Гетьман Петро Сагайдачний/VII
| ◀ VI. Обрятувалися | Гетьман Петро Сагайдачний VII. Рушають у похід |
VIII. Одурили ▶ |
|
А в Січі тим часом готувалися до морського походу.
Не помилилися козаки, обравши Сагайдачного гетьманом на цей похід, бо навряд чи був на це хто здатніший за його. Петро Конашевич Сагайдачний народився в теперешній Галичині в містечку Самборі, в сем'ї православного шляхтича на ймення Конаша; а Сагайдачним прозвали його козаки вже згодом через те, що він опріче иншої зброї мав ще й сагайдак[1]. Учився Петро Сагайдачний в Острозі в школі князя Острозького. Розумний, освічений, до того ще розважливий і обачний, він дуже добре вмів давати порядок військові. Приставши до запорозького війська, він скоро вславився серед козаків і року 1605 уже водив козаків у морський похід. Тоді запорожці, під його приводом, зруйнували дуже міцну турецьку фортецю Варну.
Ото ж і тепер козаки вельми раділи, вибравши Сагайдачного кошовим, бо певні були, що під його приводом знову нароблють великої шкоди українським гнобителям татарам, а то й туркам.
Зовсім уже злагодившися, козаки хотіли ще помолиться, виїздючи в далеку небезпешну дорогу, але які саме молитви на той випадок потрібні, вони здебільшого не знали. „Господь його знає, що там піп вичитує, як у дорогу напутствує“, — казали вони: „про якогось там Пилипа Мурина та про царицю якусь Кандакію, а до чого ця цариця, — Господь його знає“. Попа в Січі не було, бо тоді ще не було й церкви, то й не було кому одправити козакам молебінь.
Ось уже все військо запорозьке посходилося на беріг до чайок, уже гребці посідали на свої місця, а останнє товариство купчилося ще то коло своїх корогов, то коло чайок. Коли це на гетьманській чайці з'явився з книгою в руках колишній київський бурсак і великий пройдисвіт, пирятинський попович Олексій. Тепер він був без шапки. Його гультяйська голова, завсігди завзято задерта вгору, тепер була похилена над книгою. Південний теплий вітрець маяв його чорним чубом та військовими короговками… Беріг захряс та зацвів козаками. Олексій Попович звів очі на гетьманську корогву і перехрестився. І враз усе козацтво познімало шапки.
— Олексій Попович святе письмо читає! Слухайте, браття! — прогуло поміж козаками.
„Ангелъ же Господень рече къ Филиппу: возстани и иди на полудне, на путь сходящій отъ Іерусалима въ Газу — и той бѣ пустъ“…
Голосно лунало по воді і скрізь по берегу вимовне поважне читання. Козаки слухали вельми уважно. Вони слухали не поповича Олексія, того, часто п'яного, гульвісу, задираку й пройдисвіта, що не давав нікому спуску; а слухали вони святе письмо. Обличча у козаків були поважні, а вітрець маяв чубами на похилених головах.
Олексій Попович вичитував усе голосніше та голосніше, замісць ѣ вимовляючи і та і взагалі церковно-слав'янські слова він вимовляв по вкраїнському, як тоді звичайно читано. І таке читання надто до вподоби було козакам, воно дуже торкало за серце. Під читання святого письма козакам згадувалася і рідна оселя, і мати старенька, як вона плакала, виряжаючи сина, і дівчина, як вона прощалася з козаком, а сльози бігли по зблідлому видочку… Багато чого згадувалося…
Олексій Попович дочитав, і козацтво заворушилося. Коли це з другого берега почулося:
— Пугу! пугу! Козак з Лугу!
Козаки зараз же пізнали товариша.
— Та то ж Карпо!
— А Карпо! А хтож ж то ще з ним? Аж троє!
Зараз же четверо козаків скочили у великий рибальський човен, ударили веслами, і човен полетів до того берега. Незабаром Карпо з товаришами були вже в Січі.
— Здоров, Карпе-братіку! — почулося звідусіль. Почалися привітання, роспитування.
— Де ж са̀ме ти був? Що чув? Що бачив? Що виробляють пани та ксьондзи?
— Та що ж? Ксьондзи хлопцями їздють.
— Як то хлопцями їздють?
— Та так, як кіньми. Оце ж я вам коней панських привів — ксьондза Загайла на собі возили. Оце Грицько, це Юхим, а це друкарь Хведір Безрідний — козаками тепер будуть…
У цю мить на шанцях грімнула гармата і білий димок із неї понесло туди, на Вкраїну… Другий білий димок знявся — то грімнуто з другої гармати. І той димочок полетів на Вкраїну… Далі знявся третій димок — грімнула третя гармата…
Козаки познімали шапки і перехрестилися. Обличча стали поважні.
Як бджола, кожна летить до свого уліка, так сипнули козаки до своєї курінної корогви, до своєї чайки; а там уже молоді гребці сиділи на своїх місцях і спитували, чи добре повертаються весла.
— А що ж хлопці робитимуть? — питали козаки в Карпа, показуючи на його молодих товаришів, що стояли, мов остовпілі, бо це ж уперше їм довелося таке диво побачити: як вирушали в похід козаки-січовики.
— Хлопці зо мною поїдуть, — одказав Карпо.
— Та в їх же нічого немає.
— Добудуть на морі та за морем. Ще й які жупани собі добудуть! Хлопці, гайда до човна!
Зашумував старий Дніпро, бо кільки сот весел збурили його блакитну воду. Ішло в похід більш як півсотні чайок, а на кожній було по п'ятдесят козаків, опріче гребців. Знявся страшенний галас, гребці счіплювалися веслами, стирники щось гукали…
Козаки сідали в чайках, кому як зручніше. З берега махали шапками ті козаки, що зоставалися вартувати Січ, пасти військові табуни, ловити та сушити рибу…
— Братіки, доглядайте мого Лисуна!
— І мого Стригунця, братіки, доглядайте! — гукали козаки з чайок, піклуючись про своїх улюблених коней. То були мов передсмертні накази, бо хто-й-зна, кому судилося вернутися…
Незабаром Січі не стало видко. Передові чайки були вже далеко, так наче з усії сили поспішалися в далеку невідому путь. Тихо було на чайках. Не чуть було ні жартів, ні веселих пісень. Мудре діло повинні були козаки зробити: треба було так обережно викрастися в море, щоб вороги й не зогледілися, як козаки нападуть на їх.
——————
- ↑ Сагайдак — це лук з стрілами та з піхвами, в які це все вкладалося.