Галина
 |
_-_page_3.png)
Ч. 98. 2|8 1934. — 2000.
Моїй дорогій родині:
дружині Марусі
й синочкові Негварові —
гаряче присвячую
АВТОР.
Стор.
| ПРОЛЬОҐ | 5 | — 9. |
| 1. | Весілля на фронті |
5. |
| Частина I: | ВДОМА |
10 | — 37. |
| 2. | Твориться нове життя |
10. |
| 3. | „Сорочинський ярмарок” |
14. |
| 4. | Кубелечко |
21. |
| 5. | Перерваний обід |
26. |
| 6. | Хто живий, вставай |
32. |
| Частина II: | ВОЄННА ХУРТОВИНА |
38 | — 80. |
| 7. | Червона й біла навала |
38. |
| 8. | У шпиталі |
47. |
| 9. | Шакали |
56. |
| 10. | Спокуса |
65. |
| 11. | „А ми нашу славну Україну”… |
71. |
| Частина III: | А В ТОЙ ЧАС |
81 | — 108. |
| 12 | Осиротіле кубелечко |
81. |
| 13. | Лукаві друзі |
86. |
| 14. | Пастка |
95. |
| 15. | Жертва вечірня |
100. |
| Частина IV: | ЗНОВУ РАЗОМ |
109 | — 133. |
| 16. | Хмари |
109. |
| 17. | Катастрофа |
118. |
| 18. | Ранений звір |
124. |
| 19. | Воскресення |
128. |
| ЕПІЛЬОҐ | 134 | — 137. |
- КРАПЛИНИ. Збірка віршів. Каліш, 1921 р.
- НАШІ ЛИЦАРІ й МУЧЕНИКИ Збірка історичних нотаток ч. I, Каліш 1922 р.
- „ „ „ ч. II, „ 1923 р.
- ОСТАННЯ ЖЕРТВА. Пєса з доби визвольних змагань на 3 дії. В-во „Веселка”, Каліш 1923 р.
- ГОРЕ БАБІЯМ. Фарс-мозаїка на 3 дії зо співами й танцями. В-во „Русалка”, Львів, 1925 р.
- ЗІРКА. Оповідання для молоді на тлі визвольних змагань. В-во „Ока”, Коломия 1926 р.
- (і І. Филипчак). „КНЯГИНЯ РОМАНОВА”. Історична повість з XIII віку. В-во „Ока”, Коломия, 1927 р.
- ГАНЖА АНДИБЕР. Історична пєса на 3 дії В-во „Ока”, Коломия, 1928 р.
- МАРУСЯ ОРЛІВНА. БИЗЮКІВНА. ЛЕСЯ. Образки з Великої України. Накладом М. Бойчука в Коломиї, 1933.
- ГАЛИНА. Повість із часів визвольної боротьби. В-во „Ока” Коломия, 1934.
- ФАТУМ. Повість з 1917-1920 р. В-во „Ока”, 1934.
- ОРЛЕНЯ (Григор Орлик). Історична музична драма з XVIII сторіччя в 7 картинах: 1) Прольоґ, 2) Баль у Версалі, 3) Москалі, 4) Вдома в замку Дентевіль, 5) У хана, 6) Пастка, 7) Епільоґ. В-во „Ока”, Коломия, 1934.
„Самостійна Думка“ (ч. 7-8, липень-серпень 1933 р., Чернівці): „Зірка” — це імя дівчини-героїні з визвольних боїв проти москалів, що, як отаман повстанців, воює з денікинськими добровольцями, а потім у грудні 1918 помагає військам Директорії заняти Київ. В боях з денікинцями вбиває свого бувшого нареченого, що пристав до москалів. При здобуттю Київа заходить із зеленівцями ворожі ряди ззаду й прискорює здобуття столиці. В оповідання вплетена любов „Зірки” (Христини Тачківської) до отамана „Чорна Хмара” (Романа Лучка). Оповідання кінчиться святкуванням побіди й Святом 22 січня 1919 р., цим великим моментом у нашій історії.
Оповідання читається легенько і з зацікавленням; а через те, що зображає недавні часи наших визвольних змагань і перейняте любовю до свого рідного, — то припоручаємо його нашим читачам, головно молоді.
|
|
|
|
|
|
С. Лакуста.
Любимцем муз став він, та в людей він якось признання не знайшов. Дивно. Ріжні „Смерти командармів” та „Весілля затуманених радників” знаходять дорогу і до цілком байдужих щодо літератури людей, а про „Зірку”, якою тут трохи хочу занятися, ніхто і слівцем не згадав, і певно не згадає, бо книжка ця появилася ще 1926 р. А шкода. Одна з причин цього може і та, що „Зірка” появилася накладом видавництва „Ока” в Коломиї, — видавництва, яке чомусь вважається другорядним.
А в людей, на жаль, видавництво грає головну ролю, а самий твір так уже лиш другорядну. Але вернімся до теми. Адже „Зірка” оповідання, як це його скромно називає автор, а лучше повість на тлі подій з визвольної боротьби.
Повість „з визвольної боротьби” — це багато для мене значить. З подвійним інтересом, але і не меншим страхом, чи автор виконав добре своє завдання, бо не дуже довелося чувати про його імя, беруся за читання. З радістю по перших сторінках констатую, що автор заслугує на повну похвалу, тим більше, що ми такі бідні на книжки, які примушували б нас глядіти незахмареними очима на нашу будучність.
Христина Тачківська, ніжна донечка українського лікаря, котрий повнить службу на чорноморських пароплавах: „Руського Общества”. Скінчивши гімназію, вона виїжджає до Лозанни на медицину.
А було це в світову завірюху. В той час „Єдіная Нєдєлімая” вже здорово розколихалася, а потім сталося те, що мусіло статися: осталася з неї купа звалищ, а з тих звалищ почала підноситися українська держава. Та ці погідні дні швидко минули і на Україну знову насунулися темні хмари: Гетьман ясновельможний скумпанувався з північними наїзниками — і чужими почали почувати себе українці на рідній землі.
В цей час з дипльомом доктора повернулася наша знайома, Христя, до рідних. Та не довго побула там.
Не під силу було Україні терпіти на цей раз уже від так званої української влади, і тому почався новий зрив. Він же пробудив у Христі батьківську козацьку кров, і вона покинула все — і любий Крим, і рідню, і навіть своє імя.
Поспішила в повстанські ряди.
А там — це вже не та ніжна Христя, це вже грізний для ворогів, а хоробрий та улюблений отаман „Зірка” для повстанців.
Не моє діло передавати точний зміст повісти: мало ж останеться для читачів. Скажу лиш тільки: хоробрість Зірки підносить її все на вищі і відповідальніші місця, так що вкінці з отамана повстанців стає ґенерал-хорунжим регулярної української армії.
Можна б згадати, що тло цеї повісти творить „ді альте Ґешіхте”, котра у вмілій руці п. Зубенка остається дійсно „евіґ най”…
В автора добірна, багата, мельодійна мова, влучний діяльоґ, без зайвої балаканини та премудрого фільозофування. В однім місці лиш, здається, автор трохи надужив терпеливости читача: це пасаж, де автор описує подрібно, отже може занадто подрібно для ляїка бій з білопогонниками. Хоч, розуміється, і це має свою вартість. Зате певно не задоволитеся прочитати тільки один раз опис Чорного моря та побережжя міста Теодозії. Признаюся, що я давненько не стрічав в українській літературі такого вірного, а заразом прекрасного опису природи.
На мент, і Ви неначе бачите перед собою осліпляючий лиск аква маріне, а в глибині стайку кефальок або скумбрій, а там далі на крайнебі постигає пароход з Керчі до Теодозії, а з „Містка зідхань” доноситься до Вас тихенький шепіт. І любо Вам, і досада Вас бере, що цю нашу не свою землю топче… (чужий чобіт москаля).
Повість багата сензаційними положеннями, сильно приковує увагу читача, але і здорово грає по нервах. Та це молодіжі подобається, а нам робить це лиш добру прислугу, бо заохочує до читання поважніших книжок.
Тепер мимоволі насувається мені перед очі „Зірка” Богдана Лепкого. Це неначе двійниця „Зірки” Зубенка. Які симпатичні нам ці героїні, повні посвяти для Батьківщини, відважні аж до саможертви; як багато вище стоять вони від пересічного буденного світа, а оскільки ще більша віддаль між ними і молодіжжю нашої ближчої батьківщини — Буковини.
Дай Боже, щоб якнайбільше появилося таких зірок на українськім небі, а тоді будучність — наша, і не буде нас лиш сорок мільйонів нуль, як характеризує нас О. Бабій у Гуцульськім Куріні.
Гарячо поручаємо цю книжку, бо лиш влучні твори з наших визвольних змагань зроблять нашу молодь такою, якою вона повинна б бути”…
_-_page_145.png)
„Жіноча Доля“ (ч. 18, 1933 р.): „Іван Зубенко підібрав незвичайно щасливу тему до своїх оповідань: ролю жіноцтва в наших визвольних змаганнях. Автор оповідає в першій особі, через те й ціле оповідання робить вражіння безпосесердньо пережитого. Маруся Орлівна, Леся, ба навіть козачка Бизюківна — це наче живі постаті, що живуть і ділають на наших очах. На жаль, у нас небагато таких Марусь і Лесь.
— „Правда, — каже автор, — ми не збудували самостійної України, але ж чи багато в нас було й таких Лесь, які б надхнули своїх наречених, чоловіків, братів святою любовю до Батьківщини?” На оборону нашого жіноцтва скажемо шановному авторові: правда, не багато було в нас таких Лесь, але все ж таки вони були. Питаємо: хто й на чім мав виховувати в нас ті Лесі, коли вони щойно тепер починають входити до нашої літератури? В оповіданнях І. Зубенка багато цінного історичного матеріялу. Мова гарна, чисто літературна.
Ірина Вільде
„Книжка“ (ч. 6-10, липень-грудень 1923, Станиславів): „.....В Ост. жертві“ робить автор знимку денікинщини, що то в 1919 р., мов лява залила цілу Україну та безпощадно нищила всіх свідомих і кращих одиниць з боязни перед найменшим сепаратистичним укр. рухом..... Поодинокі дієві особи виведені й схарактеризовані досить влучно, акція досить жива, а тема цікава й підбадьорююча „Ост. жертва“ являється несогіршим збільшенням нашої драматичної літератури й поручається її головно для сільських аматорських кружків.
Н. С.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|