Горля і иньші оповіданя
Ґі де Мопасан
пер.: Марія Грушевська

Коршма
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1902
Обкладинка
Коршма.

Як всї иньші деревляні коршми у Високих Альпах, побудовані під самими ледівцями у вузких скалистих та голих проходах поміж білими верхами, так і коршма Шваренбах служить хоронищем для тих подорожних, що йдуть проходом Жемі.

Протягом шістьох місяцїв вона вітворена і в нїй жиє родина Йогана Гавзера; опісля коли спадуть снїги і заспилють долину, а сходити до Льоеш стає неможливо, тодї жінка, батько і три сини йдуть відси, а лишають стерегти дім старого провідника Ґаспара Гарі з молодим провідником Ульріхом Кунсї і Сама, великого гірского пса. Оба провідники й пес з ними жиють у тій сьнїговій вязници аж до весни маючи перед очима тільки великанську, білу стїну Бальмгорна, окружені білими, блискучими шпилями, забиті, затарасовані, прикриті наче смертним покривалом зі сьнїгу, що їх зі всїх боків окружає і окриває, притискає і роздавлює малу хатину, засипує дах, досягає аж до вікон і завалює двері.

Власне був день, коли родина Гавзер мала вертати до Льоеш, бо наближала ся зима і дорога в долини ставала небезпечна.

Попереду повели три сини три мули, що несли клунки з одежею. Опісля мати, Жанна Гавзер з донькою Люізою всїли на четвертого мула і також поїхали. За ними йшов батько в товаристві обох сторожів, що мали відвести цїлу родину аж до самої дороги, що вела в долини. З разу вони обійшли маленьке озерце, що було у великій ямі між скалами, перед коршмою і тепер замерзло, а потім йшли долиною білою, наче полотно, і окруженою зі всїх боків сьнїжними верхами. Цїла повінь сьнїжного сьвітла спадала на сю білу, ясну і замерзлу пустиню, і осьвітлювала її сьвітлом зимним і ярким, що аж осьлїпляло; в цїлім сїм океанї гір анї слїду було житя, нїякого руху у сїй безмірній пустини, нїякого звука, щоб колотив глубоку тишину.

Молодий провідник Ульріх Кунсі, великий, довгоногий Швайцар, випереджував поволи батька Гавзера і старого Ґаспара Гарі, аби дігнати мула, що нїс на собі обі жінки. Молодша з них дивилась на нього сумними очима і наче звала його поглядом до себе. Була се молода селянка з ясним волосєм і білим як молоко лицем, що наче вилиняли і поблїдли через довге перебуванє посеред сьнїгів. Здогонивши мула, на котрім вона їхала, він положив руку на хребет звіряти і звільнив крок. Мама Гавзер стала з ним говорити повторяючи без кінця всї порученя на зимівлє. Се він у перше мав лишатись на горі, тим часом як старий Гарі перебув вже чотирнайцять зим під сьнїгами у Шваренбахській коршмі.

Ульріх Кунсі слухав, але, як видно було з лиця, не розумів нїчого і лиш безнастанно дивив ся на молоду дївчину. Від часу до часу відповідав: „Так, панї Гавзер“. Його гадки, як здавалось, були далеко, а на спокійнім лици не видно було нїякого вражіня.

І так вони доїхали до озера Доб, котрого довга, замерзла поверхня простягала ся в глубину долин. На право видно було Даубенгорн з його чорними, високими та острими скалами, а побіч нього величезні морени Лємернського ледівця, що підносив ся понад Вільштрубель. Коли вони наближились до проходу Жемі, де починав ся спуск на Льоеш, вони побачили нараз цїлий безмірний горізонт валїйських Альп, від котрих віддїляла їх глубока і широка долина Рону.

З далека видно було цїлу громаду верхів білих, нерівних, плескатих або гострих, що блистїли на сонци: дворогий Мішабель, грубий і масівний Вісгорн, тяжкий Брунеґгорн, високу й страшну піраміду Сервен, того убійника людського, і Дан-Блянш, сю чепурну велитенку.

Опісля вони побачили під ногами, у величезній прогалинї, на днї страшного проваля село Льоеш, а його доми виглядали як зерна піску розсипані у сїй великаньській прогалинї, котру кінчить і замикає прохід Жемі, що вітворяє ся дальше в сторону Рону.

Мул задержав ся на краю стежки, що йшла зиґзаґом вздовж стрімкої гори чудно і фантастично аж до самого сїльця, майже невидного у її стіп. Жінки скочили в сьнїг. Оба старі здогонили їх.

— Отже, сказав батько Гаузер, бувайте здорові і не тратьте відваги, до побаченя на другий рік, приятелї.

Батько Гарі повторив: „На другий рік“. І вони поцїлувались. З черги й мама Гаузер протягнула до них своє лице, а молода дївчина зробила й собі так.

Коли прийшла черга на Ульріха Кунсі, він шепнув на ухо Люізї: „Не забувайте про тих, що лишають ся на горі“. Вона відповіла „нї“, але так тихенько, що він скорше се відгадав нїж учув.

— Отже прощавайте, повторив Йоган Гавзер, і доброго вам здоровля.

І станувши поперед жінок він зачав сходити в долину. Незадовго, за першим закрутом дороги вони всї троє зникли, а оба чоловіки завернули в сторону шваренбахської коршми. Вони йшли поруч довго і мовчки. Кінець, вони лишили ся одинокі, сам на сам на чотири або пять місяцїв.

Опісля Ґаспар Гарі став розказувати, як йому жилось тут минулої зими. Він жив з Міхельом Каноль, що вже тепер за старий на те, бо підчас такої довгої самотини може трафитись який випадок. Вони, одначе, не нудились: все залежить від того, щоб тільки перебути перші днї; і вони вишукували собі розривки, игри, щоб лише час минав.

Ульріх Кунсї слухав його зі спущеними очима, провожаючи гадками тих, що сходили до села по всїх закрутах Жемі.

Вони узріли скоро свою коршму, котру ледви можна було доглянути як чорну точку у стіп великанської сьнїгової лави.

Коли вони відчинили, Сам, великий кудлатий пес зачав скакати довкола них.

— І так мій сину, сказав старий Ґаспар, нема вже жінок, треба отже самим варити обід, а ти бери ся обирати бараболї. І оба вони сїли на деревляну лавку та взяли ся наставляти юшку.

На другий день було так само. Старий Гарі курив і плював в огонь, а молодий хлопець дивив ся у вікно на гору, що була проти самої хати і блистїла на сонци. Пополудни він вийшов і перейшовши ще раз вчорашну дорогу, шукав по земли сьлїдів копит мула, що нїс на собі обі жінки. Опісля, коли дійшов до проходу Жемі, ляг на живіт на краю пропасти і дивив ся на Льоеш.

Село положене в ямі межи скалами ще не потонуло у сьнїгах, хоч вони були дуже близько: їх здержували лїси, що хоронили цїлу околицю. Його низькі домки виглядали з гори як брили каміня серед луки.

Молода Гаувзерівна була тепер там в однім з тих сїрих жител. В котрім? Ульріх Кунсі був за далеко, щоб їх могти поодиноко розріжнити. Якби він хотїв зійти в долину, доки ще було можна!

Але сонце сховало ся за великий верх Вільдштрубеля і молодий чоловік вернув ся. Батько Гарі курив. Побачивши, що його товариш вже прийшов, він запроєктовав партію карт, і вони засїли оден протїв одного з обох сторін стола.

Грали довго в просту гру, звану „бріск“, а потім, повечерявши, лягли спати.

Дальші днї були подібні до першого, ясні й зимні, без нового сьнїгу. Старий Ґаспар проводив пополудня чатуючи на орли та иньші рідки птахи, що блукали по тих ледяних верхах, а Ульріх вертав все правильно до проходу Жемі, щоб вдивлятись в село. Опісля вони грали в карти, в кости, в доміно, вигривали і прогривали ріжні дрібнички, щоб зробити гру цїкавійшою.

Одного ранку Гарі вставши перший закликав свого товариша. Понад ними і довкола них зависла густа, легка і рухлива хмара і зовсїм тихенько поволи окривала їх, наче смертним покривалом густою, пухкою периною. Се тревало чотири доби. Треба було відгортати сьнїг від дверей і від вікон, вигребсти прохід і прорубати стежки, щоб видобути ся з того ледяного пороху, котрий за дванайцять годин морозу ставав твердший нїж ґранїт на моренах.

І вони жили як вязнї, не віддаляючись нїкуди з хати. Подїлили межи себе обовязки, і докладно їх сповняли. Ульріх Кунсі взяв на себе прятанє, митє, і всї иньші роботи коло дому. Він також рубав дрова, а Ґаспар Гарі варив і пильнував огню. Свою правильну і монотонну роботу вони переривали довгими партіями карт або гри в кости. Вони нїколи не сперечалисъ, були оба лагідні й спокійні. Нїколи навіть не нетерпеливились, не мали злого гумору, анї острих слів, бо оба мали засіб терпеливости на се зимівлє на верхах.

Часами старий Ґаспар брав свою рушницю та йшов шукати серн, і вбивав їх дедеколи. Тодї у шваренбахській коршмі був празник і великий пир, бо було сьвїже мясо.

Одного ранка він також вийшов. Термометер знадвору показував вісїмнайцять степенїв морозу. Сонце ще не було зійшло, стрілець надїяв ся заскочити дичину на краю Вільдштрубеля. Ульріх лишившись сам, лежав впостели аж до десятої години: він не позволяв собі того нїколи в присутности старого провідника, що був все рухливий і любив вставати рано.

Він посьнїдав поволи з Самом, що також проводив днї і ночи на спаню перед огнищем; опісля йому стало сумно та страшно самоти і захотїлось заграти конче у щоденну партію карт, так якби се була якась непоборима привичка.

Він отже вийшов на зустріч свойому товаришеви, що мав вернути о четвертій годинї. Сьнїг зарівнав був глубоку долину та прогалини, засипав оба озера, зарівнав скали, так що поміж величезними верхами утворила ся наче великанська та форемна кадь замерзла й біла, що аж осьлїпляло.

Вже три недїлї Ульріх не ходив на край пропасти, відки бачив село. Він схотїв зайти там перше нїж лїзти на згіря, що вели до Вільдштрубеля. Льоеш було тепер також під сьнїгом і домів його, загорнених у се біле покривало, не можна було розпізнати. Опісля звертаючи на право Ульріх дійшов до лємернського ледівця. Він ішов великим кроком гірняка, постукуючи по замерзлім, як камінь сьнїгу своєю закованою палицею. І своїм проникливим оком він шукав чорного рухомого пункту далеко на сїй безмежній рівнинї.

Коли він дійшов до краю ледівця, задержав ся, запитуючи себе, чи старий пішов доброю дорогою; опісля зачав знов іти вздовш моренів прискореним і трохи неспокійним кроком.

День клонив ся до заходу; сьнїги порожевіли; сухий і зимний вітер дув раптовно по їх хрустальнїй поверхнї. Ульріх гукнув острим і протяглим голосом. Голос пішов у сю мертву тишину, де дрімали гори, побіг в даль по нерухомих та глубоких хвилях замерзлої піни, як крик птаха по хвилях моря; опісля затих і нїчо йому не відповіло.

Ульріх зачав знов іти. Сонце закотило ся було поза хребти, що ще червонїли від рефлексу на небі, але глубина долини стала вже сїра. І молодий чоловік зачав нараз бояти ся. Йому здавало ся, що тишина, холод, самота, зимова смерть сих гір вступила в нього, задержували й морозили йому кров, обезсилювали члени та робили з нього нерухому і замерзлу істоту. І він зачав бігцем тїкати до дому. Старий, думав він, вернув певно підчас його неприсутности. Пішов мабуть иньшою дорогою. Тепер він сидить перед огнем а в ногах у нього убита серна.

Він скоро побачив коршму, але не видно було диму. Ульріх підбіг скорійше і відчинив двері. Сам скочив, щоб з ним звитатись, але Ґаспар Гарі не вернув.

Наляканий Кунсі зачав розглядатись довкола себе, якби сподївав ся знайти свого товариша десь в кутку. Опісля розложив огонь, зварив юшку, надїючись все, що старенький верне.

Від часу до часу він виходив поглянути, чи де його не видно. Вже була запала зовсїм ніч — сїра, як звичайно в горах, блїда, трохи синява, котру осьвітляв на краю овида новий місяць, жовтий та тоненький, що вже мав незабавом сховати ся за гори. Опісля хлопець вернув, сїв і зачав собі гріти ноги й руки і роздумувати про те, що таке могло статись.

Ґаспар міг був зломити собі ногу, впасти в провалє, зробити фалшивий крок і скрутити собі вязи. І він лежить тепер в сьнїгу закостенїлий від зимна, в розпуцї гине і мабуть з цїлої сили взиває ратунку серед нічної тишини.

Але де? Гори такі великі, такі стрімкі, такі довкола небезпечні, особливо в сїй порі року, що треба би мати десять або й двайцять провідників та йти вісїм днїв і ночей, щоб відшукати чоловіка у сїм безмежнім просторі.

Ульріх Кунсі рішив одначе піти з Самом, на коли Ґаспар Гарі не верне межи дванайцятою і першою годиною по півночи.

І він зачав збирати ся.

Вложив в торбу поживи на два дни, взяв свої сталеві гаки, обкрутив довкола пояса довгий, тонкий і міцний мотуз, оглянув свою ковану палицю і топорець, що служить до вирубуваня ступінїв в ледї. Потім ждав. Огонь в печи горів, великий пес сопів перед полумінем; годинник у двревляній звінкій скринцї чикав правильно, як битє серця. Ульріх ждав настороживши уха на віддалені звуки, та здрігаючись, коли легкий вітер потягав по даху і стїнах.

Вдарила північ; він задріжав. Потім почувши дрож та страх він приставив до огню воду, щоб заварити собі кави і випити її горячу перед відходом.

Коли годинник вдарив першу, він встав, збудив Сама, відчинив двері і пішов в напрямі до Вільштрубеля. Пять годину він все йшов в гору, вдрапував ся на скали при помочи своїх гаків, рубав лїд, посуваючись все наперед та підтягаючи деколи на мотузку пса, що через велику стрімкість дороги лишав ся трохи позаду. Було коло шестої години, коли він дійшов до одного з тих верхів де старий Ґаспар ходив часто за сернами.

І він став чекати дня.

Небо поблїдло над єго головою; і нараз дивне сьвїтло, що не знати відки взялось осьвітило раптовно безміриий океан гір, що тягнув ся на сто миль довкола нього. Здавало ся, що се чудне сьвітло виходило таки зі сьнїгу і розсївало ся по просторі. Поволи віддалені верхи, ті що найвисші ставали делїкатно рожеві, як барва тїла, і з поза тяжких великанських берненських Альп виступило червоне сонце.

Ульріх Кунсі пустив ся дальше в дорогу. Він ішов як мисливий, згорблений, все розшукуючи сьлїдів та приговорюючи до пса: „Шукай, старий, шукай“.

Він сходив тепер з гори і шукав оком у пропастях, накликуючи деколи протяглим голосом, що конав скоро у нїмім просторі. Він отже прикладав ухо до землї і надслухував; йому здавало ся, що розпізнає якийсь голос, отже біг і накликував знов, а не почувши нїчого більше сїдав обезсилений, з розпукою. Коло полудня він посьнїдав, дав їсти Самови, що був так само утомлений, як і він. Опісля розпочав на ново пошукуваня.

Як настав вечер, він ішов ще, пробігши пятьдесять кільометрів горами. Він був за далеко від хати, щоб вертати туди і занадто утомлений щоб тягти ся ще дальше, тож вигребав яму в сьнїгу, залїз в неї разом з псом і прикрив ся плахтою, що був взяв з собою. І вони лягли побіч себе, чоловік і звіря, гріючись оден до одного і одначе померзли були аж до костей.

Ульріх не спав зовсїм. В голові його снували ся привиди, а члени задеревіли від морозу.

Коли він встав, починало днїти. Його ноги стали з зимна як зелїзні дручки, на духу ослаб він так що готов був закричати зі страху, а серце так било ся, що він трохи не падав зі зворушеня, коли йому здавало ся, що чує якийсь голос.

Нараз Ульріх подумав, що він може також умерти зі зимна в сїй пустини, і страх перед тою смертею піддержував його енерґію, будив силу.

Він сходив тепер в сторону коршми, падав і вставав, а здалека за ним йшов Сам штигулькаючи на трех лабах.

До Шваренбаху дійшли ледви на четверту годину пополудни. Хата була пуста. Молодий чоловік розложив огонь, попоїв і заснув, затуманїлий до того степеня, що вже про нїчого більше не думав.

Він довго спав, дуже довго непоборимим сном. Але нараз почув ся голос, хтось крикнув його імя: „Ульріх“, і се вирвало його з остовпіня — він встав. Чи йому снило ся? Чи се був той дивний клик, що трафляєть ся в снах неспокійних душ? Нї, він його ще чує, сей дріжачий крик, що увійшов в його ухо і розійшов ся по цїлім тїлї аж по кінцї його нервових пальців. Дїйсно, хтось кричав, хтось кликав: „Ульріх“. Хтось тут був, близько коло хати. Він не міг у сїм сумнївати ся. Він відчинив отже двері і гукнув на цїле горло: Чи се ти, „Ґаспар!“

Нїхто не відповів, анї звуку, анї шопоту, анї стону, нїчого. Була нїч. Сьнїг білїв.

Зірвав ся морозний вітер, такий, що крушить камінє і не лишиє нїчого живого на сих пустих верховинах. Він дув сильними подувами, що сушили і нївечили далеко більше нїж огненний вітер пустинї.

Ульріх крикнув знов: „Ґаспар! — Ґаспар! — Ґаспар!“ і став вичікувати. Гори мовчали! І його обхопив страх сильно, аж до костей. Одним скоком вернув ся він до коршми, зачинив двері, засунув засув; опісля впав дріжачи на крісло, певний, що товариш кликав його в тій хвили, коли віддавав духа.

Сього він був так певний, як того що жиє та що їсть хлїб. Старий Ґаспар Гарі конав два дни і три ночи, десь у якійсь дїрі, у якійсь глибокій, непорочно білій прогалинї, якої білина далеко страшнїйша нїж підземна темнота. Він конав два дни і три ночи і в сїй хвили якраз умер думаючи про свого товариша. І його душа що йно визволена носилась коло коршми де спав Ульріх і кликала його сею дивною і страшною силою, якою можуть душі померших, навіщати живих. Його душа взивала без голосу до обезсиленої душі сонного Ульріха; вона посилала своє останнє пращанє, чи може докір, або й проклятє сьому чоловікови, що за мало за ним пошукував.

І Ульріх відчував сю душу тут, зовсїм близько за стїною, за дверми, які він знов тепер запер.

Вона блукала, як нічний птах, що доторкаєть ся своїм пірєм до осьвітленого вікна — і молодий хлопець трохи не верещав зі страху. Він хотїв утїкати, та не відважав ся навіть вийти; не відважав ся і не відважить ся на те від тепер зовсїм; мара буде тут усе, день і ніч, коло коршми, бо тїла старого провідника не віднайдено і не зложено в посьвяченій земли на цвентари.

Коли настав день Кунсі упевнив ся трохи, що й сонце ще знов ясно засьвітить. Він взяв ся лагодити собі обід, зварив юшку для пса, опісля сїв непорушно на крісло зі стисненим серцем, думаючи про старого, що лежав десь в сьнїгу.

Потім, коли знов ніч залягла на горах, його взяв новий страх. Він став ходити з кута в кут великими кроками по чорній кухни, що була осьвітлена тільки поломінєм одної сьвічки, і надслухував, надслухував, чи страшний крик, як тамтої ночи, не залунає знов з надвору та не перерве понурої тишини. І він почував себе бідняка, самітним, так самітним, як ще нїколи не був нїякий чоловік! Він був сам у сїй безмежній сьнїговій пустини, сам на два тисячі метрів понад замешкалою землею, понад людськими домами, понад рухливим, кіпучим та голосним житєм, сам під ледяним небом! Його брала шалена охота спасти ся звідти куди небудь і якнебудь, дістатись до Льоеш кидаючись в пропасть; але він не важив ся навіть відчинити дверей, певний, що тамтой мерлець, зайде йому дорогу, щоб також не лишитись самим на горах.

Коло півночи він обезсилений ходженєм, змучений трівогою і страхом, присїв вкінци на кріслї, бо бояв ся свого ліжка, як проклятого місця.

І нараз прошиб його уха так як поперед нього вечера переразливий крик, так що Ульріх аж протягнув руки, аби відтрутити мару, і упав на взнак разом з кріслом.

Сам, прокинувшись від стуку, став гавкати так, як гавкають пси зі страху, і ходив кругом хати та шукав, відки йшло небезпеченьство. Дійшовши до дверей став їх обнюхувати в долинї, сопіти і форкати сильно і варчати наїживши шерсть і випрямивши хвіст.

Кунсі переражений встав і тримаючи крісло за ногу кричав: „Не входи, не входи, а то я тебе убю“. І пес подражнений тою погрозою уїдав завзято на невидимого ворога, що визвав крик його пана.

Сам поволи утихомирив ся і протягнув ся знов перед огнищем, але лежав неспокійно з піднесеною головою, з блискучими очима, воркочучи під носом.

Ульріх також опритомнїв, але що почув себе ослабленим через перестрах, виняв з шафи фляшку горілки і поволи випив з неї кілька чарок. Його думки отяжіли, відвага скріпила ся, а по жилах перебіг огонь.

На другий день він нїчого не їв, обмеживши ся питєм алькоголю. І кілька дальших днїв він жив так, пяний, як скотина. Коли тільки прийшов йому на гадку Ґаспар Гарі, він зачинав знов пити і пив аж доки не упав пяний на землю. І лежав так лицем до землї мертвецьки пяний, з обезсиленими членами та хропів. Але скоро тільки перетравив він той пекучий плин, що його затуманював, так знов вічно те саме кликанє „Ульріх!“ будило його, наче куля, пробиваючи череп, і він вставав, хитаючись ще, протягаючи руки, щоб не упасти і прикликаючи Сама на поміч. І пес, що також здавав ся несамовтим, як і його пан, дер ся до дверей, драпав їх пазурами, гриз своїми довгими білими зубами, а тимчасом хлопець задерши голову в гору ковтав на цїле горло, наче сьвіжу воду після довгого ходу, горівку, що зараз таки присипляла на ново його думки і сьвідомість та заспокоювала дикий страх.

За три недїлї він зужив усей запас алькоголю. Але се безнастанне опянїнє тільки присипляло той перестрах, що повертав що раз грізнїйшим, від коли не стало чим його лагодити. Дур опанував його голову, і зростаючи що раз більше за цїлий місяць опянїня та повну самоту, наче сверлик вверчував ся в його мозок. Він ходив по своїм помешканю, як зьвір у клїтцї, надслухуючи коло дверей чи тамтой ще там, та передираючи ся з ним через стїну. А коли поборений утомою засипляв, чув знов той голос, і зривав ся на рівні ноги.

Вкінци одної ночи, як бояус доведений до крайности, він підійшов до дверей і відчинив їх, щоб побачити того, хто його кликав та примусити його замовчати.

Зимне повітрє вдарило йому в лице і перевіяло аж до костей. Він зачинив двері і засунув засувку, не завваживши, що Сам висунув ся був на двір. Опісля дріжучи докинув дров до огню і сїв перед ним, щоб загріти ся; але нараз здрігнув ся: хтось драпав по стїнї плачучи.

Він виходячи з притомности, крикнув: „Йди геть“. Йому вїдповіла скарга, довга та жалїсна.

З перестраху стратив він і ту решту сьвідомости, що мав. Він повтаряв „Йди геть“, і розглядав ся довкола, щоб найти який куток, аби сховатись. Вкінцї Ульріх вхопив ся дубового креденсу, повного начиня і ріжних припасів і рушивши його з надлюдською силою, посунув до дверей, щоб їх забарикадувати. Опісля поскидавши на купу усї иньші меблї, матераци, сїнники, стільцї, заложив ними вікно, наче мав неприятель напасти.

Але той з надвору стогнав тепер голосно і понуро, а молодий чоловік відповідав йому такимже самим стогнанєм.

І так ішли днї й ночи і анї оден анї другий не переставали кричати. Оден ходив безнастанно довкола дому і драпав стїни так сильно, наче хотїв їх завалити; другий знов в серединї згорбившись і притуливши ухо до стїни, слїдив за всїми рухами тамтого і на його кликанє відповідав страшним криком.

Одного вечера Ульріх не учув вже нїчого і сїв так сильно зломаний утомою, що зараз так і заснув.

Він прокинув ся без нїяких гадок, наче підчас того тяжкого сну його голова зовсїм випорожнила ся. Був лише голодний і їв.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Зима скінчила ся. Прохід з Жемі став знов можливий, і родина Гавзер вибрала ся в дорогу з поворотом до своєї коршми.

Коли вийшли на височину, жінки їдучи на мулах говорили про обох мущин, що їх мали незадовго побачити. Вони дивувались, що оден з них не зійшов кілька днїв скорше, відколи дорога стала можлива, щоб сповістити про своє довге зимівлє.

В кінци побачили коршму ще покриту і присипану снїгом. Двері і вікна були заперті, трохи диму виходило дахом і се заспокоїло батька Гавзера. Але наближаючись він спостеріг великий звірячий скелєт, що лежав на бік та був порозриваний вірлами.

Всї стали до нього приглядатись. „Се мабуть Сам“, сказала мати. І вона закликала „Гей, Ґаспаре“. Із середини відповів їй острий крик, наче звірячий. Батько Гавзер повторив: „Гей, Ґаспаре“. І знов відповів такий сам крик, як перший.

Всї три мущини, батько і два сини попробували відчинити двері. Двері не подались. Вони взяли з порожної клунї довгий дручок замість тарана і били ним з цїлої сили. Дерево тріснуло, подалось, дошки розлетїлись на кусники; потім великий гук залунав в хатї і вони побачили за переверненим креденсом чоловіка, що стояв там з волосєм аж по плечі, з бородою, що спадала на груди, з блискучими очима одїтого в лахмани.

Вони не спізнали його зовсїм, аж Люіза Гавзер закликала: „Се Ульріх, мамо“. І мати признала, що се Ульріх, не вважаючи на те, що його волосє стало біле.

Він дав їм увійти, дав себе порушити, але не відповідав зовсїм на питаня, які йому задавали; треба було завести його до Льоеш, де лїкарі справдили, що він збожеволїв.

І нїхто нїколи не довідав ся, що стало ся з його товаришом.

Молода Гавзерівна мало не умерла була сего лїта з довгої і тяжкої хороби, яку пояснювали гірським холодом.




Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2019 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1948 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.