Галина/Епільоґ
| ◀ Частина IV. Знову разом | Галина Епільоґ |
|
На цей раз уже не „Авдиторія”, а міський театр тріщить від публіки.
І партер, і льожі, і балькон — усе наповнене вщерть.
На сцені почесна президія свята, а на чільному місці сидить Галина Сумна.
Побіч неї Роман, Ковдерський, Кришевський і інші вояки, повстанці.
Залунав ґонґ.
Тихо.
Ось підводиться представник уряду, міністр Пилипович, і голосно, виразно каже:
— Уряд Української Народньої Республіки, признаючи великі заслуги перед Батьківщиною шановної громадянки пані Галини Сумної, постановив: занести її імя до „Золотої книги визволення України”, крім того громадянку Сумну нагороджує найвищим орденом „Визволення”.
Гуде, реве саля. Вітає патріотку, хоч не знає про страшну посвяту Галини.
А генерал Давиченко, другий представник уряду, вже причеплює до Галининих грудей дорогу відзнаку.
Вітає Галину, вітає Романа.
— Дуже радий за вас, пане сотнику… віднині полковнику, — що маєте таку достойну дружину… Не кожному припадає щастя мати подругою таку патріотку й громадянку…
Міністр Пилипович записує до „Золотої книги” дальші ймення: полковник Роман Сумний, сотник Володимир Ковдерський, громадянин Петро Кришевський, Гнат Польовий і т. д. і т. д.
Генерал Давиченко причеплює хрестики.
Ось усіх нагороджено.
— Дозвольте й мені, як жовнірові, сказати просте слово, — звертається генерал до публіки.
Тиша, хоч маком сій.
— Трудами й кровю найкращих синів і доньок України повстала вона, наша дорога Батьківщина, до радісного, вільного життя, як рівний з рівними в родині народів світу. І ось тут ви бачите частину цих героїв нашої гордости… Слава їм!..
Гучні оклики „Слава” затрясли стінами театру.
Генерал казав далі:
— Були серед нас і Юди, тхорі, шакали, що задля своїх нікчемних, мерзенних користей продавали за „серебренники” святі ідеали. Ганьба вічна їм!..
— Ганьба! — реве саля.
— А мусимо згадати ще й тих, що не дочекалися цієї радісної хвилини: бачити свою Батьківщину вільною й незалежною… По їхніх кістках ми дійшли до волі… їхньою кровю окуплено свободу… Вічна память упалим у боротьбі за волю України!..
Генерал став „струнко”. За ним підвелася й уся публіка, і в театрі залунав урочистий сумний спів „Вічная память”.
Ось до рампи виступає Роман.
— Шановні громадяни! — починає він: — Всі ми знаємо, що череда через пастиря міцна… Хоч яке хоробре військо, а без доброго проводу не багато воно вдіє… І коли маємо ми нині свято перемоги, коли наша боротьба осягнула бажаного кінця, то це треба завдячувати й нашому проводові політичному й військовому. Ось тут ви маєте перед собою представників цього нашого державного проводу: пана міністра Пилиповича й командира 3 „Незломної” дивізії — „Нашого генерала”, як називали його в нас у дивізії — пана генерала Давиченка… Слава їм!
І знову голосне „Слава” загриміло в театрі.
Урочистості закінчено.
Починається концерт.
|
|
Скорий потяг летить у напрямі на Київ.
В куті другої кляси сидить військовий. Нервово поглядає часто на годинника; нетерпеливиться, коли потяг на хвилину пристає на стації.
Поспішає. Має пильну справу.
Роман.
Так і Галині казав, що мусить поїхати до Києва в важних службових справах.
Скривив душею.
Довго його мучила одна неясна думка й нарешті викришталізувалася:
— Живого чи мертвого мушу його знайти! Лише кровю можна змити образу. Хай зброя розсудить нас…
Почав слідити, шукати, довідуватися, розпитувати.
Сліди повели до Києва, до розвідочного відділу генерального штабу.
Ось Роман уже в Києві.
Генеральний штаб.
Нервово переглядає Роман папери, картки, списки.
Так… він…
Нема сумніву:„№ 768 — Любецький Іван, визначний комуніст, голова губвиконкому Х-щини, колишній сотник російської армії, — згинув у боях на кордоні України біля міста Валуєк, 28 вересня, 19… року”.
Зідхнув… задумався…
— Бог буде нам суддя…
Грудень 1933 р.
Коломия.