Горля і иньші оповіданя/Горля
| Горля і иньші оповіданя пер.: Марія Грушевська Горля |
Коршма ▶ |
|
8 мая. — Яка чудова днина! Я провів цїлий ранок протягнений на траві перед домом, під великанським явором що його покриває, хоронить і отїняє зовсїм. Люблю се місце і люблю тут жити, бо тут маю свої корінї, глубокі і дрібні, що привязують чоловіка до землї, де родились і померли його предки, до думок, звичаїв і до поживи, до говору й акценту селян, до запаху землї, села і самого повітря.
Люблю свою хату, де я виріс. З вікон бачу Сену, що пливе по при мій город, за дорогою, майже таки у мене, велику і широку Сену, що пливе з Руану до Гавру, покрита кораблями, що також пливуть.
Там, лїворуч, Руан, велике місто з синїми дахами, з цїлою громадою острих ґотицьких дзвіниць. Їм нема числа; — є між ними тонкі і масивні, а над всїми ними панує мідяна стріла катедри. У них повно дзвонів, що дзвонять у синїм повітрю гарними ранками, посилаючи аж до мене свої милі і протяглі металїчні звуки, сьпів бронзовий, що вітрець менї приносить, то слабший то міцнїйший, відповідно до того чи він починаєть ся чи затихає.
Як гарно було сього ранку!
Коло одинайцятої години довгий ланцух кораблїв, що тягнув за собою буксирний корабель, маленький як мушка, ледви посуваючись і викидаючи густий дим, пересунув ся по при мою огорожу.
Після двох анґлїйських кораблїв, котрих червоний стяг повівав на небі, надійшов величавий трех машиновий бразилїєць, цїлий білий, незвичайно чистий і блискучий. Я йому поклонив ся, не знаю чому, так менї було мило бачити його.
11 мая. Маю трохи пропасницю від кількох днїв; чую себе нездоровим, або скорше почуваю себе сумним.
Відки походять сї таємничі впливи, що наводячи упадок духа зміняють наше щастє і надїю на смуток. Можна-б сказати, що просторонь, невидима просторонь повна незнаних Сил, яких таємничу близкість ми мусимо зносити. Я буджу ся повний веселости, з охотою сьпівати. — Чому? — Йду вздовж ріки і от після короткого проходу вертаю пригноблений, наче якезь нещастє чекає мене дома. — Чому? — Чи се може подув холоду діткнув моєї шкіри потряс мої нерви і затемнив мою душу? Чи се така форма хмар, кольорит дня, кольорит предметів, такий змінчивий, що проходячи через мої очи затемнив мої гадки? Хто знає? Може все, що нас окружає, все що бачимо не дивлячись на те, все чого дотикаємось, не знаючи чого дотикаємось, не беручи в руки, все що подибуєм не розріжняючи його, робить на нас, на наші орґани і через них — на наші гадки, навіть на наше серце, раптовні, несподївані і незрозумілі впливи.
Яка то глубока ся тайна Невидимого! Ми не можемо її міряти нашими нужденними чутями, нашими очима що не годні бачити анї занадто малого, анї занадто великого, анї заблизького анї за-далекого, анї мешканцїв якої планети анї мешканцїв краплї води… нашими ухами, що нас помиляють, тому що передають нам дрожанє повітря звуковими нотами. Вони, — то чарівницї, що роблять се чудо переміни руху в звук і сею перемінею дають початок музицї, що передає сьпівучо нїмі зворушеня природи… не зміряємо її нашим нюхом, слабшим нїж у пса… нашим смаком, що ледви зможе розпізнати вік вина!
Ах! як би ми мали иньші орґани, що сповняли-б для нас иньші чуда, кілько річей ми могли-б ще відкрити коло нас!
16 мая. — Я рішуче хорий! Так було менї добре останнього місяця, а тепер маю фебру, страшну фебру, або радше фебричне зденервованє, що мене мучить на душі і на тїлї. Маю безнастанно се страшне вражінє, що грозить менї якась небезпечність, страх перед якимсь скорим нещастєм, або близька смерть — безперечно се предчутє дотик незнаного злого, що розходить ся по нашім тїлї і крови.
18 мая. — Вертаю від лїкаря, бо не міг вже спати. Він пізнав, що у мене живчик скорий, око розширене, нерви подражнені, але не знайшов нїяких небезпечних познак. Мушу брати туші і пити потасовий бром.
25 мая. — Нїякої зміни! Мій стан, справдї, дивний. В міру як наближаєть ся вечір, опановує мене якийсь незрозумілий неспокій, так як би ніч крила для мене якусь страшну погрозу. Обідаю скоро, опісля пробую читати; але не розумію анї слова; заледви розріжняю букви. Потім ходжу вздовж і впоперек свого сальону придавлений якимсь неясним і непоборимим страхом, страхом перед спанєм, страхом перед лїжком.
Коло десятої години йду на гору до свого покою. Скоро лиш увійду, замикаю двері на два спусти і засуваю засувку; бою ся… чого?… До тепер я нїчого не бояв ся… Відчиняю шафи, дивлюсь під ліжко; надслухую… наделухую… що?… Се дивно, що звичайний собі неспокій, може яке нарушенє в обігу крови, подражненє якого нерва, трохи приливу крови, якась незначна перепона в такім недоладнім і делїкатнім руху нашої живої машини, може зробити мелянхолїка з найвеселїйшого чоловіка, і боягуза з найвідважнїйшого. Опісля я лягаю, і очікую сну, якбим очікував ката. Чекаю його з переляком і моє серце бєть ся, ноги дріжать, цїле моє тїло дріжить під теплим покривалом, аж до тої хвилї, коли я раптом заспокоюю ся, нїби лечу топити ся в безодню стоячої води. Тепер я не почуваю, як давнїйше, наближеня того зрадливого сну, що ховаєть ся передімною, що мене стереже, хоче вхопити за голову, замкнути менї очи, знищити мене.
Сплю — довго, дві або три години — опісля дрімота — нї — змора мене бере. Я чую добре, що лежу і сплю…, я те відчуваю і знаю… і відчуваю також, що хтось наближаєтъ ся до мене, дивить ся на мене, дотикаєть ся мене, лїзе на моє ліжко, клякає менї на груди, бере мою шию в руки і тисне… тисне… з цїлої сили, аби мене задушити. Я бороню ся, звязаний тою страшною безсильностю, що нас опановує у снї; хочу крикнути, — не можу; пробую зі страшним висиленєм, задихуючись, обернути ся, скинути сю істоту, що мене давить і що мене душить, — і не можу!
І раптом буджу ся, переляканий, покритий потом. Сьвічу сьвічку. Я сам.
Після сеї крізи, що повторяєть ся що ночи, я вкінци сплю спокійно аж до розсьвіту.
2 червня. — Мій стан ще погіршив ся. Що менї? Бром не поміг; туші не помогли. І щоб змучити своє тїло, і так вже змучене, я пішов на прохід в румарський лїс. Я думав зразу, що сьвіже повітрє, легке і лагідне, повне запаху трави і листя, влеє в мої жили нову кров, в серце нову енерґію. Я пішов великою ловецкою дорогою, опісля звернув в La Bouille, через вузку алєю поміж двома стїнами дерев безмірно високих, що творили поміж мною і небом зелений дах, густий, майже чорний.
Раптом взяв мене дрож, але дрож не з холоду, а дивний дрож смутку.
Я прискорив крок занепокоєний, що був сам в лїсї, настрашений без причини, по дурному, сею повною самотою. Нараз менї видало ся, що хтось йде за мною слїдом, зовсїм близько, щоб мене діткнути ся.
Я обернув ся раптом. Не було нїкого. Поза собою бачив я тільки рівну і широку алєю пусту, глубоку, страшенно пусту; з другого боку вона тягнулась також аж доки око засягне, так само страшна.
Я замкнув очи — чому? — і став крутитись на пятї, скоренько наче бонк. Я вже мав упасти; вітворив очи; дерева танцьовали, земля гойдалась; я мусїв сїсти. Опісля, отто! я не знав куди прийшов! Дивна справа! Дивна! Дивна справа! Я вже не знав нїчо. Я перейшов тим боком що був праворуч від мене і вернув на дорогу, що мене завела в середину лїса.
3 червня. — Ніч була страшна. Хочу виїхати на кілька тижднїв. Мала подорож, безперечно, менї поможе.
2 липня. Я вернув ся. Виздоровів. Зробив таки гарну прогульку. Звидїв гору сьв. Михаіла, якої ще не знав.
Який дивний вид, коли приїздиш, як я, до Авраншу, на склонї дня! Місто лежить на горбку. Мене завели до публичного городу, на кінци міста. Я видав окрик подиву. Передімною розтяглась, доки оком засягнеш, нефоремна прогалина поміж двома узгірями, що розступаючись губились в мрацї, а по серединї сеї безмірної жовтої прогалини, під небом золотим і ясним виступає на піску понуро і остро дивна гора. Сонце вже ховалось, а на овидї ще рисував ся і горів профіль сьої фантастичної скали, що має на верху фантастичну будову.
Від досьвіту я йшов до неї. Море стояло низько, як вчера вечер, і я побачив дивний монастир, що виступав передімною, в міру як я наближав ся. Після кількох годин ходу я дійшов до чудної камінної брили, з маленьким містечком на верху і великою церквою посеред него. Видрапавшись простою і стрімкою стежкою, я увійшов у найнезвичайнїйшу ґотицьку будівлю, побудовану для Бога на земли, простору наче місто, повну низьких саль, придавлених склепінями й високими ґалєріями, піддержуваними стрункими кольонками. Я увійшов у сю великаньську, ґранїтову цяцю, легоньку наче коронка, покриту вежами, тонкими дзвіничками, до котрих ведуть круті сходи і котрі висувають в небо — синє в день а чорне в ночи свої дивні верхи покриті хімерами, чортами, фантастичними звірами, монструальними цьвітами і получені з собою тонкими, прикрашеними луками.
Коли я вийшов на верх, я сказав до монаха, що менї товаришив: „Отче, вам тут, мабуть, дуже добре!“
Він відповів: „Тут сильні вітри, пане“; і ми стали балакати, дивлячись на море, що припливало сунучись по піску і покриваючи його сталевим панцирем.
І монах розповідав менї історії, старі місцеві історії, лєґенди, все лєґенди.
Одна з них дуже мене застановила. Місцеві люде, з сеї гори, розказують, що в пісках чути в ночи говоренє, що чути також блеянє двох кіз одної сильне, другої слабе. Недовірки доказують, що се крики морських птахів, що подібні то до блеяня, то до людського голосїня; але зацофані грішники присягають, що на пісчаних валах поміж припливом і відпливом моря довкола маленького місточка киненого так далеко від сьвіта здибали старого пастуха, котрого голови покритої плащем нїколи не видно, і котрого ведуть, йдучи попереду козел в видї чоловіка і коза в видї жінки, обоє з довгим білим волосєм, і говорять без перестанку, сварячись на якійсь незнаній мові, опісля нараз перестають кричати, щоб заблеяти з цїлої сили.
Я спитав монаха: „Чи ви вірите в се?“
Він промуркотїв: „Я не знаю“.
Я почав знов: „Коли на земли є ще иньші істоти крім нас, то чомуж ми їх вже від давна не знаємо; чому ви їх не бачили? чому я їх не бачив?“
Він відповів: „Чи ми бачимо сто тисячну часть того, що істнує? Послухайте, ось вітер прецїнь найбільша сила природи, що тручає людей, валить будівлї, вириває з корінєм дерева, підіймає море, робить на нїм водні гори, друзґоче прибережні скали, кидає в вир великі кораблї, вітер, що убиває, що свище, що стогне і виє — чи ви його бачили і чи можете його бачити. А одначе, він істнує“.
Я замовчав після сього простого доказу. Сей чоловік був розумний, або може дурень, я не міг би сього на певне сказати, але я замовчав. Се що він сказав, я думав часто.
3 липня. — Я спав зле; тут напевно є фебра, бо мій візник також не здоров, як і я. Вертаючи вчера, я спостеріг його незвичайну блїдість, і спитав його:
— Що вам стало ся, Жан?
— А те, що не можу спати, пане, се ночи нищать мої днї. Від вашого виїзду мене наче наврочило.
Иньші слуги здорові, але я боюсь, щоб знов не заслабнути.
4 липня. — Рішучо я знов хорий. Давні змори знов вернули. Сеї ночи я чув, що хтось сидів на менї і притуливши свій рот до мого випивав з поміж губ моє житє. Так, тягнув його з мого горла, наче пявка. Опісля встав, наситившись, а я прокинув ся такий змучений, ослаблений, знищений, що не міг рушитись. Коли се потреває ще кілька днїв, я від'їду на певне.
5. липня. — Чи я стратив глузди? Се, що трафилось, що я бачив останньої ночи таке чудне, що трачу голову, коли про те думаю!
Так як що вечера, я замкнув двері на ключ; опісля почувши спрагу випив пів шклянки води, і припадком запримітив, що моя карафка була повна, аж по хрусталевий корок.
В кінци я лїг і впав у страшний сон, а якого по двох годинах вирвало мене ще страшнїйше потрясенє.
Представте собі, що чоловік спить, що його мордують, і що він будить ся з ножем у грудях, що харчить облитий кровію, що вже не може дихати, що умирає, не розуміючи нїчого.
Відзискавши вкінци притомність я почув на ново спрагу; засьвітив сьвічку і пішов до стола, де стояла карафка. Я піднїс її і нахилив над шклянкою; нїчо не вилилось. Була порожна! Зовсїм порожна! Зразу я не міг нїчого зрозуміти; опісля раптом відчув таке страшне порушенє, що мусїв сїсти, а властиво упав на крісло! Потім я одним скоком випрямив ся щоб оглянутись довкола себе! і знов сїв стративши голову зі страху і здивованя, перед прозорчистим склом! Я вдивляв ся в него сильно, стараючись відгадати. Руки мої трясли ся! Сю воду отже випито? Хто випив? я? я, безперечно! Се не може бути нїхто иньший, тільки я! Отже, я люнатик, я жив, не знаючи про се, тим подвійним, таємничим житєм, що каже підозрівати, в нас дві істоти, або що є якась дивна істота, незнана і невидима, що оживає в хвили, коли наша душа завмирає, і тїло невільничо слухає сеї другої, як би й нас, або навіть ще більше.
О! хто зрозуміє мою страшну нудьгу? Хто зрозумів зворушенє чоловіка, при здоровім розумі, сьвідомого і притомного, що з перестрахом дивить ся на склянну карафку побачивши, що зникло трохи води підчас, коли він спав! І я так лишив ся аж до раня, не сьміючи поглянути на своє ліжко.
6 липня. — Я божеволїю. Сеї ночи випито знов повну карафку; — або радше я її випив!
Але, чи се я? чи се я? Хто би се міг бути? Хто? О! мій Боже! Я божеволїю? Хто мене уратує?
10 липня. — Я зробив несподїваний досьвід.
Рішучо, я божевільний! А одначе — 6 липня лягаючи, я поставив на своїм столику вино, молоко, воду, хлїб і суницї.
Випито — я випив — всю воду і трохи молока. Не рухано анї вина, анї хлїба анї суниць.
7 липня я поновив ту саму пробу, і вона дала той сам результат.
8 липня я не поставив води і молока. Нерушено нїчого.
9 липня, вкінци, я поставив собі на столику тільки воду і молоко обвинувши фляшки кавалками білого мушлїну і пообвязувавши корки. Опісля натер губи, бороду і руки оловянною мінїєю, і лїг.
Мене опанував непоборимий сон, і скоро по нїм наступило страшне пробудженє. Я навіть не рушив ся підчас нього; на покривалї не було плям. Я нахилив ся до стола — платки, якими були обвиті бутельки, лишились неповаляні. Я розвязував шнурки дріжучи з боязни. Випито всю воду! випито все молоко! Ох! мій Боже!…
Їду зараз таки до Парижа.
12 липня, Париж. — Я таки стратив був голову останними днями! Я був іграшкою моєї зденервованої уяви, тим менче, що я дїйсно не люнатик, а тільки підлягав одному з тих знаних, хоч невияснених впливів, які називають суґестією. В кождім разї моє роздражненє доходило до божевілля, але двайцять чотири годин в Парижи вистарчило на те, щоб менї вернути притомність.
Вчера після виходів і візит, що вляли в мою душу нову і животворну силу, я скінчив вечір у Француськім Театрі. Грали там твір Александра Дюма, сина; і сей сильний і живий ум мене оздоровив.
Справдї, самота небезпечна для людей інтелїґентних, що працюють. Нам потреба мати коло себе людей, що думають і говорять. Коли ми довго буваємо самі, то заповняєм порожнечу привидами.
Я вернув дуже веселий через бульвари до готелю. Перепихаючись через товпу, я думав не без іронїї про мої страховища, про мої підозріня з минулого тиждня, коли я думав, дїйсно думав, що якась невидима істота жила під моїм дахом. Яка наша голова слаба, тратить притомність, скоро тільки якийсь незрозумілий факт нас заскочить!
Замість, щоб закінчити сими простими словами: „Не розумію, бо ся річ вимикаєть ся менї з рук“, ми уявляєм собі зараз страшні тайни і надприродні сили.
14 липня. — Сьвято Републїки. Я проходжував ся улицями. Петарди і стяги бавили мене, наче дитину. Се, одначе, дуже по дурному тїшитись в день означений правительством. Нарід се глупа череда, то тупо терпелива, то знов дико збунтована. Кажуть їй: „Бав ся“, вона бавить ся. Кажуть їй: „Іди, бий ся з сусїдом“, і вона йде битись. Кажуть їй: „Голосуй за цїсарем“, вона голосує за цїсарем. Потім скажуть їй: „Голосуй за Републїкою“, і вона голосує за Републїкою.
Ті що нею правлять також дурнї; тільки замість слухати людей, вони послушні правилам, які не можуть бути иньші, як тільки дурні, пусті і фалшиві, вже через те саме, що вони правила, себто гадки повторювані не змірно і напевно на сїм сьвітї, де не може бути нїчо певне, бо й сьвітло злуда і звук злуда.
16 липня. — Вчера я бачив річи, що мене сильно занепокоїли.
Я обідав у моєї своячки, пані Саблє, котрої чоловік є комендантом 76 віддїлу стрільцїв в Лїможи. Я зійшов ся у неї з двома молодими жінками, з котрих одна замужна за лїкарем, доктором Паран, що займаєть ся дуже нервовими хоробами і надзвичайними обявами, спостереженими тепер досьвідами над гіпнотизмом і суґґестією. Він оповідав довго про незвичайні вислїди одержані анґлїйськими ученими і лїкарами нансійської школи.
Факти, які він навів, видались менї такі чудні, що я признав ся зараз, що недовіряю тому.
„Ми, пояснив доктор, на дорозї відкритя одної з найважнїйших тайн природи, я розумію тут, одну з найважнїйших тайн тут на земли: бо, там, на зьвіздах, є напевно иньші дуже важні. Відколи чоловік думає, відколи він уміє висказати і написати свою гадку, він відчуває, що його окружає тайна, яку він не в силї проникнути своїми грубими і недокладними чутями, і він стараєть ся силою своєї інтелїґенциї заступити неміч своїх орґанів. Коли тота інтелїґенція була тільки в початках, то сї часті появи невидимих див прибрали форму банально страшну. Звідти походять народні віруваня в надприродні річи, лєґенди про ходячі духи, про чарівницї, про ґномів, про упирів, я сказав би також, що звідси походить і лєґенда про Бога, бо наші понятя про творця-сотворителя, що до нас дійшли з кількох релїґій справдї дуже слабі, дуже лихі й неможливі витвори наляканого мозку сотворінь. Нїчого нема правдивійшого як сей висказ Вольтера: „Бог зробив чоловіка на свою подобу, а чоловік віддячив йому тимже“.
„Але, трохи більше нїж від половини віку, здаєть ся, перечувають щось нове. Месмер і ще кількох иньших навели нас на несподївану дорогу і ми справдї від чотирох або пятьох лїт дійшли до незвичайних результатів“.
Моя своячка, також дуже недовірчива, усьміхалась. Доктор Паран сказав до неї:
— Чи хочете, панї, щоб я спробував вас заспати?
— Добре, прошу.
Вона сїла на фотель і він зачав вдивлятись в неї пильно, гіпнотизуючи її. Я нараз почув себе трохи зворушеним, серце било, в горлї стискало. Я бачив, як очи панї Саблє ставали тяжкі, уста затискались, груди важко дихали.
По десятьох мінутах, вона спала.
— Сядьте поза нею, сказав лїкар.
І я сїв за нею. Він вложив їй в руки візитову карту, говорячи: „Се зеркало; що ви в нїм бачите?“
Вона відповіла:
— Бачу мого свояка.
— Що він робить?
— Він крутить вус.
— А тепер?
— Він виймає з кешенї фотоґрафію.
— Чия ся фотоґрафія?
— Се його.
Се була правда! І сю фотоґрафію доручили менї тогож вечера, в готелю.
— Який він на тім портретї?
— Він стоїть з капелюхом в руцї.
Отже вона бачила в тій картї так, як би бачила і в зеркалї.
Молоді жінки, переражені говорили: „Досить! Досить! Досить!“
Але лїкар наказав їй: „Завтра встанете о восьмій годинї; опісля підете до готелю до вашого свояка і будете його дуже просити, щоб він вам позичив пять тисяч франків, яких ваш чоловік від вас потребує і буде вас просити для своєї найблизшої подорожи“.
І розбудив її.
Вертаючи до готелю, я роздумував про сей цїкавий сеанс і на мене найшли сумнїви не що до совістности, певної і безсумнївної, моєї своячки, яку я знав як сестру від дитиньства, а що до можливого обману доктора. Чи не мав він схованого в руцї зеркальця, котре показував сплячій женщинї рівночасно зі своєю візитовою вартою? Прецїнь штукарі виробляють дивні річи.
Я вернув і лїг.
Рано, коло пів до девятої мене збудив слуга і сказав:
— Панї Саблє хоче говорити з вами, пане, зараз таки.
Я з поспіхом одяг ся і прийняв її.
Вона сїла дуже зворушена, спустивши очи і не підіймаючи вельона, сказала:
— Дорогий свояче, я прошу від вас великої услуги.
— Якої, своячко?
— Менї дуже нїяково говорити вам се, а одначе мушу. Менї треба, конче треба пять тисяч франків.
— Не вже вам?
— Так, менї, а властиво мойому чоловікови, що поручив менї їх роздобути.
Я був так остовпів, що ледви промуркотїв відповідь. Я запитував себе, чи справдї вона разом з доктором Параном не глузували собі з мене, чи не була се проста фарса, прилагожена за здалегідь і дуже добре відгривана.
Але коли я з увагою їй приглянув ся, всї мої сумнїви зникли. Вона дріжала від подражненя, так їй ся справа була прикра, і я пізнав, що її душили в горлї риданя.
Я знав, що вона дуже богата, отже відповів;
— Як то! ваш чоловік не має пяти тисяч франків до розпорядимости! Почекайте, подумайте. Чи ви певні, що він вам поручив від мене їх взяти?Вона замнялась кілька секунд, так наче мусїла зробити велике напруженє, щоб вишукати щось у своїй памяти, опісля відповіла:
— Так… так… я певна.
— Чи він до вас писав?
Вона ще замнялась надумуючись. Я пізнав, що ся праця мисли її страшно мучила. Вона не знала. Знала тільки, що мусїла позичити від мене пять тисяч франків для свого чоловіка. Відважилась отже збрехати.
— Так, він писав до мене.
— А коли-ж? Ви менї вчера нїчого не говорили
— Я дістала від нього лист нинї рано.
— Можете його менї показати?
— Нї… нї… нї… в нїм є довірочні річи… занадто особисті… я його… я його спалила.
— Отже, ваш чоловік робить довги?
Вона замнялась ще, опісля прошептала:
— Я не знаю.
Я заявив скоро:
— В сїй хвили я не маю до диспозициї пяти тисяч франків, дорога своячко.
Вона видала наче окрик болю.
— Ох! ох! я вас прошу, я вас прошу, дістаньте їх…
Вона була роздражнена, складала руки, наче молилась до мене! Я чув, що її голос змінив ся; вона плакала, зацокувалась, мучена і опанована наказом, який одержала і якому не могла спротивитись.
— Ох! ох! я вас благаю… коби ви знали як я страждаю… менї їх на нинї потрібно.
Я змилував ся над нею.
— Ви їх будете мати, я вам прирікаю.
Вона скрикнула:— О! спасибі! спасибі! Які ви добрі.
— Я запитав: — Чи ви памятаєте, що вчера у вас вечер стало ся?
— Памятаю.
— Памятаєте, що доктор Паран вас прислав?
Памятаю.
— Отже, він вам наказав прийти нинї ранї і позичити від мене пять тисяч Франків і ви в тій хвили були послушні тій суґґестії.
Вона подумала кілька секунд і відповіла:
— Коли-ж се мій чоловік жадає.
Цїлу годину я пробував її переконати, але нїчого не вдїяв.
Коли вона відійшла, я побіг до доктора. Він власне виходив і вислухав мене з усьміхом. Опісля сказав:
— Чи вірите тепер?
— Так, мушу.
— Ходїм до вашої своячки.
Вона дрімала вже на софі утомлена висиленєм. Лїкар взяв її живчик, дивив ся на неї якийсь час, тримаючи їй руку перед очима, а вона їх поволи замикала під впливом сеї непоборимої маґнетичної сили.
Коли заснула, сказав:
— Ваш чоловік не потребує вже пяти тисяч франків! Забудете про те, що ви просили вашого свояка, щоб їх вам позичив і коли він про те до вас заговорить, ви не будете нїчого розуміти.
Опісля він її збудив. Я виняв з кишенї портфейль:
— Ось тут, дорога своячко те, про що ви мене просили нинї рано.
Вона була така здивована, що я не важив ся на неї наставати. Я спробував тимчасом помогти її памяти, але вона сильно перечила і твердила, що я кепкую собі з неї і почала в кінци ображуватись.
|
|
Ось як! я вернув і не можу снїдати, так сей досьвід мене подражнив.
19. липня. — Богато осіб, яким я оповідав сю пригоду глузували собі з мене. Я вже не знаю, що думати. Мудрець каже: а може…
21. липня. — Я обідав в Бужіваль, опісля провів вечер на балю клюбу гребцїв. Рішучо все залежить від місця, й окруженя. Вірити в надприродне на острові Ґренцілїєр, було би верхом божевіля… але на верху гори св. Михаіла?… або в Індії? Ми страшно підлягаєм впливам нашого окруженя. Верну до дому на другий тиждень.
30. липня. — Я вернув вчера до дому. Все гаразд.
2. серпня. — Нїчого нового; прегарна погода. Я проводжу днї дивлячись, як пливе Сена.
4. серпня. — Між слугами сварня. Кажуть, що по ночах хтось розбиває шклянки в шафах. Хлопець покойовий посуджує кухарку, ся посуджує прачку, котра знов посуджує тамтих обоє. Хто винен? Хто зможе вгадати?
6. серпня. — Сим разом, я не божевільний. Я бачив… бачив… бачив!… Не можу довше сумнїватись… я бачив!… Ще мене мороз переходить аж до нігтїв… Страх проникає мене ще аж до шпіку костей… я бачив!…
Я проходжував ся о другій годинї на сонци по моїм городци… в алєї осїнних рож, що починають цвисти. Коли я задержав ся, щоб оглянути воєнного велетня [2], що мав три величаві цьвіти, я бачив, бачив докладно, зовсїм близько коло мене, як бильце одної з тих рож зігнулось, так наче-б яка невидима рука то зігнула, опісля зломалось, наче ся рука його зірвала! Потім квітка піднеслась по лїнїї, яку закреслило-б рамя підносячи її до рота і лишилась так завішена в прозорім повітрю на три кроки від мене саміська, нерухома, як страшна червона пляма. Без памяти, я кинув ся на неї, щоб її вхопити, але не знайшов нїчого; вона зникла. І мене взяв страшенний гнїв на себе самого: бож се не дозволена річ чоловікови розсудному і серіозному мати подібні галюцинації!
Але чи справдї була се галюцинація? Я звернув ся шукати бильця і знайшов його таки зараз на корчи, сьвіжо зломане поміж двома тамтими рожами, що лишились на гильци.
Я вернув до хати сильно зворушений; тепер я певний, певний як переміни днїв і ночей, що коло мене близько є невидима істота, що живить ся молоком і водою, що може дотикатись предметів, брати їх, переміняти їх місце, отже надїлена матеріяльною природою, хоч і незамітна для наших чуть, і що вона жиє разом зі мною під моїм дахом…
7. серпня. — Я спав спокійно. Він випив воду з карафки, але не трівожив зовсїм мойого сну. Я не питаю себе, чи я божевільний. Коли я недавно проходжував ся понад рікою, на мене найшли сумнїви, але не такі неясні, які я мав доси, а докладні, рішучі. Я бачив божевільних, я знав між ними таких, що були й на дальше розумними, бистрими, понятними і то у всїм, винявши одну точку. Вони говорили про все ясно, дотепно, основно, і раптом гадки, їх натрафивши на слабу сторону їх божевіля, розбивались зовсїм, розсївались і тонули в тім страшнім навіженім, безграничнім океанї, повнім тьми і непокою, що називаєть ся „помішанєм“.
Я уважав би себе на певно божевільним, рішучо божевільним, коли-б не розумів дуже добре свого стану, коли-б його не дослїджував і не аналїзував з повною ясністю. Конець кінцем я тільки підпадаю сьвідомо галюцинаціям. В моїм мозку мусїла витворитись прогалина, того рода, які нинї фізіольоґи пробують зазначати і обясняти, і ся прогалина лишила в способі і льоґіцї моїх думок глубокий слїд. Подібні феноменальности є у снах, що показують нам найнеімовірнїйші дива, і ми не дивуємо ся тому, бо оружє, яким можна-б було їх провіряти, себ то наше критичне чутє, спить, тимчасом, як уява не спить і працює. Чи не спаралїжований у мене котрий з маленьких клявішиків мозкової клявятури? Адже люде наслїдком атаків хороби тратять память власних їмен, або дїєслів, або знаків або тільки дат. Нинї вже дослїджене розміщенє усїх дрібних часточок нашого мисленя. Нїчого отже нема дивного в тім, що здібність провірюваня безосновности певних галюцинацій у мене в даній хвили безсильна.
Я роздумував про те все йдучи берегом ріки. Сонце покривало блеском ріку, робило прегарною землю, наповняло мене любовю до житя, до ластівок, що своєю жвавостию тїшить мої очі, до прибережної трави, що своїм шумом тїшить мої уха. Та поволи став мене проникати якийсь незрозумілий неспокій. Менї здавалось, що якась тайна сила пригнїтала мене, задержувала, не пускала йти далї, примушувала вертати. Я відчув сю прикру потребу повороту, яка нас пригнїтає, коли дома лишилась хора дорога особа і коли маємо предчутє, що її стан погіршив ся.
І против своєї волї я вертаю, певний, що дома застану якусь злу новину, лист або депешу. Не було нїчого, але я був більше перестрашений і неспокійний, нїж якби був мав знов якісь фантастичні привиди.
8. серпня. — Вчерашний вечер був для мене страшний. Він вже не обявляє себе нїчим, але я його відчуваю близько коло себе, відчуваю, що він мене слїдить, дивить ся на мене, проникає мене, опановує мене, і се далеко страшнїйше, що він так криєть ся, нїж якби заявляв свою невидиму і певну присутність надприродними явищами. Я, одначе, спав.
9. серпня. — Нїчо, але я боюсь.
10. серпня. — Нїчо; що то буде завтра?
11. серпня. — Все нїчо; я вже не можу усидїти дома з сею трівогою і сею гадкою,що увійшла в мою душу; я виїду.
12. серпня, 10 година вечер. — Що дня хотїв забратись і не міг. Я хотїв довершити се дїло свободи, таке легке, таке просте, — вийти — сїсти до повозу, щоб дістатись до Руану — і не міг. Чому?
13. серпня. — Коли хто опанований якою хоробою, то вся спружистість його фізичної істоти наче зломана, вся енерґія знищена, всї мускули ослаблоні, кости стають мягкі як тїло, а тїло рідке, як вода. Я почуваю се у своїй моральній істотї дивним і прикрим чином. Не маю вже нїякої сили, нїякої відваги, нїякої власти над собою, анї способу керувати своєю волею. Я вже не в силї хотїти, але хтось за мене хоче; і я його слухаю.
14. серпня. — Я пропав! Хтось тримає мою душу і править нею! хтось наказує менї всї мої вчинки, всї рухи, всї гадки. Я вже не більше як поневолений і настрашений сьвідок всего того, що сповняю. Я бажаю вийти — не можу: він не хоче; і я стративши голову лишаюсь у фотели, де він примушує мене сидїти. Я бажаю тільки встати, піднести ся, тільки щоб бачити себе ще паном своєї волї — і не можу! Я примоцьований до свого сїдженя, і моє сїдженє прилипло до землї так міцно, що нїяка сила нас не піднесе.
Потім раптом мушу, мушу, мушу йти в город збирати суницї й їсти їх. І я йду. Збираю суницї і їм! Ох! мій Боже! Мій Боже! мій Боже! Чи є Бог? Коли є, то визволи мене, спаси мене! поможи менї! Прощеня! Милосердя! Ласки! Спаси мене! Ох, яка мука! які тортури! який страх!
15. серпня. — А справдї, як то було обпутало і опанувало мою бідну своячку, коли вона прийшла до мене позичити пять тисяч франків! Вона підлягала якійсь чужій волї, що увійшла в неї, якби якійсь другій душі, паразитній, що їй наказувала. Чи се вже кінець сьвіта? Але хто він сей, що мною править, сей невидимий? Бо невидимі істнують! Але чомуж від початку сьвіта вони не обявлались ще нїколи так докладно, як тепер менї? Я нїколи не читав нїчого, що було-б похоже на те, що стало ся в моїй хатї… Ох! коли-б я міг її покинути, забратись з неї, утїчи і вже не вернути більше. Я був би уратований, але не можу.
16. серпня. — Я міг вихопитись нинї на дві годинї, як той вязень, що знайде припадком відчинені двері своєї темницї. Я відчував те, що я став нараз свобідний і що він був далеко. Я сказав скоренько запрягати і поїхав до Руану. О! що за щастє могти сказати чоловікови, що послухає мене:
„Їдьте до Руану!“
Я задержав ся перед біблїотекою і просив, щоб менї випожичили велику статю доктора Германа Герестауса про незнаних мешканцїв старинного й нового сьвіта.
В хвили, коли я сїдав назад до повозу, я хотїв був крикнути: „На пристань!“ і я крикнув, — не сказав, а крикнув — таким сильним голосом, що прохожі обертались: „До дому“, і переляканий до непамяти, я упав на подушки повозу. Він знов мене знайшов і опанував.
17. серпня. — Ох! Яка ніч! яка ніч! А одначе менї здаєть ся, що я повинен би тїшитись. До першої години по півночи я читав! Герман Герестаус, доктор фільософії і теоґонїї, написав історію і обяви усїх невидимих духів, що снують ся коло чоловіка, або йому сьнять ся. Він описав їх походженє, місце перебуваня, їх силу. Але нїоден з них не подібний до того, що мене обпутав. Можна-б сказати, що чоловік від коли почав думати, все перечував і бояв ся нової істоти, сильнїйшої від нього, свого наступника на сїм сьвітї, а відчуваючи його близкість і будучи не в силї збагнути його природу, сотворив в страху цїлу громаду таємничих фантастичних духів і неясних привидів.
Почитавши так до першої години, я опісля сїв коло відчиненого вікна, щоб охолодити своє чоло й гадки у спокійнім нічнім подуві. Було добре, тепло! Якби я був любив колись давнїйше таку ніч! Місяця не було. На тлї чорного неба дріжали й миготїли зьвізди. Хто замешкує сї сьвіти? Які форми є там, хто там жиє, які зьвірята, які рослини?
Сї що думають у сих далеких сьвітах чи знають більше що нїж ми? Чи можуть більше нїж ми? Чи бачать що таке, чого ми не знаємо? Чи хто з них не явить ся котрогось дня на нашій земли, щоб її завоювати, як колись Нормани, що переплили море, аби поневолити слабші народи.
Ми всї такі слабі, безборонні, темні, такі малі на тій грудцї землї, що крутить ся посеред краплї води.
І роздумуючи так, я здрімав ся на сьвіжім нічнім вітрі.
Проспавши так около сорок мінут, я без нїякого порушеня вітворив очи, пробуджений якимсь неясним і дивним зворушенєм. Зразу я нїчого не бачив, аж нараз менї здало ся, що картка у книжцї, яку я лишив відчинену на столї сама з себе обернулась. Анї найменьший подув вітру не увійшов через відчинене вікно. Я здивував ся і став вичікувати. Минуло коло чотири мінути і я побачив, — так, я побачив на власні очи, як піднеслась друга картка і упала на попередню, так наче її хто пальцем переложив. Мій фотель був порожний так здавалось; але я знав, що він там був, він сам, сидїв на моїм місци і читав. Навісним скоком, наче розюшений зьвір, що хоче роздерти свого сторожа, я перебіг кімнату, щоб його зловити, задушити, вбити!… Але мій фотель, заким я ще доскочив, перевернув ся, наче-б хто утїкав передімною… стіл заколисав ся, лямпа упала й згасла, а вікно зачинилось, наче-б сполошений злочинець туди вискочив у пітьму і затріснув за собою обі половини вікна.
І так він утїк; бояв ся мене!
Отже… отже… завтра… або після завтра… або котрого небудь дня… я його дістану в свої руки і роздавлю його! Чиж не буває, що пес кусає і душить свого пана?
18. серпня. — Я роздумував цїлий день. О так! мушу його слухати, йти за його поривами, сповняти його волю, стати покірним, улеглим, несьмілим. Він найсильнїйший. Але прийде година…
19. серпня. — Я знаю… знаю… знаю все! Я прочитав ось що в Науковім оглядї: З Ріо Жанейро прийшла досить цїкава новина. Епідемічне божевільство, подібне до того заразливого помішаня, яке нападало европейскі народи в середних віках, лютить ся тепер в провінциї Сан Паольо. Перелякані мешканцї кидають свої доми, вилюдняють села, лишають свої занятя, думаючи, що їх, як скотину, обпутали, опанували і переслїдують невидимі, але зовсїм реальні духи, що як опири, живлять ся їх житєм підчас сну і крім того пють ще воду і молоко, хоч не видно, щоб тикали иньшу поживу.
„Добродїй професор Дон Педро Генрікец в товаристві кількох учених лїкарів поїхав в провінцію Сан Паольо, щоб прослїдити на місци походженє і обяви сего незвичайного божевіля і предложити цїсарю способи, які будуть найвідповіднїйші, щоб опритомнити збожеволїле населенє“.
Ах! ах! я пригадую собі, пригадую гарний бразилїйский корабель з трома щоглами, що попри мої вікна поплив по Сенї 8 мая! Він менї видав ся був такий гарний, такий біленький, веселий! А на нїм був дух, йшов з відти, де народилось його поколїнє! І він мене бачив! Він бачив моє помешканє, також біле; і він скочив з корабля на беріг. О, мій Боже!
Тепер я знаю, вгадую. Панованє людий скінчилось. Прийшов він, той, котрого боялись давні наївні народи, той, кого закликали налякані сьвященики, кого викликали чародїї темними ночами, а він їм одначе нїколи не з'являв ся; той кому перечутя ріжних учителів сьвіта надавали то монструальну, то ґраціозну форму ґномів, духів, ґенїїв, чарівниць, домовиків. Після простих видумок, що походили з примітивного страху, люде проникливійші стали його відчувати виразнїйше. Месмер відгадав його, і вже від десятьох лїт лїкарі відкрили докладно його природу і силу, заким він ще їх сам навістив. Вони стали воювати тим оружєм нового Духа, панованєм таємничої волї над поневоленою людською душею. Вони називали се магнетизмом, гіпнотизмом, суґґестією, чи я знаю як? Я бачив, як вони грались наче нерозумні дїти з сею страшною силою! Горе нам! Горе людям! Він прийшов… той… той… як бо він називаеть ся… той… здаєть ся, що він менї каже своє імя, а я не чую… так… він каже… Слухаю… не розумію… повтори… Горля… я чув… Горля… се він… Горля… се він прийшов!Ох! яструб з'їв голуба, вовк з'їв барана; лев пожер рогатого буйвола; чоловік вбив льва стрілою, мечем, порохом; але Горля зробить собі з чоловіка те, що ми зробили з коня і з вола: своє орудє, слугу і поживу, виключно силою своєї волї. Горе нам!
Одначе, звіря нераз бунтуєть ся против того хто його покорив… я хочу також… я міг би… але треба його знати, діткнути ся, бачити!
Учені кажуть, що око звіряти ріжнить ся від нашого і не бачить того, що наше… А моє око знов не може бачити сього нового, що прийшов мене поневолити. Чому? Ох! я пригадую собі тепер слова монаха на горі св. Михаіла: „Чи ми бачимо стотисячну часть того, що істнує? Послухайте, ось вітер, прецїнь найбільша сила природи, що тручає людий, валить будівлї, вириває з корінєм дерева, підіймає море і робить на нїм водні гори, друзґоче прибережні скали, кидає в вир великі кораблї, вітер, що убиває, що свище, що стогне і виє — чи ви його бачили і чи можете його бачити. А одначе він істнує!“
І я думав ще: моє око таке слабе, таке немічне, що не розбирає навіть твердих тїл, наколи вони прозорі як скло! Як прозорчисте скло заступить менї дорогу, я ударю ся так як птах, що влетївши в кімнату розбиває собі голову до шиб. Тисяча ріжних річей може його милити і звести на манівцї. Щож дивного, що воно не може зовсїм добачити нового тїла, через котре сьвітло переходить.
Нова істота! чому нї? Вона мусїла напевне прийти! чому-ж би ми були останні? Правда, ми її не бачимо, так, як всї сотворіня перед нами. Се тому, що її природа досконалїйша, її тїло делїкатнїйше і більше викінчене нїж наше, — таке слабе, так незручно зложене, з безлїчю орґанів, все змучених, напружених наче тугі пружини, що жиє як рослина і як звіря, живлячись повітрєм, рослинами і мясом, звіряча машина на добичу хоробам, калїцтвам, гнилизнї, дихавична і неправильна, наївна і дивацька, на прочуд лихо зроблена, твір грубий і делїкатний заразом, нарис істоти, що могла-б стати розумною і величавою.
Нас тут на сьвітї так мало, почавши від устрицї до чоловіка. Чому-ж би не могло бути ще одної істоти, яка-б заповняла просторонь, що дїлить поодинокі роди істот?
Чому-ж би не могло бути ще одної? Чому-б не було також иньших дерев з величезними цьвітами, що красувались би і пахли всюди? Чому-б не було ще иньших стихій як огонь, повітрє, земля і вода? — Їх всего чотири; тільки чотири, тих батьків всїх істот! Як се нужденно! Чому їх нема сорок, чотириста, чотири тисяч? Яке те все убоге, тїсне, нужденне! скупо дане, сухо утворене, тяжко виконане! Ох! слонь, гіпопотам — яка краса! Верблюд — що за елєґанція!
|
Але-ж скажете ви, мотиль! се летюча цьвітка!А менї снить ся такий, що був би великий, як сто вселенних, а форми його крил я не можу навіть описати, анї їх краси, анї їх барви, анї руху. Але я його бачу… він лїтає від одної зьвізди до другої відсьвіжаючи і бальзамуючи їх легким і гармонїйним подувом свого лету! А народи з гори одушевлені дивлять ся, як він летить!
|
|
|
19. серпня. — Я його убю! Я бачив його! вчера вечер я сидїв при столї і удавав, що дуже уважно пишу. Я знав добре, що вій прийде і буде кружити довкола мене, зовсїм близько, може так близько, що я зможу його діткнути ся, його спіймати? Отже… отже, у мене буде розпучлива відвага, руки, колїна, груди, чоло, зуби, щоб його задушити, роздавити, покусати, роздерти.
І я його слїдив напружено всїми моїми орґанами.
Я засьвітив дві лямпи і вісїм сьвічок на коминку, наче-б міг у сїй ясности його відкрити. Передомною: моє ліжко, старе, дубове ліжко з кольонками; на право коминок, на лїво двері, які я старанно замкнув, лишивши їх перед тим на довго відчиненими, щоб його звабити; за мною дуже висока шафа з зеркалом, перед яким я голив ся і одягав ся що дня і мав все звичай оглядати себе від стіп до голови кождий раз, коли тудою переходив.
Отже я удавав, що пишу, щоб його підійти, бо він слїдив мене також; і раптом я почув, я був певний, що він читав через моє плече, що був тут і доторкував ся мого уха.
Я встав, протягнув руки і повернув ся так скоро, що трохи не упав. І щож? було видно як в день, а я не побачив себе в зеркалї! Воно було пусте, ясне, глубоке, повне сьвітла! Мого образа не було в нїм… а я стояв перед ним! я дивив ся на велике, чисте скло з гори до долини. Я дивив ся на се непритомними очима не сьміючи посунутись анї порушитись, відчуваючи одначе добре, що він тут є, але що ще висмикнеть ся менї, він, котрого невидимиме тїло стерло мій образ в зеркалї.
Як я бояв ся! І ось нараз я зачав бачити себе в мрацї в глубинї зеркала, в такій мрацї, якби через воду; і менї здавалось, що ся вода усувалась поволи, з одного боку на другий, і мій образ виступав що раз виразнїйше. Се було так як при кінци затьміня. Те, що мене заслоняло, не мало, як здавало ся, виразних контурів, але се було щось на пів прозоре, що поволи розяснялось. В кінци, я міг вже докладно себе бачити, так, як що день, коли до себе придивляв ся.
Отже я бачив його! Страх ще тепер мене морозить.
20. серпня. — Убити його, але як? я-ж не можу його спіймати? Отруїти? але він побачить, як я буду мішати отруту з водою, а зрештою чи наші отрути будуть мати який вплив на його невидиме тїло? Нї… нї… без найменьшого сумнїву… Отже?… отже?…
21. серпня. — Я спровадив слюсаря з Руану і казав йому зробити ґрати до вікон в своїй кімнатї, такі, як роблять в Парижи при деяких партерових домах зі страху перед злодїями. Він менї зробить ще крім того такі ґрати і до дверей. Мене возьмуть за боягуза, але я сьміюсь з того!…
10. вересня. Руан. Готель континентальний. — Стало ся… стало ся… але чи він умер? Моя душа зворушена сим, що я бачив.
Отже вчера, коли слюсар зробив зелїзні ґрати до вікон і до дверий, я лишив все відчинене аж до півночи, хоч зачинало бути зимно.Нараз я почув, що він вже є, і шалена радість мене взяла. Я поволи встав і зачав ходити то сюди то туди, поволи, щоб він не міг нїчого відгадати; опісля я зняв черевики і надїв недбало ходаки; дальше я зачинив ґрату при вікнї, і звертаючись спокійним кроком до дверий, я замкнув їх також на два спусти. Вертаючи до вікна, я замкнув ґрату на замок і ключ від нього вложив до кишенї. Нараз я відчув, що він крутить ся коло мене, що зачинає також боятись і каже менї відчинити йому. Менї приходилось уступити, але я не уступив; притулившись щільно до дверий, я відхилив їх на стільки, щоб міг туди пересунутись, а що я дуже високий, то моя голова дотикала одьвірка. Я був певний, що він менї не висмикнеть ся, я його замкнув самого, зовсїм самого! Яка утїха! Я його вже держав! І скоро я дійшов до сальону, що під моєю спальнею, взяв дві лямпи і порозливав нафту по диванї, по меблях, всюди, потім підпалив а сам утїк замкнувши перед тим на два спусти входові двері.
Я пішов сховатись в глубинї города в лавровім гущавнику. Як се було довго, як довго! Все було чорне, нїме, нерухоме, анї вітрець не дихнув, анї одної зьвізди, тільки гори хмар, яких не можна було бачити, а які пригнїтали мою душу так тяжко, тяжко.
Я дивив ся на свій дім і ждав. Як се було довго! Я вже думав, що огонь погас сам з себе, або, що він його погасив, Він, коли в тім одно вікно на долинї пукло під напором огню і великий поломінь червоний і жовтий, довгий, мягкий, нїжний, підступав о білій стїнї цїлуючи її, аж під дах. Поміж деревами, гилями і листєм перебігло сьвітло, а також дрож, дрож страху! Пташки побудились, якийсь пес зачав вити; менї здавало ся, що настає день! Два иньші вікна також нараз пукли і я побачив, що цїлий діл мого дому був як одно страшне огнище. Аж тут залунав страшний крик, острий, переразливий, серед ночи, — крик жінок, і два віконця на піддашу відчинились! Я забув своїх слуг! Тепер я побачив їх непритомні лиця, їх руки, що витягались з розпукою!
І стративши голову зі страху, я зачав бігти до села кричучи: „Ратунку! ратунку! горить! горить!“ Я здибав людий, що вже виходили і вернув разом з ними, щоб дивитись!
Дім виглядав тепер як страшний і величавий горючий стос, величезний стос, що осьвічував все доокола, де горіли люде, де він горів також, він, він, мій вязень, нова істота, новий пан, Горля!
Нараз цїлий дах завалив ся до середини і поломінь бризнула вульканом аж під небо. Через всї вікна бачив саме огнище і думав, що він там є, що у сїм огни умер.
— Умер? а може?… Його тїло? хибаж його тїлу, через котре переходить денне сьвітло, шкодить те все, що убиває наше? А коли він не вмер? Може тільки час має силу над сею істотою невидимою і грізною. По щож би се прозоре, недотикальне тїло, тїло духове, колиб воно також підлягало хоробам, ранам, слабостям і передчасному знищеню?
Передчасне знищенє! весь людський страх походить з него! По чоловіцї, Горля. Після сего, що може умерти кождого дня, кождої години, кождої мінути, через якийнебудь випадок, прийшов той, що може умерти тільки в свій день, в свою годину, в свою мінуту, коли дійде до границї свого істнованя!
Нї… нї… без найменьшого сумнїву, без найменьшого сумнїву… він не вмер… отже… отже… виходить, що я мушу себе убити!
|
|
——————
- ↑ „Le Horla“ одно з найбільше визначних оповідань Мопасана і заразом найбільш характерне для його творчості. Як відомо письменник сей мав напади психічної хороби, що вкінци звела його в могилу; сим пояснюєть ся елємент прикрого, ненормального страху, що проявляєть ся у богатьох пізнїйших його творах. Горля, се специяльна психольоґічна студия, над такими душевними збоченями, навіянна власним психічним досьвідом автора.
- ↑ рід рож.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|