ЛЕЛІЇ. У пишних палатах якогось маґната Розкішні лелії цвіли;
Їх люде здалека, де вихор та спека, На втіху собі завезли.
Любують їх очі веселі дівочі,
А часом і хмурний маґнат
На них як погляне, нудьга ураз тане,
І пруг на чолі вже не знать.
Оттак вони пишні, усякому втішні,
Мир в серце людське подають,
А люде не знають і гадки не мають,
Як сльози в ночі вони ллють.
Чогож то їм шкода? Аджеж і урода, І розкіш і шана їм є…
Не люба їм шана у гордого пана, — Їм краще убоге своє,
Їм краще у бідній країні їх рідній За панську ту ласку здались
І спека пекуча і вихор летючий, Що їх опалили колись.
Так ти, моя крале, з далекого краю, Неначе лелії мої:
Здається й на волі, у шані і холі, Та все бо не в ріднім краї.
Твій погляд ясненький, твій сміх веселенький Та щирая ласка твоя
Усіх нас єднають, усіх нас вітають, Як тихая з неба зоря.
Поглянеш із боку (нехай бо — нівроку!)
Тай скажеш: „Життя тобі — рай;“
А всеж твоя втіха — поплакати зтиха, Згадавши веселий свій край.
|