Війна світів (1929)/1/17
| ◀ Вихід із Лондону | Війна світів пер.: Григорій Піддубний «Дитина грому» |
Книга друга. Під п'ятою ▶ |
|
|
Коли б марсіяни мали на увазі тільки винищувати, то вони могли б знищити всю людність Лондону ще в понеділок, коли народ розповзався по довколишніх повітах. Такі бурхливі натовпи втікачів, як той, що гнав шляхом через Барнет, сунули ще й через Еджвейр і Волтгам, а також дорогами, що вели на схід через Савтенд, Шовберинес і на південь від Темзи до Дійла і Броадстейза. Коли б хто злетів угору на аеропляні під саму блакить неба над Лондоном, то всі шляхи, що виходили на північ і схід з лабіринту лондонських улиць, здавалися б йому чорні — так багато тікало народу. І кожна цяточка цієї чорної маси несла в собі жах і фізичні страждання!
В попередньому розділі я навмисно навів докладне оповідання мого брата про їхню мандрівку шляхом через Чіпінґ-Барнет, щоб читач міг собі уявити той сполошений комашник, ті чорні цяточки, — як вони здавалися тому, хто сам поділяв їхню долю. Ніколи ще в історії людства не були згромаджені такі натовпи людей, об'єднаних спільним стражданням і спільною небезпекою. Леґендарні орди ґотів і гунів, ці найбільші армії, що тільки бачила коли Азія, були б краплиною в цьому морі істот. До того, це не був дисциплінований похід. Ні! Це була перелякана на смерть велетенська отара; це було втікання шести мільйонів народу, — страшне, безладне; втікання людей — голодних, неозброєних, — вперед і вперед… Це був початок загибелі цивілізації, нищення людського роду.
Коли б хто знявся вгору на аеропляні, то він би побачив під собою широку, складну мережу вулиць; побачив би на цій велетенській мапі — церкви, будинки, сади й садки — мовчазні, безлюдні, а на півдні все — мов вимазано чорним атраментом. Мов би велетенське перо пройшло по мапі й замазало ті місця, де був Ілінґ, Річмонд та Вімбелдон. І кожна чорна пляма розповзалася, струмочками витягувалася на всі боки, охоплюючи ланцюгом високі місця, і, раптом найшовши нове річище, хутко збігала узгір'ям у долину, — зовсім так, як розповзається на пропускальному папері крапля атраменту.
А ззаду, над блакитними горбами, що здіймаються вгору на південь від річки, ходили блискучі марсіяни, не поспішаючи, методично, далі й далі розстилаючи по тім клапті землі свої отруйні хмари чорного диму, поливаючи їх струмками пари після того, як вони зробили своє діло, і крок за кроком опановуючи переможену країну. Як видко, вони не мали на увазі винищити людство, але лише хотіли деморалізувати його так, щоб знищити всякий опір. Вони пускали в повітря запаси пороху, що здибували на своєму шляху, перетинали телеграфічні дроти й псували залізниці. Вони калічили людство, перетинаючи йому жили.
Вони, певно, не хотіли далеко поширювати своїх операцій, бо того дня не пішли далі центральної частини Лондону. Можливо, значна частина населення Лондону весь ранок у понеділок ще сиділа по хатах. Тільки відомо, що дуже багато людей загинуло від чорного диму, не виходячи з хати.
Дивовижну картину являла Лондонська затока на Темзі від ранку понеділка аж до полудня. Геть уся річка в цьому місці чисто захрясла пароплавами й різними суднами: вони прийшли забирати втікачів, зацікавлені великими грошима, що їм пропоновано. Багато людей пробували, як розповідають, дістатись пароплавів уплав, але їх одштовхували баграми і вони йшли на дно.
О першій годині дня між арками Блекфраєрського мосту з'явилися тонісінькі залишки від хмари. Щось страшне знялося на річці: запекла боротьба, тиск, сутички й крики!.. Був час, коли величезне число берлин і дрібніших човнів стовпилося коло північної арки Тавер-Бріджу, і матросам та вантажникам треба було просто таки вступати в бій з народом, що з усіх боків видирався на судна. Люди сповзали вниз навіть по стовпах мосту.
Коли через годину після того за Клок-Тавером з'явився марсіянин і пішов просто по воді за течією, — на річці — скрізь, де він перейшов, геть до Лаймгавза й вище, вже плавали тільки щепки від суден.
Про те, як і де впав п'ятий циліндер, скажемо згодом. Шостий упав у Вімбелдоні. Мій брат, вартуючи біля двох жінок, що спали в колясі серед луків, бачив, як в далині за горбами блиснув через усе небо зелений огонь. У вівторок наша мандрівна група, непохитна в своїй постанові дістатися моря й сісти на пароплав, проїхала до Колчестера крізь бурхливу від величезної маси втікачів місцевість.
Звістка про те, що марсіяни захопили Лондон, стверджувалася. Їх бачили в Гайґейті і навіть, як розповідали, в Ніздоні. Але брат не бачив їх аж до наступного дня.
Розпорошена величезна маса людей у той день почала відчувати, що їй треба десь добути харчів. Що довше вони голодали, то хутчіш право власности втрачало свою непорушність. Фармерам із зброєю в руках доводилося боронити свої обори з худобою, комори, городину й пашню. Більшість втікачів, як і мій брат, прямували на схід, але були й такі, що з розпачу верталися до Лондону за харчами. Це були переважно мешканці околиць Лондону, що про чорний дим знали тільки з невиразних чуток.
Братові розповідали, що в Бірмінгемі зібралася майже половина членів парляменту й уряд та що заготовлено величезні запаси вибухових речей для автоматичних мін, що їх мають покласти через весь Мідландський повіт. Крім того, була чутка, що правління Мідландської залізниці призначило нових машиністів і кочегарів замість тих, що розбіглися першого дня паніки, що рух на залізниці упорядковано та що мов би від Сент-Албанзу північною колією пускають потяги, запобігаючи цим нагромадження натовпів утікачів по суміжних з Лондоном повітах. В Чіпінґ-Онґарі розліплено оповіщення про те, що в північних містах наготовлено великі запаси борошна, і що через яких двадцять чотири години будуть роздавати в околицях хліб для всіх голодних.
Та, не зважаючи на ці вістки, брат не кинув свого плану при першій змозі виїхати з Англії. Вони втрьох весь день не переставали якнайшвидше посуватися на схід, і за весь час своєї подорожі вони ніде не бачили, щоб роздавали хліб. Та насправді й ніхто цього не бачив. Тієї ночі впала сьома зоря на Примрозькому Горбі. Її бачила міс Елфінстон, що чатувала підчас спочинку вночі чергуючись із братом.
В середу ранком, переночувавши на ниві з невижатою ще пшеницею, наші мандрівники прибули до Челмсфорду. Тут якась купка людей, що звала себе „комітетом народнього харчування“, захопила їхнього коня, не давши за нього нічого, крім обіцянки видати їм другого дня їхню пайку м'яса. Тут же вони почули, що марсіяни ніби вже доскочили до Епінґу, що пороховий завод Валтгамського абатства зруйновано дощенту після невдалої спроби з нашого боку зірвати одного з марсіян.
Тутешні мешканці вилазили на дзвіницю, щоб побачити марсіян. Але мій брат, на своє щастя, як потім виявилося, гадав краще йти хутчіш до моря, не чекаючи, поки будуть роздавати їжу, хоч усі троє страшенно хотіли їсти. Ще до полудня вони пройшли Тілінґгам. В місті панувала надзвичайна тиша: крім двох чи трьох випадкових мародерів, які нишпорили по хатах, шукаючи їжі, вони нікого не зустріли. За Тілінґгамом раптом перед ними блиснуло море, вкрите найрізноманітнішими суднами, які тільки можна собі уявити.
Коли судна не могли вже більше посуватися вгору по Темзі, вони підійшли до Есецького берега — до Гарвіча, Волтону й Клектону, а далі — до Фулнеса й Шубері, щоб забрати звідтіля втікачів. Вони стали в затоці велетенським серпом, один кінець якого губився в тумані, десь аж біля Нейзу. Ближче до берега товпилися рибальські човни — анґлійські, шотляндські, французькі, голяндські, шведські, парові й електричні карети з Темзи, „власні“ яхти. За ними видно було судна більшого розміру: вантажні судна, брудні берліни з-під вугілля, берліни перевозити худобу, нафту, торговельні судна на вітрилах, невеличкі пасажирські пароплави та великі океанські крейсери. Був тут навіть один білий транспортовий пароплав, були й чистенькі білі пароплави товариств Совтемптону й Гамбурґу. І вздовж усього блакитного берега, куди тільки око сягало, геть десь біля Блаквотеру мій брат відрізняв масу людей, що кишіла на березі, пробиваючись до човнів, — і ця чорна комашня тягнулася від Блаквотеру майже до Молдену.
Дві милі від берега стояв панцерник так глибоко в воді, що рівень води майже досягав аж палуби, — так, принаймні, здавалося братові з берега. Це був панцерний монітор — „Дитина Грому“ — єдине воєнне судно, що стояло недалеко від берега. А далі, праворуч, над спокійною поверхнею моря — того дня панувала мертва тиша — розстелялися пасма диму, виявляючи присутність броненосців Ламанської ескадри. Підчас непереможного наступу марсіян вони стояли, розташувавшись в один ряд проти гирла Темзи, під парою, напоготові до бою, але безсилі зупинити ворога.
Коли місіс Елфінстон побачила море, її охопив панічний жах. Як не переконувала її зовиця — все даремно. Вона ніколи не виїжджала з Англії… Краще вже померти у рідній країні, ніж їхати кудись у далеку чужину, де нема нікого з рідні… І так далі й таке інше. Сердешна жінка, певно, уявляла, що й французи можуть бути дуже подібні до марсіян!
За два дні подорожі вона стала якась залякана, пригнічена й страшенно знервована. Вернутись до Станмору — ось що стала її єдина думка; в Станморі все було завше безпечно і гарно. В Станморі вони найдуть її Джорджа… Вони вдвох на превелику силу умовили її підійти до надбережжя.
Тут братові хутко пощастило звернути на себе увагу одного маленького пароплава, що виходив з гирла Темзи. Від пароплава під'їхав до них човен. Матроси сказали, що вони їдуть в Остенде. Поторгувалися трохи, погодилися взяти їх трьох за тридцять шість фунтів.
Було десь близько другої години дня, коли брат і його товаришки, заплативши при вході до судна гроші, опинилися живі й здорові на палубі пароплава. Тут можна було дістати, хоч і за надзвичайно дорогу ціну, харчів і всі троє, примостившись на носі, добре пообідали.
На пароплаві було вже до 40 пасажирів (багато з них оддали за переїзд останні свої гроші), але капітан пароплава не поспішав їхати. До п'ятої години вони стояли біля Блаквотеру, щораз більше приймаючи нових пасажирів. Кінець-кінцем чардак був до того переповнений, що пароплаву стала загрожувати небезпека.
Вони, певно, простояли б іще довше, коли б не гарматна стрілянина, що її виразно було чути коло п'ятої години. Мов би відповідаючи на неї, гримнув з легкої гармати броненосець, що стояв на рейді, і викинув усі свої прапори. Стовпи диму вихопилися з його димарів.
Дехто з пасажирів гадав, що стріляють в Шуберинесі; але виявилося, що це було не так, бо стрілянина ставала дедалі голосніша. Раптом далеко, на південному сході, над морем з'явилися пасма диму, а далі над водою виринули щогли й димарі трьох броненосців. Але увагу брата знов прикувала стрілянина на півдні. Йому здалося, що крізь сіру млу він бачив хмару чорного диму.
Маленький пароплав уже почав вибиратися з тісного півкола суден, повертаючи на схід, і низький Есецький берег почала огортати блакитна мла. Раптом здалеку, від Фулнеса, ступаючи вздовж берега, з'явився маленький, ледве помітний через далеку відстань, марсіянин. Капітан, що стояв тоді на чардаку, з переляку почав голосно лаятись, кленучи себе за проволікання, і колеса пароплава хутчіш залопотіли, мов би пройнявшись його переляком. Пасажири всі до одного позлазили хто на ослони, хто на краї борту і переляканими очима дивилися в той бік берега, де сунулася повільними широкими кроками, кумедно нагадуючи хід людини, дивовижна постать марсіянина, вища від дерев і церковних веж.
Це був перший марсіянин, що його бачив мій брат. Він був більше здивований, ніж переляканий, коли дивився на велетня, як той спокійно увійшов у воду й пішов в напрямку фльотилії, не кваплячись, щораз далі відходячи від берега. Але ось оддалеки, з-за Кручу, з'явився й став наближатися другий велетень, без ніяких труднощів переступаючи через низенькі дерева, а за ним, ще далі — над блискучою поверхнею болота, що, здавалося, висіло між небом і морем, — глибоко вгрузаючи в дряговину, з'явився і третій велетень. Вони всі троє прямували до моря, мов би для того, щоб перегородити шлях тим численним суднам, що скупчилися між Фулнесом і Нейзом. Як не пихтіла, як хутко не працювала машина нашого пароплава, як хутко не крутилися його колеса, збиваючи велику піну, — пароплав проте страшенно помалу посувався вперед, а зловісні велетні щораз, то ближче насувалися.
Брат глянув на північний захід: широке півколо суден похитнулося й почало розпадатися, охоплене панікою. Судна намагалися випередити одне одного, а інші знов гостро повертали в море, порушуючи цим півколо. Пароплави свистіли й ревіли, випускаючи хмари диму й гарячої пари, інші судна нап'яли свої вітрила, а маленькі човни, мов несамовиті, металися на всі боки. Брат, мов зачарований, стояв і дивився на все це. Його так захопила картина цієї метушні та думка про небезпеку, яка насувалася ліворуч, що зовсім не оглядався назад в напрямку до моря. Раптом пароплав, щоб не зустрітися з іншим судном, хутко повернув, ледве встигши з ним розминутися і брата шпурнуло з тої лавки, де він був примостився. В ту ж хвилину він почув навкруги на палубі тупотіння й крики „слава!“ І звідкілясь почулося у відповідь ледве чутне „слава!“ Пароплав зненацька похилився і брат упав на палубу.
Коли він схопився на ноги, то не далі ста ярдів од їхнього пароплава, що безпорадно гойдався серед могутніх хвиль, він побачив, як повз них летіло на всіх парах залізне страхіття. Воно летіло просто до берега, розтинаючи, мов плугом, поверхню води, розкидаючи на обидва боки гори піни і здіймаючи велетенські хвилі. Під ударами цих хвиль наш пароплав шпурляло мов шкаралупу: то він вискакував із води і лопаті його винтів безпорадно крутилися в повітрі, то він знову поринав у воду геть до ватер-лінії.
На хвилину брата засліпило дощем води, що бурхнула водоспадом на палубу. Коли він протер очі, — залізне страхіття вже промайнуло повз них і швидко гналося до берега. Видно було лише окуту в залізо ту частину, що виходила з води, з двома димарями, з яких вилітали хмари диму й снопи іскор. Це був торпедний монітор „Дитина Грому“, що поспішав рятувати загрожену фльотилію.
Ухопившись руками за поруччя й ледви тримаючись на палубі, що безперестанку гойдалася під ногами, брат перевів свій погляд від цього велетня на марсіян.
Тепер вони всі троє стояли близько один від одного, так далеко відійшовши від берега, що нижня частина їхнього тіла майже вся сховалася під водою. Коли дивитися на них з такої далечини, то вони зовсім не здавалися такими страшними, як порівняти їх з тим залізним страхіттям, що біля нього так безпорадно гойдався на хвилях наш пароплав. Здавалося, що троє велетнів з цікавістю оглядали свого нового ворога. Можливо, їм видавалося, що цей закутий в залізо велетень був такий самий, як вони. Монітор без жадного вистрілу гнав усе вперед, просто на них. Може через те, що він не стріляв, йому й пощастило наблизитись так щільно до ворога. Вони не знали, що з ним робити. Коли б він був стрельнув хоч один раз, вони відразу б послали його на дно своїм тепловим промінням.
Він гнав так шалено хутко, що через півхвилини він уже, здавалося, був на півдорозі між пароплавом і марсіянами і щохвилини його чорна маса ставала щораз менша на лінії Есецького берега, що зникав в далечині небосхилу.
Раптом передній марсіянин націлився в нього своєю дудкою й кинув набій із чорним димом. Та набій влучив у лівий борт, сковзнув далі, розбився і, викинувши вгору стовпи чорного диму, що хутко став розповзатися над поверхнею моря. Але монітор гнав далі, залишивши позаду чорний дим. Глядачам з маленького пароплава, що сидів глибоко у воді (до того ще їм довелося дивитися проти сонця), здавалося навіть, що він уже був між марсіянами.Вони побачили, як три чудернацькі постаті відходили одна від одної й почали посуватися назад до берега, хутко виростаючи над водою. Далі один із велетнів підняв угору ґенератор з тепловим промінням. Він тримав його трохи навкоси. Ледве тільки теплове проміння доторкнулися води, раптом велетенський стовп пари знявся вгору. Воно мусіло пронизати залізну обшивку монітора, як набіло-розпалений залізний дріт пронизує папір.
Зненацька крізь стовпи пари, що знялася над водою, вихопився вихор полум'я. Марсіянин похитнувся і зашкандибав. Ще один момент — і він з усього розмаху гримнувся в море. Неймовірно могутня маса води й пари знялася в повітря. На моніторі гуркотіли гармати, випалами викидаючи в марсіян силу набоїв. Один набій високо підняв стовп води біля нашого пароплава, одскочивши в бік інших суден, що пливли на північ, і на трісочки розбив рибальський човен.
Але цього майже ніхто не зауважив. Коли марсіянин упав, з грудей капітана пароплава вихопився шалений радісний крик, який зразу всі пасажири підхопили в один голос. Але раптом всі закричали вдруге. Бо з виру білої пари виринула якась продовгувата, безформна чорна маса: це був покалічений монітор. З середньої його частини вихоплювалося полум'я, — вогонь вилітав стовпами з його вентиляторів і димарів.
Монітор ще був живий: керма його, як видко, була ціла і його машини працювали далі. Він гнав просто на другого марсіянина й був уже на сто ярдів від нього, коли на нього знову скеровано тепловий промінь. Потім почувся страшенний вибух, і чардак монітора з усіма своїми димарями скакнув угору. Вибух був такої сили, що марсіянин похитнувся. Ще момент — і охоплені вогнем уламки монітора, не перестаючи по інерції сунутися з великою силою вперед, наскочили на марсіянина, ударили його, і зім'яли, мов хатку з паперу. Брат мимохіть скрикнув.Далі знову все потонуло в хмарі гарячої пари.
— Два! — вигукнув капітан.
Всі кричали, вся палуба тремтіла від шаленого, радісного крику. Інші судна, одно за одним, теж підхопили ці радісні крики.
Пара ще хвилин десять стояла над водою, зовсім ховаючи від очей третього марсіянина і весь берег. Весь час пароплав енерґійно працював своїми лопатями щораз далі відсуваючись од бойовища. Коли ж, нарешті, пара розвіялася, від берега поповзла хмара чорного диму, і не було ніякої змоги побачити, чи залишилося що від „Дитини Грому“. Не видно було й третього марсіянина. Але зате зовсім близько з'явилися з моря броненосці і, прямуючи до берега, хутко залишили пароплав далеко позаду.
Наше мале судно невпинно посувалося в море, вперед, і чорні обриси броненосців далі одсувалися від берега, що все ще був оповитий мармуровим запиналом туману, пари й чорного диму, що мішалися й оберталися в дивовижні візерунки. Флотилія втікачів помітно зменшувалася, ховаючись за північносхідній обрій. Між пароплавом і броненосцями плавало кілька човнів. Та раптом, трохи не доходячи до стіни мармурової пари, броненосці повернули на північ, далі знов повернули на південь; іхні обриси поволі розповзалися в туманних сутінках вечора. Берегова смуга поволі почала зникати в далині, поки зовсім не розтанула в хмарах, що громадилися химерними звійками проти заходу сонця.
Раптом із заходу почулися відгуки гарматної стрілянини і на тлі золотавої імли заходу сонця заворушилися чорні тіні. Всі кинулися до бортів пароплава, пильно вдивляючись у цю блискучу золоту заграву. Але нічого не могли ясно побачити, — над берегом знялися густі хмари диму й закрили собою червоне сонце. Пароплав посувався наперед. Всіх охопило чуття безмежної непевности. Сонце заховалося в сірі хмари. Небо спалахнуло й хутко потемніло. Блиснула перша вечірня зірка. Темрява ночі насувалася. Раптом капітан скрикнув, показуючи рукою вгору. Брат напружив свій зір. Із сірої імли щось майнуло у саме небо, майнуло навскоси вгору щось дуже велике, широке в ясну, чисту просторінь, описало криву лінію над хмарами на західньому обрії і далі, помалу зменшуючись, почало опадати на землю й потонуло серед таємничої сірої мли ночі. А коли це пролетіло, на землю впала густа темрява.