Війна світів (1929)/1/15
| ◀ В Лондоні | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Що сталося в Сорею |
Вихід із Лондону ▶ |
|
|
В той час, коли я слухав божевільне бурмотання вікарія, сидячи під тином серед рівних луків біля Галіфорда, та коли мій брат стежив за потоком утікачів, що геть чисто загатили Вестмінстерський міст, — марсіяни знов розпочали наступ. Як можна було довідатися із суперечливих повідомлень газет, більшість марсіян залишилася в ямі на Горсельському вигоні до дев'ятої години тої ночі, запопадливо працюючи й вироблюючи якісь хемічні препарати. На це вказував зеленкуватий дим, що вихоплювався з ям величезними стовпами.
Але троє марсіян напевно вийшли з ями ще о восьмій годині і, пробираючись помалу й дуже обережно, пройшли через Байфліт і Перфорд прямо до Ріплею і Вейбріджу, опинившись якраз перед батареями, що були заховані в тому місці. Вони наступали не гуртом, а поодинці, один за одним, на віддаленні приблизно півтори милі один від одного; їх постаті яскраво вимальовувалися на обрію, рожевому від заходу сонця. Вони перегукувалися пронизуватими голосами, що нагадували рев фабричних сирен, переходячи з одного тону в інший по всій гамі звуків.
Цей рев, переплітаючись із гарматною стріляниною біля Ріплею й Сент-Джордж-Гілу, долітав ото до нас у Галіфорд. Гарматні батареї, що стояли біля Ріплею, всі охочекомонні, що їх не слід було б ставити на таку відповідальну позицію, передчасно тарахнули з гармат навгад і кинулись тікати, — хто верхи, хто пішки, — через спустошене село. Передній марсіянин спокійнісінько собі переступив через гармати, не вживаючи навіть своїх теплових проміннів, поминув їх спокійно і, несподівано підійшовши до батареї в Пейнзгіль-Парку, хутко її знищив.
Та гармаші Сент-Джордж-Гільської батареї були іншої вдачі, а може мали кращого командира. Їхніх гармат, захованих у сосновім лісі, марсіянин не помітив і підійшов до них дуже близько.
Спокійно, мов би були на параді, вони зарядили свої гармати; підпустивши ворога на тисячу ярдів, тарахнули з усієї батареї.
Набої вибухли навколо марсіянина, і салдати бачили, як він, ступивши ще кілька кроків уперед, захитався й упав. Крик радости вихопився з усіх грудей. З шаленою хуткістю салдати знов зарядили гармати. Марсіянин завив тягучим голосом; на його голос тої самої хвилі з півдня з'явився другий блискучий велетень. Здається, що одну з трьох ніг велетня було відбито шматком гранати. Другий випал батареї загинув марно, ударившись у землю досить далеко від поваленого велетня. А тимчасом обидва його товариші, прийшовши на допомогу, наставили свої теплові проміння на батарею. Ящики з набоями полетіли вгору; всі сосни навколо батареї в одну мить охопило полум'я. З усіх салдат урятувалося всього двоє-троє, що встигли перебігти верх і через гребінь — на другий бік горба.
Після цього велетні — всі троє, здається — стали радитися; принаймні, розвідка, що стежила за ними, сповіщала потім, що вони простояли на одному місці з півгодини. З-під покришки підбитої машини виповз марсіянин — мізерна смуглява істота, схожа здалеку на якогось павучка — і заходився, очевидячки, лагодити свою попсовану треногу. Коло дев'ятої години вечора він уже скінчив свою роботу, бо над верховіттями соснових дерев знову замаячив його каптур.На початку дев'ятої години до тих трьох марсіян приєдналося ще четверо, озброєні якимись товстими чорними дудками. Вони дали й тим трьом кожному по такій дудці; далі всі семеро, розташувавшись на південний захід від Ріплею, на рівній віддалі один від одного, охопили з одного боку Сент-Джордж-Гіль, Вейбрідж та село Сенд.
Як тільки вони почали рухатися, з різних місць до дванадцяти ракет злетіло вгору, попереджаючи цим батареї, що стояли напоготові навколо Дитона й Ешера. В той саме час ще чотири бойові машини, озброєні такими ж дудками, перейшли через річку і дві з них, чорніючи проти західнього неба, раптом мов би виросли передо мною й вікарієм, захопивши нас на дорозі з Галіфорду на північ, де ми в цей час плентались, страшенно зморені, напружуючи останні сили й ледве пересуваючи ноги. Поля вкрилися сивою млою, що досягала третини їхнього росту, — і нам здавалося, що вони йшли не по землі, а прямо по хмарах.
Побачивши таке дивовижне явище, вікарій скрикнув здавленим голосом і кинувся тікати. Але я знав, що від марсіян не можна втікати, а тому, звернувши в бік, я поповз крізь росисту кропиву й тернові кущі в широкий рів, що йшов уздовж дороги. Вікарий оглянувся і, побачивши, що я роблю, поповз і собі за мною.
Марсіяни зупинилися. Ближчий до нас стояв лицем до Сенбері і скидався на якусь сіру пляму на тлі вечірнього неба.
Перегукування їхнє припинилося; серед мертвої тиші вони стали на свої місця величезним півколом, краї якого були один від одного не менше як за дванадцять миль; воно охоплювало всю територію, де лежали їхні циліндри. Ніколи ще з того часу, як люди вигадали порох, ні одна баталія не починалася серед такої тиші. На нас — та, певно, і на всякого іншого глядача, коли б він був біля Галіфорду чи біля Ріплею, — це справляло таке вражіння, мов би марсіяни були єдині володарі темної ночі, що її освітлював тонкий серп місяця, перші зорі, відблиски заходу сонця та заграва пожежі Пейнзгільського лісу біля Сент-Джорджа-Гілу.
А проте з усіх боків, де тільки купка дерев чи сільських хат давали хоч маленький захист, на те півколо машин мовчазливо дивилися чорні паші захованих гармат; в Стенсі, Гавнслові, Дитоні, Ешері, Окгамі, з-за горбів лісу південного берегу річки та з-за низових луків, що йшли на північ від неї, — скрізь, де можна лише сховатися, стояли гармати. Настрій тих, хто стежив за цими подіями, страшенно напружувався. Коли б тільки марсіяни були ступили один крок у поле гарматного вогню, то миттю всі оті мовчазні пащі гармат, що хмуро поблискували в темряві ночі, разом з принишклими за ними нерухомими чорними постатями людей, були б вибухнули шаленим гуркотом.
Безперечно, на думці в усіх отих людей, що пильно прислухувалися в темряві ночі, як і в мені, було питання, що думають про нас марсіяни. Чи розуміли вони справді, що воюють з мільйонами організованих і дисциплінованих істот? Чи може всі оті вибухи нашого вогню й наших набоїв, наше оточення їхнього табору вони пояснюють так, як ми пояснюємо розпачливий одностайний напад сполоханого рою бджіл? А чи не думали вони часом нас усіх винищити? Тоді ще ніхто не знав, що вони їли. Тисяча подібних питань тислося в моїй голові, коли я стежив за велетенською постаттю їхнього вартового. А десь у глибині душі я тішився свідомістю того, що на всьому шляхові до Лондону стоять велетенські, невідомі марсіянам, гаразд приховані військові сили. Чи встигли вже наші виготовити вовчі ями для ворога? Чи додумалися вони зробити з порохових заводів у Гавнслові пастку для нього? Чи вистачить у лондонців рішучости й відваги створити марсіянам з усієї маси велетнів-будинків другу Москву?Потім, через безмежно довгий період часу, як нам здавалося, крізь тин, за яким сиділи ми, скулившись і несміливо виглядаючи іноді, почувся згук, наче далекий гуркіт гармати. Далі ще один — ближче, потім третій. Тоді марсіянин, що був найближче до нас, високо підняв свою чорну дудку й вистрілив з неї в напрямку батареї. Від страшенного гуркоту цього вистрілу затрусилася земля. Марсіянин біля Стенса відповів йому таким самим вистрілом. Але не видно було ні диму, ні миготіння вогню — тільки страшний гуркіт трусонув усе навкруги.
Мене так вразили ці дивовижні періодичні вибухи, що я зовсім забув про небезпеку, про свої обварені руки й видряпався на тин, щоб поглянути в напрямку до Сенбері. Якраз коли я зліз на верх, почувся ще один вистріл — і велетенський набій із свистом перелетів через наші голови на Гавнзлов. Я сподівався побачити дим, огонь або якісь інші ознаки дії цього набою. Але бачив над собою лише синє небо з одинокою зіркою на ньому та широкі хвилі білої імли, що низько плинули по землі. Не було чутно ні тріскоту, ані жадного вистрілу у відповідь. Навкруги знов запанувала тиша.
Минула одна хвилина, дві, три…
— Що сталося? — спитав вікарій, умостившись біля мене.
— Біс його знає! — відповів я.
В темряві майнув кажан і зник. Далекий гомін та крики долетіли до нас, потім раптом знову стихло. Я глянув на марсіянина; тепер він хутко гнав, мов би котився, просто на схід уздовж берега.
Кожну хвилину я сподівався почути грім вистрілів якоїсь захованої на його шляху батареї, але вечірню тишу ніщо більше не порушувало. Що далі відходив від нас марсіянин, то менша ставала його постать, поки аж імла й чорна ніч не проглинули його.
Інстинктовно, не умовляючись, ми злізли вище. В напрямку Сенбері ми побачили темну масу, що своєю формою нагадувала конусоподібний шпиль. Цей шпиль мов із землі виріс і затулив нам весь краєвид; потім на тім боці річки ми побачили коло Волтону ще один такий самий шпиль.
На наших очах ці видовиська, схожі на шпилі, ставали щораз нижчі й ширші.
Підштовханий наглою думкою, я глянув на північ; і там так само побачив, як виріс такий шпиль і поволі на наших очах розповзався навкруги.
Осяяний раптом здогадом, я глянув на південь, і там побачив таку ж чорну, подібну на конус, велетенську хмарну масу.
Відразу скрізь запанувала мертва тиша. Здалека, з південного сходу, серед тиші долітали до нас перегукування марсіян. Потім повітря знову здрігнуло від далекого вибуху марсіянської гармати. Але земна артилерія мовчала.
В той мент я не міг збагнути значіння цих явищ; але пізніше я довідався, що означали всі оті зловісні хмарні шпилі, що виростали в темряві ночі. Кожен з тих марсіян, що стояли на лінії півкола, як я вже згадував, на якийсь невідомий нам сиґнал випускав із подібної на гармату дудки набій у напрямку кожного пагорка чи купки будинків, що могли бути за захист для наших гармат. Деякі з марсіян вистрілили по одному разу, а дехто два рази, — як той, що стояв ближче до нас. Той же, що стояв біля Ріплею, як розповідали, вистрілив не менше п'яти разів. Вдарившись об землю, ці набої розбивалися (але не вибухали, як наші) і випускали цілі хмари важкої, чорної, мов атрамент, пари чи диму, що спочатку схоплювався вгору густою чорною хмарою, а потім опадав на землю й помалу розповзався навкруги по землі. Один дотик цього повзучого струмка, одно лише вдихання цього отруйного газу заподіювало смерть усьому живому.Цей газ, чи пара, був дуже важкий — важчий від найгустішого диму. Отже через те після першого великого струсу, що підкидав його вгору, він опадав і розливався по землі, нагадуючи швидше плинну масу, ніж газ; він спливав з високих горбів у долини й рови, в річки й річечки зовсім так, як плине вуглекислий газ з розколин вулканів. Там, де він попадав у воду, починався якийсь хемічний процес: поверхня води раптом укривалася плівкою дрібного порошку, що помалу осідав на дно. Цей порошок зовсім не розчинявся, і — дивна річ! — коли взяти на увагу, що газ так хутко убивав усе живе, — воду, в якій був цей порошок, без ніякої шкоди для здоров'я можна було пити.
А самий газ не розвіювався в повітрі, як це буває з усіма газовими тілами. Він спочатку великими шматками висів у повітрі, спливав униз по схилах гір, уперто змагався, коли його гнав вітер, а далі, помалу змішуючись з туманом і росою, він білим порошком падав на землю. Опріч того, що при хемічному розкладанні виявилася наявність у ньому невідомого елемента, який давав групу з чотирьох ліній на блакитному тлі світового спектру, справжня природа цього газу нам і по цей день лишилася невідома.
Як тільки після важкого вибуху набою закінчувалося творення газового конуса, чорний дим так міцно прилягав до землі, що на п'ятдесят футів над землею, на дахах і верхніх поверхах домів, на високих деревах була повна змога врятуватися, як це й було тої ж ночі в Стріт-Кобгемі й Диттоні.
Людина, що врятувалася в Кобгемі, оповідала предивну історію. Сидячи на дзвіниці, вона побачила, як хмари чорного диму огортали село й як помалу, мов у чорній пельці повзучої страшної потвори, зникали будинки. Півтори доби просидів він на дзвіниці, змучений, голодний, обпалений сонцем. Над його головою ясніло блакитне небо, вдалині зеленіли пагорки, а ближче лежала земля, мов застелена чорним оксамитом, з-під якого стирчали кущі, ворота, стайні і стодолі; червоні дахи, стіни й зелені дерева — все виринало з чорного моря проти світлих проміннів сонця.
Але то так було лише в Стріт-Кобгемі, де марсіяни дали чорному димові повну змогу цілком виявити свою властивість й опадати від власної своєї ваги. Взагалі ж вони робили інакше: давши змогу димові зробити своє діло, вони очищали повітря від нього, проходячи по отруєній ним місцевості й скеровуючи на чорну масу диму струмки звичайної пари, і цим перетворювали його в порошок.
Так зробили вони, наприклад, з димом в Горішньому Галіфорді, коли ми сиділи в одному залишеному будинкові, куди ми вернулися й звідки крізь вікно все це могли самі бачити при сяйві зірок. Звідтіля ми також бачили метушливе бігання світу електричних прожекторів на Річмондському й Кінґстонському горбах. Раптом коло одинадцятої години ночі затремтіли вікна нашого дому: це стріляли з важких велетенських гармат, що стояли на позиції на Річмондськім та Кінґстонськім горбах. Стріляли в напрямку до Гемптону й Диттону, як попало, навгад, бо марсіян гаразд не було видно. Стрілянина не вгавала протягом якихось чверть години, потім бліді проміння елєктрики потухли й замість них схопилося вгору яскраво-червоне полум'я.
Далі, мигнувши блискучим зеленим метеором, упав четвертий циліндер в Буші-Парку, як я довідався про це потім. Але ще раніш, ніж важка артилерія на Річмондській та Кінґстонській позиціях розпочала стрілянину, далеко з півдня долетіли до нас відгуки рясної канонади. Певно, тамошні батареї почали стріляти навмання, поки отруйний дим не задушив там усіх людей.
Ось так марсіяни спокійно й методично, як викурюємо ми осине кубло, затопили своїм отруйним газом усю місцевість навколо Лондону. Кінці півкола, що ним посувалися марсіяни, помалу віддалялися, поки не розігнулися в пряму лінію між Ганвелем, Кумбом і Молденом. Усю ніч марсіяни посувалися вперед за допомогою руйнацьких дудок. Ані разу після того, як в Сент-Джордж-Гилі упав марсіянин, збитий з ніг гранатою, нашій артилерії не пощастило влучити когось із марсіян. Усюди, де марсіяни сподівалися наткнутися на заховані гармати, вони кидали свої набої з отруйним чорним газом, а де гармати стояли на видному місці, там вони орудували тепловими проміннями.
Десь опівночі полум'я від дерев, що палали на схилах Річмондського Парку, і заграва пожежі на Кінґстонському горбі освітили своїм світлом роботу чорного диму, що огорнув темним запиналом усю долину ріки Темзи і, куди тільки око сягало, простягався далі навкруги. А посеред цього всього, не хапаючись, поволі посувалися дві постаті марсіян і з шипінням пускали на всі боки струмки пари.
Тої ночі марсіяни намагалися не вживати своїх теплових промінів — чи тому, що вони мали обмежений запас матеріялу для виробу їх, чи може тому, що не бажали руйнувати країну, а хотіли лише налякати й зламати опір. І цього вони, безперечно, досягли. Ніч з неділі на понеділок була остання ніч організованої боротьби проти їхнього наступу. Всяка спроба в цім напрямі була б марна. Ніяка армія після того не могла б устояти проти них, — так безнадійна була боротьба. Навіть команди міноносок та контр-міноносок, що із своїми скорострільними гарматами були піднялися Темзою, зреклися воювати, зчинили заколот і вернулись назад в море. Єдина форма боротьби, на яку люди зважилися після тої ночі, була підкладати міни й копати вовчі ями, та і в цьому енерґія їх виявлялася якось гарячково, без ніякої системи.
Ви тільки уявіть собі долю тих батарей в Ешері, нещасну долю сміливих людей, що в сутінках ночі так напружено чекали слушної години бою. Ніхто з них не лишився живий! Уявіть собі цю картину: тиха ніч, батарея напоготові, офіцери стежать на варті, гармаші чекають напоготові, порохові ящики знято з передків, трохи далі гармати біля лафетів тримають коней; тут же й шпитальні фури і намети з попеченими й пораненими із Вейбріджу; гуртки цивільних глядачів стоять далеченько збоку. Навколо вечірня тиша.
Далі приглушений вистріл марсіянської дудки, над домами й деревами пролітає незграбний набій і важко падає на сусідньому полі.
Тепер уявіть: напружена увага всіх людей раптом звертається в іншім напрямі, — туди, де схоплюються вгору клубки чорного диму, що роблять темряву ночі темнішою… Уявіть цього незримого, страшного ворога — чорний дим, що підкрадається до своїх жертов і поволі охоплює людей і коней. Уявіть далі божевільне панічне втікання, кинуті гармати, крики розпачу цих усіх людей, що тікають, падають і в корчах звиваються на землі; а над усім цим хутко опадає конус чорного диму й розповзається навкруги. А далі — ніч і смерть і нічого більше, крім непроникливого темного запинала, що ховає під собою мерців…
Перед ранком чорний дим розстелявся по вулицях Річмонду і розбита державна машина в останньому своєму передсмертному змаганні попереджає населення Лондону, щоб усі якнайхутчіш тікали з міста.