Гутак. (Нью-Йорк, 1960)

 
Після тої перерви голосовання йшло дальше своїм ладом. Перші голоси розстрілилися, кілька упало на Чаплю, кілька навіть на старого Лялюка. Коли прийшло на Яця Хохлачика, той голосно і твердо перший дав свій голос на Гутака. Всі люди, кілько їх тут було, озирнулися на нього, як на чудовище. «Що ся стало Хохлачикови? Яку причину мав до такого голосовання?» — так запитував один другого шепотом. А Хохлачик стояв під стіною з затисненими зубами, лютий-прелютий. У нім кипіло, коли слухав, як за його почином голоси раз у раз сипалися на Гутака. «От тепер лихо буде!» — то одно прошептав неборак. Знав він добре, що й з Гутаком годі йому прийти до ласки, і всі громадяни дивляться на нього як на якогось дволичника, що сам плює й лиже. Коли прийшла черга голосовання на Гутака, він потряс своєю кучерявою головою, озирнувся по школі, а його око з їдкою насмішкою спочило на збідженім, худім лиці Хохлачика. Твердо і голосно сказав він: «Яць Хохлачик», — і знов уся громада в дивнім диві ззирнулася — на нього. Але бідний Хохлачик почув добре, що тим голосом Гутак заприсяг йому довічну вражду. Його обдало якимось недобрим духом. Почув, бачиться, що не надіятися йому доброго пробутку під новим війтом.