Війна світів (1929)/2/2
| ◀ Під п'ятою | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Що ми бачили з-під руїн дому |
Дні ув'язнення ▶ |
|
|
Попоївши, ми знов перейшли в комірку. Там, я певно знов заснув, бо коли прокинувся, то був один. Важке, безнастанне, розмірне й надокучливе гупання ані на хвилину не припинялося. Я кілька разів тихенько позвав вікарія й нарешті помацки став пробиратись до дверей кухні.
На дворі ще був день. Я заглянув у кухню й побачив в протилежному кутку вікарія. Він увесь принишк до стіни й крізь трикутну щілину в стіні пильно дивився на марсіян; голови його з-за піднятих плечей не було видно.
З-за стіни долітали до мене найрізноманітніші звуки, мов із залізничої майстерні, але гуркіт від розмірного гупання глушив усі інші звуки. Крізь щілину я бачив верховіття дерева, позолочене заходом сонця, і клаптик блакиті сумирного вечірнього неба. Я простояв хвилини дві, стежачи за вікарієм, а далі, зігнувшись та обережно ступаючи між черепками, що вкривали підлогу, і собі тихенько підійшов до нього.
Я торкнув його за ногу; від несподіванки він так здригнув, що від стіни назовні відвалився великий шматок штукатурки й шумно впав на землю. Я схопив його за руку, боячись, щоб він не закричав. Ми обоє заніміли на одному місці й довго так сиділи, затримуючи навіть дихання. Потім я обернувся й глянув, що сталося з нашим муром. В тому місці, де обвалилася штукатурка, з'явилася продовгаста щілина. Я обережно підвівся навспинячки, перехилився через деревину і, зазирнувши в щілину, оглянув ще мирну учора ввечері передміську вулицю. Дійсно! навколо зчинилася величезна зміна.
П'ятий циліндер, як видко, упав у середину того дому, куди ми заходили спочатку. Будинок зник: його розтрощено до щенту, розпорошено й вирівняно з землею. Циліндер тепер лежав значно нижче від підмурку, глибоко в ямі, що вже була куди ширша тієї, яку бачив я в Вокінзі. Земля навкруги була розбризкана від удару цього тіла і лежала величезними купами, з-за яких не видно було сусідніх домів. Велетенської сили удар розбризкав її, — кажу „розбризкав“, бо це зовсім так, як розбризкало б грязюку, коли б по ній ударити молотком. Наш дім завалився назад; передня його частина, геть аж до першого поверху, була чисто знищена. Випадково кухня й комірка лишилися цілі й були поховані під руїнами й засипані з усіх боків горами землі, крім тієї частини, що була проти циліндру. Ми висіли над краєм глибокої круглястої ями, де лежав циліндер, і над поширенням якої працювали нині марсіяни. Важке, розмірне гупання лунало відкілясь іззаду, і раз-по-раз нашу щілину застеляв серпанок іскрастої зеленуватої пари, що здіймалася вгору.
Циліндер був уже відчинений. Він лежав посередині ями, а на її протилежному боці, серед потрощених і засипаних дрібним камінням, яскраво вирисовуючись на тлі вечірнього неба, нерухомо стояла одна з великих бойових машин, — порожня, кинута своїм машиністом. Було б, звичайно, послідовніше розпочати докладний опис ями або циліндра. Але в першу хвилину мене так вразили дивовижні істоти, що ледве повзали по купах землі в ямі, так вразив мене новий незвичайний блискучий механізм, що тепер працював у ямі та якого я бачив уперше, — що спочатку я ледве звертав увагу на яму або циліндер.Цей механізм одразу прикував до себе мою увагу. Він був зроблений безперечно з блискучої криці, здавався за живу істоту; це був один із тих складних механізмів, так званих „машин-робітників“, що з того часу набули великої слави й вивчення яких у нас на Землі дало великий стимул до винаходів. З першого погляду ця річ нагадувала металевого павука, на п'яти легеньких колінчастих ніжках, з численними рухливими колінчастими підоймами і якимись додатками, що хутко схоплювали й втягувалися, на взірець полапок чи рук, прип'ятих уздовж усього тіла. Більшість цих рук були тепер втягнуті, але трьома „руками“, висунутими на всю довжину, машина витягала з циліндра якісь залізні штаби, дошки, лиштви, що, як видко, підпирали його стінку. Все це машина, одну річ за одною, методично виймала й так само методично складала на рівному місці на землі за циліндром.
Всі ці підойми так хутко бігали, були такої вдосконаленої й складної конструкції, що я спочатку не вірив, що передо мною машина, не зважаючи на металевий блиск. Бойові машини також вражають досконалою координацією своїх рухів і подібністю на живих істот, але вони — ніщо в порівнанні з цією машиною. Хто своїми очима не бачив цієї дивної будови й має уяву про неї лише з фантастичних начерків наших художників — та ще з не зовсім правдивих і докладних описів таких самовидців, як я, — той ледве може уявити собі всі її життєві якості й властивості.
Особливо яскраво пригадується мені малюнок до одного з памфлетів, де подавалося описи війни з марсіянами. Художник, певно, вивчив наспіх дещо про бойові машини марсіян — і цим обмежилося його знання. Він намалював її як триногих велетнів, на високих дибах, з покришкою зверху, неповертких, з одноманітними рухами, — що, звичайно, було далеке від дійсности. Памфлет цей з малюнком вельми був поширений, і я згадую про нього лише для того, щоб попередити читачів од помилкових уявлень, що могли б скластися в них. Малюнок був такий схожий на марсіянина, якого я бачив, як голяндська лялька на людину. На мою думку, памфлет був би куди ліпший без малюнків.
Спочатку, знов таки кажу, „машина-робітник“ на мене зробила вражіння не машини, а якоїсь істоти, подібної на краба, з блискучою шкірою на спині. Справді ж у машині сидів марсіянин, що своїми вельми чутливими полапками керував її працею, виконуючи ті функції, що їх виконує мозок у живого краба. І лише згодом я звернув увагу, що ця бурувата шкіра у краба подібна до шкіри тих химерних істот, які повзали навкруги ями, і мені стала цілком зрозуміла справжня суть цього робітника-автомата. І коли я зрозумів це, то всю свою увагу зосередив на тих інших істотах — на живих марсіянах. Я вже дещо про них знав і почуття огиди, що вони викликали спочатку, тепер уже не заважало мені спостерігати їх. А до того ще вони тут уже не могли мене бачити, а тому я тепер мав змогу уважно придивитися до них.
Тепер я добре їх роздивився. Це були найхимерніші істоти, яких тільки можна уявити собі. Величезне, — футів чотири в діяметрі, — круглясте тіло або, правдивіше голова і спереду обличчя, що не мало ніяких ознак ніздрів (марсіяни, певно, зовсім позбавлені нюху!). Але зате на ньому було двоє великих очей, а під очима — м'ясистий наросток, мов дзюбок у птахів. На потилиці цієї голови чи з іншого боку цього тіла, — не знаю вже, як і назвати, — була туго напнута барабанна болонка; як виявили пізніші анатомічні досліди, це було вухо, але воно було, мабуть, зовсім малопридатне в нашому більш стисненому повітрі. Навколо рота прип'ято шістнадцять тонких, гнучких, як лозина, полапків, об'єднаних у два жмути, по вісім у кожному. Згодом, відомий анатом професор Говз досить влучно назвав їх „руки“. Ще коли я вперше побачив марсіян, я зауважив, що вони силкувалися піднятись на цих руках, та, звичайно, не могли, бо при відмінних умовах тяжіння на Землі вага їхнього тіла збільшилася. Є підстави припускати, що на Марсі вони, мабуть, досить легко пересуваються цими руками.
Майже так само просто збудований й увесь їхній організм, — як це пізніше виявилося, після того коли зробили розтин їхніх трупів. Центральне місце займає мозок, від якого йдуть дуже грубі нерви до очей, до вуха й до органів дотику полапків. Вельми складну будову мають легені й серце з їхніми жилами. Що вони мають легені, — можна було сказати й без розтину тіла; важке дихання, — в наслідок більш стисненої атмосфери й більшого тяжіння на землі, — виявлялося у них через досить помітне корчійне тремтіння зовнішньої шкіри.
Оце й усі органи, що мають марсіяни. Як це не дивно, марсіяни не мають заплутаного харчотравного апарату, що складає головну частину нашого тіла. Марсіянин майже весь складається з одної голови, — він не має ні шлунку, ні кишок. Вони не їли, — отже, ще менше перетравлювали їжу. Замість їжі вони вживають свіжої крови, яку вони беруть з живої істоти і вкраплюють її в свої жили. Я сам бачив, як це вони робили, і скажу про це далі. Але, хоч би як мене читач уважав за хворого на нерви, я все ж таки не почуваю себе в стані докладно описувати те, на що я навіть не міг довго дивитися. Досить сказати, що кров здобувається з живої істоти, переважно з людини, переливається маленькою піпеткою просто в стравохід…
Одна думка про це без сумніву викликає в нас огиду. Та нам не слід було б забувати, що, певно, наші м'ясоїдні звички здалися б огидними якомунебудь трусикові, коли б він міг мислити.
Фізіологічні вигоди цих вкраплювань безперечні, коли згадаємо, як багато часу й енерґії витрачаємо ми на їжу та на харчоварні процеси. Людське тіло наполовину складається з залоз, проводів та органів перетворення їжі в кров. Харчоварні процеси впливають на нашу нервову систему: вони можуть нищити наші сили й відбиваються на нашому розумі. Людина буває щаслива чи нещаслива залежно від того, здорова чи хвора у неї печінка та добре чи кволо працюють у неї кишки. Марсіяни ж, завдяки своїй органічній будові, не залежать від цих органічних хитань настрою й почуття.
Що вони давали перевагу людині, як джерелові годування, видно з тих останків трупів, що вони взяли з Марса собі харчуватись. Придивляючись до цих жертов, ми бачимо, що вони — істоти двоногі, футів шість заввишки, з крихким хребтом, як у деяких порід вамбака[1], з кволими м'язами, з круглястою головою й великими очима в твердих западинах. В кожному циліндрі було, здається, по дві чи три таких істоти й усіх їх було вбито скорше, ніж марсіяни долетіли до землі. І вони мусять дякувати долі, бо від першої ж їхньої спроби стати на ноги на нашій плянеті в них поламалися б кістки.
Коли я вже почав описувати марсіян, я мушу подати тут кілька деталів про фізіологічну організацію, бо, хоч цих деталів тоді ще ми не знали, вони допоможуть читачеві, незнайомому з марсіянами, скласти яскравіше уявлення про цих бридких істот.
Фізіологічна. Організація їх відрізняється від нашої ще в двох напрямках. Організм їхній не потребує відпочинку: вони не сплять, як не спить серце в людини. Не маючи розвитих м'язів, що потребували б постійного поновлення тканин, їхні організми не відчувають потреби періодично припиняти свою працю. Вони, здається, знають дуже мало або майже зовсім не знають почуття втоми. Навіть на Землі, де марсіяни не могли ступати ні одного кроку без величезного напруження, вони не відпочивали ні на хвилину аж до самого кінця. Протягом двадцяти чотирьох годин вони працювали двадцять чотири години! У нас на Землі працює так хіба лише одна комашня.
Друга властивість марсіян, — як не дивно це може здатись світові, де таку важливу ролю відограє сексуальне життя, — це те, що вони зовсім безполі істоти; отже й не знають вони тих бурхливих пристрастей, які виникають у нас від ріжниці полів. Розплоджуються вони почкуванням — дійсно, як наші поліпи. Нині вже встановлено, що за час війни й перебування марсіян на Землі з'явився на світ маленький марсіянин. Він, як дійсно виявилося, був прип'ятий до свого родителя, на взірець, наприклад, того, як пуп'янок лілеї прип'ятий до стебла.
На Землі у всіх вищої організації істот, не виключаючи й людини, цей спосіб розплодження зник, але й на Землі, безперечно, це був первісний спосіб. Серед нижчих істот, аж до найближчих хребтовців, обидва способи існували поруч, але, зрештою, сексуальний спосіб узяв гору. На Марсі очевидячки цей процес пішов протилежним шляхом.
Цікаво зауважити, що один відомий письменник-філософ, — досить, проте, сумнівної наукової репутації, як учений, — ще задовго до приходу на Землю марсіян уже пророкував, що людина кінець-кінцем матиме структуру тіла не дуже вже далеку від тієї, що її мають марсіяни. Я пригадую собі його пророцтва, коли вони з'явилися в одному з чисел, нині вже покійника, Pall Mall Budget, за листопад чи грудень р. 1893; і пригадую також одну карикатуру на неї, що з'явилася ще в домарсіянському часописі Punch. В жартовливому тоні говорилося в статті, що удосконаленість механічних приладдів зробить зайвим ноги й руки в людини, а вдосконаленість хемічних винаходів зробить зайвим перетравлювання їжі; що такі органи, як зуби, волосся, ніс, вуха й підборіддя, переставши бути важливими для організму, будуть поволі зменшуватися й за кілька віків поволі атрофуються шляхом натурального добору. Важливий лише один мозок, — він і залишиться. Крім мозку, великі шанси на існування має рука — „учитель і аґент мозку“. В той час, коли інші органи тіла будуть зникати, руки мають стати довші.
Сказане жартом часто стає правдою, і на марсіянах ми бачимо безперечний, фактичний приклад такого пригноблення розумом тваринної частини організму. Я, принаймні, зовсім серйозно гадаю, що прабатьки марсіян вельми наближалися своєю структурою тіла до людини і що шляхом поступового розвитку мозку й рук, — що обернулися, нарешті, у два жмути чутливих, тоненьких полапок, — вони перетворилися в ті істоти, яких ми нині знаємо. Без тіла мозок мусив розвиватися ще своєрідніше і, не маючи ніяких емоційних нашарувань, властивих людським істотам, став самолюбніший.
Є ще одно, чим марсіяни відрізняються від нас. На перший погляд ця ріжниця може декому здатися дрібна, малоцінна й випадкова. Мікроорганізмів, що викликають на Землі так багато всяких хвороб і страждань, або ніколи не було на Марсі, або санітарія марсіян уміла винищити їх до щенту за кілька віків тому. Жадна з усіх численних заразливих та інших смертельних хвороб, що отруюють наше життя, — ніякі тифи та сухоти, пістряки[2], пропасниці, ніякі тяжкі опухи не скаламучують спокійного життя марсіян.
До речі, коли вже я розпочав оповідати ріжниці життя на Марсі й на Землі, то мушу сказати ще кілька слів про одно цікаве явище: про Червону Траву. Очевидячки на Марсі переважає яскравий криваво-червоний колір рослин, а не зелений, як у нас. Принаймні, все те насіння, що принесли з собою марсіяни, — навмисне чи випадково, — завше давало червоні паростки. Але з усіх цих рослин тільки рослина, що зветься в народі „Червона Трава“, витримала конкуренцію з земними породами й прийнялася на Землі. Друга червона рослина, Повзучка, прожила на Землі недовго й мало хто її бачив. Але Червона Трава розрослася надзвичайно пишно й навдивовижу хутко. Вже на третій чи четвертий день нашого примусового сидіння в розваленому будинкові вона вкрила всю яму і її соковиті, як у кактуса, пагінці оповивали наше трикутнє віконце в стіні. А далі я бачив її на полях, на шляхах — всюди: вона розрослася по всіх околицях, надто там, де протікала вода.
Марсіяни, як доведено анатомічними дослідами, мають слуховий орган, тільки замість вух, як у людей, вони мають одну круглясту бубенну болону ззаду голови. Очі їхні бачуть приблизно так само, як і наші; тільки та ріжниця, що блакитний і фіялковий кольори, за Филіпсом, здаються чорні для них. Висловлювалася гадка, що марсіяни порозуміваються між собою за допомогою звуків і рухами полапків. Це говориться, наприклад, в тому талановитому, але написаному трохи наспіх, памфлеті, що я про нього вже згадував і що був за головне джерело для знайомства з марсіянами. Безперечно, його писала людина, що не бачила марсіян або хоч і бачила, то лише мигком. Можу сказати, що з усіх нас, які лишилися живі після цієї руїни, ніхто не бачив їх так близько й так довго, як я. Це, звичайно, не є моя заслуга, а випадок, але я стверджую лише те, що справді було. Я по кілька годин придивлявся до марсіян і стверджую, що бачив їх, як вони незграбно виконували найскладнішу, наймудрішу і найважчу працю учотирьох, уп'ятьох, а одного разу навіть вшестьох, не порозуміваючись ні рухом, ні звуком.
Своєрідне їхнє виття завше чулося перед їдою. В ньому не було ніяких модуляцій і воно аніяк не мало значіння сигналу. На мій погляд, це було просто видихання повітря, — підготовчий акт до їжі. Я маю принаймні елементарне знання, що марсіяни порозуміваються без ніякої допомоги фізичних засобів, і я переконався в цьому, не зважаючи на всі свої великі упередження. Перед наступом марсіян, читачі, що їм доводилося читати мої статті, певно, пригадують, що я писав і, здається, з великим захопленням проти телепатичної теорії.
Марсіяни одежі не носять. Їхні поняття прикраси й пристойности різняться від наших, що, звичайно, цілком зрозуміло. Цього ще мало: вони не тільки не відчувають змін температури, але атмосферне тиснення, очевидячки, не відбилося ані трохи серйозно на їхньому здоров'ї. Хоча марсіяни й не носять одежі, але в усьому іншому, що може штучно поповнити фізичні сили, вони, безперечно, мають величезну перевагу над людьми. Ми, з своїми самокатами та ковзунами, із своїми летальними машинами, із своїми рушницями та гарматами і т. ін., лише розпочинаємо ту еволюцію, що її марсіяни вже перейшли. Можна сказати, що марсіянин — це мізок, який вибирає для себе, залежно від потреб, те чи інше тіло, зовсім так, як людина надіває одежу, і залежно від погоди сідає на самокат, коли поспішає, або бере парасоль, коли йде дощ.
І серед усіх цих механічних пристосувань особливо вражає одна цікава особливість: у них зовсім нема того, що становить характерну особливість майже всіх механізмів, зроблених людьми, — нема колеса. З усіх речей, що вони занесли на землю, ні в жадній не помітно навіть натяку на вжиття принципу коліс. А здавалося б, що ним мусили б користуватися, хоча б для пересування з місця на місце.
Треба зазначити з приводу цього одно цікаве явище, що й на нашій Землі природа ніколи не подала натяка на колесо або ж подала інші способи для розвитку ідеї використання колеса. Та марсіяни або не тільки не знають колеса (що мало ймовірне), або ж утримуються використовувати його, але навіть в їхніх апаратах навдивовижу малий вжиток зроблено з непорушної осі або з відносно-непорушної осі, з одночасним круговим рухом навколо неї, що відбувається в одній площині. Майже всі сполучення в їхніх машинах становлять складну систему сковзастих частин, що пересуваються по маленьких надзвичайно гарно вигладжених підпорах.
Цікава ще одна подробиця: довгі підойми їхніх машин переважно зрушуються системою металевих дисків в еластичному футлярі, що вельми нагадує систему м'язів. Через ці диски пускають електричний ток, диски поляризуються й притягаються один до одного з великою силою. Оце саме й давало рухові подобу з рухом живої істоти; це саме й дивувало та лякало всіх, хто бачив марсіян, як вони рухаються. Ніби крабовидна робоча машина, що працювала, розвантажуючи циліндер, саме в ту хвилину, коли я виглянув з розколини в стіні, мала багато таких штучних м'язів. Її безперечно було легше визнати за живу істоту, ніж марсіян, що лежали навколо ями проти сонця, задихаючись, знесилено похитуючи своїми полапками, і ледве переповзали з місця на місце, не зовсім ще очунявши після своєї мандрівки через безповітряні простори.
Я ще довго придивлявся до них, освітлених сонячним промінням, крізь свою щілину. Я з цікавістю стежив за їхніми кволими рухами, помічуючи кожну дивну для нас особливість їхніх фігур, поки, нарешті, вікарій не пригадав мені про свою присутність, зо всієї сили сіпнувши мене за руку. Я оглянувся й побачив його сердите обличчя й красномовно стиснуті вуста. Він теж хотів дивитися, щілина ж була маленька й двом одночасно дивитися крізь неї не можна було. Отже мені довелося кинути свої спостереження, аж поки він не використав своє право.
Коли я знов дивився в щілину, невтомна машина-робітник уже поскладала докупи всі вийняті з циліндра окремі частини апарату і зробила з того щось таке, що своєю формою, безперечно, нагадувало її саму. А трохи ліворуч я побачив іншу машину: це був маленький апарат для копання землі. Викидаючи вгору стовпи зеленої пари, він прудко бігав навколо ями, поволі, методично збільшуючи її, так само методично та доцільно складаючи землю по краях ями рівним валом.
Тепер я тільки зрозумів, відкіля долітав до нас грюкіт, переплітаючись із ритмічними ударами, від яких тремтіли стіни нашого хисткого захоронку. Підчас праці цей апарат гудів і свистів. В ньому не було, як це я тільки міг помітити, марсіянина і працею ніхто не керував.
——————