Війна світів (1929)/2/7
| ◀ Робота двох тижнів | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Людина на Путнейському горбі |
Мертвий Лондон ▶ |
|
|
Я переночував у заїзді, що стоїть на верху Путнейського горбу. Вперше від часу моєї втечі до Ледергеду я спав на ліжку. Не буду розповідати, скільки зусиль я витратив, щоби вломитися в цей дім — і найприкріше те, що я марно витрачав сили, бо, як потім виявилося, парадні двері не були замкнуті. Не буду розповідати й про те, як я нишпорив по всіх кімнатах, шукаючи їжі, і, нарешті, кинувши навіть думку щонебудь найти, в одній кімнаті, що була, здається, призначена для наймички, я найшов обгризений щурами шматок хліба та два законсервовані ананаси. Тут раніш уже хтось пильно обшукав усі кутки й усе взято. В буфеті я потім найшов ще бісквіти й кілька штук сандвічів; сандвічів не можна було їсти, але бісквіти стали в великій пригоді; їх було багато і я не тільки наївся, але й узяв їх із собою на дорогу.
Я не світив лямпи, боячись, — ану хтось із марсіян надумає піти в цю частину Лондону шукати їжі! Я довго не лягав. Мене охопив страх і ввесь час я ходив від одного вікна до другого, визираючи, чи не видно часом денебудь цих страхіттів. Спав я мало. Коли я ліг у ліжко, то раптом помітив, що мої думки почали плинути зовсім нормально, чого не було після останньої суперечки моєї з вікарієм. З того часу в душі моїй хутко змінялися настрої і почуття, я приймав їх майже несвідомо, моя душа отупіла. А тепер, — певне, тому, що я трохи попоїв, — мозок мій прояснився, і я почав як слід думати.
Навколо трьох головних пунктів моталися мої думки: це — вбивство вікарія, питання про теперішнє місце перебування марсіян та доля моєї жінки. Перше не викликало в душі моїй ні жаху, ні муки каяття. Я вважав цю справу за сумну подію, що назавжди залишила важкий спогад, — та й годі. Сумління мене не турбувало: невблагана доля змусила мене те зробити. Я бачив, як ціла низка незалежних від мене обставин пхала мене на той вчинок, я мусив дійти його. Та хоч докорів сумління я не відчував, проте в пам'яті настирливо вставала та сама картина і не давала мені спокою. Серед тиші ночі, з почуттям близької присутности чогось невиразного, як це іноді буває серед темряви й тиші, я ставив себе на допит і сам себе гудив за цю хвилину гніву. Я пригадав від слова до слова всю нашу розмову, від тієї хвилини коли я побачив його схиленого надо мною на лузі під огорожею. Я пригадав, як він, не звертаючи уваги на мої благання принести води, показав мені дим і полум'я, що охоплювало руїни Вейбріджу. Ми не могли стати за товаришів, лиха доля поглумилася над нами, звівши нас докупи. Коли б я тільки міг це передбачити, я покинув би його в Галіфорді. Але я не передбачав, а злочинець лише той, що передбачає злочин і все таки зробить. Я розповідаю це, як воно було, як і все те, що кажу. Свідків не було: я міг би й промовчати; але я розповів усе, і нехай читач сам зробить висновок.
А коли я прогнав од себе цю картину розплатаного трупу, передо мною стало питання про марсіян, і далі — про долю моєї жінки. В мене не було жадних відомостей про марсіян, щоб можна відповісти на перше питання; я міг гадати що хотів.
На превеликий жаль, і на друге питання я не міг відповісти більше, ніж і на перше.Раптом ця ніч стала ніччю жаху. Я думав, що не переживу її. Схопившись, я побачив, що сиджу на ліжку, втопивши широко розплющені очі в пітьму, і молюся, палко молюся про те, щоб тепловий промінь пронизав її раптово, без болю. Від тієї самої ночі, коли я вернувся з Ледергеду, я ні разу не молився. Правда, коли мені загрожувала небезпека, я бурмотів молитви, молитви фетишиста, як бурмоче поганин слова заклинання. Але тепер я молився як слід, щиро й розумно, віч-на-віч з пітьмою й богом… Химерна ніч! Химерна тому, що, коли розвиднилося, я, хто недавно ще розмовляв з богом, виповз з дому, мов щур із нори, мов якась тварина, тільки більшого росту, мов нижча істота, яку для задоволення своєї примхи пан може піймати й убити. Можливо, що і щури моляться з палкою вірою. Так, безперечно, коли ця війна нічому нас не навчила, то вона, принаймні, навчила бути милосердими до нижчих, позбавлених розуму тварин, яким дуже тяжко живеться під ярмом людини.
Ранок випав погожий, теплий. Небо, що вже рожевіло на сході, миготіло дрібними золотавими хмарками. Всюди по шляху від вершка Путнейського горбу аж до Вімбелдона видно було сліди тієї паніки, що охопила народ після початку руйнування і в неділю вночі до Лондону погнала натовпи втікачів. Я бачив маленький возик з поламаним колесом, власність якогось „Томаса Лоба, продавця городини з Нью-Молдена“, — як це було на ньому написано. Тут же кинуто бляшану скриню. Трохи далі валявся солом'яний бриль, втоптаний в болото, що вже зашкарубло; а далі по узгір'ю до Вест-Гилу лежало відро й купа битого скла, забризканого кров'ю.
Я ледве переставляв ноги від знесилення; розум працював дуже кволо. У мене була лише одна думка — йти до Ледергеду, хоч був переконаний, що найти там мою жінку — діло безнадійне. Безперечно, вона й обидва наші брати, коли смерть не захопила їх несподівано, втекли відтіля; але мені здавалося, що я там якось дізнаюся, куди тікав народ із Сорею. Я знав, я почував, що мені треба обов'язково найти мою жінку, серце моє боліло, моя душа летіла до неї, до людського суспільства, але в мене не було яскравого уявлення, де й коли їх я можу найти. Тепер лише я гаразд зрозумів свою самотність; від самого того місця, відкіля я вийшов, на протязі всієї довгої дороги, що спочатку йшла між деревами й кущами, а потім виходила у чисте поле, аж до Вімбелдонського вигону я не здибав ні душі.
На всьому цьому широченному просторі ніде не було видно червоної трави: всюди ріс яловець та подекуди на галявинах видно було дрік. Я не без особливого жаху проходив краєм поля, озираючись навкруги. Але ось зійшло сонце, і все навкруги сповнилося світлом і життям. В одній влоговинці під деревами, куди збігала вода, метушився цілий табун жаб. Я зупинився, щоб поглянути на них. Скільки радощів життя в цих маленьких істотах! Яка рішучість жити, щоб там не було! Тут було чого повчитись…
Раптом я відчув, що за мною хтось слідкує — це несвідоме чуття гаразд знайоме всякому; я оглянувся й побачив, що в кущах повзе щось велике. Я зупинився, пильно придивляючись, потім пішов наперед. Тоді невідома істота схопилася на ноги й обернулася на людину, з шаблею на боці. Я пішов просто до людини повільним кроком; вона стояла мовчки й дивилася на мене.
Підійшовши ближче, я помітив, що цей чоловік не гірш за мене обляпаний болотом. У нього був такий вигляд, мов його проволокли по риштаках. На одежі видно було зелені плями, мов від намулу, із шматками зашкарублої землі, а подекуди вимащено вугіллям. Чорні пасма волосся звисали на очі; вздовж усієї щоки й підборіддя йшов червоний шрам; смугляве обличчя так змарніло й було таке брудне, що я довго не пізнавав його.— Стій! — закричав чоловік той, коли я наблизився до нього ярдів на десять.
Я зупинився і задумався, спостерігаючи його.
— Відкіля ви йдете? — запитав він хрипким голосом.
Я стояв якийсь час мовчки, придивляючись до цієї людини, а потім відповів:
— Я йду з Мортлейку. Я сидів у зруйнованому домі, біля ями, куди впав циліндер із марсіянами. Потім я виліз і втік.
— Тут вам нема чим поживитися, — сказав він. — Це моя земля. Он від того горба до річки, в цей бік до Клапгаму і в той бік аж до вигону — це все моє. Тут може прохарчуватися лише одна людина. Ви куди йдете?
Я неохоче відповів:
— Та я ще й сам не знаю. Я просидів серед руїн тринадцять чи чотирнадцять днів. Мене засипало уламками будинку. Я не знаю, що сталося в ці дні.
Він із недовір'ям подивився на мене. Раптом він здригнув і на обличчі з'явився якийсь дивний вираз.
— Я й не думаю тут залишатися, — говорив я далі. — Певно, я піду до Ледергеду, бо там я залишив свою жінку.
Він підійшов до мене ближче.
— Так це ви — із Вейбріджу! Вас отже не вбито в Вейбріджу?
Тепер тільки я впізнав його.
— А ви, здається, той самий гармаш, що заліз до мене в сад?
— Нам із вами пощастило, — сказав він. — Ми щасливі. Але хто б міг подумати, що це ви!
Він подав мені руку, ми привіталися.
— Я ховався від них у дренажному рові… Та й не всіх вони вбивають, — говорив він. — Ну, а коли вони пішли, я помандрував до Волтону полями, навпростець… Ого-го! Адже ще й п'ятнадцяти днів, здається, не минуло а у вас уже зовсім посивіло волосся! — Він раптом озирнувся. — Ні, нічого нема, це ворона, я злякався її тіні… Тут, знаєте, занадто видне місце. Ходім, краще, он там сядемо під кущами й поговоримо.
— Давно ви бачили марсіян? — спитав я його. — З того часу, як я виліз із ями…
Він спинив мене:
— Вони пішли до Лондону. Там тепер, мабуть, їхній головний табір. Щоночі, он у той бік, біля Гамстеду, все небо мигтить від їхнього вогню, мов би там було якесь велике місто… Іноді на тлі заграви від їхніх огнів буває видно, як рухаються їхні тіні. Вдень одначе нічого не видно. Ну, а зблизька я їх не бачу, — він порахував на пучках, — ось уже п'ять днів минає. Правда, один раз бачив двох на Гамерсмитському шляху, коли вони тягли щось дуже величеньке. А днів три тому, вночі, — він трохи помовчав і загадково якось почав говорити далі, — було щось нове: так само було велике освітлення, але щось літало в повітрі. Вони збудували апарат для літання і тепер, гадаю, вчаться літати.
Я зупинився на четвереньках, бо ми в цей час саме повзли в кущах:
— Вчились літати?!
— Так, літати, — повторив він.
Я доповз до великого розлогого куща й сів.
— Коли це правда, — загинуло все людство! — сказав я. — Коли вони навчаться літати, вони облітають всю Землю й тоді…
Він хитнув головою.
— Неодмінно. Але… нам з вами тут, проте, стане легше. А крім того… — Він глянув на мене. — Хіба ви думаєте, що людство ще не загинуло? Я давно переконався. Нас подолано. Нас розбито.
Я з жахом дивився на нього. Як це не дивно, але мені на думку не спадав цей факт; і коли він його висловив, я зовсім був переконаний в його правдивості. До цього часу в мене ще була невеличка надія, — краще сказати, не надія, а звичка так думати.
— Нас подолано, — повторив він; непохитня певність бриніла в його словах. Все загинуло, — говорив він. — А марсіяни втратили лише одного — тільки одного! Вони міцно стали на ноги. Вони перемогли нас, найбільшу силу на Землі. Вони втоптали нас у болото й переступили через нас. Смерть одного марсіянина біля Вейбріджу лише щасливий випадок. А це ж іще піонери. Прийдуть ще інші… ці зелені летючі зірки… За останні п'ять чи шість день я не бачив жадної, але я певний, що вони й зараз денебудь падають щоночі. Нічого не вдієш. Ми в їхніх руках. Нас подолано.
Я не відповів. Я сидів, утопивши очі в простір, і марно намагався придумати якесь заперечення на його слова.
— Та це навіть і не війна, — говорив він далі. — Яка вже там війна!? Що за війна може бути між людьми й комашнею?
Я пригадав ніч на обсерваторії й спостереження Оґілві.
— Проте після десятого вистрілу вони більше не стріляли, принаймні, до того дня, коли впав перший циліндер.
— Як це ви знаєте? — запитав він.
Я пояснив. Він замислився.
— З гарматою щось сталося: може, зіпсувалася? — спитав він. — Але що з цього? Вони полагодять. А коли б навіть і відклали, хіба це щось змінить? Чи багато треба, щоб упоратися з комашнею? Комашня метушиться, будує свої міста, живе своїм життям, воює між собою, творить, можливо, революції. Та коли людям заманеться прибрати їх із шляху, їх прибирають, — та й годі. Так буде й з нами. Ми — та ж сама комашня, тільки…
— Ну?
— Тільки ми є їстівна комашня!..
Ми сиділи, дивлячись один на одного.— Що ж, на вашу думку, вони з нами робитимуть? — запитав я.
— От про це я думаю ввесь час, — сказав він, — про це саме я й думаю. Від Вейбріджу я пішов на південь і ввесь час, ідучи, думав. Я розумів, що буде. Всі навкруги мене кричали, хвилювалися, впадали в розпач. Я не люблю кричати. Мені не раз зазирала у вічі смерть. Я — салдат, що бував у бувальцях; не для парадів служу, і чи добре це, чи недобре, але я знаю, що смерть є смерть. І коли хочеш урятуватися, то не губи розуму, а думай. Я бачив, що всі кинулися втікати на південь, отже я сказав собі — „для всіх там не вистарчить харчів“, — і вернувся назад. Я став триматися біля марсіян, як горобець стріхи хазяїна. А там, — він махнув рукою, показуючи в далечінь, — там гинуть з голоду натовпами, штовхаються, душать один одного…
Він глянув на мене й незграбно спинився.
— Звичайно, багато з тих, що мають гроші, виїхали у Францію.
Він замовк і, здавалося, вагався чи себе виправдувати передо мною, чи ні; а потім, поглянувши на мене, став говорити далі:
— Тут, у цій місцевості, є чим прогодуватися. По склепах залишилися консерви; єсть горілка, вино, мінеральні води. Нема тільки простої води в водопроводах, що тепер усі спорожніли. Так ось я говорив вам, що я тоді думав. „Вони — істоти розумні“, сказав я собі. Як видно з цього — ми їм потрібні на їжу. Поперше, вони розпочнуть, звичайно, з того, що розтрощать дощенту весь наш лад і організацію, — знищать наші машини, наші кораблі, гармати, наші міста. Все це загине. Коли б ми були ростом з комашню, тоді вони могли нас іще помітити. Але ми — не комашня. Все це надто однородне і непокладне, щоб залишити в непорушному стані. Оце є перше, до чого я додумався. Га, що ви на це скажете?Я мовчки погодився.
— Оттак воно є. Все це я гаразд обміркував. Добре! Тепер далі. А далі те, що нас будуть хапати, коли буде потреба в цьому. Досить якомусь марсіянинові пройти кілька миль — і до його послуг будуть цілі отари їстівних тварин: хіба мало нашого брата тепер тікає по всіх шляхах? Якось я бачив у Вандзеворті, як один марсіянин валив будинки й нишпорив серед руїн. Але вони не будуть робити так. Як тільки вони пошлють до дідька всі наші гармати й кораблі, зруйнують наші залізниці, коли вони скінчать з усім цим, що вони тепер роблять, вони візьмуться до полювання. Вони будуть систематично виловлювати нас поодинці, вибиратимуть з нас найкращих і садовитимуть у клітки. Вони неодмінно за це візьмуться і скоро, — ось побачите!.. Покищо вони не заходжувалися біля нас. Вам це все ще не ясно?
— Як іще не заходжувалися? — вихопилося в мене.
— А звичайно ні. Все, що було досі, лише тому й сталося, що в нас не вистачило розуму сидіти тихо. Ми надокучили їм своїми гарматами та й іншими дурницями. Ми загубили розум і побігли натовпами, самі гаразд не знаючи, куди, бо й там, куди ми бігли, було аж ніяк не більше безпечно, ніж там, звідки ми бігли. Їм покищо не до нас. Вони ще заклопотані своїми справами — складанням машин, виготовленням матеріялу, якого вони не могли захопити з собою. Їм ще багато праці: треба виготовити все потрібне, щоб як слід прийняти своїх нових земляків. Може, тому й циліндри перестали падати, що вони там на Марсі бояться стріляти, — бояться, щоб не поцілити своїх. І замість тікати та динамітом навмання робити вибухи, гадаючи когось із них таки так забити, — нам краще погодитися з новим ладом. Ось як дивлюся я на все це. Звичайно, це зовсім не те, що мріє людина для людськости, але це те, що факти наказують робити. Отже й я роблю все на основі цього принципу. Нації, міста, цивілізація, поступ — поринуло в небуття. Цій грі — кінець. Нас побито.
— Але коли це все так, то для чого жити?
Гармаш на хвилину подивився на мене.
— Прощавайте тепер театри й благословенні концерти на мільйон років або близько того. Прощавай Королівська Академія Мистецтв. Прощавайте веселі захисні обіди по ресторанах. Коли ви звикли до розваг, то ви програли гру. Коли ви маєте деякі салонні звички й манери, коли ви не можете байдужно дивитися, як їдять груші просто з ножа, або кидають попіл на підлогу, то ліпше заховайте свої звички в кишеню: вони тепер ні до чого.
— Ви хочете сказати…
— Я хочу сказати, що такі люди, як я, будуть жити для продовження людського роду. І, кажу вам, я твердо постановив жити. І коли не помиляюся, то й ви покажете те, що в собі маєте. Нас не знищать — о, ні! Мало того, я не дамся, щоб мене піймали, а потім приручали чи годували на убій. Ух! Ви тільки уявіть собі отих брунатних плазунів!
— Не може бути, щоб ви хотіли…
— Так, я буду жити, під їхньою владою, я все це обміркував і склав плана. Нас перемогли. Бо знаннів у нас мало. Нам треба вчитися і тоді будемо мати надію перемогти їх. А поки ми вчимося — треба жити. Мусимо триматися незалежно, поки ми вчимося. Ось що нам треба робити. Розумієте?
Я дивився на нього, глибоко зворушений і вражений рішучістю цієї людини.
— Так ви — справжня людина! — вихопилося в мене. Я міцно стиснув йому руку.
— Еге, бачите, — говорив він, поблискуючи очима, — це все обміркував я наскрізь, еге-еге!
— Говоріть далі.— Ну, так от, хто не хоче впійматися, мусить усяк час бути напоготові до боротьби. І я готуюся. Не забувайте, що не всі з нас будуть здібні жити по-звірячому, а воно до того дійде і це мусить статися. Ось чому я й стежив за вами непомітно. Я мав свої сумніви і вагався. Ви тонкий і стрункий поставою на вигляд. Бачите, я не знав, що це ви, і я не знав, що вам довгенько довелося посидіти під руїнами. А всі ті, що жили в цих дачах, і та міська різна дрібнота — конторники, писарчуки, що жили там таким робом, — ті нічого не варті. В їх нема сміливости, нема гордих мрій та бажань. А хто всього цього не має, той нещо інше, як втілена обережність і тхір. Ах, боже мій, на що здатна така людина? Вони тільки й звикли, щоб похапцем гнати на свою роботу, — я бачив сотні їх. Біжать з пакунком сніданку в руці; з усієї сили поспішають до свого дешевого потягу, охоплені ввесь час побоюванням, щоб не звільнили з посади через запізнення на роботу. Коли ж вони виконують свою роботу на посаді, то з переляку навіть не потурбуються її зрозуміти. Потім — знову додому і лякаючись, щоб не спізнилися на обід; а по обіді знову з ляку сидять ввесь час у хаті і далі сплять із жінками, що вони побралися з ними не тому, що потребували їх, але тому, що ті жінки мали більш-менш трохи грошенят, щоб краще забезпечити на майбутнє в житті мізерне своє існування. Застрахував своє життя й склав невеличкий капіталець — про всякий нещасний випадок.
А в неділю? — В неділю — нові побоювання і страх за життя на тім світі. Мов би пекло створене лише для трусиків! Марсіяни для таких добродіїв є велике придбання! Великі, чисто прибрані клітки, гарна їжа, дбайливе піклування, ні тобі праці, ані турбот. Ось побачите: побігають тиждень-другий по полях з порожнім шлунком і самі прийдуть, самі з великою охотою віддадуться в руки. Мине якийсь час — і вони цілком будуть задоволені своєю долею. Будуть навіть дивуватися, як це люди раніше могли жити інакше — доки не прийшли марсіяни й не подбали про них!.. Уявляю всіх отих урядовців, крамарчуків, усіх отих нікчемних людей, які тепер працюють, щоб їсти, і їдять, щоб працювати! — промовив він з якоюсь злісною радістю. — Ось коли буде в них доволі вільного часу на різні сантименти й святобожества!..
Так, багато химерних явищ бачив я за своє життя, а лишень тепер, в останні дні, я починаю розуміти справжню суть їх. Безліч людей неминуче погодяться на новий лад: будуть жити з задоволенням, гладшати й тупіти. Декого, можливо, турбуватиме неясне почуття, що тут не все гаразд, що треба щось робити. Ну, а відомо, коли люди почувають, що треба щось робити, то слабші розумом вигадають собі якусь релігію, — дуже високу, дуже сувору, що ні до чого не зобов'язує, — вигадають і заспокояться, поклавшись на „волю божу“. Дуже можливо — вам траплялося зустрічатися з цими явищами. Це енерґія, що вибухає у тхора — і вивернена наверх сподом. Ой, яке ж благочестя вони розведуть по своїх клітках! Псальми і гімни ввесь день лунатимуть… Але це розвага для більш простацьких людей. Розумніші візьмуться до інших справ, перейдуть до вивчення еротики.
Він трохи посидів мовчки.
— Можливо, що декого марсіяни улещатимуть своїми милостями. У них, можливо, будуть мазунчики, яких вони вчитимуть різним витребенькам, хто зна? Колинебудь якомусь марсіянину ще, бува, раптом стане шкода хлопчика: ось, мовляв, хлопчик виріс і тепер доведеться його вбивати. А деяких вони, можливо, вивчать полювати нас…
— Ні, цього не буде! не може бути!! — скрикнув я. — Ніяка людська істота…
— Облиште! Нащо брехати? — зупинив він мене. — Є люди, що з радістю згодяться на це. Невже ви скажете, що таких нема? Дурниці!Мене подолало його глибоке переконання.
— Але я бажав би побачити, як вони впораються зі мною! Нехай лише спробують!
І він замовк, суворо замислившись.
Я сидів мовчки, обмірковуючи те, що він сказав. Я не міг нічого знайти, щоб заперечити. Ще недавно, до приходу марсіян, нікому й у голову не могло прийти хоч якесь вагання щодо моєї розумової переваги над цією людиною: я — досвідчений, відомий письменник на філософські теми, а він — звичайний салдат. А проте він уже формулував твердження, в яких я ледве починав розбиратися!..
— Що ж, на вашу думку, треба робити? Який у вас план? — запитав я його.
Він якийсь час мовчав, певно обмірковуючи справу, а потім відповів:
— Ну, гаразд, я вам скажу… Що робити, питаєте ви? Треба вигадати такі умови життя, щоб до певної міри почувати себе безпечно, щоб можна було жити, розплоджуватися, виховувати дітей… Чекайте: зараз я вам докладніше з'ясую, що, на мою думку, треба робити. Я кажу не про приручених людей. З тими буде те, що взагалі буває із свійськими тваринами: через кілька поколінь вони перетворяться в добре відгодоване й убоге на розум сміття.
— Годі від них сподіватися чогось… Нам же, хто лишився на волі, загрожує єдина небезпека — здичавіти й обернутися в особливий ґатунок пацюків. Ви запитаєте, де ми будемо жити? Під землею. І я вже придумав де, — в підземних риштаках. Під Лондоном їх прокладено кілька миль. Спочатку, звичайно, буде тяжко звикати жити серед бруду. Але випаде гарненький дощ і весь бруд вимиє. Не забувайте: адже Лондон спорожнів. Головні риштаки такі великі, що повітря на всіх вистачить. А, крім того, ще є льохи, склепи, печери; з них можна прокопати проходи до проточних риштаків. А підземні залізниці? А тунелі!?.. Ну, а що? Ви починаєте розуміти?.. Ми згуртуємо ватагу — розумних метких людей, міцних тілом і душею. Ми прийматимемо до себе на вибір — покидьків нам не треба. Кволих — просто проганятимемо.
— Так, як ото ви хотіли зробити зо мною?
— Але ж я почав з вами перш за все розмову. Хіба не так?
— Ну, гаразд, не будемо з-за цього сваритися. Говоріть далі.
— Ті, що залишаться, мусять коритися дисципліні. Жінок, здорових тілом, і розумних робітниць нам теж треба. Потрібні матері й виховательки, але тільки не сантиментальні панії, з їхніми фиґлями-миґлями й палкими очима. Дурнуватих і кволих нам не треба. Життя знов стане полем боротьби і все непотрібне, шкідливе, що лише зайвий тягар у житті, має вмерти. Вони повинні вимерти. Вони повинні самі захотіти вмерти. Це просто злочинство, нарешті, жити й псувати породу! Вони не можуть бути щасливі. Крім того, смерть і не така вже жахлива: це тхори-боягузи роблять смерть жахливу. Отже, ми будемо гуртуватися в безпечних місцях. Наш осередок буде Лондон. Ми стежитимемо за марсіянами: коли побачимо, що їх близько нема, ну й виповземо на свіже повітря. Іноді можна буде подихати свіжим повітрям і в крокет пограти.
Отак ми й урятуємо людську породу. Що? Хіба, на вашу думку цього зробити не можна? Та забезпечити існування людської породи — це ще не все. Це б визначало лише перетворитись у диких щурів. Найважливіше — це зберегти наші знання та ще більше розвинути їх. От за це мусять взятися такі, як ви. У нас є книги, моделі. Треба під землею побудувати схованки, куди ми й перенесемо всі книги, — не романи й віршовану нісенітницю, а наукові книжки. Тут же на перше місце мусите стати ви, вчені люди. Підемо в Британський Музей і заберемо всі книжки відтіля. Головне — не згубити нічого з того, що ми вже знаємо, та вчитися далі.
А за марсіянами доведеться пильнувати. Декому з нас доведеться пролізти до них, щоб стежити за ними й давати відомості своїм. Коли все буде як слід улаштовано, можливо й я до них піду, тобто дам їм змогу піймати себе. Та найголовніше — це їх не чіпати, не дратувати. Нічого не красти у них. Коли ми станемо їм упоперек шляху, то вони нас знищать. Ми мусимо упевнити їх, що нічого лихого проти них не думаємо робити. Адже марсіяни, гадаю, розумні істоти: вони не будуть нас чіпати, коли матимуть усе потрібне! Навіщо ж душити без потреби нешкідливих для них робаків?
Він замовк.
Потім поклав на моє плече свою засмаглу руку й став говорити далі.
— І знаєте, кінець-кінцем, нам може й учитись доведеться не довго. Уявіть лише: раптом виходить чотири чи п'ять таких бойових машин. Теплові проміння гуляють праворуч і ліворуч. І в них, у цих машинах, жадного марсіянина, а люди, — люди, що навчилися ними керувати! Може ще й я доживу до цього, — доживу й побачу цих людей. Ви тільки уявіть, що в руках людських є хоч одна така машина та ще до того теплові проміння, які можна кидати, куди побажаєш! Уявіть, що все це ви маєте в своїх руках! Ну, що ж з того, що нам довелося б чимало дечого розбити й змолоти на порох, після того всього? Уявляю, як витріщили б на нас свої чудові очі марсіяни! Я так і бачу їх перед своїми очима.
Яка паніка зчиниться, як вони метнуться до своїх інших апаратів та машин! Та все даремно, — щось розладналося в справах. Коли вони почнуть налагоджувати свої машини, коли вони виступлять, а тут зненацька — ш-ш-ш, бум, ба-бах, ш-ш-ш! — тепловий промінь скеровано на них, — і готово! Людина завоювала свій попередній стан на Землі.
Сміливість фантазії цього салдата, його бадьорість та впевнений голос цілком захопили мене. Я без вагання повірив у можливість здійснити його плани і в майбутнє людськости, як він її уявляв. Можливо, що читач назве мене за це „легковірний дурник“. Але нехай пам'ятає ріжницю його й мого стану: він, читач, уважно читає книжку й може все гаразд обміркувати, а я, боязко озираючись, ховаюся в кущах і слухаю, ввесь час охоплений сумними почуттями і заклопотаний подіями.
Ми розмовляли майже увесь ранок, а потім виповзли з кущів і, озирнувшись на всі боки — чи не видно де марсіян, — швидко перебігли до хати на Путнейському горбі, де він оселився. Він ховався там у льоху для вугілля. І тут тільки, коли я побачив його працю цілого тижня — вузенький підземний хід, ярдів десять уздовж, який він гадає прокопати до головного проточного риштаку на Путнейському горбі, — я вперше зрозумів, яка велика ріжниця між його сміливими мріями та його працьовитістю. Але я ще так вірив йому, що вкупі з ним працював до полудня біля цього підкопу. У нас була тачка: ми вивозили землю й звалювали її біля задньої стіни кухні. Між працею ми трохи попоїли консервової юшки з телячої голови й запили вином: все це ми найшли в коморі.
Ця важка праця давала якесь дивне полегшення від болісної свідомости того, що трапилися якісь надзвичайні зміни в житті людини. Пильно працюючи, я ввесь час обмірковував з усіх боків його план, — і поволі закрадався до моєї свідомости сумнів. Та все ж я не переставав копати, задоволений, що передо мною є мета.
Попрацювавши з годину, я став прикидати в голові, скільки приблизно ярдів треба прокопати, щоб довести підкоп до головного риштака. Виходило, що дуже багато, не кажучи вже про те, що мала була надія, щоби підкоп вийшов саме до риштака. Та й нащо було ото копати довгий тунель до головного риштака, коли далеко швидше можна б докопатися до одного з бокових каналів, що йшов недалеко хати? Крім того, мені здавалося, що оселю вибрано невдало, дуже далеко від риштака, отже тому доводиться даремно витрачати чимало енерґії на працю.
Та не встиг я ще як слід обміркувати, цю справу, як мій гармаш раптом перестав копати й зиркнув на мене.
— Ми добре попрацювали, — промовив він і кинув заступ. — Давайте трохи відпочинемо. Час, на мою думку, зробити розвідку. Вилізьмо на дах.
Я був тієї думки, що треба провадити працю, і після деякого вагання він знову взявся за рискаль. Раптом у мене мигнула думка, — я перестав копати; він зробив те саме.
— Чого ви ходили по полю? — запитав я. — Адже у вас була праця!
— Я ходив подихати свіжим повітрям, — відповів він. — Я вже вертався, коли ми зустрілися. Вночі виходити безпечніше.
— А як же праця?
— Ну, хіба ж можна безугавно працювати, — сказав він.
Тепер я зрозумів, що він за людина. Він постояв, вагаючись і тримаючи заступ у руках, потім сказав:
— Як хочете, але розвідку треба неодмінно зробити, бо може вони несподівано підійшли близько. Тоді вони зможуть почути брязкіт заступів — і несподівано захоплять нас.
Мені не хотілося довше сперечатись. Ми вдвох вилізли на горище й відтіля, стоячи на драбині, зазирнули в віконце. Марсіян не було видно. Тоді ми наважилися вилізти на дах, хутко побігли по черепиці, й заховалися за парапетом.Відціля більшу частину Путнея не було видно за кущами, але видно було річку, вкриту червоною травою, й долішню частину Лямбета, залляту водою й теж червону від червоної води. Інша червона рослина — повзучка — оповила геть чисто всі дерева навколо старого палацу, і між її рясними червоними пагінцями сумно визирали мертві сучки й зморщене листя. Поширення цих червоних рослин, як це тут яскраво видно було, залежало цілком від води. Навколо нашого будинку не було ні тієї ні іншої рослини; раїна, калина, дерево життя — яскраво зеленіли проти сонця. За Кенсингтоном видно хмари диму, а ще далі розстелявся сивий туман, в якому зникали горби, що йшли на північ.
Мій гармаш став розповідати про Лондон, про те, що там робилося в останні дні.
— Одного вечора минулого тижня, — говорив він, — якісь дурні намислили налагодити електрику. Реджентс-Стріт та Цирк мигтіли вогнями; натовпи п'яного народу тиснулися там — п'яні гультяї, нафарбовані жінки… Танцювали й кричали до самого ранку (мені розповідала про це одна людина, що там була). Коли ж розвиднилося, вони раптом побачили, що біля Лянґгама стоїть бойова машина й дивиться на них. Ніхто не знає, відколи вона там стояла. І ось вона підійшла до натовпу й спокійненько собі вихопила з сотню людей — з-поміж тих, що були надто п'яні або перелякані, тому й не могли втікати…
Цікава сторінка з цих часів — і ледве чи яка історія докладно змалює її!
Далі, за допомогою окремих питань я знову вернув його до його велетенських планів. Він дуже захопився ними. Він так красномовно говорив про можливість захопити бойову машину, що я знов наполовину повірив йому. Та тепер, коли я вже трохи зрозумів цю людину, мені було ясно, чому він так підкреслює, що треба робити не поспішаючись. А, крім того, я помітив, що він уже тепер не говорив, що він сам особисто захопить бойову машину й буде битися на ній.
Через деякий час ми з даху злізли, подалися знов до льоху. Ні я, ані він не мали бажання далі провадити розпочату працю; отож, коли він натякнув, що слід трохи підснідати, я не заперечував. Він раптом зробився надзвичайно щедрий і заходився частувати мене; а коли ми поснідали, він вийшов і вернувся з пуделком пречудових цигар. Ми закурили, й тут уже його оптимізм розгулявся у всю широчінь. Зустріч свою зі мною він охоче тлумачив, як надто велику подію.
— А знаєте, в льоху є шампанське, — сказав він.
— Можна гаразд працювати й з бургундським вином, — сказав я.
— Е, ні! сьогодні я господар. Шампанського! Адже перед нами — о, лихо — яка тяжка праця! Треба тільки трохи відпочити й набратися сили. Гляньте, які мозолі я натер на руках!
Попоївши, він почав настоювати на тому, щоб пограти в карти — через те, що в нього сьогодні мов би свято. Він навчив мене нової гри: ми поділили Лондон поміж собою — він узяв північну частину, я південну, — і грали на міські парафії. Хоч якою кумедною і дурною ця гра може здатися тверезому читачеві, — і в цьому він матиме рацію, — я все ж знайшов цю гру в карти, також і інші гри, що ми спробували, надзвичайно цікавими і це мені видається нині прямо як щось знаменне.
Дивно якось збудований людський розум! Тимчасом як людськості загрожувало цілковите знищення або ганебна неволя, коли для себе особисто ми не могли сподіватися ні на що інше, крім жахливої смерти, — ми спокійно сиділи й з захопленням стежили, в які комбінації укладаються на столі шматочки кольорового картону! Ми з приємністю грали в „джокер“, потім він вивчив мене грати в „покер“, а потім сіли грати в шахи, і я тричі його обіграв. Ми обоє так захопилися, що наважилися навіть, коли посутеніло, засвітити лямпу.
Після безмежного числа партій різних ігор ми повечеряли. Мій гармаш допив рештки шампанського. Весь час ми курили сиґари. Тепер він не здавався мені таким енерґійним реформатором, визвольником людськости, як здавався мені ранком. Як і раніш, настрій у нього був оптимістичний, але оптимізм його відгонив уже філософським спокоєм. Я пам'ятаю, що він говорив застольні промови, дуже одноманітні й не дуже доладні, і щоразу пив на моє здоров'я. Я взяв сиґару й вийшов на дах глянути на дивний зеленуватий світ над Гайґетськими горбами, про який він мені говорив.
Спочатку я втопив погляд у бік Лондона, вздовж Темзи. Північні горби огортала темрява; біля Кенсинґтону блискотіли червоним світом огні; інколи спалахувало полум'я червоно-жовтими язиками й знов поринало в темряву. Спершу я бачив невиразно, але раптом, глянувши ближче, я помітив якесь дивне, мов струмок, світло, — правдивіше — бліде, пурпуро-фіолетове сяйво, що тремтіло від подиху вітру. Першої хвилини я не міг зрозуміти, відкіля йде це фосфоричне світло, але потім догадався, що це — від червоної трави! І з цією думкою, яка вернула мене до жахливої дійсности, в свідомості моїй виплило розуміння справжніх взаємин речей і подій, те важке почуття від усього, що трапилося. Мої очі звелися від Землі до Марса, що блискотів червоною зіркою, а потім я довго й пильно дивився крізь темряву в напрямкові до Гамстеду й Гайґейту.
Я дуже довго простояв на даху, дивуючись химерному перетворенню, що трапилося зі мною. Хвилина за хвилиною я згадав усі мої переживання за цей день, від тієї хвилини минулої ночі, коли я так палко молився, аж до останньої нашої безглуздої гри в карти. Всі найкращі мої почуття повстали проти того. Пам'ятаю, я з огидою кинув сиґару, як ганебний символ, — може тому за божевілля здавалося мені це все, що я все надзвичайно перебільшував!?.. Мені здавалося, що я зрадив свою жінку, своїх кревних, все людство. Я щиро каявся. І тієї ж хвилини я постановив одразу ж кинути цього химерного, розбещеного мрійника, що безладно плете дурниці про високі матерії. Хай він піячить і об'їдається, а мені треба йти в напрямку до Лондона. Там, мені здавалося, в мене буде більша змога довідатися, що думають робити марсіяни та що роблять мої брати — люди. Я був ще на даху, коли на небо виплив перший місяць.