Дев'яносто третій рік/I/4
| ◀ Книга III. Гальмало | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина I. На морі Книга IV. Тельмарш |
Частина II. Книга I. Сімурден ▶ |
|
Старий почекав, поки Гальмало зник, тоді загорнувся щільніше в свій плащ і пішов. Він ішов помалу, замислившись. Він простував до Гюїн, а Гальмало до Бовуар.
За ним здіймався величезний чорний трикутник Сен-Мішельської гори, вона для океану те саме, що Хеопсова піраміда для пустелі. На ній тіара з собору й кіраса з фортеці з двома широкими баштами на сході, однією круглою, другою чотирикутною, що допомагають горі тримати вагу церкви й села.
Рухливі піски Сен-Мішельської бухти пересовують непомітно свої дюни. За тих часів між Гюїн і Ардевоном була дуже висока дюна, що тепер згладилася. Цяя дюна, що зрівнялася потім від удару рівнодення, тоді була визначна з того, що була стародавня й мала на своїм вершку камінного стовпа, поставленого в дванадцятім столітті на спомин собору, що відбувався в Авранші проти вбивців святого Толіаса Кентерберійського. З вершка тої дюни видко було всю околицю й можна було орієнтуватися.
Старий пішов до дюни й зійшов на неї.
Зійшовши на самий верх, він сів на одному з чотирьох камінів, що були з чотирьох боків стовпа, сперся спиною на стовпа й почав роздивлятися на ту, ніби, географічну карту, що він мав у себе під ногами. Здавалося, що він шукає дорогу в колись відомій йому країні. В цьому широкому краєвиді, невиразному від присмерку, лише обрій був виразний, чорний на білому небі.
Видко було гурти дахів у одинадцяти замках і селах; можна було роздивитися за скілька льє дзвіниці по всьому березі; вони були дуже високі, щоб їх могли бачити при потребі люди з моря.
За скілька хвилин, старий, здавалося, знайшов у тій ясній темряві те, що шукав; його погляд спинився на купі дерев, мурів і дахів ледве помітній посеред долини й лісів, то був хутір; він хитнув головою так, як людина, що задоволено сам собі думає: «Це там». І він почав малювати пальцем у повітрі начерк шляху через кущі та поля. Від часу до часу він роздивлявся якусь нефоремну й мало помітну річ, що маяла по-над домом головного хутірського будинку, і неначе сам у себе питався: «що воно таке?» Було воно безбарвне й невиразне, через пізню пору; воно було не флюгер, бо маяло, і не було жодної причини для того, щоб то був прапор.
Він був утомлений, він охоче лишився сидіти на тому камені, де сів, і він дозволив собі поринути в те непевне забуття, що дає втомленій людині перша хвилина відпочинку.
Є така пора доби, що її можна назвати відсутністю звуків, то пора тиха, пора вечірня. Була як-раз та пора. Він насолоджувався з неї, він роздивлявся, він слухав, — що? спокій. Навіть жорстокі люди мають свою хвилину меланхолії. Раптом цей спокій не стурбували, але підкреслили голоси людей, що переходили. То були жіночі й дитячі голоси. Буває часом в тих голосах дзвіночках несподівана радість. За кущами не було видко того гуртка; звідки йшли голоси, але той гурток ішов по-під дюною до долини й лісу. Ті голоси, ясні й свіжі, доходили до замисленого старого. Вони лунали так близько, що він чув усе до останнього слова.
Один жіночий голос казав:
— Ходімо швидче, Флешарко. Чи це сюдою?
— Ні, тудою.
І розмова далі велася між двома голосами, одним голосним, а другим боязким.
— Як ви називаєте той хутір, що ми живемо в ньому тепер?
— Л'ерб-ан-Пайль.
— Чи ще далеко до нього?
— Ще за добру чверть години.
— Ходімо швидче їсти юшку.
— То правда, що ми спізнилися.
— Треба бігти. Але ваші дітлахи потомилися. Нас лише дві жінки, не можемо ж ми нести трьох дітей. Та ви ж і несете вже одно. Чисте оливо. Хоч ви й одлучили її тую ненажеру, однак увесь час несете на руках. Погана звичка. Нехай воно йде. А, тим гірше, юшка прохолоне.
— Ах, які ви мені дали хороші черевики! Зовсім неначе на мене зроблені.
— Так краще, ніж іти босоніж.
— Та швидче бо, Рене-Жане.
— Ото ж він нас запізнив. Йому треба розмовляти зо всіма маленькими селяночками, що зустрінуться. Зараз пізнати хлопця.
— Боже мій, йому ж п'ять років.
— А ну, скажи-но, Рене-Жане, чого ти розмовляв з тою малою в селі?
Дитячий, видко хлоп'ячий, голос відповів:
— Бо я її знаю.
Жінка спитала:
— Отакої! Ти її знаєш?
— А вже-ж, — відповів хлопчик, — вона мені давала звірючок сьогодні вранці.— Оце так! — покликнула жінка, — ми тут всього три дні, воно мале, як кулак, а вже має любку!
Голоси віддалилися. Усе замовкло.
Старий сидів нерухомо. Він не думав, ледве чи й гадав про що. Навколо нього все було спокій, оспалість, довірливість, самотність. Ще був ясний день на дюні, сливе ніч у долині й зовсім ніч у лісах. Місяць випливав на сході. Скілька зірок проколювали бліду блакить у зеніті. Цей чоловік, дарма, що захоплювався жорстокими справами, поринув у невимовній лагідності безконечности. Він почував, що в ньому сходить темна зоря, надія, як що слово надія можна прикласти до сподівання громадянської війни. В ту хвилину йому здавалося, що як він вийшов з того моря, що було таке невблагане, і ступив на землю, то всяка небезпека зникла. Ніхто не знав його імени, він був сам один, загублений для ворогів, без сліду за собою, бо на морській поверхні ні що не затримується, схований, невідомий, ніхто його навіть не підозріває. Він почував якесь найвище заспокоєння. Ще трохи і він був би заснув.
Та глибока тиша на землі й на небі дивно чарувала цього чоловіка, обхопленого всередині й зокола такими турботами.
Чути було тільки вітер, що віяв з моря; але вітер шумить безнастанно одним тягом і то вже неначе й не гомін, так до нього звикаєш.
Раптом старий підвівся.
Його увага зненацька збудилася; він дивився на обрій. Щось надало особливої пильности його поглядові.
Він дивився на дзвіницю в Кормерей, що була проти нього в глибині долини. Справді, щось надзвичайне діялося в тій дзвіниці.
Силуєт тої дзвіниці виразно вимальовувався; видко було вежу завершену пірамідою, а між вежою й пірамідою дзвонова клітка, чотирикутна, прозора, без піддашку, відкрита для зору з чотирьох боків, як звичайно в бретонських дзвіницях.
Отже та клітка то відкривалася, то закривалася на відміну; через однакові інтервали її високе вікно вимальовувалося зовсім біле, а потім зовсім чорне; то видко було небо крізь нього, то знов не видко; ясність, потім затемнення; відкривання й закривання чергувалися так регулярно, як молот б'є по ковадлу.
Та Кормерейська дзвіниця була навпроти старого, на віддалені близько двох льє; він подивився праворуч на дзвіницю в Баґе-Пікан, що теж стояла на обрію, її клітка так само відкривалася й закривалася, як і Кармерайська.
Він подивився ліворуч на дзвіницю в Тані; її клітка так само відкривалася й закривалася, як і Баґе-Піканська.
Він подивився по черзі на всі дзвіниці, які було видко на обрію, ліворуч — на дзвіниці в Куртілі, в Пресеї, в Кролоні і в Круа-Авраншені, праворуч — на дзвіниці в Ра-сюр-куеноні, в Мордреї і в Па; навпроти — на дзвіницю в Понторсоні. Клітки в усіх тих дзвіницях робилися то чорні, то білі.
Що то могло значити?
Очевидячки всі ті дзвони гойдалися.
Щоб вони так з'являлися й зникали, їх мусіли страшенно колихати.
Що-ж то таке? Видимо дзвонять на сполох.
Дзвонили на сполох, дзвонили завзято, дзвонили всюди, по всіх дзвіницях, по всіх парафіях, по всіх селах. І нічого не було чути.
То залежало від оддалення, що не давало звукам дійти, та від вітру з моря, що віяв з протилежного боку й заносив усі земні звуки геть за обрій.
Нічого зловіснішого не могло бути, як ті несамовиті дзвони, що кликали зо всіх боків, і в той же час тиша.
Старий дивився й слухав.
Він не чув дзвону на сполох, а він його бачив. Бачити дзвоніння на сполох — дивне почуття.
На кого ті дзвони гнівалися?
Проти кого дзвонили?
Безперечно когось оточували.
Кого-ж?
Цей сталевий чоловік здригнувся.
Не може бути, щоб його. Не могли вгадати, що він прибув. Неможливо, щоб представників Конвенту вже повідомили; він тільки що ступив на беріг. Корвет напевне так потонув, що ні одна людина не врятувалася. Та й на корветі-ж, окрім Буабертело та Ля В'євіля, ніхто не знав його імени.
Дзвіниці все провадили свою дику гру. Він дивився на них і несвідомо лічив, а його думка, переходячи від одного здогаду до иншого, дістала того хвилювання, що надає чергування глибокої безпечности зі страшною непевністю. Однак те дзвоніня на гвалт можна було з'ясувати багатьома способами, і він врешті заспокоївся, знов сказавши до себе: — У всякім разі ніхто не знає, що я прибув і ніхто не знає мого імени.
Від скількох хвилин стало чути легеньке шарудіння над ним і позад його. Те шарудіння було подібне до шелесту на дереві. Спочатку старий не зважав на нього; далі-ж, як той шум усе тягся, можна сказати — намагався, то він врешті озирнувся. То справді був листок, але листок паперу. Вітер як-раз одклеював над його головою широку афішу, причеплену до камінного стовпа. Ту афішу приліпили недавно, бо вона була ще вогка й далася вітрові на здобич, — він узявся гратися з нею і одривав її.
Старий вийшов на дюну з протилежного боку й не побачив тої афіші, як ішов.
Він зліз на той камінь, що сидів на ньому й притримав рукою той ріжок афіші, що вітер підносив, небо було ясне, смеркання довге в червні; внизу дюни було темно, на її верху було ясно, частину афіші було надруковано великими буквами і було ще досить видно, щоб їх можна було прочитати. Він прочитав таке:
Французька Республіка, єдина й неподільна.
«Ми, Прієр-де-ля-Марн, народній представник, комісар при Кот-де-Шербурській армії, оповіщаєм:
— Колишнього маркіза де Лянтенака, віконта де Фонтеней, так званого принца бретонського, що крадькома висів на Гранвільськім узбережжі, поставлено поза законом. — За його голову призначено нагороду. — За нього заплатять за мертвого чи живого шістдесят тисяч ліврів. — Цю суму заплатять не асигнаціями, а золотом. — Негайно буде послано один батальйон Кот-де-Шербурської армії на зустріч, щоб знайти колишнього маркіза де Лянтенака. Громади повинні дати допомогу. — Дано в Гранвільському громадському домі, другого червня 1793. — Підписано:
«Прієр де ля Марн».
Під цим ім'ям був другий підпис, багато меншими буквами, його не можна було прочитати, бо вже було не дуже видко.
Старий насунув шапку на очі, обгорнувся морським плащем, аж до самого підборіддя й швидко зійшов з дюни. Очевидячки не слід було гаятися на тому освітленому верху.
Може він вже й так був там занадто довго; верх дюни був єдине місце зо всього краєвиду, що був на видноті. Коли він був унизу і в темряві, то звільнив крок.
Він простував у тому напрямку до хутора, як накреслив був, гадаючи, очевидячки, що там буде безпечно.
Всюди було порожньо. То була пора, коли не буває перехожих.
За кущами він спинився, зняв плаща, вивернув куцину вовною догори, знов зав'язав коло шиї свого плаща, це було лахміття, зав'язане шнурком, і пішов далі.
Було місячно.
Він дійшов до перехрестя двох доріг, де стояв старий камінний хрест. На підставці хреста видко було білого чотирьохкутника; то, правдоподібно, була така сама афіша, як та, що він тільки що прочитав. Він підійшов до неї.
— Куди ви йдете? — спитав його якийсь голос.
Він озирнувся.
В кущах був чоловік, високий на зріст, як він, старий, як він, — сивий, та ще в гіршому лахмітті, як він. Сливе зовсім подібний до нього.
Той чоловік спирався на довгого кия.
Чоловік знов сказав:
— Я у вас питаю, куди ви йдете.
— Спочатку скажіть, де це я? — спитав він спокійно, сливе погордливо.
Чоловік одповів:
— Ви в маєтності Тані, і я тут жебрак, а ви тут пан.
— Я?
— Так, ви, пане маркізе де Лянтенаку.Маркіз де Лянтенак, — тепер ми його зватимем його ім'ям, — поважно відповів:
— Гаразд. Викажіть на мене.
Чоловік провадив далі:
— Ми обидва тут — у себе вдома, ви в замку, а я в кущах.
— Досить. Кінчайте. Викажіть на мене, — сказав маркіз.
Чоловік говорив далі:
— Ви йшли до хутора Ерб-ан-Пайль, правда-ж?
— Так.
— Не йдіть туди.
— Чому?
— Бо там сині.
— Відколи?
— Вже три дні.
— Чи мешканці з ферми й хутора змагалися?
— Ні. Вони повідчиняли всі ворота.
— А! — мовив маркіз.
Чоловік показав пальцем на дом на хуторі, що з віддалення було видко по-над деревами.
— Чи ви бачите дах, пане маркізе?
— Бачу.
— Бачите, що над ним?
— Те, що має?
— Еге.
— То прапор.
— Трьохбарвний, — сказав чоловік.
То було те, що вже притягло до себе маркізову увагу, як він був на верху дюни.
— Чи то на сполох дзвонять? — спитав маркіз.
— На сполох.
— З приводу чого?
— Очевидячки з приводу вас.— Але не чути?
— То вітер заважає.
Чоловік спитав:
— Ви бачили свою афішу?
— Бачив.
— Вас шукають.
І, глянувши на хутір, додав:
— Там є пів батальйона.
— Республіканців?
— Парижан.
— Ну, добре, — сказав маркіз, — ходімо.
І він ступив крок до хутора.
Чоловік схопив його за руку.
— Не йдіть туди.
— А куди-ж ви хочете, щоб я ішов?
— До мене.
Маркіз глянув на жебрака.
— Слухайте, пане маркізе, у мене не гарно, але безпечно. Хатина нижча за льох. Замісць підлоги постелено водоростю, замісць стелі стріха з гілляк і трави. Ходіть. На хуторі вас розстріляють. У мене ви заснете. Ви напевне втомилися; завтра вранці сині рушать далі, а ви собі підете, куди захочете.
Маркіз розглядав чоловіка.
— По чийому-ж ви боці? — спитав маркіз; — чи ви республіканець? Чи ви рояліст?
— Я вбогий.
— Ні рояліст, ні республіканець?
— Мабуть, що так.
— Чи ви за, чи проти короля?
— Не маю я часу на це.
— Що-ж ви думаєте про те, що діється?
— Я не маю з чого жити.
— Однак ви хочете мені допомогти.
— Я побачив, що ви по-за законом. Що то таке отой закон? Виходить, що можна бути по-за ним. Я не розумію. А як же я, чи я в законі? Чи я по-за законом? Я нічого не знаю. Вмирати з голоду, чи то значить бути в законі?
— Відколи ви вмираєте з голоду?
— Ціле своє життя.
— І ви мене рятуєте?
— Еге.
— Чому?
— Бо я сказав собі: Ось іще бідніший за мене. Я маю право дихати, а він не має.
— То правда. І ви мене рятуєте!
— Звичайно. Ми-ж брати, монсеньйоре. Я прошу хліба, ви просите життя. Ми обидва жебраки.
— А ви знаєте, що за мою голову визначено нагороду?
— Знаю.
— Яким чином ви знаєте?
— Я читав афішу.
— Ви вмієте читати?
— Так. І писати теж. Чого мені бути неотесою?
— Отже, коли ви вмієте читати та коли ви прочитали афішу, то ви знаєте, що хто на мене викаже, той заробить шістдесят тисяч франків?
— Авже-ж знаю.
— Не асигнаціями.
— Так, я знаю, золотом.
— Ви ж знаєте, що шістдесят тисяч франків, то це маєток?
— Знаю.
— І той, хто на мене викаже матиме маєток?
— Гаразд, що ж далі?
— Маєток!
— Як-раз про це і я подумав, побачивши вас, я сам собі сказав: Ото-ж той, хто викаже на цього чоловіка, заробить шістдесят тисяч франків і матиме маєток! Треба швидче сховати його.
Маркіз пішов за жебраком.
Вони увійшли в гущавину. То було щось, ніби хата, що великий старий дуб дозволив узяти в себе тому чоловікові; вона була викопана під його корінням і вкрита його гіллям. То'було щось темне, низьке, заховане, невидиме. Там було місця на двох.
— Я сподівався, що можу мати гостя, — сказав жебрак.
Такі підземні житла бувають у Бретані частіше, ніж думають; вони звуться в селянській мові «Карнішо». Так звуться і схованки в товщі муру.
В землянці було скілька горщиків, постіль із соломи чи з вимитої і висушеної водорости, груба ковдра з каразеї, лойовий каганець, кресало й сухі гіллячки замісць сірників.
Вони нахилилися, трохи пролізли, опинилися в хаті з чудними відділинками, що відгорожувало товсте дубове коріння, й сіли на купі сухої водорости, що була замісць постелі. Дірка проміж двома коренями, кудою вони увійшли та що була замісць дверей, пропускала трохи світла. Стемніло, але зір завжди пристосовується до світла і врешті знаходить трохи видноти в темряві. Відблиск місячного світла невиразно забілював вхід. В кутку стояв глечик з водою, лежав гречаний корж і каштани.
— Повечеряймо, — сказав жебрак.
Вони поділилися каштанами, маркіз дав свого сухаря; вони відкусували з одного коржа й пили з одного глечика, один по одному.
Балакали.
— То вам усе одно, чи діється щось, чи нічого не діється?
— Сливе. От ви собі пани. То ваші справи.
— Але врешті, те, що діється…
— Воно діється там вгорі.
Жебрак додав:
— А до того, є таке, що діється ще вище, — сонце сходить, місяць повнішає й ущерблюється, ото мене цікавить.Він випив з глечика води й промовив:
— Добра, свіжа вода!
І спитав:
— Як вам смакує ця вода, монсеньйоре?
— Як ви зветесь? — спитав маркіз.
— Я звуся Тельмарш, а мене звуть Старець.
— Я знаю. Тут кажуть — старець.
— Все одно, що жебрак. А ще прозивають Старим.
Він провадив далі:
— Вже сорок років мене звуть Старим.
— Сорок років! Але-ж ви були молоді.
— Я ніколи не був молодий. От ви, пане маркізе, то все молоді. Ви маєте двадцятилітні ноги. Ви лазите на велику дюну; а я вже перестаю ходити, як пройду чверть льє, то вже й втомлюся. А ми ж одного віку; але багаті мають супроти нас одну перевагу, — вони їдять що-дня. Їжа заховує.
Жебрак, помовчавши, почав знов.
— Убогі, багаті, то страшна справа. То через неї стаються нещастя. Принаймні, так мені здається. Убогі хотять бути багатими, багаті не хотять бути вбогими. Я так міркую, що то в тому грунт. Я до того не мішаюся. Події — подіями. Я не за тим, що дав позичку, і не за тим, що взяв її. Я знаю, що є борг і що його сплачують. От і все. Я волів би, щоб короля не вбивали, але мені тяжко сказати, чому то так. На це мені кажуть: А як колись чіпляли вам людей на дерева за ніщо! От, я, наприклад, я сам бачив, як за нещасного постріла з рушниці на королівського козла повісили чоловіка, що мав жінку й семеро дітей. Є, що, сказати, про тих і про тих.
Він змовк, потім додав:
— Розумієте, я не знаю нічого певного, ідуть, приходять, щось діється; а я собі — під зорями.
Тельмарш ще раз перервав свої міркування, а потім провадив далі:
— Я трохи костоправ, трохи лікар, я знаю зілля, я знаю, як вживати рослин; селяни бачать, що я пильную щось, чого вони не тямлять, а тому мене вважають за чарівника. Через те, що я міркую, думають, що я знаю.
— Ви тутешній? — спитав маркіз.
— Я звідси ніколи не виходив.
— Ви мене знаєте?
— Звичайно. Я вас бачив в-останнє, як ви переїздили два роки тому. Ви поїхали до Англії. Оце тепер я помітив людину, що на верху дюни. Високу людину. Високі люди трапляються рідко; Бретань — то країна малих людей. Я добре роздивився, я читав афішу. Я собі сказав: Дивись ти! А як ви зійшли, було місячно, я вас пізнав.
— Однак, я вас не знав.
— Ви на мене дивилися, але ви мене не бачили.
І Тельмарш Старець додав:
— А от я, то я бачив вас. У жебрака і в перехожого не однаковий погляд.
— Хіба я з вами зустрічався коли?
— Часто зустрічалися, бо я ваш жебрак. Я був старцем з дороги до вашого замку. Ви мені при нагоді давали милостиню; але той, що дає, не дивиться, той же, що дістає, роздивляється й спостерігає. Сказати жебрак, все одно, що сказати шпигун. А я, хоч і часто буваю сумний, намагаюся не бути поганим шпигом. Я простягав руку, ви не бачили нічого, окрім руки, і ви кидали до неї милостиню, що я потрібував уранці, щоб не вмерти з голоду увечері. Буває, що й цілу добу не їси. Часами одно су, то — життя. Я вам винен життя, я вам його вертаю.
— То правда, ви мене рятуєте.
— Так, я вас рятую, монсеньйоре.
І Тельмаршів голос став поважний.
— З одною умовою.
— З якою?
— З тою, що ви не для того тут будете, щоб чинити зло.— Я прибув сюди, щоб чинити добро, — сказав маркіз.
— Лягаймо спати, — сказав жебрак.
Вони полягали поруч на постелі з водорости. Жебрак одразу заснув. Маркіз, дарма, що дуже втомився, якийсь час міркував, потім, у сутінку, подивився на старця й ліг. Лягти на ту постіль було все одно, що лягти на землю; він з того скористався, щоб притулити вухо до землі й слухати. Попід землею йшов якийсь глухий гук: відомо, що звук іде глибиною грунту; чути було дзвони.
Все ще дзвонили на сполох.
Маркіз заснув.
Як він прокинувся, то вже розвиднилося.
Жебрак стояв не в землянці, бо там не можна було стояти просто, а на дворі, на порозі. Він спирався на свою палицю. Сонце світило йому на обличчя.
— Монсеньйоре, — промовив Тельмарш, — тільки що дзвонило четверту годину на дзвіниці в Тані. Я чув чотири вдари; отже вітер повернувся, тепер вітер з суходолу. Я не чув ніякого иншого гомону; отже, перестали дзвонити на сполох. Все спокійно на фермі й хуторі Ерб-ан-Пайль. Сині сплять, або пішли. Найбільша небезпека минула; нам слід розлучитися. Мені час іти.
Він показав у один бік обрію.
— Я піду туди.
І він показав у протилежний бік.
— А ви йдіть туди.
Жебрак поважно попрощався з маркізом рухом руки.
І додав, показуючи на те, що лишилося від вечері:
— Візьміть з собою каштани, як що ви голодні.За хвилину він зник під деревами.
Маркіз устав і пішов у той бік, що показав Тельмарш.
То була та чудова пора, що її стародавня мова нормандських селян називає «ранішні пустощі». Чути було, як щебетали щиглики й горобці цвірінькали в кущах. Маркіз простував тою стежкою, що нею прийшов напередодні. Він вийшов з гущавини й опинився на перехресті відзначеному камінним хрестом. Афіша лишалася там, біла й ніби весела на сході сонця. Він пригадав собі, що внизу афіші було щось, чого він не міг прочитати напередодні, бо літери були маленькі і було вже невидно. Він пішов до хрестового підставця. Афіша, справді, кінчалася нижче підпису, Пріер де ля Марн, такими двома рядками з маленьких буков:
«Як тільки переконаються, що піймали справді колишнього маркіза де Лянтенака, то його негайно розстріляють. — Підписано: Батальйонний начальник, командир експедиційної колони, Ґовен».
— Ґовен! — промовив маркіз.
Він глибоко замислився, утопивши погляд у афішу.
— Ґовен! — проказав він.
Він був рушив, озирнувся, подивився на хреста, вернувся й прочитав афішу ще раз.
Потім пішов повільним кроком. Коли б хтось був коло нього, то почув би, як він бурмотів півголосом: Ґовен!
З глибини розритих доріг, де він проходив крадькома, не видко було хуторських дахів, що він лишив ліворуч. Він ішов побіля крутого горба, геть укритого терном у цвіту; то був терен з довгими колючками. На тому горбі був гострий земляний верх, що в тій стороні зветься головою. Коло горбового підніжжя погляд одразу губився між деревами. Лист було, неначе, облито світлом. Уся природа щиро втішалася з ранку.
Раптом той краєвид став жахливий. Неначе щось вибухнуло. Якийсь вихор з диких криків і рушничних пострілів налетів на ті поля й на ті ліси, повні проміння; а над хутором знявся вгору великий дим, розтятий ясним полум'ям, так ніби хутір був лише купа соломи, що то горіла. То було щось раптове й сумне, несподівана зміна спокою на несамовитість, пекельний вибух серед світанку, жах без переходу. В боці Ерб-ан-Пайль билися. Маркіз спинився.
Кожен в такому випадку відчув би цікавість сильнішу за небезпеку; хочеться знати, хоч би й загинути від того. Він зійшов на горба, що коло нього проходила розрита дорога. Там його було видно, але й він бачив. За скілька хвилин він уже опинився на горбовім верху. Він подивився.
Справді, була стрілянина й пожежа. Чути було крик, видко було вогонь. Хутір був осередком невідомо якої катастрофи. Що сталося? Чи хтось напав на хутір Ерб-ан-Пайль? Але хто? Чи то битва? А може швидче військова екзекуція? Сині, і то з наказу революційного декрету, дуже часто карали непокірні ферми й села вогнем; палили, наприклад, кожну ферму й кожен хутір, що не нарубала дерева, як наказував закон, та не зробила й не прочистила в гущавині проходу для республіканської кінноти. Як-раз так покарали зовсім недавно Бургонську парафію коло Ерне. Чи то й Ерб-ан-Пайль опинилася в такому становищі? Було видко, що в кущах і огорожах Танінських і Ерб-ан-Пайльських не було зроблено жадної просіки, як наказував декрет. Чи то була кара за це? Може прийшов наказ до авангарду, що був на хуторі? Чи не був цей авангард частиною одної з тих колон, що прозивалися пекельні колони?
Дуже колюча й дуже дика гущавина оточувала зо всіх боків той горб, що на його верху стояв маркіз і роздивлявся. Ця гущавина, що звалася Ерб-ан-Пайльським гаєм, була велика, як ліс, тяглася аж до хутора і ховала в собі, як усі бретонські хащі, сітку ярів, стежок і розритих доріг, лабіринти, де губилося республіканське військо.
Екзекуція, як що це була екзекуція, мусіла бути люта, бо вона була коротка. Це було, як усі брутальні речі, зроблено відразу. Жорстокість громадянської війни дозволяє такі дикості. В той час, як маркіз, збільшуючи свої здогади, не зважаючись зійти з горба, не зважаючись і лишатися на ньому, слухав і придивлявся, згубливий гомін затих, або краще сказати, розійшовся. Маркіз чув, що по гущавині розсипалася юрба несамовитих і веселих людей. Страшне нишпоріння зчинилося по-під деревами. Від хутора кинулися до лісу. Барабани вибивали наступ. Вже не стріляли з рушниць; тепер то було подібне до облави; здавалося, що вишукують, висліджують, оточують; очевидячки когось шукали; гомін був розпросторений і глибокий; то була мішанина злісних і звитяжних слів, хвилювання крику; нічого не можна було розібрати. Раптом, мов якесь обличчя вимальовується в димі, так щось виразне й достотне з'явилося в тому гаморі; то було ім'я, ім'я, що проказувала тисяча голосів, і маркіз виразно почув, що гукали: — Лянтенак! Лянтенак! Маркіз де Лянтенак!
То його шукали.
І зненацька, навкруги нього, зо всіх боків одразу, гущавина сповнилася рушницями, багнетами й шаблями, трьохбарвний прапор здіймався в затінку, крик — Лянтенак! залунав коло його вуха, а коло його ніг між кущами й гілками з'явилися люті обличчя.
Маркіз сам один стояв на горі, його було видко зо всіх боків лісу. Він ледве бачив тих, що гукали його ім'я, але його бачили всі. Як була тисяча рушниць у лісі, то він був їм за мету. Він бачив у кущах лише вогнисті зіниці скеровані на нього. Він зняв свою шапку, загорнув криси, зломив довгу суху колючку, витяг з кешені білу кокарду, пришпилив одгорнуті криси і кокарду і, надівши знов шапку на голову так, що з-під загорнутих крис було видко його чоло й кокарду, голосно сказав, говорячи до всього лісу одразу:
— Я той, кого ви шукаєте. Я маркіз де Лянтенак, віконт де Фонтеней, бретонський принц, головний лейтенант королівського війська. Кінчаймо. До щоки! Стріляй!
І одгорнувши обома руками свою куцину з козячої шкури, він розкрив груди.
Він спустив очі, шукаючи поглядом намірених рушниць і зобачив, що його оточують люди навколюшках.
Залунав гучний крик: — Хай живе Лянтенак! Хай живе монсеньйор! Хай живе генерал!
В той же час шапки злетіли в повітря, шаблі весело звивалися, і по всьому лісі видко було піднесені палиці й на них маяли брунатні вовняні шапки.
Навколо нього був вандейський загін.
Той загін, зобачивши його, впав навколюшки.
В легенді оповідається, що в стародавніх тюрінгійських лісах були дивні істоти з велетенського роду, але людської подоби; римляни вважали, що то страховинні звірі, а германці — що то втілені боги; тих істот, — дивлячись по тому, хто їх зустрічав, — або вбивали, або почитували, як богів.
Маркіз відчув щось подібне до того, що мусіла відчувати така істота, — коли, чекаючи, що з ним поводитимуться, як з потворою, побачив, що з ним поводяться, як з богом.
Всі тії погляди, повні непевного блиску, дивилися на маркіза з якоюсь дикою любов'ю.
Тая юрба була озброєна рушницями, шаблями, косами, заступами, кілками, всі мали великі капелюхи, або брунатні шапки з білими кокардами, силу рожанців і амулетів, широкі штани по коліна, хутряні каптани, шкурятяні ґетри, голі коліна, довге волосся, деякі мали лютий вираз, всі мали простодушний погляд.
Один чоловік, молодий і вродливий, пройшов між тими людьми, що стояли навколюшках, і великими кроками зійшов на горб до маркіза. Той чоловік, як і селяни, мав капелюха з піднесеними крисами та з білою кокардою і шкурятяну одежу, але в нього були білі руки й тонка сорочка і поверх куцини він мав білий шовковий шарф, а на ньому висіла шпада з позолоченим держалном.
Зійшовши на верх, він скинув капелюха, зняв свого шарфа, став на одне коліно, подав маркізові шарфа та шпаду й сказав:
— Ми вас шукали справді; ми вас знайшли. Ось начальницька шпада. Ці люди тепер ваші. Я був у них за начальника. Тепер я маю вище становище, я ваш салдат. Прийміть нашу пошану, монсеньйоре. Дайте накази, пане генерале.
Тоді він подав знак і ті люди, що несли трьохбарвного прапора вийшли з лісу. Вони зійшли до маркіза й поклали прапора йому до ніг. То був той прапор, що він бачив крізь дерева.
— Пане, генерале, — заговорив той молодий чоловік, що дав йому шарфа й шпаду, — цього прапора ми тільки що взяли від синіх, що були на фермі Ерб-ан-Пайль. Монсеньйоре, я звуся Ґавар. Я належав маркізові ля Руарі.
— Гаразд, — сказав маркіз.
І, спокійний та поважний, він надягнув шарфа.
Потім витяг шпаду й, вимахуючи нею над головою, гукнув:
— Станьте! Хай живе король!
Всі підвелися.
І в лісі залунали несамовиті й звитяжні вигуки: — Хай живе король! Хай живе наш маркіз! Хай живе Лянтенак!
Маркіз вдався до Ґавара:— Скільки вас?
— Сім тисяч,
І сходячи з горба, в той час, як селяни розхиляли перед маркізом Лянтенаком терен, Ґавар говорив:
— Монсеньйоре, нічого не може бути простішого. Те все можна пояснити одним словом. Чекали лише іскри. Республіканська афіша, повідомляючи, що ви тут, зняла повстання у всій країні за короля. Окрім того нас таємно повідомив Гранвільський мер, бо то наша людина; той самий, що врятував абата Олів'є. Цеї ночи дзвонили на сполох.
— З якого приводу?
— З приводу вас.
— Ага! — сказав маркіз.
— І от ми тут, — мовив Ґавар.
— І вас сім тисяч?
— Сьогодні. Завтра нас буде п'ятнадцять тисяч. Нас родить країна. Коли пан Анрі де ля Рошжакелен поїхав до католицької армії, дзвонили на сполох і за одну ніч шість парафій, Ісерней, Корке, Ешобруань, Об'єр, Сент-Обен і Нюейль, постачили йому десять тисяч душ. Не мали зброї, знайшли в одного муляра шістдесят фунтів пороху і пан ля-Рошжакелен вирушив з тим. Ми таки думали, що ви десь у цьому лісі, й шукали вас.
— І ви напали на синіх на фермі Ерб-ан-Пайль?
— Вітер не дав їм почути дзвону. Вони не боронилися. Дурні хуторяни добре їх прийняли. Сьогодні вранці ми оточили ферму, сині спали, одним махом справу скінчили. Я маю коня. Волите прийняти його, пане генерале?
— Добре.
Один селянин привів білого коня, осідланого по військовому. Маркіз, не скориставшись з допомоги, що йому хотів дати Ґавар, сів на коня.
— Гурра! — гукнули селяни. Бо англійські вигуки дуже уживані на бретонсько-норманському березі через повсякчасні зносини з островами Ля-Маншу.
Ґавар уклонився по військовому й спитав:
— Де буде ваша головна кватиря, монсеньйоре?
— Спочатку в Фужерському лісі.
— Це один із семи ваших лісів, пане маркізе.
— Треба священика.
— Ми маємо одного.
— Хто?
— Вікарій з Шапель-Ербре.
— Я його знаю. Він їздив на Джерсей.
Священик вийшов з-поміж лав і сказав:
— Тричі.
Маркіз озирнувся.
— Добридень, пане вікарію. Ви матимете роботу.
— Тим краще, пане маркізе.
— Вам треба буде сповідати. Тих, що захочуть. Нікого не силувати.
— Пане маркізе, — мовив священик, — Ґастон у Ґемене силує республіканців сповідатися.
— То перукар, — сказав маркіз. — Але смерть повинна бути вільна.
Ґавар, що відходив зробити якісь розпорядки, вернувся.
— Пане генерале, чекаю ваших наказів.
— Найперше, зобачення в Фужерському лісі. Хай розійдуться по одинці і йдуть туди.
— Наказа дано.
— Чи не казали ви мені, що люди з Ерб-ан-Пайль гарно прийняли синіх?
— Так, пане генерале.
— Чи ви спалили ферму?
— Так.
— Чи ви спалили хутір?
— Ні.
— Спаліть його.— Сині пробували боронитися, але їх було сто п'ятдесят, а нас сім тисяч.
— Що то за сині?
— То Сантерові сині.
— Того Сантера, що казав бити в барабани, як одтинали королеві голову. То це паризький батальйон?
— Півбатальйона.
— Як цей батальйон зветься?
— Пане генерале, на прапорі написано: Батальйон Червоної Шапки.
— Хижі звірі.
— Що зробити з пораненими?
— Добийте.
— Що зробити з полоненими?
— Розстріляйте.
— Їх є з вісімдесят.
— Всіх розстріляйте.
— Є дві жінки.
— Теж.
— Є троє дітей.
— Заберіть з собою. Побачимо, що з ними зробити.
І маркіз рушив конем.
В той час, як це діялося біля Тані, жебрак пішов у напрямку Кролону. Він заглибився в яри, під просторі, непрозорі намети з листу, неуважний до всього, уважний до нічого, як він сам казав, швидче мрійний, ніж замислений, бо замислений має мету, а мрійний не має її; ходив, блукав, спинявся, їв там і тут стебельце дикого щавлю, пив із джерел, часами повертав голову до далекого гуку, а потім знов поринав у сліпучих чарах природи, виставляв своє лахміття на сонце, може й чув людський гомін, але слухав пташиний спів.
Він був старий і повільний; він не міг іти далеко; як він казав маркізові Лянтенакові, чверть льє томила його; він зробив короткий обхід до Круа-Авраншену й вже настав вечір, як він звідти вертався.
Трохи далі за Масей, стежка, що нею він ішов, завела його на горбок без дерев; звідти були видко дуже далеко, на захід відкривався обрій аж до моря.
Якийсь дим привернув до себе його увагу.
Нема нічого лагіднішого за дим, нема нічого страшнішого. Буває дим спокійний і дим злочинний. Дим, густість і барва диму, відрізняє мир і війну, братність і зненависть, гостинність і могилу, життя і смерть. Дим, здіймаючись по-над деревами, може визначати або хатнє багаття, що найчарівніше в світі, або пожежу, що жахливіша за все; і все щастя і все нещастя людини буває часами в димі, що розходиться за вітром.
Той дим, що побачив Тельмарш, викликав неспокій.
Дим був чорний із раптовими червоними відблисками, неначе те вогнище, звідки він виходив, зовсім догарало, і він здіймався над Ерб-ан-Пайлем.
Тельмарш прискорив кроки і пішов до того диму. Він був дуже втомлений, але він хтів знати, що то таке.
Він зійшов на верх того горба, що до нього тулилися ферма й хутір.
Ні ферми, ні хутора не було.
Купа руїн горіла, і то був Ерб-ан-Пайль.
Бачити, як горить халупа, болячіше, ніж бачити, як горить палац. Халупа в огні розпачлива. Спустошення, що спадає на вбожество, яструб, що лютує над земним хробаком, мають у собі якесь таке безглуздя, що стискає серце.
Як вірити біблейській легенді, людська істота, дивлячись на пожежу, обертається в статую; Тельмарш був одну хвилину такою статуєю. Видовисько, що було в нього перед очима, зробило його нерухомим. Та руйнація доконувалася в тиші. Не лунало жодного крику; жадне людське зідхання не мішалося з димом; теє горно працювало і кінчало пожирати село; і не чути було иншого гуку, окрім тріщання дерева та палахкотіння соломи. Часами дим розривався; крізь розкриті стріхи видко було кімнати, жар показував усі свої рубіни, кармазинове лахміття і вбогі старі меблі стояли пурпурові в червонім осередку і Тельмарша зловісно сліпило нещастя.
Скілька дерев у каштановім гаю поблизу домів зайнялися й палали.
Він слухав, намагаючись почути якийсь голос, якесь кликання, якийсь крик; ніщо не ворушилось, окрім полум'я; все мовчало, окрім пожежі. Чи то ж усі повтікали?
Де ж той гурт, що жив і працював у Ерб-ан-Пайль? Що сталося зо всім тим невеличким народом?
Тельмарш зійшов з горба.
Перед ним була зловісна загадка. Він зближався не спішучись і з нерухомим поглядом. Він підходив до тої руїни помалу, як тінь; він почував себе привидом у тій могилі.
Він дійшов туди, де колись були ворота до ферми, і подивився у двір, що вже не мав мурів і змішався з хутором, що був навкруги нього.
Те, що він бачив досі, було ніщо. Досі він помічав лише страшне, тепер з'явилося жахливе.
Посеред двору лежала чорна купа, вона невиразно видніла з одного боку проти полум'я, з другого проти місячного світла; то була купа з людей; ті люди були мертві.
Навкруги тої купи була велика калюжа, що трохи парувала; пожар одбивався в цій калюжі; але їй не треба було вогню, щоб червоніти; то була кров.Тельмарш наблизився. Він взявся оглядати одне по одному ті лежачі тіла; то все були мертві.
Місяць присвічував, пожежа теж.
Тії тіла були салдатькі. Всі були босі; з них зняли черевики; у них забрали теж і зброю; вони мали на собі форму, вона була синя; де-не-де видко було між нагромадженими тілами й головами шапки з трьох-барвними кокардами. То були республіканці. То були парижани, що напередодні ще були всі живі й стояли гарнізоном на фермі Ерб-ан-Пайль. Тих людей було скарано на смерть, то видко було з того, що тіла попадали симетрично; їх було розстріляно на цьому місці й старанно. Вони всі були мертві. Жадного хрипіння не виходило з купи.
Тельмарш оглянув усі ті тіла, не поминувши жадного; всі були продіравлені кулями.
Ті, що розстріляли їх, мабуть поспішаючи йти далі, не гаяли часу на те, щоб їх поховати.
Коли він уже йшов геть, його погляд упав на низький мур, що був у дворі, і він побачив чотири ноги, що витикалися з-за рогу того муру.
На цих ногах були черевики, вони були менші за инші; Тельмарш наблизився. То були ноги жіночі.
Дві жінки лежали поруч по-за муром, теж розстріляні.
Тельмарш нахилився до них. Одна з них ніби мала форму; коло неї лежав дзбан розбитий і спорожнений; то була маркітантка. Вона мала чотири кулі в голові. Вона була мертва.
Тельмарш оглянув другу. То була селянка. Вона була бліда й непритомна. Очі в неї були заплющені. Вона не мала жадної рани на голові. Її одежа, що з лихої біди обернулася в лахміття, розхристалася, як вона падала, і видко було її напівголий тулуб. Тельмарш зовсім розкрив одежу й побачив на плечі круглу рану від кулі; ключиця була перебита. Він глянув на її набряклі груди.— Мати й мамка, — прошепотів він.
Він її полапав. Вона не була холодна.
Вона не мала инших пошкоджень окрім перебитої ключиці й рани на плечі.
Він поклав їй руку на серце й почув слабке биття. Вона не була мертва.
Тельмарш випростався й гукнув страшним голосом:
— Невже-ж тут нема нікого?
— Це ти, старцю, — відповів якийсь голос, такий тихий, що його ледве було чути.
І в той же час якась голова виткнулася з дірки в руїнах.
Потім друге обличчя з'явилося в инших звалищах.
То було двоє селян, що заховалися; єдині, що зосталися живі.
Знайомий старців голос їх заспокоїв і примусив вийти з тих закутків, де вони причаїлися.
Вони підійшли до Тельмарша, все ще дуже тремтячи.
Тельмарш міг крикнути, але не міг говорити; так буває від сильного зворушення.
Він їм показав пальцем на жінку, простягнену біля його ніг.
— Чи вона ще при житті? — спитав один селянин.
Тельмарш кивнув головою, що так.
— А друга жінка жива? — спитав другий селянин.
Тельмарш подав знак, що ні.
Той селянин, що перший показався, заговорив:
— Всі инші мертві, правда? Я бачив усе. Я був у своєму льоху. Як то дякуєш богові в такі хвилини, що не маєш сем'ї! Моя хата горіла. Господи Ісусе! Всіх побили. Оця-о жінка мала діти. Троє дітей. Зовсім маленькі! Діти кричали: — Мамо! Мати кричала: — Діточки мої! Матір убили, дітей забрали з собою. Я бачив теє, боже мій! боже мій! Ті, що всіх повбивали, пішли собі. Вони вдовольнилися. Малих забрали, а матір убили. Але вона не мертва, правда-ж, вона не мертва? Скажи-ж бо, старцю, ти маєш надію, що зможеш її врятувати? Чи ти хочеш, щоб ми тобі допомогли занести її до твоєї землянки?
Тельмарш потакнув головою.
Ліс підходив до самої ферми. Вони швидко зробили ноші з гілля та папороти. Поклали на них все ще нерухому жінку й рушили кущами; селяни несли ноші, один в головах, другий в ногах, Тельмарш притримував жінці руку й мацав живчика.
Ідучи, селяни балакали і понад скривавленою жінкою, що місяць освітлював їй бліде обличчя, перемовлялися зляканими покликами.
— Всіх побити!
— Все спалити!
— Ох! Господи боже! Ото такі тепер бувають люди?
— То той високий старий чоловік так захотів.
— Еге-ж, то він наказував.
— Я його не бачив, як розстрілювали. Чи він там був?
— Ні. Він поїхав. Але то все одно, все зроблено з його наказу.
— То це він усе зробив.
— Він сказав: Убивайте! Паліть! Жадного милосердя.
— Він — маркіз.
— Авже-ж, то ж наш маркіз.
— Як же він зветься?
— Це маркіз де Лянтенак.
Тельмарш звів очі до неба й прошепотів крізь зуби:
— Коли-б я був знав!