Гетьман Петро Сагайдачний/XIII
| ◀ XII. Запорожці в Кафі | Гетьман Петро Сагайдачний XIII. Знову на морі |
XIV. Турецька ґалера. Синоп ▶ |
|
Зруйнувавши Кафу, визволивши невільників та набравши силу всякої здобичі, козаки знову випливли в море. Визволених невільників та здобич вони забрали на турецькі ґалери. Без жалю дивилося козацтво на руїни ще вчора такої пишної Кафи. Багато сліз невільницьких у їй лилося, багато муки зазнали в їй люде, то і вважали козаки, що покарано її по заслузі. Тепер вони згадували та оповідали всякі пригоди, які кому траплялися тієї страшної ночі.
Прокинулася вранці і татарочка і почала плакати та щось белькотати, показуючи кудись рученятами. Мабуть хотіла до матері. Олексій Попович з усії сили тішив її: і „сороку-ворону“ робив, і „ладки-ладусі“, і „плещу-плещу хлібчик“, — та не пособлялося — дитинка все плакала. І инші козаки тішили татарочку: той грав на губах, той щось триндикав, той величезними пальцями робив „козу-дерезу“ і кричав „мекеке!“ Вусатий Карпо зробив із якихсь клаптиків ляльку. Навіть старий Небаба став рачки і загавкав по собачому і таки розважив дитину — засміялася. Козаки страшенно зраділи і заходилися ставати рачки та гавкати, нявчати, мукати…Сагайдачний сидів і дивився на море і всякі думки снувалися йому в голові. Думалося йому, що ось Кафу вже зруйновано, а тепер надходить черга Синопові. Не раз уже козаки плюндрували його, та й знову дадуть доброго чосу. Добре було б і Цареград мушкетним димом окурити, завдати страху султанові турецькому; та й до города Козлова навідатись і до щенту зруйнувати його, бо тяжкого лиха дознавали в йому невільники. А тоді вже й на відпочинок додому, на тихі води, на ясні зорі, у край веселий…
Але цього мало здавалося Сагайдачному. Йому хотілося зробити Чорне море — козацьким морем, осісти в Криму, винищивши в йому зовсім татар та турків, збудувати фортецю на високому Чатирдазі і звідти гукнути за море до султана: „Сидіть, турки, тихо!“
Побував думками Сагайдачний і на веселій Україні, і в панській Польщі, і в похмурій Московщині, і в рідному Самборі…
Подивився Сагайдачний на козаків, як вони весело бавилися з татарочкою і звелів привернути чайку до великої ґалери, що пливла недалеко, везучи визволених невільників.
Сагайдачний зійшов на ґалеру. За ним пішли Мазепа та Небаба. І татарочка простягала рученята до ґалери.
— Глянь, і вона за батьком!
— Понесіть її: нехай і вона подивиться!
Олексій Попович узяв дитину на руки і обережно поніс на ґалеру.
На ґалері повно було визволених невільників. Вони були здебільшого страшно худі, змучені тяжкою неволею, з ранами од кайданів. Своє невільницьке рам'я вони геть поскидали, а повдягали пишне вбрання, що поздирали з своїх панів. Через те й було воно в багатьох пороздиране та закрівавлене. На ґалері чути було гомінку і польську, і московську, але переважно вкраїнську. Невільники — хто спав міцно, ніби хотів виспатися за недоспані в неволі ночі, хто їв, хто оповідав товариству про свою неволю, про домівку, про рідних, що зосталися дома, як його забрано в неволю, а тепер може вже й на світі їх немає. Всі браталися, бо всіх порівняла неволя та червона таволга. Старий дід, стоячи навколішках, бив поклони. Молодий худий чоловік з довгим русявим волоссям, без сорочки, але в пишному турецькому вбранні, сидів, зіпершися щокою на руку і що-сили виспівував:
Какъ по-о мо-орю! какъ по-о мо-орю!
Какъ по морю, морю си-инему!
Та найдужче вразила Сагайдачного жінка в дорогому турецькому вбранні; вона сиділа, повернувшися обличчям до моря і гірко плакала.
Сагайдачного те і вразило, що вона плакала, бо опріче неї всі, здавалося, раділи. Він подумав, що то бранка-татарка чи туркеня і підійшов до неї. Жінка не повернула голови. Плечі в неї здрігалися з плачу і Сагайдачний почув, як вона промовила: „Мати Божья!“
Сагайдачний зрозумів, що то не мусульманка і спитав:
— Молодице, чого ти плачеш?
Вона не озвалася і заплакала ще дужче. Татарочка з криком кинулася до неї: бідна дитинка згадала мабуть свою маму і плачучи припала молодиці до колін.
Молодиця озирнулася, глянула на всіх заплаканими очима і, пригорнувши до себе дівчинку, ще дужче заплакала.Забреніли сльози на очіх і в похмурого Небаби, і в Олексія Поповича, і в Мазепи, і в Сагайдачного.
Молодиця плакала з тяжкого горя. Вона була з московських людей і перед кількома роками пішла заміж за донського козака, та не прожила з ним і місяця, бо наскочила Орда і їх обох забрано в бран. Її продано в Кафу, а його в Синоп. Хоч як вона просилася й змагалася, та мусила таки стати жінкою своєму хазяїнові-татаринові. Через якийсь час породила вона хлопчика, і був він їй єдиною втіхою в неволі. Учора вранці долинула до неї з берега рідна пісня. Глянула вона до моря, а то невільники йдуть берегом, і виспівуючи, або краще сказати, вистогнуючи пісню, тягнуть кодолою важку судину; а поміж тими невільниками пізнала вона й свого чоловіка… А вночі напали на Кафу козаки… Кафа запалала… Всюди галас, стогін, різанина. Козаки набігли і в той будинок, де жила молодиця. Вона, вхопивши сина, кинулася їм назустріч, благаючи не займати дитину. Козаки їй нічого лихого не зробили, і разом з иншими невільниками пішла вона на беріг до ґалер. Там вона побачила свого чоловіка і кинулася до його, забувши, що в неї на руках не його дитина… Чоловік пізнав її і кинувся до неї, а тоді враз вихопив у неї з рук дитину, крикнув: „А, злой татарченокъ!“ і розбив дитині головоньку об каміння.
Отого й плакала так нерозважно нещаслива мати…
А чоловік її ото співав „Какъ по морю“…
Увечері козаків спіткало лихо: заслабла татарочка. Вона вся горіла, кидалася по постелі, що козаки намостили їй з своєї одежі і раз-у-раз хотіла пити. Козаки рішили, що то дитину з'урочено: або та молодиця з'урочила, що над нею плакала, або ще хто з невільників. Що ж тепер робити, як дитину рятувати?
Хома чув колись, що од уроків треба застромити голку в шапку і зараз же застромив у свою шапку циганську голку.
Та йому сказано:
— Ото дурний! Треба було попереду стромляти голку, а не тоді, як уже з'урочено. Та й що б то воно помоглося дитині, як ти застромив голку в свою шапку?
Довго панькалися коло татарочки, поки море заколихало її, і вона заснула.
Козаки поводилися тихо-тихо. Олексій Попович звелів навіть пороззуватися, щоб не стукати чоботищами і лягати спати, хоч де-кому й не хотілося, бо повисиплялися вдень. А він казав:
— Спіть, спіть, — сон на сон не вадить.
Сам він ліг біля дитини, щоб почути зараз, як вона заплаче вночі, та, стомившися за минулу ніч і за день, так міцно заснув, що навряд чи почув би дитячий плач. А старому Небабі не спалося. Він кільки разів за ніч навідувався до дитини та дослухався, як вона дихає.