Гетьман Петро Сагайдачний/XII
◀ XI. У Кафі | Гетьман Петро Сагайдачний XII. Запорожці в Кафі |
XIII. Знову на морі ▶ |
|
Ніч. Небо, густо цвяховане зорями, спускалося над морем. Тихо, тихо було всюди. Сон обгорнув усе: і Кафу, і гори, і навіть море, що ледві-ледві, мов крізь сон, плескалося в сонні береги.
Не спали тільки козаки. Ще завидна, як Сагайдачний, Небаба, та Олексій Попович припливли з Кафи, козацтво почало готуватися до бою: оглядали зброю, набірали набоїв, губки та натертого порохом прядіва. Сагайдачний визначив, хто що має робити; а як ніч оповила землю, чайки лавами тихо попливли до Кафи.
Половина чайок під приводом Небаби та инших курінних отаманів стала на морі, щоб оддалік пильнувати турецьких кораблів, що стояли в пристані, а останні чайки, під приводом Сагайдачного, пристали до берега трохи ліворуч од Кафи і сховалися за горою.
Тихо-тихо повилазило козацтво з чайок, покинувши в їх на варті кілька молодчих козаків. Тихо йшли козаки берегом; часом тільки камінці зашарудять у їх під ногами, та й те мало було чути за плескотом морських хвиль, що розбивалися об берегове каміння.
К півночі козаки дійшли до гори, що знімалася праворуч од Кафи; унизу темніли міські мури, похмурі башти та тонкі минарети. Дмухнув вітрець, і на горі зашуміли дерева. Півні заспівали в Кафі…
Хтось брязнув шаблею.
— Якій там біс бряжчить? — сказав хтось тихо, але згрізна.
Ніхто не озвався. Десь на міських мурах крикнув пугач.
— То гасло з городу від наших, — пошепки сказав Олексій Попович.
— Гляньте, гляньте, хлопці! тож вона летить! — так саме пошепки сказав хтось.
— Хто летить? Де?
— Он під небом летить… Біла бранка…— Та, що в морі втопилася?
— Еге…
Козаки глянули на небо. В темно-синій височині пливла довгаста, біла, прозора хмарка. Козакам справді здавалося, ніби то людина, загорнена в білу намітку і згадався переказ про білу бранку, що втопилася в морі з нудьги за Вкраїною і потім пролітала над Кафою що-разу, як їй погрожувало лихо.
— На Вкраїну лине, бідна…
— На тихі води, на ясні зорі…
Сагайдачний звелів курінному отаманові Дженджелієві зібрати своїх козаків і обступити ними всі міські мури, а як почують гасло — пугач закричить — тоді підпалити оселі та стоги сіна, що стояли по цей бік мурів. Це на те, щоб перелякати людей у Кафі та й щоб пожежа світила козакам до роботи. А сам Сагайдачний повів військо далі, до міської брами. Олексій Попович показував дорогу, бо знав і Кафу, і її околиці.
Ось уже дійшли й до брами… Навкруги тихо, тихо…
Крикнув пугач… За брамою занявкала кішка і брама прочинилася. У брамі стояв чоловік у турецькому вбранні з лихтарем у руці.
— Івашко-потурнак! — стиха скрикнув Олексій Попович.
— Я, Олексієчку! Вартових я напоїв — покотом лежать усі…
В цю мить за мурами відразу в кількох місцях почалася пожежа. Почервоніли високі минарети, кипариси, тополі… Здавалося, що вночі сходить сонце.
— До зброї, діти! до зброї! — гукнув Сагайдачний.Брама відчинилася і в неї сунули козаки.
Позапалювавши понав'язуване на ратища, вмочене в смолу, прядіво, козаки, вигукуючи, побігли вулицями, запалюючи все, що могло горіти.
Кафа взялася вогнем. Знявся великий вітер і полум'я страшно гоготіло. Люде, попрокидавшися, несамовито кричали; ревла поперелякувана худоба; визволені невільники, радісно вигукуючи, розбивали камінням свої кайдани… Але над усим галасом панував крик: „Алла! Алла!“ То кричали до Бога турки й татари, побачивши страшних запорожців.
Незабаром по вулицях уже лежали трупи, а над ними тужили жінки; та козаки жінок не займали.
Рятуючись од козаків, татари й турки стрибали вниз з високих міських мурів; кому пощастило не покалічитися, впавши, ті кидалися в море, щоб допливти до якогось корабля, або тікали в гаї та в гори.
На той майдан, де торговано невільниками, почали козаки зносити всяке добро: крам із крамниць, мішки з золотими та з срібними грішми, дорогу зброю, одежу, кінську збрую.
Чудові тополі та кипариси займалися і згоряли як свічки. Зграї переляканого птаства вилися над пожежею і падали в полум'я. Все було червоне від проміття: і будівлі, і міські мури, і обличча в людей, і здавалося, що горить усе.
— Бий об каміння младенців їх! — кричав Олексій Попович. Він десь уже добре випив і точучися вийшов на майдан. — Бий об каміння младенців їх! Бий! Ріж!
У цю мить маленька кучерявенька татарочка босенька вибігла на майдан, голосно плачучи. Олексій Попович побачив татарочку.— Чого ти плачеш, дівчинко? — ласкаво спитав він татарочку.
Дівчинка, побачивши чужу людину, ще дужче заплакала.
— Та не бійся, дівчинко! — ласкаво вмовляв Олексій Попович. — От бісове! яке ж гарненьке! Ну, йди ж до мене, не бійся!..
І він узяв дівчинку на руки і гладив їй кучеряве волоссячко. Потім витяг з кишені медяник, що взяв десь тут же в крамниці і почав його пхати дівчинці в руки.
— На́ медяничка, їж, — він солодкий! А де ж твоя мама? — допитувався він у дівчинки, забувши, що вона його не розуміє.
Звідусіль сходилися на майдан козаки, несучи всяку здобич, і хоч яке страхіття було навкруги, та вони не могли вдержатися, щоб не сміятися, дивлючися на Олексія Поповича з дівчинкою.
— Поповичу, де це ти дитинку взяв? — питали одні.
— Не знаєте? Та це ж його дитина. Це ще як він у неволі тут був, так придбав собі, — одказували їм товариші.
А тим часом почалася пожежа й на морі: Небаба запалив турецькі судна.
— Ого, вже Небаба запалив свою люльку! — гукали козаки.
— Добре старий справляється…
— Гей, хлопці, розступіться! Пустіть! — кричав хтось.
Козаки розступилися та аж не стямилися з дива: Хома, зігнувшися мало не до землі, тарабанив на плечі гармату.
— Та це Хома! Гляньте, хлопці, гармату несе!
— Матінко! Сам один гармату тарабанить!
— Ото Вернигора!Хома, задиханий, з натуги аж синій, обережно положив на землю свою здобич.
— Ото иродова, яка важка! — бубонів він, витираючи спітніле обличча.
— Де це ти її взяв? — допитувалися козаки, розглядаючи гармату.
— Та де ж? На башті! — одказав Хома.
— І нащо ж вона тобі здалася?
— Еге, вона мідяна. А батько-отаман бідкався, що в Січі немає мідяних гармат. Так я йому й приніс… Ну й важка ж иродова!.. аж плечі болять!..
А пожежа на морі все розгорялася на велику втіху козацтву.
— Добре горить Небабина люлька! — хвалили вони.
Коли це на майдан виїхав Сагайдачний з військовою старшиною. Всі вони їхали баскими кіньми в дорогій збруї. Коней тих забрано з кінниць у багатих турецьких башів.
— Спасибі, дітки! — гукнув Сагайдачний до козаків, — добре справилися!
— Спасибі й вам, батьку, що дали нам роботу! — відгукнулися козаки.
— Пам'ятатиме нас проклята Кафа!
— Годі вже їй козаками торгувати та собі на невільників повертати!.. Далися ми їй у знаки!..
Побачивши, що пожежа на морі занадто розгоряється, Сагайдачний сказав Мазепі:
— Пане писарю, біжи швидче на беріг та гукни Небабі, щоб не всі ґалери палив, бо невільників багато визволено, то щоб було чим їх у городи християнські довезти; та й треба чимсь оцю здобич довезти додому.
Мазепа торкнув коня і побіг до берега. А козаки все зносили на майдан здобич. А пожежа і в Кафі, й на морі розгорялася все дужче… Горіли пишні палаци, горіли мечети й минарети — огонь не милував нічого.
Зійшло сонце і замісць пишної Кафи побачило самі руїни… Олексій Попович стояв у своїй чайці, на руках у його спала татарочка. Він дивився на зруйновану Кафу, згадував, як він мучився в їй у неволі і з очей йому котилися сльози.