Вікіджерела:Проза сьогодні/14 лютого
|
Циган. (Джерзі Ситі, 1917) | ||
|
…
Прокинувшись на другий день, циган як глянув, так і зомлїв!… — „Де отсе я?… Куди се я забравсь?… Чи не в шинку? Так нї-ж бо: у шинку вікна не такі, та й стольцїв немає!… Ну, не дай Боже, та хто застане мене у сїх будинках! Адже-ж на менї й волося не зоставлють, — скажуть, що я прийшов красти! От-же коли прийшло на мою голову лихо!” Тільки що се сказав, аж ось двери — рип! і увійшов якийсь синєкаптанник. — „Добродїю!?” каже до його циган: „коли я зайшов сюди красти, або чого другого, то от чорна земля, щоб я іще почорнїшав! Щоб менї і руки й ноги повсихали! Щоб я зараз сказив ся! Щоб я сьвіту божого не побачив, коли я знаю, де я і що, куди отсе я зайшов!…”„Що се ви, пане?” каже добродїй. „Чого се ви так божитесь?” — „Який же я пан? Я не пан, а циган!” „Господь з вами, пане! Що отсе вам приснилось? Чи ви-ж таки на цигана походили?” — „Що за мара така?” думає циган. „Чоловіче добрий!” каже. „Годї тобі глузувати! Виведи тільки мене із сїх хат, так я твого й панства не хочу; та знайди менї мій бриль та свитку”. „Та що бо отсе ви менї кажете, пане? Як би я посьмів над вами глузувати? Нате лишень одягайтесь, та ось принесу вам чаю”. — „Що за диво?” думає циган. „Справдї він до мене так говорить, як до пана. Надїну вже, так і буть, сей жупан: що буде, то буде”. Аж ось несуть йому чаю, — він пє; дають люльку, — він і люльку тягне; дають поросятини, — їсть він і поросятину. А потім знов чаю, а потім знов ковбас та поросятини, так що аж живіт йому обдуло! |
 | |
 | ||