Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Витяги з листів/XIX
| ◀ XVIII | Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Витяги з листів XIX (Григорій Сковорода) пер.: Гната Хоткевича |
XX ▶ |
|
|
(З листа до С. І. Тевяшова при пересилці рукопису „Змій ізраільський“).
Відомі усім слова Сократа:
Де-хто живе на те, щоб їсти,
А я їм по те аби жити.
Втіха й кураж, кураж і солодкість, солодкість і життя — єсть то одно. І що Горацій сказав — „солодкости не відкладай“, то Сенека перетолкував — „життя не відкладай“. „Занадто пізно — завтра жити, живи сьогодня“. Не роскусивши сили слова сього, люди в усіх віках і народах обезславили Епікура за солодолюбність і вважали його самого пастухом свинячого стада. Але як що життя йде від сердечної веселости, а веселість від солодкости — звідки ж іде сама солодкість для серця?
Боговидець Плятон каже — „немає нічого солодшого Істини“. А нам можна сказати, що тільки в істині й живе справжня солодкість і що вона тільки одна й животворить серце наше, того властителя тіла нашого. І не помилився якийсь мудрець, порівнявши вченого й невченого з мертвим і живим. Пітагор, роскусивши емблєму трикутника і побачивши в нім істину, з радістю закричав: „Знайшов! Знайшов“! Отже мабуть життя инше йде тоді тільки, коли мисль наша, кохаючи істину, висліжує стежки її й, стрінувши око її, торжествує й веселиться сим незаходимим світлом. Се світло солодило й старість Солонову, а він і старіючи що-дня вкушав від тої вічної солодости, яка согріває й годує сердечні думки, мов весняне сонце усяку тварь. І як правильний обіг крови у звірях, а соків у травах родить благосостояння тіла їх, так думки істини озаряють благодушністю серця. І не диво, що де-які примітні люди записки свої заголовляють так: „Житіє й життя такого-то“. Житіє — се значить родитися, їсти, рости й зменшуватися; а життя — се приношення плодів від ростка зерна істини. Недаремне друг істини Цицеронів Катон любив під старість бенькети, але з мудрими бесідами, що насищають серце, начертують невидиму ніде, але прекрасну іпостать істини.До чого ж уся ота річ? До того, що високих фамілій люди не тільки в тяжбах, війнах, комерциях, будуваннях домів, художествах, але і в самім першім пункті, тоб-то в думках що дотичуть Бога, повинні знаходити Істину й стояти проти суєвірства. Се правда що куля земна без болотяних калюж, без мертвих озер, без гнилих низин бути не може — але в таких місцях нехай жаби та відповідні птиці поселяються, а соколи з орлами нехай возносяться високо в просторінь чистих небес. Так і благочестиве серце поміж висипаними могилами буйної безбожности та поміж болотами рабопристрасного суєвірства, не ухиляючися ні в право ні в ліво, нехай просто йде на гору Божу, в дім Бога Якового.
Правда, що Царь і Судія Ізраільский, а християнський Бог — се Біблія. Але сей Бог наш спочатку на жидівський, а потім і на християнський рід навів нещислимі й страшні розливи суєвірств. А з тих суєвірств родилися суперечки, секти, ворожнечі дивні, ручні й словесні війни, дитячі страхи й т. и. Немає жовчнішого й жестоковийнішого суєвірства і немає нічого дерзновеннійшого, як скаженість роспалена сліпим, але упертим жаром глупого повірья; і се особливо тоді коли ся єхидна, ставлючи дурні й нестаточні брехні вище милости й любови і позбавившися почуття чоловіколюбности, жене свого брата, дихає убійством, а думає, що сим служить Богу.
Сей семиголовий Дракон — Біблія, викидаючи хлябі гірких вод, усю кулю земну покрив суєвірством. Бо суєвірство — се не що инше, як безрозумне, але неначе-б то Богом дане й боронене розуміння. Суєвірові кажуть: „Та послухай же, приятелю — того ж бути не може, се противиться природі. Взагалі тут щось не так“. Але він скаче й з жовчу кричить: „Таки літали Іліїні коні! За часів Єлисея зелізо могло плавати. Розділялися води, Йордан тік назад, за Ісуса Навина сонце зачепилося, при Адамі змії вміли говорити. І кінець світу скоро. Та Бог його знає — може й на слідуючий рік зірки попадають на землю. Що? Хіба не може бути аби Лот став пьяним від тільки-що витиснутого соку виноградного? Нехай у нас воно й нехмільне, але у Бога всього багато“…
І от, сих дріжджів упившися, козлоголосить суєвір, об'являючи ворогами й єретиками усіх, хто з ним незгоден. Ні! Краще не читати й не слухати, ніж читати без очей, а слухати без вух та поучатися дурницям. Се дитяче мудрування, яке могло би показувати хіба тільки на непостійність блаженної природи, наче-б то вона колись і десь робила те, чого тепер не робить і вперед робити не буде.
Не єсть велике те, що непотрібне, а непотрібне як раз не всюда і не завжди є можливе. За те можливе є потрібним, а потрібне є корисним. Яка ж слава й хвала робити неможливе? Все до чого не допускають закони блаженної натури є тим некорисне, бо неможливе, а коли корисне, то й можливе. Тому ж то нехай благословенним буде царство природи й дивні слова Епікурові: „Дякуймо блаженній Натурі, що вона потрібне зробила нетяжким, а тяжке непотрібним“.
Стати проти царства Природи й законів її — се нещаслива дерзкість, неможливість і некорисність, навіть супостат користи. І як же то сама природа могла би повстати проти своїх же законів? Раз вона веліла тонути зелізу, то так воно й було й буде. А противні думки нехай знаходять собі місце в діточих та малих умах, а не в умах дорослих людей. Нехай вкушають сю брехню й буйство діти та й то до часу, а благорозумні нехай будуть готові до иншого столу; вони, не будучи причасниками брехні сеї й буйства, можуть не запалювати, а гасити факлю раскола, що хитає загальний спокій.
Нема нічого вреднішого над те, що робилося ніби на велике добро, а зробилося ростлінним. І нема язви смертоноснішої для суспільности, як суєвірство, сей листок лицемірів, маска мошенників, стрекало й піджога дітоумним. Воно роз'ярило милосердного Тита й зруйнувало Єрусалим, знищило Царград, полило братньою кровію вулиці Парижа, узброіло сина на батька — і недурно Плутарх суєвірство вважає гіршим безбожности. Та й дійсно: суєвір сердиться, коли хто на південь, а не на схід з ним молиться. Один гнівається, що хрестять окунаючи, я другий — що хрестять обливаючи. Один клене квасний хліб, а другий прісний. Та й хто там перелічить усе павутиння суєвірних голів. Наче б то Бог варвар який, що буде ворогувати за дрібницю.
І з усіма тими дурницями біжать до покровительниці своєї Біблії, а тоді й вона із строптивими розбещується. Біблія єсть ніж і буйство Боже. Але не в тім щоби брехні нас навчала, а тим, що у брехні напечатала сліди й стежки, які підіймають повзущий розум до вищої істини. Бо в усіх тих малодостовірних термінах чи границях ховається і являється, лежить і встає пресвітла Істина, і вона всім отим слідам і писаним і говореним дасть завершення від Господа, тоб-то кінець і буття неістнуючим сотворінням. От що в дійсности означають слова — „для Бога усе можливе“, а не те, що зелізо, мовляв, плаває. Се може говорити тільки той, хто угорів або в горячку попав. Та й що то за богословіє, яке балакає про зелізо, а не про Бога. То так, як кажуть — роспочати за здравіє, а скінчити за упокой.
Але все одно прийде час, коли нарешті поверх поля усього сотвореного (чи то зелізо чи золото чи діямент) покажеться обвита зелізом по ребрах своїх пресильна Істина — і тоді благорозумний не замовкне, а скаже — „воістину вспливло зелізо“! Я — сонечне сяйво по вершині вод блакитного озера, і пестрі квітки висипані по шовковому полю, так в Біблії серед сплетеного множества нещислимих сотворінь, мов манна й сніг, в свій час Істина являє прекрасне своє око вічности.
Написано в Біблії — „Чи розумієш ти як був узятий Ілія на небо“? Тоб-то, наче за вухо пориваючи, догадуватися велить, що в сій побрехенці, мов у полові, закрилося насіння Істини і що тут глагол Божий, а не людський і не про людину; і колесниця тут Божа, і сам Ілія тільки тінь того, про що сказано: „Підняв я вас, яко на крилах орліх привів до себе“.
Істина наче їздить по тих усіх фігурах, а вони, підіймаючися до тонкого розуму Божества, наче беруться від землі і, дійшовши до свого Початку, знова з Йорданом назад відпадають, як листя після плодів. Хто не бачить скритої в побрехеньках біблійних Істини, той уже подався у бік безбожників; а той хто ще й насищається тими побрехеньками — єсть суєвір повзущий, що грязь із змієм їсть. Перший тільки недосадливий, а другий і глупий і гнусний; благородніше — не узнавати, ніж, коло опріснока сидючи, жувати ганчірку. Коли хто одчинив оці перші двері: „наперед сотворив Бог небо і землю“, той уже легко може входити і в инші обителі цих книг. Кожда думка підло, як змій, по землі повзе, але єсть в ній око голубиці, що дивиться вище потопних вод на прекрасну Ипостась Істини. Словом — усі ті побрехеньки дихають Богом і Вічністю, і Дух Божий носиться над усією тою калюжею й брехнею.