Війна світів (1929)/1/14
| ◀ Зустріч із вікарієм | Війна світів пер.: Григорій Піддубний В Лондоні |
Що сталося в Сорею ▶ |
|
|
Мій молодший брат був у Лондоні, коли в Вокінзі впав перший циліндер з марсіянами. Він був на медичному факультеті й готувався до іспитів. Про марсіян він не чув до самого ранку суботи. Ранішні суботні газети вмістили, крім довгих додаткових статтей про Марс, про життя на плянетах і т. ін., ще коротеньку, складену дуже неясно телеграму, що найбільше вражала своєю стислістю.
„Марсіяни, злякавшись натовпу, що наближався до них, убили кілька душ людей із скорострільної гармати“ — говорилося в телеграмі; кінчалася телеграма такими словами: „Не вважаючи на свою могутність, марсіяни проте досі не виходили з тої ями, куди впали, та, певно, і не зможуть вийти. Це походить, мабуть, від того, що сила тяжіння більша на Землі“. На останньому тексті автори передовиць зупинялися найдовше і дуже тим тішилися.
Звичайно, всіх студентів підготовчих курсів біології, куди ходив тоді мій брат, вельми зацікавила телеграма, але на улицях не було ніяких ознак незвичайного зворушення. В вечірніх газетах з'явились на першій сторінці деякі нові звістки. До Горсельського вигону підходить усе нове військо, горять соснові ліси між Вокінґом та Вейбріджем — от і все, що вони могли покищо написати. Потім коло восьмої години вечора „St. James's Gazette“ в екстренім випуску подала до відома голий факт про те, що телеграф і всякі звістки пірвано. Всі думали, що це сталося тому, що горіли ліси і дерева, можливо, падали впоперек телеграфних дротів; поза тим людність Лондону не мала жадних вістей про події ночі, коли я їздив до Ледергеду й назад.
Брат не турбувався про нас, знаючи з газет, що циліндер упав більш як дві милі від нашого будинку. Він проте хотів поїхати до нас того ж вечора, щоб і собі побачити марсіян, перше ніж їх знищать (так він потім говорив). Біля четвертої години вечора він надав мені телеграму, якій не пощастило дійти до мене, і просидів вечір у музичному клюбі.
В Лондоні була гроза в ніч із суботи на неділю, і брат мій доїхав до Ватерлоо вже візником. На плятформі залізничого двірця, відкіля звичайно від'їздять нічні потяги, він після довгого чекання довідався, що на залізниці щось трапилося й потяги не доходять до Вокінґу. Що саме трапилося — він не міг довідатись, бо залізнодорожна адміністрація в той час ще сама не знала, що сталося.
На станції не було помітно якогось особливого хвилювання. Дирекція не могла нічого іншого уявити, крім того, що десь між Байфлітом і Вокінзьким узлом потяг зійшов з рейок, і була заклопотана складанням нового розпису вечірніх дачних потягів, що звичайно йдуть трохи кружним шляхом через Вокінґ на Верджінію, Вотер, або на Гілфорд. Вони діяльно клопоталися про зміну напряму подорожі Савтемптонської й Портсмутської недільної ліги екскурсій. Якийсь газетний репортер, прийнявши мого брата за начальника руху, на якого він був трохи схожий, зупинив його й почав допитуватись. Крім залізничої адміністрації, мало хто зв'язував події з марсіянами.
В одному з повідомлень про суботні події я прочитав, що в неділю рано „по всьому Лондону, мов електрична іскра, промайнула звістка з Вокінґу“. В суті ніщо ані трохи не виправдувало такого сильного виразу. Багато людей у Лондоні нічого не чули про марсіян аж до самого ранку понеділка, коли розпочалася паніка. Та й ті, що чули, довго ламали собі голови, щоб уторопати щонебудь із туманних телеграм недільних газет. Більшість же лондонців зовсім не читає недільних газет.
Але почуття особистої безпечности так глибоко вкорінилося в природу мешканців Лондону, до того ще й газети так привчили їх до всяких сенсаційних новин, що всі без жадного страху за власне життя могли читати: „Коло сьомої години вчора вночі марсіяни вилізли із циліндру і, заховавшись під панцер з метальових щитів, кинулися на станцію Вокінґ і знищили її до щенту разом із сусідніми домами та вирізали цілий батальйон Кардіґанського полку. Подробиці невідомі. Виявилося, що кулемети Максим цілком непридатні в боротьбі з ними, а польові гармати вони знищили відразу. До Чертсі послано кінноту попередити мешканців. Здається, що марсіяни поволі посуваються на Чертсі й Віндзор. У Вест-Сереї панує велика тривога, і для того, щоб затримати наступ марсіян на Лондон, там копають окопи“.
Так писалося про події в the Sunday Sun, а одна, вельми дотепне написана й прудка на висновки стаття в the Referee порівнювала наш стан до стану мешканців села, де несподівано розбіглися дикі звірі, випущені на волю із звіринця.
В Лондоні не було жадної людини, що знала б, як озброєні марсіяни; всі були переконані, що ці чудовиська повинні бути страшенно неповерткі: „Повзають, мов черепахи“, „над силу пересуваються з місця на місце“ — такі вирази можна було найти майже в кожній газеті. Жадна з телеграм не могла бути написана від тих, хто на власні очі бачив наступ марсіян. В міру одержання нових звісток недільні газети випускали спеціяльні додатки, а деякі навіть незалежно від цього. Але справді — вони нічого не могли сказати до самого кінця дня, поки влада не подала відомостей представникам газет. В газетах писалося, що натовпи втікачів з Волтону, Вейбріджу та з околишніх сіл загатили всі шляхи до Лондону — і тільки всього.
Мій брат, все ще нічого не знаючи про те, що сталося в ніч на неділю, пішов собі вранці до церкви в Фавндлінзький Шпиталь. Там він почув розмови про наступ марсіян, і священик прочитав особливу молитву про дарування миру. Вийшовши з церкви, він купив число the Referee. Прочитавши новини, він, страшенно стурбований, зараз же пішов знову на станцію Ватерлов, щоб довідатись, чи налагоджено залізничий рух. По вулицях, як завше, котилися карети, омнібуси, самокати; величезна маса людей гуляла одягнена в свою найкращу святкову одежу і, здавалося, зовсім була байдужа до тих дивних звісток, про які так голосно кричали продавці газет. Всі, правда, цікавилися ними, а коли й турбувалися, то хіба лише за мешканців, що жили неподалеку марсіян. На станції брат уперше почув, що телеграфічне сполучення з Чертсі й Віндзором перерване. Носії йому сказали, що вранці одержано кілька телеграм надзвичайної ваги зі станцій Байфліт і Чертсі, але вони чогось скоро й несподівано увірвалися. Докладніших відомостей братові так і не пощастило дізнатися. „Коло Вейбріджу йде бійка“ — оце й усе, що можна було від них довідатись.
Залізничий рух був уже дезорганізований. На станції зібрався вже досить великий натовп людей, що чекали своїх друзів з різних місцевостей по Південно-Західній колії. Один із натовпу, сивоголовий дідусь, підійшов до мого брата й став скаржитися на залізничі безладдя Південно-Західньої Компанії.
— На це треба звернути увагу, — говорив він.
Один чи два потяги приїхали з Річмонду, Патнею і Кінґстону. Всі ті, що були поїхали покататися на човнах, вернулися назад, бо всі шлюзи замкнено, всюди почувалося якесь занепокоїння. Якийсь добродій у білій з блакитними смужками сорочці забалакав з моїм братом і розповів йому купу дивовижних новин.
— Цілі натовпи людей біжать на Кінґстон, хто пішки, хто на конях, з сундуками, валізками та іншим хатнім добром, — оповідав він. — Всі вони йдуть з Мовлсею, Вейбріджу й Волтону. Вони розповідають, що десь коло Чертсі чутно гарматні постріли, навіть з важких гармат; кінні салдати наказували всім мешканцям тікати, бо наступають марсіяни. Ми самі чули гарматну стрілянину зі станції Гамптон Корт, але думали, що то був грім. Що за чортовиння! Що все оце значить? Невже ж марсіяни спромоглися вилізти з ями?! Га, що ви думаєте?
Брат не міг нічого йому сказати. Скоро він помітив, що якась неясна тривога почала поширюватися на всіх пасажирів підземних залізниць, і всі недільні екскурсанти почали в незвичайно ранній час вертатися з усіх Південно-Західніх ліній — із Барнзу, Вімбелдону, Річмондського парку, Кю і т. д. Але жадна людина нічого не могла сказати, крім непевних чуток. Кожний, що мав якесь діло на залізниці, здавалося, був чимось роздратований.
Коло п'ятої години весь натовп, що скупчився біля станції, був надзвичайно схвильований, коли довідався, що відкрилась та залізниця, яка лежить між Південно-Західньою й Південно-Східньою станціями: майже ніколи не працювала, а тепер по ній повезли цілий ряд вагонів, навантажених гарматами й набитих повно салдатами. Гармати везли з Вулвіча й Чатаму до Кінґстону. Салдати жартували з публікою. „Вас там живцем з'їдять!“, „Ми їдемо втихомирювати звірів!“ і т. ін. Трохи згодом на станцію прибула поліція й почала розгонити натовп з плятформи. Отже й моєму братові довелося піти зі станції на вулицю.
По церквах дзвонили на вечірню. Відділ жінок Армії Порятунку з релігійними співами пройшов Ватерловською дорогою. На мосту над річкою стояла юрба гульвіс і з зацікавленням дивилася на річку, де плили якісь шматки темнобурої піни. Над баштою й будинком парляменту розгорнулася найспокійніша блакить неба, позолочена проміннями заходу сонця, з довгими поперечними смугами пурпурових хмар. У натовпі пронісся гомін про мертве тіло в річці. Якийсь чоловік (рядовий запасу, як сказав він братові) говорив, що він бачив на заході відблиски геліографа.
На Велінґтон-Стріті мій брат зустрів двох здоровенних хлопців, що, мов несамовиті, вилетіли з друкарні на Фліт-Стріті, навантажені свіжими відбитками газет і крикливими плякатами. „Жахна катастрофа. Страшне нещастя!“ — кричали вони в два голоси, біжучи Велінґтонською вулицею наввипередки. „Бійка у Вейбріджу! Повне описання! Марсіян відбито! Лондон в небезпеці!“
З мого брата здерли аж три пенси за примірник цієї газети.
Тільки тепер він збагнув велетенську могутність тих страшних чудовиськ. Він узнав, що це не проста жменька маленьких лантухуватих створінь, а велетенські й могутні розуми, які вміли керувати складними механічними апаратами; вони могли рухатися надзвичайно прудко й били своїх ворогів з такою силою, що проти них не могли триматися найдужчі наші гармати.
Про них говорилося, що це, „схожі на велетенських павуків, машини, заввишки у сто футів, що можуть посуватися так швидко, як найпрудкіший потяг, та що стріляють надзвичайно гарячими проміннями“. В усіх місцевостях навколо Горсельського вигону, а особливо в околицях Лондону та Вокінґу були розташовані замасковані батареї з польових гармат; п'ять бойових машин марсіян були посунули в бік Темзи; одну з них завдяки щасливому випадкові розбито гарматою. Всі ж інші лишилися цілі, бо набої не влучали, і марсіяни в один мент знищили своїми тепловими проміннями всі до одної гармати. Говорилося й про тяжкі втрати салдатами, але загальний настрій і тон повідомлення був проте досить бадьорий.
Марсіян одігнали, — отже, вони далеко не є непереможні. Вони відступили до свого трикутника між циліндрами навколо Вокінґу. Пластуни зі своїми геліографами продиралися вперед і оточували їх з усіх боків. Звідусіль — з Віндзору, Портсмуту, Алдершоту і навіть з півночі — спішно перевозили гармати (між іншими й довгі гармати дев'яносто п'ять тонн з Вулвічу). Разом на позиції вже було до ста шістдесяти гармат, що мали обороняти Лондон. Ніколи ще в Англії ніхто не бачив, щоб так широко й швидко скупчували військові сили й бойовий матеріял.
Всі сподівалися, що коли б іще падали циліндри, то їх було б знищено відразу тим вибуховим матеріялом, який почали скрізь хутко виробляти й розподіляти. Безперечно, — говорила далі газета, — становище надзвичайно серйозне й дивовижне, але людність прохають не хвилюватися та боротися з панікою. Правда, марсіяни надзвичайно страшні й дивовижні істоти, розлютовані — вони можуть чимало накоїти лиха, але їх не більше двадцяти проти наших мільйонів.
Влада гадає, на основі розміру циліндрів, що марсіян не могло бути більш як п'ятнадцять, по п'ять на кожний циліндер; одного з них, а може, і більше, було знищено. Громадянство завчасу буде попереджене про небезпеку; для оборони мешканців південно-західніх міст і містечок, що їм найбільше загрожує небезпека, вжито серйозних заходів.
Отак, запевняючи, що Лондонові не загрожує небезпека та що владі пощастить упоратися з цими труднощами, і кінчалася проклямація.
Все це було надруковано величезними літерами, і папір ще був зовсім вогкий: випустити цей нумер газети, певно, дуже поспішали, бо навіть не встигли зробити ніяких пояснень. Було справді дуже цікаво, — говорив мій брат, — бачити, як увесь інший матеріял в газеті немилосердно стиснуто й зменшено, щоб дати місце цій статті-проклямації.
По всьому Велінґтон-Стріті можна було бачити, як люди розгортали й читали рожеві аркуші газети, і весь Стренд відразу наповнився голосами цілої армії продавців газет. Люди виходили з омнібусів, щоб купити примірник газети, їх виривали з рук один в одного.
Від попередньої байдужости не лишилося вже й сліду, скрізь кидалося в вічі загальне заворушення. Віконниці в крамниці з мапами на Стренді відразу повідчинялися, і крізь скло вітрини було видко, як крамарчук у святешному вбранні і в жовтих рукавичках похапливо розкладав на вітрині мапи Сорею.
Пробираючись по Стренду до Трафальґарського майдану і все ще тримаючи в руках газету, мій брат зустрів сім'ю втікачів із Західнього Сорею. Чоловік віз ручну тачку, що дуже нагадувала бідарку продавців овочів та городини, навантажену хатнім скарбом, а поруч ішла жінка з двома хлопчиками. За ними від Вестмінстерського мосту їхав селянський віз, на якому сиділо п'ять чи шість поважних на вигляд панків з пакунками й валізками; обличчя в усіх цих людей перелякані, зблідлі.
Вся ця картина вражала різким контрастом з чисто одягненою в святешні костюми юрбою людей у міських омнібусах. З кебів їх з цікавістю виглядали гарно одягнені люди — чоловіки і жінки. Фургон зупинився біля майдану, мов би подорожні не знали, куди їм далі їхати, і нарешті повернув на схід уздовж Стренду.
Кілька хвилин згодом з'явилася нова постать чоловіка в буденній одежі.
Він їхав на старовинному триколісному самокаті з маленьким колесом спереду. Він був блідий і весь у болоті.Брат повернув до Вікторії й знову зустрів юрбу таких утікачів. В його голові майнула неясна думка, чи не побачить він часом серед цих людей і мене. В цьому місці він побачив багато полісменів, що стежили за порядком руху на улицях. Дехто з утікачів голосно переказував новини тим, що сиділи в омнібусах. Один з них проголосив, що бачив марсіян: „Казани на дибах, скажу я вам, а ходять як люди“.
Більшість утікачів схвильовані й ожвавлені від усього, що їм довелося пережити.
За майданом Вікторії в шинках, куди під'їжджали втікачі, жваво йшла торгівля. На всіх перехрестях улиць стояли гурти людей і читали газети; всі жваво обмірковували новини й роздивлялися на цих незвичайних недільних гостей. Поволі натовп утікачів усе зростав і зростав, і нарешті під вечір на вулицях Лондону був такий тиск людей, як на Іпсом Гай Стріті підчас перегонів. Брат пробував був забалакати з деякими утікачами, але здебільша нічого не міг довідатися.
Ніхто з них не міг йому розповісти щонебудь про Вокінґ, крім одного чоловіка, який запевняв його, що Вокінґ попередньої ночі до щенту знищено.
— Я прийшов з Байфліту, — говорив він. — Якийсь чоловік на самокаті приїхав до нас. Він об'їхав усе місто від хати до хати з наказом усім виїжджати. Потім прийшли салдати. Ми вийшли на вулицю подивитися. На південь від нас — стовпи диму; нічого, крім диму, не було видно; людей в тім напрямі ані душі. Потім загуркотіли гармати в Чертсі, а з Вейбріджу почали сунути натовпи народу. Я замкнув мій дім і теж пішов за людьми“.
На улицях у цей мент уже починало наростати незадоволення владою, що не вміла впоратися з наїзниками без усіх тих неприємностей.
Коло восьмої години вечора на південь від Лондону стало чути досить виразну гарматну стрілянину. Брат не міг цього чути лише за великим гармідером на головній улиці; та коли звернув в напрямі річки, в маленький глухий провулок, то зовсім виразно почув далекі вибухи.
З Вестмінстера він уже коло другої години вернувся до свого помешкання біля Реджент-Парку. Він дуже турбувався про мене і взагалі страшенно непокоївся, починаючи гаразд розуміти справжні розміри катастрофи. Його думки часто зупинялися на подробицях військових дій; його охопив військовий запал, як то було зо мною на попередні. Він думав про мовчазні пащі грізних гармат, що чекали ворога; про мирну країну, що раптом обернулася в первісно дикий степ; пробував уявити собі „казани на дибах“ заввишки сто футів.
Вздовж по Оксфордській улиці проїхали одна-дві фури з утікачами та кілька возів Марілебонською дорогою; але взагалі новини тут так повільно розходилися, що по Реджент-Стріту й Портландській дорозі, як і завжди вечорами в неділю, гуляли юрби святешно одягнених людей (хоча місцями, правда, видно було гурти людей, що жваво обговорювали новини), а по бічних доріжках Реджент-Парку, освітлених небагатьома ліхтарями, як і завжди, прогулювалися мовчазні парочки — і стільки ж, як і завжди. Ніч була тепла, тиха і навіть трохи душна; гук гарматної стрілянини з малими перервами долітав до міста, а після півночі на півдні блиснула блискавка — надходила гроза.
Брат читав і перечитував газету, весь час думаючи, що мене, може, вже не було в живих. Він місця не находив від турбот і після вечері, не маючи змоги висидіти в кімнаті, знов вийшов на вулицю. Вернувшись додому, він намагався звернути свою увагу на вивчення своїх нотаток для іспиту, але даремно, і хутко після півночі ліг спати. Йому снилися страшні сни; на світанку його розбудив стук у двері й церковні дзвони. На улиці чутно якусь метушню, далеко десь торохтів барабан. На стелі танцювали якісь червоні відблиски. Він лежав кілька хвилин гостро вражений, дивуючись, чи це настав день, чи, може, світ перекинувся догори ногами. Потім він скочив з ліжка й підбіг до вікна.
Коли він вистромив голову з вікна (його кімната була на верхньому поверсі), то побачив, що всюди відчиняються віконниці й висовуються голови людей, заспаних, з розпатланим волоссям, неодягнених. Всі перегукувалися, розпитуючи, що таке трапилося.
„Вони вже йдуть!“ — кричав полісмен, стукаючи в двері. — „Марсіяни ідуть!“ — і біг до іншого будинку.
З Албані-Стріт з казарм чути було торохтіння барабану та рев військових труб, а дзвіниці всіх околишніх церков, мов наввипередки, намагалися розвіяти сон мешканців міста своїм безладним тривожним дзвоном. Скрізь грюкали дверима, а темні вікна великого дому на другому боці вулиці раптом блиснули яскравожовтим світлом.
З-за рогу вулиці вилетіла закрита карета, заторохтіла під вікном, заглушуючи всі згуки навколо, і поволі затихла в далині. За нею слідом вискочила ще пара коляс, а далі ціла низка авт, карет і одноконок; вони одна за одною хутко летіли на станцію Чак-Фарм, де виряджали екстрені потяги Північно-Західньої лінії, замість післати їх на Юстон.
Отуманений усім цим, брат мій довго стояв біля вікна й дивився, як полісмени бігали від будинку до будинку, стукаючи в двері й викрикуючи свої невиразні повідомлення про наближення ворога. Раптом позад його відчинилися двері. На порозі з'явилася постать його сусіди, що мешкав напроти його через коридор. На ньому була лише сорочка, пантофлі й штани з підтяжками, що вільно теліпалися коло стану, волосся на голові розпатлане — просто з ліжка.
— Що за чортовиння! Що трапилося? — запитав він. — Пожежа? Що це за пекельний гармідер?Вони обоє висунули голови з вікна, силкуючись схопити слова полісмена. Нарід сходив з пішоходів і збирався тичбами на розі улиць, обговорюючи події.
— Що воно за чортовиння все це? — знов питав сусід мого брата.
Відповівши йому щось дуже невиразно, брат почав одягатися, підбігаючи щохвилини до вікна, щоб нічого не прогавити з того, що робилося на вулиці. А там заколот усе зростав. Раптом на вулицях з'явилися, не зважаючи на дуже ранній час, люди, що на весь голос викрикували:
— Лондону загрожує небезпека від задушення! Оборону лінії Кінґстону й Річмонду знищено! Жахлива різанина в долині Темзи!
Насувався ураган жаху, з першим подихом якого на вулицях і по домах усе заметушилося, — в кімнатах внизу, в домах поруч і через дорогу позад Парку-Вестборну, в сотнях інших улиць тої частини Марилебону й дільниці Панкратія, на захід і північ, в Сент-Джонз-Вуд і Гемстеді, на схід в Шордичі й Гайборі, в Гаґерстон і Гокстоні, по всіх усюдах велетенського Лондону, від Ілінґа до Іст-Гама — скрізь люди, мов божевільні, протирали очі, відчиняли вікна, виглядали на вулицю, закидали один одного запитаннями, наспіх одягались у що попало. По вулицях велетенського міста пронісся перший подув неминучої бурі жаху: це був початок великої загальної паніки. Лондон у неділю вночі лягав спати спокійний, байдужний, — на світанку в понеділок прокинувся з гострою свідомістю страшної небезпеки.
Переконавшись, що, дивлячись із вікна, не можна нічого зрозуміти, брат спустився вниз на вулицю. Небо між парапетами домів зарожевіло перед сходом сонця. Натовп утікачів, в екіпажах і пішки, зростав з кожною хвилиною. „Чорний дим!“ — чулося крики навкруги. — „Чорний дим!“ — підхоплювали і безугавно повторяли втікачі. Не можна було не захопитись цим загальним переляком. Поки брат, стоячи в дверях, думав, який шлях вибрати, він побачив ще одного продавця газет і купив у нього один примірник. Газетник побіг далі, мов несамовитий, продаючи на ходу по одному шілінгу за примірник. Паніка й жадоба зиску! — яка дивовижна мішанина…
З цієї газети мій брат і довідався про все, прочитавши ту катастрофічну телеграму головного начальника:
„Марсіяни — писав він — за допомогою своїх ракет випускають величезні хмари чорного отруйного диму. Вони збурили наші батареї, зруйнували Річмонд, Кінґстон і Вімбелдон, і тепер поволі посуваються на Лондон, знищуючи все на дорозі. Ніщо не може їх зупинити. Єдиний порятунок від чорного диму — негайно тікати“.
Оце і все, — але цього було досить. Вся людність величезного шостимільйонового міста заметушилася, одягалася наспіх і тікала, хто куди міг; скоро велетенська, без кінця-краю хвиля втікачів ринула на північ.
— Чорний дим! Огонь! — чулося з усіх боків.
На дзвіниці сусідньої церкви шалено калатали дзвони. Якась коляса з переляканим погоничем з усього маху вскочила в рів серед крику й прокльонів натовпу. У вікнах будинків тремтіло кволе жовтувате світло, а деякі карети миготіли непотушеними лихтарями. А вгорі над головою розгорався світанок, — чистий, непохитний, спокійний.
Брат почув біганину в кімнатах і на сходах позад себе: до нього підійшла хазяйка в наспіх накинутім халаті і з шаликом на плечах. За нею плентався чоловік її, щось вигукуючи.
Тількищо брат почав розуміти зміст усього, що творилося навколо нього; він хутко кинувся до своєї кімнати, заховав у кишеню всі свої гроші (щось коло десяти фунтів) і вибіг знову на вулицю.