і спотикавсь; далї впав, здихнув разів зо два, та й захріп на все поле.
На той час довелось їхати тим шляхом якомусь панови. Аж ось конї — хвить на бік! трохи воза йому не перекинули.
„Стій! Що там таке?
Роздивились, аж пяний циган.
„Узять його з собою!” каже пан свому поганяйлові.
Узять так і взять, — з панським, кажуть, свого язика не рівняй: коли довгий, то прикоротчають, коли короткий — витягнуть.
Машталїр[1] злїз із воза, розштовхав під боки цигана, та й підвів до воза.
„Куди отсе то мене цупиш?” питаєть ся у його циган.
„Лїзь, кажуть тобі, на віз!”
— „На віз? Ну, се ще не велика біда!” каже циган. Сїв собі любенько коло пана, та й захріп знов на все поле.
Прокинувшись на другий день, циган як глянув, так і зомлїв!…
— „Де отсе я?… Куди се я забравсь?… Чи не в шинку? Так нї-ж бо: у шинку вікна не такі, та й стольцїв немає!… Ну, не дай Боже, та хто застане мене у сїх будинках! Адже-ж на менї й волося не зоставлють, — скажуть, що я прийшов красти! От-же коли прийшло на мою голову лихо!”
Тільки що се сказав, аж ось двери — рип! і увійшов якийсь синєкаптанник.
— „Добродїю!?” каже до його циган: „коли я зайшов сюди красти, або чого другого, то от чорна земля, щоб я іще почорнїшав! Щоб менї і руки й ноги повсихали! Щоб я зараз сказив ся! Щоб я сьвіту божого не побачив, коли я знаю, де я і що, куди отсе я зайшов!…”
- ↑ Машталїр — візник, фірман.
