Війна світів (1929)/2/1
| ◀ Книга перша. «Дитина грому» | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Під п'ятою |
Що ми бачили з-під руїн дому ▶ |
|
|
В кінці першої книги я ухилився від моїх власних пригод, щоб розповісти про пригоди мого брата. Підчас подій, описаних в останніх розділах, я залишився з вікарієм в одному порожньому будинкові в Галігорді, куди ми заховалися від чорного диму. З цього місця я й почну знову своє оповідання.
Весь вечір в неділю й увесь понеділок, — цей день паніки, — ми просиділи, зовсім одрізані від усього світу, мов на маленькому сонячному острові серед моря чорного диму. Нам нічого не лишалося робити в ці два тяжкі дні, крім одного — чекати в стані болючої бездіяльности.
Мою душу сповняли турботи про жінку. Я уявляв її в Ледергеді, — серед небезпеки, перелякана на смерть, вона, певно, вже оплакує мою смерть. Я ходив уздовж і впоперек кімнати й голосно стогнав від однії думки про те, як я був одрізаний від неї, від думки про все те, що могло трапитися з нею без мене. Мій стриєчний брат, правда, був, як я знав його, відважний для всяких несподіванок, але він належав до тих людей, у яких бракує вміння хутко орієнтуватися й попередити небезпеку. А в цьому випадкові якраз саме й потрібна була спритність, а не хоробрість. Єдине, що мене трохи заспокоювало, так це надія, що марсіяни рушать на Лондон, цебто в протилежний бік. Ці повсякчасні непевні побоювання тримали мозок в стані болісного напруження.
Безперестанні скарги вікарія страшенно обридли й нервували мене. Мене дратував його себелюбний розпач. Після кількох спроб заспокоїти його, я, нарешті, залишив його самого й пішов у кімнату, і, мені здається, це була шкільна дитяча кімната. Там були глобуси, стояли шкільні лавки й лежали зшитки. Коли ж вікарій трохи згодом теж прийшов туди, я перейшов на вищий поверх — у якусь, певно, кладовку й запер двері, щоб лишитися на самоті із своєю тугою.
Весь цей день і ранок другого дня ми були оточені чорним димом. Сумежний з нами дім ще в неділю вечором виявляв ознаки життя: з вікон було видно світло, в одному навіть промайнуло чиєсь обличчя, а трохи пізніше було чути грюкіт дверима. Але я не знаю, що то були за люди, і не знаю, що з ними потім сталося; другого дня ми вже нікого не бачили. Цілий ранок в понеділок чорний дим помалу спливав до річки, щораз більше насуваючись до нас, і, нарешті, поповз уздовж дороги поуз дім, де ми сиділи.
Опівдні прямо через поля прийшов марсіянин. Він ішов за течією чорного диму, поливаючи його гарячим струмком пари, що шипіла, коли дотикалася до стін будинків, та розбиваючи всі вікна, до яких доторкалася пара. Вікарієві теж спекло руки парою в ту хвилину, коли він тікав з передньої кімнати. А коли ми обережно прийшли знов до тих кімнат, ще мокрих від охолодженої пари, і виглянули з вікна, то побачили, що вся місцевість на північ од нас мала вигляд, мовби над нею пройшла буря і випав чорний сніг. Глянувши на другий бік річки, ми з дивуванням побачили, що почорнілі, мов від пожежі, луки виблискують червоним кольором.Ми не зразу з'ясували, яке значіння для нас мають ці зміни, крім хіба того, що тепер боятися чорного диму нам нічого. Але пізніше я збагнув, що тепер облогу знято і що тепер уже можна вийти з дому. І як тільки я зрозумів, що шлях перед нами вільний, у мене з'явилося бажання тікати. Але вікарій був мов зачаклований і не хотів слухати ніяких арґументів.
— Тут безпечно, нам не загрожує тут небезпека, — повторював він.
Я постановив кинути його, — ох, чому я цього не зробив! — Навчений досвідом недавньої мандрівки з гармашем, я подбав за харчі й питво на дорогу. Крім того, я захопив із собою оливи й ганчірок для перев'язування незагоєних ще виразок, що зісталися від гарячої води в річці; далі, в одній з опочивалень я знайшов капелюх і фланелеву сорочку, і таки постановив піти сам.
Коли вікарій зрозумів, що я не боюся йти сам, він раптом встав і сказав, що він теж іде. На вулиці панувала тиша; ми вийшли на почорнілий шлях і звернули в напрямкові до Сенбері. Було коло п'ятої години вечора.
В Сенбері і скрізь по дорозі лежали трупи людей і коней, зігнуті, в неприродних позах; попадалися перекинуті екіпажі, розкидані пакунки й валізи — і все це припало товстим шаром чорного пороху. Шар попелу й пороху пригадав мені те, що я читав колись про зруйнування Помпеї. Ми дійшли до Гамптон-Корту без ніяких пригод, але під тяжким вражінням незвичної жахної картини, що нас оточувала. Лише в Гамптон-Корті очі наші трохи спочили на клаптику зелені, що її не зачепив отруйний вихор. Ми пройшли весь Буші-Парк з його каштанами й оленями, що паслися на волі, і вийшли до Твікенгаму. Парком здалеку поспішали якісь люди — чоловіки й жінки; всі вони прямували на Гамптон. Це були перші живі люди, що ми зустріли за весь час своєї подорожі.По той бік шляху, біля Гаму й Петерсгаму, все ще горіли ліси. Твікенгам не був пошкоджений: ні чорний дим, ні теплові проміння не доторкнулися до нього. Тут зустрічали чимало людей, але ніхто з них не міг розповісти нам нових звісток. Все це були такі ж, як і ми, безпритульні втікачі, що, користуючись тишею, пересувалися до інших мешкань. У мене було навіть таке вражіння, що по багатьох хатах далі жили десятками мешканці, — до того перелякані, що навіть не наважувалися тікати. Тут так само вздовж усієї дороги видно було рясні сліди панічного масового утікання. Мені найяскравіше пригадуються три самокати, що лежали вкупі, потоптані, потрощені колесами екіпажів, що їхали за ними.
О пів на дев'яту годину ми перейшли через Річмондський міст. Хоч ми, звичайно, проходили цей міст хутко, проте я встиг помітити, що на воді плавали жмути якоїсь червоної маси; деякі мали кілька футів упоперек. Я знав, що це таке, роздивлятися було ніколи, а пояснення, що я його зробив, було куди жахніше, ніж це було справді. Тут, на Сурейському березі, знов земля була також укрита чорним порохом, опадом чорного диму і знову валялися трупи; не доходячи до станції, ми натрапили на цілу гору їх; але майже до самого Вартсу ми не бачили ні одного марсіянина.
Переходячи через почорніле поле, ми бачили, як оддалеки вискочили звідкілясь збоку і побігли в напрямку до річки троє людей. Але поза тим усе навколо, здавалося, спорожніло. Спереду, на горбовині, яскравим полум'ям горів Річмонд; а навколо міста не було ніяких слідів чорного диму.
Раптом, коли ми вже підійшли до Кью, ми зустріли гурт людей, що бігли. А далі понад дахами домів, яких сто ярдів од нас, з'явилася марсіянська бойова машина. Ми так і охололи від переляку. Небезпека була велика. І коли б лише марсіянин глянув униз — і ми напевно загинули б. Ми до того були охоплені жахом, що побоялися йти далі, звернули з дороги й заховалися в якомусь садку в повітці. Вікарій забився в куток, скорчився на землі й тихенько плакав; він рішуче одмовився йти далі.
Але моя рішучість дійти до Ледергеду не залишала мене. І як тільки присутеніло, я вибрався знову далі. Я пройшов спочатку кущами, далі пішов провулком, повз якогось великого будинку та обійстя, що до нього належало. Я знов вийшов на шлях до Кью. Вікарія я залишив у сараї, але хутко почув, що він доганяє мене.
Та вирушити в цю другу подорож з мого боку було найбільше безглуздя. Бо було ясно, що марсіяни зовсім недалеко від нас. Ледве вікарій наздогнав мене, як за луками, в бік Кью-Лоджа, ми знов побачили бойову машину, чи ту саму, що бачили недавно, чи, може, іншу. Чотири чи п'ять маленьких чорних постатей тікали від неї сірозеленим лугом; з першого ж погляду видно було, що марсіянин женеться за ними. Ступивши три рази, він наздогнав їх, але вони метнулися щосили вростіч з-під самих ніг у нього. Він не вживав своїх теплових променів, не нищив їх, але половив усіх поодинці й поклав їх у велику метальову скриньку, що висіла в нього за спиною, мов кошик з приладдям у робітника.
Тут я перше зрозумів, що марсіяни, можливо, і не мали на увазі знищувати переможене людство; я зрозумів, що в них могла бути й інша думка. На хвилину ми остовпіли з переляку; потім повернулися й кинулися тікати. Ускочивши в якусь хвіртку, ми опинилися в саду, обгородженому високим муром, і майже випадково скотилися в рів. Там ми пролежали, ледве зважуючись розмовляти між собою пошепки, поки небо не засяялося зорями.
Була, певно, одинадцята година ночі, коли ми знов наважилися йти далі. Але тепер ми не насмілювалися йти шляхом, а обережно пробиралися садами й городами, попід загородами, гостро вдивляючись у темряву ночі, — він праворуч, я ліворуч, — чи не з'являться денебудь марсіяни, що, нам здавалося, були повсюди навколо нас. В одному місці ми наткнулися на досить чималий вигін, спалений, почорнілий і встелений ще навіть теплим попелом, і устелений багатьма жахливо попеченими й покаліченими людськими трупами; але — дивна річ: у всіх обгоріли тулуб і голова, а ноги й чоботи були цілі! Навколо лежали шматки потрощених порохових скриньок та гармат, а далі, футів п'ятдесят, лежали трупи коней.
Містечко Шін, як видно, уціліло від зруйнування; воно було заможне. Скрізь панувала тиша. Трупів ми не бачили; проте ніч була така темна, що й бачити когось не було змоги, особливо на пішоходах. В Шіні мій подорожній став скаржитися, що стомився й хоче пити; отже ми постановили спробувати залізти у якусь хату.
Перший дім, куди ми влізли з деякими труднощами, через вікно, як виявилося, була маленька напіввідокремлена дача. Але там ми не найшли ніякої їжі, крім цвілого сиру. Зате найшли чисту воду, а, крім того, тут я захопив сокиру, що могла бути нам корисна, щоб вломитися в якийсь інший дім.
Ми перейшли дорогу там, де вона повертає на Мортлейк. Тут ми побачили білий дім серед саду, а навколо — стіну. В коморі ми знайшли цілий склад усякої їжі: два буханця хліба в кошику, великий шматок сирого м'яса й півстегна шинки. Я навмисне подаю такий детальний список, бо нам довелося два тижні жити з цими харчами. Під полицею стояли кілька пляшок пива, а на полиці лежало два мішки зелених бобів та кілька жмутів зів'ялої салати. Двері комори виходили не просто в кухню, а в сінці, поруч неї. Тут у кутку лежали дрова й стояла шахва з посудом, де ми найшли щось із півдюжини пляшок бурґундського вина, консервовану лососину та дві бляшанки бісквітів.Ми засіли в кухні, попоїли хліба з шинкою й випили пива з одної пляшки; ми сиділи поночі, не зважуючись запалити світла. Вікарій все ще не міг опам'ятатися від переляку, але, як це не дивно, йому тепер не сиділося на одному місці, і він усе намагався йти далі. Мені довго довелося умовляти його ще під'їсти перед дорогою. Та тут трапилася пригода, через яку ми опинилися в полоні.
— Я гадаю, що нема ще й дванадцяти годин, — сказав я.
Не встиг я скінчити, коли раптом спалахнуло сліпуче яскравозелене сяйво. Кухню осяяло зеленуватим світлом, всі речі мовби вискочили з темряви і зразу ж ізнову зникли. Далі так струсонуло будинок і загримів такий гул, якого я ніколи не чув, і я дивуюсь, як ми залишились живі. В ту ж хвилину за спиною в мене розлігся страшенний грюкіт. Шкло з брязком посипалося з вікон; навколо нас полетіла цегла з стін, і з стелі, просто нам на голову обвалилася штукатурка й розбилася на тисячі шматків. Мене скинуло на підлогу. Я відлетів у куток, ударився об бічні двері головою й упав ошелешений. Вікарій потім розповідав мені, що я довго лежав непритомний. Коли ж я, нарешті, очутився, то виявилося, що ми, як і раніш, сиділи в темряві; він поливав мені водою на обличчя, а в нього самого, як я довідався потім, лице було вогке від крови, що стікала з розсіченого лоба.
Деякий час я нічого не міг пригадати, що трапилося. Потім потроху пам'ять вернулась. Я відчув біль від рани на скроні.
— Вам краще? — пошепки спитав мене вікарій.
Я нарешті відповів, а потім сів.
— Тихше! — сказав він. — По всій підлозі валяються черепки посуду. Коли ви ворухнетесь, то неодмінно знімете гармидер, а вони, здається, тут, за стіною.
Ми сиділи так тихо, що навіть чути було дихання.В кухні панувала мертва тиша. Один тільки раз, десь зовсім близько, упав шматок штукатурки чи цегли.
Знадвору, з-за стіни, чувся безперестанний брязкіт металю.
— Чуєте? — шепнув мені вікарій, коли незабаром почувся знову цей звук.
— Так. Що це?
— Марсіянин, — говорить вікарій.
Я прислухався.
— Але що ж то був за грюкіт і світ? Це не було теплове проміння, — сказав я.
І на хвилину блиснув у моїй голові здогад: чи не спіткнулася часом об наш дім бойова машина, як тоді в Шепертоні об церковну вежу?
Наше становище було таке дивовижне й незрозуміле, що ми годин зо три-чотири просиділи мовчки на одному місці, аж поки не розвиднилося. Але ось помалу почало пробиватися всередину світло — не крізь вікно, яке було темне, а крізь трикутню щілину між трямком стелі й стіною, звідки вивалилася цеглина. Тепер ми вперше мали змогу сяк-так оглянути нашу кухню.
Вікно було розбите й догори завалене землею й шматками цегли. Купи уламків лежали на столі, за яким ми раніш сиділи, а також валялися навколо нас на підлозі. Завалило, здається, увесь дім. Перед вікном, біля горішньої лутки, стирчала вирвана з землі ринва. Вся підлога була засипана черепками. Проламано ту стіну в кухні, що сполучала її з домом; і через те, що світ проходив звідтіля, зовсім ясно було, що більша частина дому завалилася.
Дивовижним контрастом серед цієї руїни виступали білі з блакитними квіточками шпалери, гарненька шахва, розмальована за тодішньою модою блідозеленою фарбою і заставлена бляшаним і мідним посудом, та ще дешеві малюнки, що звішувались із стін над кухенною піччю.Коли розвиднилося, крізь проламану стіну ми побачили постать марсіянина, що, як видко, стояв на варті і водночас доглядав іще розпечений циліндер.
Побачивши це, ми обережно, як тільки можливо, поповзли геть із освітленої кухні в темряву сусідньої комірки.
Раптом мене осяяла думка, що відразу з'ясовувала всю пригоду.
— Це п'ятий циліндер, п'ятий набій з Марса! Він улучив у цей дім і поховав нас під його руїнами, — прошепотів я.
Кілька хвилин вікарій сидів мовчки, потім пошепки став молитись:
— Господи, змилуйся над нами!
І я почув, як він тихенько заскімлив.
Крім його схлипування, в комірці панувала абсолютна тиша. Я ледве наважувався дихати й сидів, не відриваючи очей від маленької смужки світу, що проходила з-під дверей кухні. Передо мною з темряви ледве виступало блідою круглястою плямою обличчя вікарієве, його комірець і манжети. Раптом за стіною почувся заглушений стук молотка по металу, далі залунало шалене гикання, і, нарешті, після кількох хвилин тиші почулося шипіння, мов з парової машини. Всі ці звуки за стіною, зовсім незрозумілі для нас, довго не припинялися, і з кожною хвилиною до них дедалі ще приєднувалися нові звуки. Відразу розпочалося таке розмірене гуркотіння та гупання, що підлога й стіни затремтіли, а в коморі заскакав і задеренчав посуд.
Трапилося раз, що пасмо світу під дверима зникло, насунулася густа темрява.
Не можу пригадати, скільки годин просиділи ми в темряві, жахаючись вимовити слово, скулившись та тремтючи, поки, нарешті, не ослабла стомлена наша увага і не скував очей сон… Коли я прокинувся, то відчув, що страшенно хочу їсти. Мені здається, що ми мусили проспати отак більшу частину дня. Голод так мене мучив, що я наважився, що б там не було — шукати їжі. Я сказав вікарієві, що йду шукати харчів, і став помацки пробиратися в комору. Він нічого не відповів мені, але коли почув, що я їм, зразу ж і сам осмілів і підповз до мене.