Ґенґерло, вбили на підставці Людовика XV за те, що він гукнув на тих, що руйнували: «Каналії!». Подобу потрощили на шматки. Потім з неї робили су. Лишилася ціла одна рука; то була права рука, її Людовик XV простягав, як римський імператор. То Сімурден попросив, щоб люди дали ту руку та, щоб депутація понесла її до Латюда, чоловіка похованого тридцять сім років у Бастилії. Коли Латюд, з залізним ошийником на шиї, з ланцюгом на попереці, живий гнив у в'язниці з наказу короля, що його статуя панувала над Парижем, хто міг би йому сказати, що та в'язниця впаде, що та статуя впаде, що він вийде з домовини, а монархія туди увійде, що він, в'язень, буде мати ту бронзову руку, що підписала йому вирок та що від того брудного короля лишиться лише ця мідна рука?
Сімурден був з тих людей, що мають у себе в середині голос і прислухаються до нього. Такі люди здаються неуважними; зовсім ні, — вони уважні.
Сімурден знав усе і не знав нічого. Він знав усе наукове й не знав нічого житьового. З того — його суворість. Він мав зав'язані очі, як Гомерова Теміда. Він мав сліпу певність стріли, що бачить лише мету і до неї простує. В революції нема нічого небезпечнішого, як проста лінія. Сімурден ішов просто наперед, фатально.
Сімурден гадав, що в соціяльних генезах крайня точка, то певний грунт; помилка, властива духові тих, хто замісць розуму містить логіку. Він минув Конвент; він минув Комуну; він був з єпископства.
Громада, що звалася Єпископством, бо відбувала свої збори в залі старого єпископського палацу, була швидче збіговисько людей, ніж громада. Там бували так само, як у Комуні, ті споглядачі мовчазні й знаменні, що мали на собі, як сказав Ґара, «стільки пістолів, скільки й кешень». Єпископство було дивна мішанина, мішанина космополітична й паризька, одно одного зовсім не виключає, бо Париж — то місце, де б'ється серце народів. Там був великий плебейський білий жар. Проти Єпископства Конвент був холодний; а Комуна — лише тепла. Єпископство було таке революційне формування, як бувають вулканічні формування; Єпископство мало в собі все, невігластво, глупоту, чесність, героїзм, гнів і поліцію. Брауншвейґ мав там своїх агентів. Там були люди гідні Спарти й гідні каторги. Більшість були несамовиті й чесні. Жиронда устами Існара, тимчасового голови Конвенту, мовила страшне слово: — Стережіться, парижани. Не лишиться каменя на камені од вашого міста і колись шукатимуть того місця, де був Париж. Ці слова створили Єпископство. Люди, і то, як ми тільки що сказали, люди всіх націй відчули потребу стиснутися навкруги Парижу. Сімурден приєднався до цього гурту.
Той гурт реагував проти реакціонерів. Він народився з тої громадської потреби насильства, небезпечного й таємничого боку революції. Сильне тою силою Єпископство відразу створило собі відповідне становище. Підчас хвилювань у Парижі Комуна стріляла з гармат, а Єпископство дзвонило на ґвалт.
Сімурден у своїй невблаганій простодушності вірив, що все справедливе, коли воно служить правді; а через те він міг панувати над крайніми партіями. Мошеники почували, що він чесна людина й були задоволені. Гріхам підхліблює, як над ними головує цнота. Це їм ніяково й приємно. Палуа, того архитекта, що експлоатував руїни Бастилії, продаючи камінь на свою користь, а одержавши доручення цементувати в'язницю Людовика XV, з великого старання вкрив її стіни брусами, ланцюгами й нашийниками; Ґопшона, непевного промовця з Сен-Антуанського передмістя, що потім знайшли його розписки; Фурньє, американця, що 17 липня стріляв на Ляфаєта з пістолета, що купив, як кажуть, Ляфаєт; Анріо, що вийшов з Бісетру й був льокаєм, штукарем, злодієм і шпіоном перше, ніж зробився генералом і наставляв гармати на Конвент; Ля Рейні, колишнього великого вікарія Шартрського, що змінив свого требника на газету Пер Дюшен, — усіх цих людей Сімурден тримав у пошані до себе, і часами, щоб не дати найгіршим з них спіткнутися, досить було, щоб вони почували проти себе його страшну переконану щирість. Так само Сен-Жюст жахав Шнейдера. В той же час більшість Єпископства, що була з людей убогих і несамовитих, але добрих, вірила в Сімурдена і йшла за ним. Він мав за вікарія, чи за ад'ютанта, — як хотіти так і називати, — того другого священика республіканця, Данжу, що люд любив його за високий зріст і прозвав абатом Сі-П'є[2]. Сімурден міг провадити, куди хотів, того безстрашного начальника, що прозивався генералом ля Пік[3], і того хороброго Трюшона, прозваного Ґран-Ніколя, що хтів урятувати пані де Лямбаль та що подав їй руку й примусив переступити через трупи; це вдалося-б, коли б не жорстокий жарт цирульника Шарло.
Комуна наглядала Конвенту, Єпископство наглядало Комуни. Сімурден, маючи простий розум та ненавидячи інтриги, порвав не одну таємничу нитку в руці Паша, що його Бернонвіль назвав «чорним чоловіком». В Єпископстві Сімурден був нарівні зо всіма. Добсан і Моморо радилися з ним. Він говорив по-еспанські до Ґюсмана, по-італійські до Піо, по-англійські до Артура, по-фламанські до Перейра, по-німецькі до австрійця Пролі, нешлюбного сина одного принца. Він утворював згоду межі всіма тими непорозуміннями. А через те мав становище неясне й міцне. Ебер боявся його.
Сімурден мав за тих часів і серед тих трагічних гуртів владу невблаганих. Він був безгрішний, а думав, що він непогрішимий. Ніхто не бачив, щоб він плакав. Цнота недосяжна й льодовита. То була жахливо справедлива людина.
Для священика нема середини в революції. Священик може пуститися в цю чудову, пламенисту пригоду або з найнижчих, або з найвищих міркувань; треба, щоб він був безчесний, або щоб він був величний. Сімурден був величний, але величний у самотності, над кручою, серед непривітної мертвоти; величний серед безодень. Високі гори мають таку зловісну непорочність.
Сімурден в аби якій одежі мав вигляд звичайної убогої людини. Замолоду в нього була тонзура, в старості він став лисий. Рештки його волосся були сиві. Чоло широке й на спостережливу людину — якесь особливе. Сімурден мав спосіб говорити жорстоко, пристрасно й урочисто, голос у нього був різкий, мова рішуча, уста сумні і гіркі, погляд ясний і глибокий, а на всьому обличчі вираз якогось обурення.
Такий був Сімурден.
Ніхто тепер не знає його імени. Історія має таких жахливих невідомих.
Замолоду, бувши за вчителя в одному сливе князівському домі, він мав ученика, сина й спадкоємця того дому, і він любив його. Любити дитину так легко. Чого тільки не вибачають дитині? Їй вибачають те, що вона пан, що вона принц, що вона король. Невинність віку примушує забувати гріхи роду; слабкість істоти примушує забувати надмірність становища. Дитина така мала, що їй вибачають її величність. Раб їй вибачає, що вона господар. Старий негр збожнює біле дитинча. Сімурден пристрасно покохав свого учня. Дитинство має ту невимовну властивість, що можна вичерпати на нього все своє кохання. Все, що могло кохати в Сімурдені, так би мовити, впало на тую дитину; та ніжна невинна істота стала немов здобиччю цього серця, засудженого на самотність. Він кохав її різним коханням одразу, як батько, як друг, як творець. То був його син; син не його тіла, але його духу; Сімурден не був батьком і то не було його породження; але він був майстром і то був його найкращий твір. З того малого пана він зробив людину. Хто знає? Може велику людину. Бо такі завжди бувають мрії. Без відому родини, — чи треба-ж дозволу, щоб створити розум, волю та щирість? — він передав молодому віконтові, своєму учневі, всі свої власні надбання; він йому защепив небезпечну отруту своєї цноти; він улив йому в жили свої переконання, свою совість, свій ідеал; в той аристократичний мозок він перелив народню душу.
Дух годує, розум — то груди з молоком. Є аналогія між мамкою, що дає своє молоко й учителем, що дає свою думку. Часами вчитель більш батько, ніж батько, так само, як мамка більше мати, ніж мати.
Те глибоке духове батьківство в'язало Сімурдена з його учнем. Самий вигляд тої дитини розчулював його.
Додайно ще й те: стати замісто батька було легко, бо хлопчик не мав його; він був сирота; його батько помер; його мати померла; не було нікого, щоб опікуватися ним, окрім сліпої бабуні й відсутнього дядька його батька. Бабуня померла; дід, голова родини, військова людина й вельможний пан, маючи повинність при дворі, уникав родинного замку, жив у Версалі, ходив у походи, і лишав сироту самого в самотному замку. Отже вчитель був цілком за господаря над дитиною.
Додаймо ще й те: Сімурден бачив од самого народження ту дитину, що була його учнем. Дитина, зовсім маленька сирота, тяжко заслабла. Сімурден підчас тої смертельної небезпеки доглядав хлопчика вдень і вночі; лікар — лікує, але рятує — доглядач, і Сімурден урятував дитину. Його учень завдячував йому не лише виховання, науку й знання, але й одужання й здоров'я; його учень завдячував йому не лише те, що думав, але й те, що жив. Тих, що нам завдячують усе, ми любимо безмірно. Сімурден любив ту дитину безмірно.
Сталася природня житьова розлука. Науку скінчено, Сімурден мусів лишити хлопця, що став юнаком. З якою холодною й несвідомою жорстокістю відбуваються ті розлуки! Як родини спокійно відправляють учителя, що лишає свою думку в дитині, й мамку, що лишає в ній свою кров! Сімурденові заплатили і він мусів іти геть; тоді він вийшов з високого світа й вернувся до низького; перегородка між великим і малим зачинилася; молодий пан, офіцер з походження й одразу капітан, поїхав до якогось гарнізону; простий учитель, вже в глибині свого серця непокірний священик, поспішився знов зійти в темний церковний підвал, що зветься нижчим духовенством; і Сімурден втеряв з очей свого учня.
Настала революція; спогад про ту істоту, що він зробив з неї людину, все таївся в ньому, захований, але не згаслий від безмежности громадських справ.
Зліпити статую і дати їй життя, це прекрасно; сформувати розум і дати йому правду, то ще прекрасніше. Сімурден був Пігмаліоном душі.Дух може мати дитину.
Цей учень, цей хлопець, цей сирота — був єдина істота на землі, що Сімурден її любив.
Але, чи можна було вразити таку людину, хоч би в такій любові?
Побачимо.