Страшний крик, неймовірний крик жаху пронизав тишу. В мене від його застигла в жилах кров.

— О, Господи! — крикнув я. — Що це таке? Що це значить?

Гольмс скочив на ноги, і я бачив лише його високий сильний сілует на дверях, як він, нахилившись і висунувши голову наперед, дивився в пітьму.

— Чшш… чшш…, — прошепотів він.

Перше крик, хоч і був голосний, але долетів до нас десь іздалеку, тепер же він наближався все голосніще і близче до нас.

— Де воно? — прошепотів Гольмс. По тремтінню його голоса я догадався, що він, цей залізний чоловік, був збентежиний до глибини душі. — Де воно, Ватсоне?

— Там, здається, — показав я на пітьму.

— Ні, тут.

Зновь крик аґонії пролетів у темряві ночі, голосніще і близче, нїж коли. І новий згук домішався до людського крику, не то гарчання, не то завивання, досить музикальне і грізне, то дужче, то слабшее, наче далекий морський прибій.

— Пес! — скрикнув Гольмс. — Ходіть, Ватсоне, ходіть, не дай Господи, буде за пізно.