Відьма та інші оповідання/Пятизлотник
| ◀ Відьма | Відьма та інші оповідання Пятизлотник |
На винограднику ▶ |
|
ПЯТИЗЛОТНИК
Смерклося. Рожевий на заході край неба мяким блиском осявав морозне повітря; останнє світло помершого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалося з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.
Хима, сидячи на ослончику, підкладала солому в грубу. Веселе полумя жваво стрибало по соломі, осявало старе борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. В хаті було тихо, тільки солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під плотом.
— Старий!
Тихо.
— Хомо! — голосніше обізвалася Хима.
— А-гов!
З-за грубки почулася шамотня.
— Я оце сижу, — почала Хима, — та й думаю, що в нас борошно минулося. Тільки в нас хліба, що на полиці…
— І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пудити… Возьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?…
Хима тихенько зітхнула.
І знов стало тихо в хаті. Старі хоч нарізно, та все про одне думали; свій хліб минувся, а купувати — ні за що.— Починається… — думав Хома, — оце він саме починається той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, — час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину…
Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а цього року таки зовсім погано… І не дивниця, бо цього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур — толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а цього року жито вродило обрідне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, переміряв, та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно; жита усього було девять мірок… Коли б же хоч тих девять мірок змолоти — усе було б хліба на якийсь там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен… І так уже над тим хлібом трусилися, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марне, а не стало… От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де було борошно, самий пилочок біліє на споді, може змете баба на галушки.
Воно не так страшно без свого хліба, коли б заробіток був! Ба, як би заробіток! А тут, як на лихо, й заробити ніде. Покликали його раз на двору дрова різати, дали за цілий день важкої праці сороківку, — і за те спасибі, коли б частіше кликали!… А хліб же тепер — не дай Господи — дорогий; не знати, чи кусати його, чи дивитись на його…
— А йди вечеряти, старий! — перепинила Хима гіркі Хомині думи й поставила на припічок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Біла пара хмарою звилася над горщиком, а старі, присунувшись близенько до нього, руками вихоплювали гарячу картоплю й, умочаючи в сіль, їли… Запивши вечерю холодною водою з кухлика, Хима та Хома обернулись до образів і почали голосно шепотіти молитву та важко зітхати, дякуючи Богові за хліб насушний…
Другого дня припало свято — Введення. Хима завилася гарно наміткою, заколола її здоровими шпильками з червоними головками, узулася в червоні чоботи й подалася за Хомою до церкви на Службу Божу.
Золото на образах та на ризах у батюшки, палаючі свічки, синій дим од ладану, що виповняє вівтар та хмаркою літає по церкві, співи, шепотіння молитов навкруги — все те робить дивне вражіння на Химу; вона чує, як її серце мякшає, тане, мов той віск у палаючої свічки… старечі уста непомітно ворушаться, з повного у-щерть серця раз-у-раз вириваються глибокі зітхання…
Виходить батюшка й читає проповідь. Хима не розуміє гаразд, про що читають, але вона знає, що читають про святі речі, й те читання видається їй таким святим, таким жалібним, що повне Химине серце виступає з берегів, лице жалібно кривиться, і сльози несамохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо… Хима виймає з пазухи хусточку, голосно сякається… І дивна річ: з усіх кутків бабинця, як на знак, починають баби голосно сякатися, виявляючи тим сердечну скруту та жаль за гріхи свої тяжкії.
Виплакавшись у-смак, Хима потроху розбірає, про що читає батюшка… О, про недорід читають. Де це? у нас?… Ні, в якихсь чужих сторонах… І там люди голодують… Господи! скрізь лихо товчеться, а там таки справжнє лихоліття — голод! Добре, як хто має спроможність запомогти чим, а нам коли б самим з голоду не загинути.
Невеселі повертали Хима та Хома з церкви, бо в долі тих голодних, що про їх читано в церкві, вбачали вони свою власну долю, а уява малювала їм цілі села голодних людей, без крихти хліба, як і їм може доведеться лишитись, коли не роздобудуть де хліба.
По обіді Хома взявся за псалтир, а Хима відчинила скриню та заходилася порядкувати в їй. Вона переглянула сувої полотна, півмітки, що напряла цеї осени, розгорнула і знов поскладала шмаття та одежу, що придбала собі на смерть… Далі, з самого споду, вийняла якусь ганчірку, завязану вузликом, і поклала її на колінах. Усмішка щастя розіллялась по обличчю в старої, вона обмацала вузлик, обережно розвязала його й вийняла пятизлотник. Довго розглядала Хима той пятизлотник, обертаючи його на всі боки, здмухуючи з його порох. Давно-давно, як ще вона віддавалася, баба її кинула їй того пятизлотника на посаг; з того часу »білі гроші« перетривали не одну лиху годину, а Хима таки не видала їх, заховала, як найдорожчий скарб. Вона знає, на що ховає ті гроші. Ото як дасть Бог дочці її, що недавнечко одружилася, дитину, та ще дівчинку — баба подарує того пятизлотника внучці, бо вже Бог знає, чи діжде вона кинути ті гроші на посаг унучці. Матиме внучка памятку, знатиме, що мала бабу… Не раз і не два марила Хима над цією думкою і звикла до неї так, що вже й не уявляла собі, як можна іншим способом розлучитися з пятизлотником. Хима оглянула гроші навкруги, погладила їх пестливо, наче кохану дитину, й осміхаючись, завинула в ганчірку та сховала в скриню на сам спід, у куточок.А Хома не довго читав. Гіркі думи та трівога не давали йому спокою: він закрив книжку й задумався. Де його взяти грошей на хліб? Заробити ніде, позичити — ніхто не позичить, а без хліба не можна. До всього чоловік звикне, без усього обійдеться, а без хліба годі обійтися… Ця думка муляла йому серце, йшла за ним усюди, як тінь, гризла його, як іржа залізо… Хома увесь день ходив, як зварений, не находив собі місця.
І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж журилася тихцем і ніби не знала, чого Хома нудить світом…
Полягали старі спати, та не спалося: окраєць хліба з полиці ліз перед очі, обертався на всі боки та мов промовляв: »Подивіться на мене, який я малий: нема чого й кусати; та ще й останній«… Порожня діжка з борошна переверталася догори дном, і навіть пилочок не сипався з неї.
Не витримав Хома.
— Химо, ти спиш? — поспитав він з печі.
— Не сплю… а чого там?
— Та, бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд борошна.
— А за що ж ти братимеш? Жид набір не дасть…
— Набір не дасть… та я думаю… і на віщо ти ховаєш того пятизлотника? Доложив би трохи, а може б почекав решту, от і був би пуд муки…
Хима аж скочила на полу, мов опечена.
— Не дам!… і в голові собі не покладай!… Зроду не дам!… Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а пятизлотника не дам!… Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!…— Ховай, бабо, ховай! заховаєш лихий знає кому! А тут аж шкура на голові болить від думок!…
Хома був сердитий, — він довго перевертався на печі та все бурчав щось сердитим голосом.
Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її пятизлотник, який вона так довго ховала, який марила віддати тільки коханій унучці, — міг би перейти в жидівські руки.
І вже не думка про хліб, а про той пятизлотник не давала Химі спати. Не спав і Хома через »білі гроші«.
Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже днів харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив, як ніч, нічого й не говорив до Хими; мовчала й Хима, та думки їх близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалося, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумує старий, що в його на думці… А Хомі довідне було звісно, що робиться в душі у старої, мов він заглядав туди. І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.
— Господи, — думав Хома, — коли б хто заглянув у хату, може б мені трохи полегшало, як би почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…
Але ця думка зараз налякала його; тут самим нічого їсти, а борони Боже, трапиться гість, тоді чим приймай, ще й сорому наберешся… Та химерна доля мабуть підслухала бажання Хомине й не дала йому довго міркувати над тим, як зявиться гість, чи ні, бо двері рипнули й гість став на порозі.— Здорові були, свате!…
— Здорові будьте й ви! Яким це побитом? — здивувався Хома.
— Привіз січку різати до жида… а ваша Зінька й каже: заїдьте там, тату, до старих, перекажіть, що я хвалити Бога, здорова, та поспитайте, як там живеться?… От я й заїхав до вас, свате!… а де ж сваха?
Хима вилізла з-за печі.
— Як вас Бог милує, свате?… що там сваха?… а моя Зінька?… Та сідайте ж бо! — припрохувала Хима, а в самої вертілось на думці: »головонько ж моя бідна! Чим же прийматиму свата? Хоч виколупай з пальця, а дай!…«
Хома балакав з сватом та все якось чудно та неспокійно поглядав на стару; він памятав, що сват завсіди частував його горілкою і що й йому годиться як слід прийняти гостя. Хома таки не витримав: тільки Хима вийшла з хати, він шуснув за нею до сіней.
— Стара! — почав він тихим та несмілим голосом, — годилося б почастувати свата чаркою…
— Та вже ж годилося б…
Хома замовк та все чухає потилицю.
— Може там у тебе де є, Химо, хоч на півкварти?…
— Адже ти знаєш, що нема… Возьми пляшку та біжи до корчми, може шинкар дасть набір…
— Навряд!… — сказав Хома, але взяв шапку та пляшку й пішов пробувати щастя.
Лихий та збентежений вертався Хома з порожньою пляшкою з корчми: шинкар не дав набір. Хома викликав Химу до сіней і показав їй порожню пляшку.
— Знаєш що, Химо… знаєш що, стара… — улесливим голосом шепотів Хома. — Свата не можна пустити без чарки… Винеси мерщій пятизлотника, я духом примчу горілку, ще й здачу тобі принесу… Бо, бачиш, не можна ж так.
— Це смерть моя, не чоловік! І чого ти напосівся на того пятизлотника? Казала не дам — і не дам, і край!… Хоч забий мене оттут — не дам!…
— Дай, кажу!
— Не дам!
— Дай!
— Не дам, не дам і не дам!…
— Пху, сатано!…
Хома плюнув і хрюпнувши дверима, вийшов на двір. Злість поняла його серце, йому було досадно й на жінку і на того пятизлотника… А вернутись без горілки ніяким побитом не можна… На щастя трапився кум і позичив на півкварти.
Стара зварила бараболі й так-сяк прийняли свата. Пятизлотник перетривав ще одну небезпечну годину, та на те, мабуть, щоб стати причиною незгоди між чоловіком та жінкою… Хома ніяк не міг убгати собі в голову, що він мусить терпіти голод, коли в скрині лежать гроші — невеликі, правда, але все-таки можна залатати ними хоч одну дірку в господарській потребі.
Хима трусилася над своїм скарбом, над своїми »білими грішми«, вона так звикла до своєї мрії подарувати пятизлотник унучці, що намагання Хомині видати пятизлотник на що інше — дратували її, гнівили несказано…
На другий день пішов Хома по сусідах позичати хліба, та ніхто не дав; кожному цього року сутужно, в кожного недорід поменшив хліба. Пішов Хома до жида — так, без великої надії, памятаючи приказку: »тільки в мене рідні, що жиди одні«, але й жид не дав: »багато, — каже — набрали в мене люди без грошей, а ніхто не віддає«… Похнюпившись, поплентавсь старий додому з порожніми руками та й не гадав, що в дома дожидає його нове лихо, — соцький з десятником прийшли правити подать.
— Почекайте, люди добрі, — благав Хома, — я віддам. А тепер, їй-же Богу, не маю… хліба шматочка нема… Самі знаєте, який тепер рік тяжкий, — нема хліба, нема де й заробити…
— Ми вже це чули, старий! Давню пісню співаєш!… Нам — що! нам ригни, а дай, нам начальство велить. І так уже наслухалися за тії »недоїмки«… — загомоніли сільські посіпаки.
— Та що ж ви візьмете, коли в мене й копійки зламаної нема за душею!…
— Знайдемо, що взяти. Дай, діду, хоч частину грошей, бо заграбуємо одежу.
— Кажу ж вам, що не маю! — скрикнув з серця Хома.
— Не маєш? Добре! Гей, бери свиту з жердки! — крикнув соцький на десятника.
Десятник прискочив до жердки й потяг Химину свиту.
— Не руш! — скочив Хома до десятника, і схопив свиту. — Не руш! я не попущу, щоб у мене грабовано одежу!… Ей, Химо, давай твого пятизлотника цим невірам, бо вони й душу витягли б з чоловіка…
Хима, що стояла досі німа та бліда, як смерть, почувши про пятизлотника, прожогом кинулась до скрині, впала на неї й міцно вчепилася руками за віко.
— Не дам! — крикнула вона. — Не діждете взяти пятизлотника.
— Пусти, — штовхнув Хома жінку, — я сам достану…Але Хима міцно, мов кліщами, вчепилася руками за скриню й Хома ніяк не міг стягти її з скрині.
— Беріть свиту, бодай вас за зуби взяло, — кричала Хима, — а пятизлотника не дам!
Десятник, не довго думавши, закинув свиту на плечі й подався за соцьким з хати.
Хима сиділа на скрині — бліда аж жовта, тремтяча та перелякана; руки заклякли на віку; посоловілі очі нестямно дивилися на двері.
Хома важко дихав, далі насунув шапку й вийшов з хати, хлюпнувши дверима.
Лишившися сама, Хима заплакала. »Господи, — думала вона, — за що на нас звідусюди саме лихо, сама біда? Чим ми прогнівили тебе, Боже, що оттак при старости караємося?…« Сльози котились їй по старому виду, капали на скриню, на запаску, а вона сиділа сумна, як сам сум, і забула вже про той скарб свій, про пятизлотник, який недавно так боронила від ненаситних зборщиків…
Вечір захопив її на скрині, темрява оповила хату, а Хима не світила світла, — їй було не до світла.
Ввечері прийшов Хома — хмурний, як небо в осени. Він мовчки сів на лаву й задивився в куток.
— Хомо!
Тихо.
— Хомо!
— Ну?!
— Я оце надумала… пішов би ти до пана, попрохав би грошей на відробітки… Може б він і дав. От завтра субота, підуть люди до рощоту, — піди й ти та попроси гарненько, — може змилується.— Ет, не дасть!…
— А ти піди, попроси гарненько, може й дасть.
Старі замовкли, але надія на панську ласку ледви помітним променем осявала їм серця, цілющою водою покропила сердечні рани…
Другого дня ввечері вертався Хома від пана.
— Ну? — зустріла його на порозі Хима.
— Дав!… Пять дав, на відробітки… на буряки…
Хима перехрестилась.
Щасливі — зараз нараяли відібрати свиту, а на решту купити кукурудзяного борошна на малаї, бо житнє дороге. Хоч не хліб, а все ж веселіше буде, ніж на самій бараболі.
Повечерявши, старі полягали спати.
Та не спалося старим.
Усе, що пережили вони за цих кілька днів, ставало тепер їм перед очима, як на долоні. Поки голод зазирав їм у вічі, вони силкувались відвернутися від його, боялись думати про його. Тепер, коли несподівана поміч дало їм спроможність хоч на кілька днів збутися гірких клопотів про шматок хліба, вони з цікавістю розглядалися в свойому лихові, самі зазирали в вічі свойому ворогові, бо він і тепер ще маяв над їми своїм чорним, сухим крилом…
— А що було б, — думав Хома, — як би й пан не дав грошей? Невже гинути з голоду? Що то голод! Не велике слово, а страшне! Ще ми, хвалити Бога, не зовсім гинули, а то так було гірко, так важко, що, здається, вибіг би на вулицю та й гавкав би, як пес… А кажуть — у якійсь стороні тепер голод… справжній голод… і не село, не два, а, кажуть, сила людей без скибочки хліба, мруть з голоду… Хома не знав, в яких це сторонах голодують люди, якої вони віри, якою мовою говорять; він тільки чув, що вони голодні, і йому ввижалася сила голодних, змарнілих, сумних людей, що з туги та з голоду мало не гавкають, як пси, і ні звідки поради немає бідолашним…
— Виставили в церкві карнавку, — подумав Хома, — і дав би чоловік на тих голодних, що змога, так що ж — дай, голоде, хліба!…
Хима лежала на полу, розплющивши очі, — і в її голові снувалися думи. »Роздобув, хвалити Бога, старий трохи грошей… хоч на який час утихомириться, а то й дихати не давав мені з тим пятизлотником. Намігся в одно: дай та й дай… Та що з тих грошей! Не надовго й вистарчить, треба картоплею намагати… Добре, що хоч картоплю маємо… А в тих голодних, що читали батюшка в церкві, мабуть і картоплі немає?… От десь горе! Ми ще самі, двоєчко нас, а то, борони Боже, сімя велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, ні росиночки закропитися… Як би ближче, дала б з мірку картоплі… з щирої душі допомогла б… Ох, бо й я знаю, що то голод, а там, видко, ще гірше діється«… Перед очима Химиними просувалися картини одна одної сумніші, одна одної страшніші, і її серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими людьми… »А може… і в голові її промайнула думка. — Ні, ні! — відганяла Хима непрохану думку, що лякала її своєю незвичайністю… — Не дам, то не моє, то не моє, то внуччине… А може…« — Стара заклякла, увірвавши думку, та мов прислухувалася, що скаже серце, як погодиться з думкою.
— Господи! — думав Хома, — чого ті голодні усе ввижаються мені сьогодні? Може це мана яка? Воно годилося б допомогти, бо ситий голодному не вірить, як кажуть, а з миру по нитці — голому сорочка… Кортить мене сказати щось жінці, так боюся… вона вже й так лиха на мене за того пятизлотника… А може сказати?
— Химо! — насмілився Хома, — ти спиш?
— Ні, чогось мене сон не бере.
— І я не засну… верзеться всячина… голодні ввижаються з тих країв, де голод…
— Це справді! Й мені вони з думки не сходять. Мабуть горюють там, бідолашні…
— А то ж! Знаєш що, Химо… Я думаю…
— Про пятизлотника?
— Еге ж… як би нам його… теє… в карнавку.
Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калаталось його серце, бо він трохи налякався своєї сміливости.
— Віддамо… як має піти на що інше — хай лучше йде на голодних… Завтра віднесу до церкви.
— Оттак краще! — вільніше відітхнув Хома.
Старі помовчали, — зітхнули глибоко, а трохи згодом заснули.
Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з пятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як ока, і знов загорнула. Її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона швидше підняла їх і сховала вузлик у пазуху.
Після Служби Божої Хима наблизилася до карнавки, нешвидко добула з ганчірки пятизлотника, потримала його в руці й кинула в карнавку.
— Цок!
Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той згук »білих грошей« лунав у її ухах, але на серці в неї стало і радісно, і весело, мов на Великдень…
Перехрестившись до образів, Хима неспішною ходою подалася додому.
Того ж таки дня батюшка виймав гроші з карнавки. Побачивши між мідяками срібний пятизлотник, він немало здивувався.
— Дивіться, — казав він, розглядаючи старі гроші, — а я й не знав, що між моїми парафіянами є такі багатирі!…