В ГОДИНИ розпачу умій себе стримати
І в хвилі радости заховуй супокій
І знай: однаково прийдеться умірати,
О Деллію коханий мій, —
Чи весь свій довгий вік провадитимеш в тузі,
Чи лежачи в траві, прикрашений вінком,
Рої понурих дум на затишному лузі
Фалерським гнатимеш вином…
Для чого-ж нам сосна й тополя білокора
Прослали по землі гостинний холодок?
По що на лузі нам наспівує прозорий
І гомонить дзвінкий струмок? —
Вина і пахощів і ясних рож без краю —
Короткочасний цвіт! — несіть туди, несіть,
І хай дзвенить бенкет, покіль твій вік буяє
І невблаганна Парка спить.
