Два сини й інші оповідання/Два сини
| Два сини й інші оповідання Два сини |
Ледащиця ▶ |
|
ДВА СИНИ
Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала. Важко нам убогим своє добро збувати, що воно в нас кровю обкипіло.
Збула… клопочуся, бідкаю з ночі до ночі.. Ніколи гаразд і діточками втішатись…
А діти ростуть, уже й вються коло мене і щебечуть мої соловейки.
Андрійко був у мене повновидний, ясноокий; веселий був хлопчик, жвавий. Було за день добре мені впечеться своєю пустотою, а ще лучше розважить. І посварюсь, і поцілую його. Він був старшенький.
А що вже Василько — тихий, сумирний: і в хаті не чуть і на дворі не видно. Був якийсь задумливий змалку. Чи те, що він у таку тяжку годину народився, хутенько після мого чоловіка, чи таку вдачу йому Бог дав.
Андрійко село оббіжить — вернеться червоний сміючися, пустуючи; а цей, гляди, під хатою денебудь сидітиме: землею пересипається або зілля всякі вишукує: розкопує щось — хробачка вигребе, або метелика вловить — дивиться, думає… Гукне Андрій, він увесь іздрігнеться. А коли то було ляже в садку та цілісенький день і пролежить нерухомо, мов прислухується до чого.
— Що це задумався, сину? — спитаю.
— Який це світ великий, нене!
Ще хлопям був, приземком, а всі вже зілля знав: і як зветься, де й коли процвітає і яким цвітом: і коли пташки у вирій відлітають і коли прилітають з вирію — усе він теє знав.
— Це йому так Бог дав! — було мені кажуть люди.
— Нехайте його — це йому так Бог дав.
Ото було тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене робота, заберу обойко до себе на коліна та почну на добрий розум навчати — як вмію, так і навчаю…
Розказую їм і про те і про друге — толкуюся з ними. Отже мій Андрійко хутко й заскучає; так він і вариться; очі собі тре і позіхає і зідха́.
— Пустіть вже, мамо! — проситься. — А скоро пустила, чого не загадає! І гомонить і пустує, поки сон і зможе. А Василько буде хоч цілісіньку ніч тую довгу зо мною сидіти, мене слухаючи та мені в очі пильнесенько дивлячись.
Поснемо. В ночі прокинешся — не спить Василько мій.
— Сину! Чому не спиш?— Так… Не хочу! Чого, мамо, ніч темна — невидна?
— Так Бог дав, дитино, ще темно у ночі… — Спи! — кажу йому, — спи!
Він і замовкне… Тільки довго ще неспокійно ворочається.
Було як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я від людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням — то й укриваю було їх і наказую Василькові: „Не дивись, Василечку, на місяць — не годиться!” Він і зідхне… То вже в ряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом — або зовсім нема йому сну, або ж сни неспокійні сняться.
Андрійко не такий. Уже зоря знялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном висипається, розкидався — розгорівся… Як його з вечора трудно упорхати, так і підняти у ранці. А прокинувся він, мій пустунчик — і гуком його в хаті, аж сохи движать! Ну, бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке раде, веселе, миле!…
Та то вже, хоч жалко не жалко, а треба впинити: і пострахаєш було і покрикнеш на нього…
Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорший був, палкий як іскра: то було тричі на день і більш посвариться з дітьми на вулиці, а то й побється за яку пустоту.
— Андрійко! — каже Василь, — а що ти невеселий?
— Бивсь, от що!— Ото й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не минулось; а якби не заводивсь, то й не смуткував би тепер і не стидно б було, що тебе побито!
А Андрійко йому своє:
— І, так сидіти нудно!
Та знов югне з хати — і слід загинув!…
Тихий був Василько, розсудливий, хто його й на розум добрий наставляв, Господь його знає! Чи піде було чи не піде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється ніде. Так і зріс на самоті сам із собою.
Не говіркий був, не сміливий. У кого вже він вдався такий! Андрійко то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем робить, а годинку урве собі на гуляння на парубоцьке! Сейже, як до чого став, і очей не зведе і думки ні на що не зверне — уся душа його в роботі.
Діти мої, діти мої!
Пройшла в нас чутка — рекрутчина цього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубків: що то за хороші, за молоді, Боже мій добрий!
Одного ранку — бодай такого ніхто не оглядав — сказано мені, що на черзі Андрійко у рекрути…
Збираю останнє, споряжаю його. Яково то свою дитину на лихо, на біду виряжати! Хто того не знає, нехай же мене спитає!… А він то на моїх очах уже привяв… Де той погляд молодецький, де той усміх веселий!Чи мені ж те оповідати, що не одна я ненька стара хлопцеві серденько слізми вялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною вродою! Любо він пісні виспівує було ясними зорями. Голос його по усьому селу розлягається. Отже й виспівав собі дівчину любу та гарну. Літньої пори, тихими та теплими ночами лежу було довго без сну — думаю та горюю, і чую було розмову їх тиху та любу… Сподівалась я невісточки як ластівочки собі на втіху… Пішла моя сподіванка слідом за рекрутами.
Казано в середу брати бранців по обіді. Сиджу я та дожидаю тої години — коли вбігає мій Василько задиханий, блідий, а за ним два чоловіки в хату.
— Пані матко! спорядіть обох; пан звелів і Василя брати.
Я віри не йму їм.
— Не буде цього! — таки на їх кажу. — Атже-ж пан і сам людина!
— Ні, мамо, — промовив Василь, — так воно дійсно є, як вони тобі сказали!…
І всі мене вмовляють, а в мене серце наче завмерло: і чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить…
І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не памятаю. Тілько як гляну на дітей, то страшно стане.
Приїхали до приєму, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, Боже мій: Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучше б я у землю поховала їх обох!…
Привели мене у темну якусь хатину — землянка чи льох чи що воно таке, не скажу! Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, під щотиною увесь, як іжак. Се буде їх старший, дядько…
Кланяюсь, прошу:
— Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів.
Даю йому, що змоглась, грошенят; а то полотна і на діток дещо…
— Не журись, старушка, — прохрипів, трошка ваші синки проскучать, без того не можна на світі, а там злюбиться; молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!
Поглянула я тоді спильна на нього: нервовий, обдутий якийсь він, очі в нього якось померхли… Боже-ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у них душа тепереньки свята і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!
Попрощалися. Провели мене діти за місто… От іще й досі, як вибереться літом на день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання наше: от ідемо містом… позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна далека заступила шлях пісковатий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче…
Зісталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені ні відпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую.
Минає рік і другий і пятий…
Обняла мене мов хмара чорна; тілько й світяться мені як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!
По Різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду… На дворі заверюха, аж у вікна бє, і світло мигтить…
Коли — стук-стук! Відчиняю — Василь!
— Василечку, синочку мій! а Андрійко де?
— Нема вже, мамо, Андрія. Ляг Андрій, мамо, тай не встане вже!…
А я наче знала, я його що дня в Бога, що ночі оплакувала!… А жити б такому та жити! На виріст і на силу й на личко у батька удавсь: отже за батьком і на той світ погнався!…
|
|
— Зостаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? нужди приняли?
— А так мені жилося: устаю — плачу, і лягаю — плачу, так мені жилося!
— Я, мамо, до вас умирати прийшов!
Придивляюсь до нього — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!
— Синочку мій! бодай я не діждала твого слова почути!Отже то щира правда була, що він сказав.
Тане й тане мій Василько, як свічка. Полежав, похирів — тай на весні переставився.
Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а ті виправки та походи силу йому усю вибрали…
— Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити, — було каже. — Не для таких як я війна, і боєвик з мене не жвавий!
Як уже в тяжкому недузі лежав, то все було дума тай дума собі.
— О Боже, Боже! — заговорить, — який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, я й не знаю нічого!…
І в останню годину промовив:
— Не жив я, мамо, на світі! тілько збирався жити!…
Молоде, то як косою скосило… А я зісталася!…
Тілько мені й потіхи, що коли присняться мої дітки. Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться.
І як живі вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітками та зіллями сидить, задумався…
Прокинусь — пусто! робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько… Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю — якось туманію, наче жива у землю входжу.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|