ГОРАЦІЙ.
Оди II, 3.

 

В ГОДИНИ розпачу умій себе стримати
І в хвилі радости заховуй супокій
І знай: однаково прийдеться умірати,
 О Деллію коханий мій, —

Чи весь свій довгий вік провадитимеш в тузі,
Чи лежачи в траві, прикрашений вінком,
Рої понурих дум на затишному лузі
 Фалерським гнатимеш вином…

Для чого-ж нам сосна й тополя білокора
Прослали по землі гостинний холодок?
По що на лузі нам наспівує прозорий
 І гомонить дзвінкий струмок? —

Вина і пахощів і ясних рож без краю —
Короткочасний цвіт! — несіть туди, несіть,
І хай дзвенить бенкет, покіль твій вік буяє
 І невблаганна Парка спить.


Бо прийде, прийде час: покинеш поле й луки,
І вілу, і сади, де Тибр тече мутний,
І на усі скарби пожадливії руки
 Наложить спадкоємець твій.

І чи в достатку жив, а чи не мавши дому
Тяжким шляхом тобі судилося пройти,
Кінець однаковий: Плутонові грізному
 Рокований на жертву ти.

І всі ми будем там. Надійде мить остання
І в човен кине нас, як діждемо черги,
І хмуро стрінуть нас довічного вигнання
 Понурі береги