Вікіджерела:Проза сьогодні/5 грудня
|
Гіркий то сміх. (Львів, 1930) | ||
|
…
Ґенерал приглядався до вояків, ставав, щоби запитати, куди кожний з них ціляє, яка віддаль до цілі, провірював мірник. Вояки виучені відповідали зовсім добре. Вкінці сказав ґенерал: — От тільки такі вправи треба під цю пору робити з вояками. Це єдино доцільне. Пощо мені тих формальних парадних зворотів, маршів і таке инше. Вони на війні злишні. Вже наближувалися до лівого крила сотні. Борович був вже вдоволений, що перегляд вдався щасливо, коли нараз… В четвертій четі один рій лежав в рові, що був трохи позаду цілої сотні. Ґенерал мав цілу сотню по правій стороні, а цей один рій лежав в стрілецькім рові по його лівій руці. Він щасливо минув і цей рій і навіть не зауважив його. Та коли полковник Зайдлєр разом з Боровичем переходили коло цього роя, з рова дійшло до їх ушей здорове хропіння людини, що заснула твердим, здоровим сном. Борович сполотнів. Полковник Зайдлєр поглянув на роя і сказав: — Слухай! Дивися, ті люди сплять. Борович став ні в цих ні в тих. Четар забув побудити вояків і вони всі спали сном блаженних. Навіть підстаршини. Бідний поручник просто забув язика в губі і не знав, що має сказати. — То дуже добре! Це мусять бути дуже відважні люди. Коли вони не бояться навіть свого команданта і сплять підчас перегляду, то вони певно не будуть боятися і російського війська. Бо командант то найбільший ворог вояка — засміявся Зайдлєр. |
 | |
 | ||