Війна світів (1929)/2/8
| ◀ Людина на Путнейському горбі | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Мертвий Лондон |
Серед руїн ▶ |
|
|
Покинувши гармаша, я зійшов з гори, перейшов через міст і через Гай-Стріт і подався в напрямкові до Лямбета. Червона трава вже тоді надзвичайно розрослася в тих місцях, майже цілком забила перехід до мосту, але листя на ній поблідло від хвороби, що скоро потім поширилася й швидко знищила її.
На ріжку провулку, що йде на станцію Путней Брідж, я побачив людину; вона лежала при дорозі, чорна, мов сажотрус, від чорного попелу — опаду від чорного диму, — була жива, але й п'яна, як чіп. Я нічого не міг довідатись від неї, — вона тільки лаялася найбруднішими словами й намагалася вдарити мене. Мені здається, що я не одійшов би від неї, коли б не її озвіріле, божевільне обличчя.
Чорний попіл укрив грубим шаром ввесь шлях по той бік мосту, а біля Фулгаму він став ще грубіший. На вулицях панувала жахлива тиша. В одній пекарні я знайшов булку — тверду, мов камінь, кислу й цвілу, але все ж її можна було їсти. Далі, біля Валгам-Ґрину на вулицях чорного попелу вже не було. Я пройшов тут через майдан, оточений будинками, що були охоплені полум'ям; гоготання пожежі трохи порушувало мертву тишу й розганяло мій важкий настрій. Ближче до Брамтону знов запанувала могильна тиша.
Тут знов уже все було вкрито чорним попелом, а на вулицях лежали трупи. Я нарахував їх на протязі Фулгам-Роду щось із дюжину. Все це були трупи людей, що вмерли чимало днів тому; отже, проходячи побіля них, я мусив поспішати. Всі вони були вкриті чорним попелом, що трохи зм'ягчував їхній вигляд. Двоє чи троє з них були попсовані собаками.
Там, де не було чорного попелу, місто мало до надзвичайності зовсім такий вигляд, як Сіті в неділю: крамниці позачинювано, двері в домах замкнено й позавішувано шторами; всюди тиша й безлюддя. Подекуди, як видно, завзято попрацювали грабіжники, переважно по бакалійних крамницях та льохах з вином. В одному місці я бачив розбите вікно в ювелірній крамниці, але злодієві, певно, хтось помішав, бо на пішоході валялося кілька золотих ланцюжків та годинників. Я, звичайно, не нахилився, щоб їх забрати. Трохи далі на порозі одного дому сиділа, якось дивно похилившись, жінка, подібна до купи ганчірок. Праву руку, що звисала через коліно, порізано, і кров забруднила її полинялу темну спідницю. На пішоході біля неї стояла калюжа шампанського, що виллялася з розбитої фляшки; жінка, здавалося, спала, а насправді була мертва.
Щодалі я посувався до осередку Лондона, то тиша ставала ще глибша. Але це була не тиша смерти, а радше напружене чекання її. Щохвилини руйнацька рука, яка доторкнулася північно-західніх околиць столиці й знищила Ілінг, Кілбурн, могла доторкнутися й цих будинків, обернувши їх у спопелілу руїну. Це було покинуте і віддане на загибіль місто.
На вулицях південного Кенсінґтону не було ні чорного попелу, ні трупів. Тут я вперше почув дивний крик. Звуки спочатку не дуже голосні, якось непомітно пройшли в мою свідомість. Це був не то плач, не то виття, — чергування двох тужливих нот: „Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла!“ Поки я йшов вулицями, — з півдня на північ, — квиління ставало голосніше, а, коли я звернув у бік, доми й інші будинки заглушували його. Я знов почув його зовсім виразно, коли вийшов на Ексгібішен-Род. Я зупинився і став дивитися в напрямкові Кенсінґтонських садів, зовсім збентежений цим дивним незрозумілим квилінням. Здавалося, мов велетенська громада оцих спорожнілих домів здобула раптом голос, щоб висловити весь свій жах, усю свою самотність. „Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла!“ — чулося якісь надлюдські, тужливі звуки й широкими хвилями розливалися по яскраво освітлених улицях, між високими будинками міста. Зовсім спантеличений, я звернув на північ до залізних воріт Гайд-Парку.
Я вже зовсім був наважився спробувати дійти до Природничо-Історичного Музею й вилізти на одну з його башт, відкіля можна було бачити весь парк; але потім подумав, що далеко безпечніше залишатися на землі, де легче заховатись, і пішов далі по Ексгібішен-Род. Велетенські палаци обабіч дороги були порожні і стук моїх кроків голосно лунав серед мертвої тиші. Недалеко парку я побачив перевернутий автобус і геть чисто обгризений тулуб коняки. Я трохи постояв перед цією картиною, потім повернув до мосту. Квиління ставало все голосніше, але з-за будинків, що оточили північну частину парку, нічого не було видно, крім хмари диму, що знімалися десь далеко на північному заході.
„Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла!“ — плакав невідомий голос. Звуки, як мені здавалося, вилітали з Реджент-Парку або з дільниць поблизу його. Всю мою душу шматував цей сумний крик: я ні на хвилину не міг забути про його. Мій бадьорий настрій відразу зник. Я раптом відчув, що мені знову хочеться їсти й пити.
Сонце звернуло за полудень. Чого я никаю один в цьому місті мерців? Чому я один живий, коли весь Лондон лежить в домовині, вкритий чорним запиналом? Я почув себе нестерпуче самотно. Пригадувалися колишні забуті друзі, яких я не згадував багато років. Зринали в пам'яті різні отрути, що лежали в аптеках, і вина, які можна було добути в льохах. Пригадалися й ті сердешні, п'яні до непритомности, істоти — єдині, як це було мені відомо, що були зо мною в цьому мертвому місті…
Через Мармурову Арку я вийшов на Оксфорд-Стріт. Тут знов були трупи й чорний попіл. З нижніх поверхів деяких домів чути було огидливий жахливий сморід. Після довгої мандрівки під велику спеку мене мучила велика спрага. На превелику силу мені пощастило вломитися до ресторану, де я знайшов собі їсти й пити. Наївшись, я ще дужче відчув свою втому. Я пройшов у вітальну кімнату за буфетом, знайшов там зручну м'яку канапу, ліг і заснув на ній.
Коли прокинувся, сумовите квиління — „Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла!“ — безугавно гуділо в моїх вухах. Надворі сутеніло. Захопивши з буфета бару[1] ящик для бісквітів та шматок сиру, — там був також ящик для м'яса, але в ньому, крім робаків, нічого не було, — я знов пішов тинятись. Пройшовши кілька мовчазливих аристократичних скверів, з яких я знав назву лише одного — Портмен-Сквейра, я вийшов на Бейкер-Стріт і таким чином дійшов нарешті до Реджентс-Парку. І в той мент, коли я дійшов до кінця Бейкер-Стріту, я побачив оддалеки поверх дерев, на тлі заходу сонця, блискучу покришку велетенської машини, від якої і йшло пронизливе квиління.
Мене це не злякало. Я пішов просто на велетня, наче це само собою розуміється; якийсь час я пильно стежив за ним, але він не ворушився. Він стояв на одному місці і вив, а чого він вив — я не міг зрозуміти.
Я намагався скласти плана, що мені далі робити. Цей безугавний звук „Ул-ла! Ул-ла!“ бентежив мої думки. Можливо, я був надто втомлений, щоб боятися. Безумовно, цікавість, нетерпляче бажання дізнатися причини цього одноманітного виття були в мені дужче за все і перемагали страх. Я звернув до Парк-Роду, щоб, обійшовши парк, вийти під захист будинків до Сент-Джонського лісу і вже відтіля гаразд роздивитися на цього марсіянина, що стояв нерухомо на одному місці й невідомо чого квилив.
Ярдів за двісті до Бейкер-Стріту я почув якесь гавкання й виття собак. Назустріч мені вибіг великий псище із шматом гнилого червоного м'яса в зубах, а за ним гналася зграя голодних надвірніх собак. Передній собака звернув у бік, щоб не зустрітися зо мною, мов би боявся, що я можу відняти в нього м'ясо. Коли гавкання собак заглухло, знову, ще гостріше, стало чути десь на безлюдній дорозі, в повітрі, як і раніш нетерпляче виття — „Ул-ла! Ул-ла! Ул-ла!“
На півдорозі до станції Сент-Джонз-Вуд я наткнувся на поламану машину-робітника. Спочатку я думав, що дім упав на всю вулицю й засипав її. І тільки зійшовши на ці руїни, я із дивуванням побачив Самсона автомата: безпорадно підобгавши свої поламані залізні руки, він лежав серед руїн, що сам же й наробив. Передня частина машини розлетілася на шматки, здається, вона з усієї сили сліпо наскочила на дім і поховала себе під його руїнами.
І тут мені спало на думку: чи не тому часом це трапилося, що машина, пущена в рух, раптом опинилася без керівника? Я не мав змоги пробратись через руїни, щоб зблизька глянути на це все, а навкруги так уже посутеніло, що з цього місця не видно мені було ні крови, що заливала сидіння, ні обгризеного собаками й залишеного хребта марсіянинового.
Вельми вражений усім, що я бачив, я звернув до Примрозького горба. Віддалеки, крізь гілля дерев, я раптом побачив другого марсіянина. Він стояв у парку недалеко зоологічного саду, так само нерухомо, як і перший; але цей мовчав. За руїнами дому, де лежала поламана машина-робітник, усюди росла червона трава. Весь Реджентський Канал являв собою дряговину темно-червоної рослинности.
Раптом тієї самої хвилини, коли я переходив міст, таємниче квиління припинилося. Звуки вмовкли раптом, мов одрубані, і тиша, мов грюкіт грому, несподівано запанувала навкруги.
Будинки обгорнули мене своїми сірими обрисами й поволі розпливалися серед темряви. Дерева в напрямкові до парку щораз більше чорніли. Навкруги, серед руїн у сутінках ночі звивалася червона трава, мов би намагаючись перерости мене й укрити з головою. На мене насувалася ніч — мати Ляку й Таємниць. Поки чути було той голос, — ця порожнеча й самотність не були страшні: Лондон здавався все ж живий і мене підбадьорювала свідомість присутности життя біля мене. Раптом несподівана зміна, щось пройшло, не знаю навіть що, і знову тиша, — така тиша, що до неї, здавалося, можна було доторкнутися… Жахлива, мертва тиша — і більше нічого!
Лондон дивився на мене, мов привид з того світу. Вікна його білих домів скидалися на очі черепа. Уява моя малювала на кожному кроці тисячі ворогів, що тихенько й безшумно крутилися біля мене. Жах охопив мене й ляк від моєї раптової сміливости. Я побачив, що спереду мене весь шлях був чорний, мов политий дьогтем, а поперек пішоходу лежало химерно зігнувшись якесь тіло. Я не міг примусити себе піти наперед. Я повернув назад вулицею Сент-Джонз-Вуд, хутко кинувся тікати від цієї нестерпучої тиші в напрямку до Кілборну. Там, на Гаров-Роді, я просидів під повіткою для візників аж поза північ, ховаючись від ночі й мертвої тиші.
Але поволі сміливість знову вернулася до мене: ще було далеко до ранку, ще зорі на небі блискотіли, коли я вже знову йшов до Реджент-Парку. Я заблудив серед лабіринту вулиць і, вийшовши на якийсь довгий проспект, на кінці його несподівано побачив при світлі ранішньої зорі Примрозький горб. На вершку горба, знімаючись угору до зірок в небі, що вже зблідли при ранішньому світлі, стояв третій марсіянин, так само нерухомий і мовчазний, як і інші.
Мене охопила шалена рішучість. Я рішив умерти і покінчити з усім. І не треба було навіть самому себе убивати. Я пішов з божевільною очайдушністю просто на велетня. І, коли я підійшов ближче, при світлі ранішньої зорі я побачив, що над покришкою велетня кружляє і згромаджується велика зграя чорних птахів. В ту ж мить моє серце затьохкало в моїх грудях, і я щосили кинувся бігти вперед уздовж дороги.
Сонце ще не сходило, коли, продершивсь крізь гущавину червоної трави, що вкривала всю Сен-Едмундську Терасу (для цього мені довелося по самі груди в воді перейти річечку, що бігла до водограїв в Альберт-Роді), я вийшов на сухе місце ще перед сходом сонця.
На кряжі горба видно було великі кучугури землі, що утворювали мов би величезний табор — це був останній найбільший табор марсіян, — і з-за цих кучугур знімалося до неба тонке пасмо диму. На самому вершку проти небосхилу, промайнув обрис собаки і зник. Думка, що мигнула в моїй голові, ставала реальна, правдоподібна. Я не відчував страху. В мене дух захопило від хвилювання, від дикої, урочистої радости, коли я поспішав на гору до страховища, що стояло там нерухомо. З-під покришки машини звисало якесь м'яке темно-червоне шмаття, а голодні птахи рвали його своїми пазурами.
Ще хвилина — і я стояв уже на вершку земляної кучугури. Весь табор було видно, мов на долоні. Він охоплював величезний майдан. Всюди стояли якісь химерні піддашшя з купами матеріялу; по майдану без ніякого ладу розкидано велетенські машини. І серед усього цього — одні на повалених бойових машинах, інші на машинах-робітниках, що стояли тепер нерухомо, а більшість — просто збившись докупи на землі, без жадних звуків, нерухомо, — лежали марсіяни… мертві! Вони згинули, як згинула й червона трава потім, знищені від хворобливої бактерії, до боротьби з якою їхній організм не був пристосований, знищені після того, як усі змагання людського розуму виявилися ні до чого, від нікчемних створінь, що їх природа оселила на землі.
Все кінчилося так, як я та й інші могли б передбачати, коли б жах та божевільна паніка не відібрали в нас розуму. Зародки хвороби брали з людськости данину від початку світу, брали данину ще з наших передлюдських попередників, ще від початку життя на землі. Але завдяки природному доборові в нашому тілі розвинулися відпорні сили: жадна бактерія не перемагає нас без боротьби; багато з них, наприклад, бактерії, що викликають гноїння в мертвих тілах, зовсім не впливають на наш живий організм. Але на Марсі нема бактерій; отже, коли марсіяни прийшли на Землю й стали їсти на Землі, наші мікроскопічні спільники взялися за працю й перемогли.
Вже тоді, коли я стежив за марсіянами з-під руїн дому, вони були засуджені на смерть; вони вже тоді, пересуваючись з місця на місце, гнили… Вони мусіли обов'язково загинути! Коштом багатьох мільйонів смертей людина купила собі першенство на Землі; це право жити на Землі належить людині, і ніхто для неї не страшний; це право залишилося б за людиною, коли б марсіяни навіть були в десять разів могутніші! Не марно люди жили, не дурно вони умирали.
Тепер наші подолані вороги лежали передо мною — всіх їх було тут щось із півсотні, — лежали в викопаній ними глибокій ямі, захоплені смертю, що мусіла здаватись їм, як і взагалі всяка смерть, жахною й незрозумілою. Та й мені вона тоді здавалася незрозуміла. Все, що я тоді міг зрозуміти, все, що я бачив, — це те, що страшні істоти, які недавно були живі й небезпечні для людей, — тепер були мертві. За хвилину я навіть повірив, що тут повторилася загибель Сеннагеріба, що бог поклав свій гнів на милість і послав ангела смерти вбити їх уночі.
Я стояв, дививсь у яму, і серце моє раділо. Ранішнє сонце яскраво освітило все навкруги, а в ямі ще панували сутінки. Могутні будови, такі велетенські й дивовижні своєю величчю й складністю, такі чужі на Землі своїми жахними, вигнутими силуетами, тьмяними примарами, тягнулися з пітьми до світла. Чути було, як десь на дні ями змагалися й гарчали з-за трупів собаки. В найдальшому від мене кутку лежала велетенська, нездатна ні до чого машина для літання, на якій марсіяни пробували літати в нашій, більш стиснутій атмосфері, але хвороба й смерть припинила їхні спроби — припинила якраз у слушну годину. Почувши кракання над головою, я глянув угору й побачив бойову машину, що вже ніколи не буде брати участи у бою; я побачив червоне шмаття розірваного м'яса, а з нього капала кров на землю на вершину Примрозького горба.
Я озирнувся назад на взгір'я й глянув у той бік, де, оточені тепер чорними зграями птахів, стояли два інших марсіянина, — тих, що я їх бачив учора вночі саме тої хвилини, коли їх захопила смерть. Один із них умер, весь час кличучи своїх товаришів на допомогу. Можливо, що він умер останній, і голос його лунав довго і зовсім даремно, доки не стало енерґії в машині.
Вони блискотіли в сонячних проміннях — ці, тепер нешкідливі, триногі башти з блискучого металю!
Навколо ями — куди око сягало, — післалася велика мати всіх міст, що якимсь дивом урятувалася від остаточної руїни. Хто бачив Лондон тільки обгорнутий у чорне запинало диму, той не може й уявити собі всієї краси нетрів вулиць та його мовчазних будинків, осяяних сонячними проміннями!..
На сході над чорними руїнами Альбертової Тераси й над розколеним шпилем церкви, яскраво світило сонце на безхмарному небі. Подекуди його проміння падали на ребра білого каркасу якогонебудь з цієї маси будинків і, відбиваючись, здавалися ще яскравіші. Сонце вилискувалося на круглястому будинкові складу вин біля станції Чоак-Фарм і заливало, надаючи їм якусь особливу принадність, просторі залізничі двори, засновані довгими рядами рейок, недавно ще чорних, а нині червоних від іржі після двотижневої перерви руху потягів.
На півночі видно було Кілборн і Гампстед, що рябів мережею своїх будинків. На захід — велике місто зникало в тумані. На південь, за марсіянами, хитався своїми зеленими хвилями Реджентс-Парк; яскраво вимальовувалися на сонці в долині Ланґгам, баня Альберт-Голу, Імператорський Інститут та величні палаци Бромптон-Роду, а за ними туманними силуетами здіймалися вгору зубчасті руїни Вестмінстера. Ще далі синіли Сурейські горби й виблискували сріблом башти Кришталевого палацу. Баня Св. Павла темною масою вирисовувалася проти сонця, роззявивши з заходу чорну пащу провалини, що я бачу її тепер уперше.
Я став і дивився на цей широкий простір домів, фабрик, церков, порожніх і залишених; я думав про ті сподівання й змагання, про ту велетенську працю, що були потрачені на збудування цієї людської фортеці, і про ту раптову жорстоку загибель, що була зависла над нею. Коли я зрозумів, що люди знов зможуть жити в цих будинках, що моє кохане місто знов оживе й знову стане могутнє, — мене охопила така хвиля почувань, що я трохи був не заплакав.
Скінчилися страждання, — від сьогоднішнього дня піде одужання. Всі, хто лишилися живі, хто тиняється по країні без керівника, без закону, без їжі, як вівці без чабана, ті, що втекли за море, почнуть вертатись. На спорожнілих вулицях поволі знов затремтить живчик життя. Могутніми хвилями розіллється життя по всіх оцих спорожнілих садках. Страшна була руїна, але смерть зупинила руку руйначеву!
Скоро серед цих жахних руїн, на почорнілих руйновищах будинків, що так сумно дивляться на освітлені сонцем зелені взгір'я горбів, застукотять молотки, задзвенять сокири й заступи нових будівничих, і горби акомпонуватимуть їм радісною луною. При цій думці я підняв руки до міста і подякував долю за її милосердя до нас. „Мине рік, — думав я, — а, може, мине не більше року“…
І тут раптом з надзвичайною силою огорнули мене сумні думки про себе, про жінку, про минуле життя, повне надій і щастя, про життя, що минуло без вороття…
——————
- ↑ Ресторан тож.