Відкрити головне меню

Вікіджерела β

Вячеслав Липинський – відновитель державної ідеольоґії України

Вячеслав Липинський – відновитель державної ідеольоґії України №4.png
Др. ОСИП НАЗАРУК
Вячеслав Липинський
ВІДНОВИТЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛЬОҐІЇ УКРАЇНИ
і
ПРО МОНАРХІЗМ
Український і Француський
Вячеслав Липинський – відновитель державної ідеольоґії України №3.png


Шікаґо, Ілл. — 1926.

сторінка





Накладом Головної Централі „Січей” в Америці й Канаді.


З СІЧОВОЇ ДРУКАРНІ
2406 W. Chicago Avenue Chicago, Ill.
U. S. A.

сторінка

Вячеслав Липинський – відновитель державної ідеольоґії України №1.png
Вячеслав Липинський
Вячеслав Липинський – відновитель державної ідеольоґії України №2.png
ВІДНОВИТЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕОЛЬОҐІЇ УКРАЇНИ.

Українське письменство і публичне життє взагалі ніколи не визначалося бажаннєм, пізнати своїх провідних людей. Ми досі не маємо ні одної докладної життєписі ні одного з наших діячів — за тисячу літ нашої історії! І се одна з головних причин, чому у нас можуть колотити народом усякі людці зпід темної зьвізди та робити страшне замішанє „іменем народа”. Якраз тому панує у нас такий хаос, якого нема у жадного иньшого народу на світі. У нас ніхто не знає, хто є ті аноніми (безіменні людці), котрі в ґазетах лають всіх і вся тай кажуть, що „заступають інтереси народні”. Звідки ті людці? Де, коли й чого вони навчилися? Де і яку службу виконували? Де практику відбували? Що досі зробили? Ніхто навіть не думає про те. Наш загал привик казати: „Але всипала (та або ся) ґазета!” А хто в тій ґазеті „сипав” і „сипле”? Що він іще вчера робив? Де був? Що бачив? Що зробив? Про се ніхто не знає й навіть не питає. Темрява і темнота, в якій ревуть аноніми і псевдоніми.

Доки так буде й доки бодай розумнійші одиниці не уважатимуть своїм обовязком, довідатися докладно про життє і підготовку тих, котрі пишуть, говорять і хочуть провадити народ, — поти ми з хаосу й замішання не вийдемо.

Виходячи з того становища, що для оцінки праці кождого треба знати ціле його життя, подаємо тут життєпись дійсного члена нашої Академії Наук — Наукового Товариства імени Шевченка, Вячеслава Липинського, відновителя державної ідеольоґії української землі та її народу. Дані до сеї життєписі взяли ми вже давно з біоґрафічних даних, котрі є в актах Наукового Товариства ім. Шевченка й доповнили їх новими на підставі того, що появилося у пресі.

І.

Вячеслав Липинський, син Казимира і Кляри з Рокицьких, уродився 5 (17 ст. ст.) квітня 1882 р. в селі Затурці, Володимирського повіта, на Волині. Вячеслав Липинський учився в ґімназіях у Житомирі й Луцьку на Волині та в Київі, де і скінчив ґімназію. У війську служив при кавалєрії, в драґунськім Рижськім полку, що був стаціонований у Кремянці, на Волині. Опісля студіював аґрономію й історію в університеті краківськім, де студіювало багато визначних Українців, як нпр. наш славний письменник Василь Стефаник. Історичні й соціяльні студії продовжував Липинський ще за границею, в Женеві (у Швейцарії). Скінчивши університетські науки, пішов працювати на ріллю в Уманщині на Великій Україні, де мав одідичене по батьках господарство в Русадівських Чагарах. Там господарив аж до великої війни.

II.

В день вибуху світової війни, як офіцир кавалерії був Липинський покликаний до 4-го драгунського Новотроїцько-Екатиринославського полку. В тім полку, у другій російській армії генерала Самсонова, відбув Липинський східно-пруську кампанію. Через тяжку недугу був перенесений у кінні резерви, стаціоновані зразу в Дубні й Острозі, на Волині, потому на лівобережній Україні, в Полтаві. Там прослужив Липинський при війську аж до кінця війни й вибуху революції.

III.

Коли вибухла революція, Липинський зараз взяв участь у формованю кінного війська для Української Держави ще за Центральної Ради й разом з інжиніром Шеметом та иньшими організував хліборобів на Полтавщині. В першій книжці „Хліборобської України”, на стороні 10., описує Липинський, що се були найщасливійші хвилини його життя, коли він побачив чудовий синьо-жовтий штандарт над українським кінним військом — тим більше, що се військо мало не тільки чудовий прапор і прекрасних коней, але також дух у нім був такий, що большевицька пропаганда, яка вже тоді йшла по цілій Україні, обіцяючи „рай” а викликуючи розвал, — не мала доступу до того війська. На основі однодушної постанови наших солдатів, вислано Вячеслава Липинського як делегата до Київа, до нашого Генерального Секретаря для військових справ, з рапортом, що в Полтаві зорганізовано український кінний відділ і з просьбою, затвердити ту частину як військо Української Держави, дати тій частині імя та дозволити набирати більше кінне військо. В Київі застав Липинський нечуваний хаос, який робила таки сама Центральна Рада та її уряд. Одні члени тої ради кричали, що не треба нам ніякого мілітаризму, бо „нарід нас оборонить”, иньші знов робили „мілітаризм” в той спосіб, що тисячами роздавали дозволи своїм приятелям і родичам на „формоване” ріжних-преріжних „загонів”, які ніколи не були сформовані. Липинський ходив від Анни до Каяфи, предкладав ріжним ад ютантам усякі вимагані папери, а затвердженя вже готового, прекрасного війська таки — не одержав, бо не належав до демагогів з тих партій, що обіцяли „рай” на земли. Як чоловік здисциплінований не міг Липинський зважитися, виступити проти волі вже істнуючого українського уряду Центральної Ради. Рада була ще тоді противна самостійности української держави, бо уважала самостійність небезпечним для революції „сепаратизмом” (гл. Винниченка: „Відроджене Нації, том І., ст. 43 — 44). А що Липинський був уже тоді за самостійністю, отож наші демагоги, що тоді були при владі, не хотіли дати Липинському навіть затвердженя вже зорганізованого війська.

IV.

Так Центральна Рада й її „уряд” уряджували розбитте своєї власної військової сили, котра моглаб була обстояти свою державу. Не дивота, що нарешті українські хлібороби, котрі не могли довше дивитися на таке шкідливе безголове, з’їхалися до Київа і проголосили Голову, традиційного Гетьмана всієї України. Як добре орієнтувався наш Гетьман у вартости людей і в тім, на яке місце кого поставити, видно також по тім, що Вячеслава Липинського зараз іменував послом Української Держави при уряді Австро-Угорщини у Відні (Австро-Угорщина була ще тоді велика й могутна держава, тому треба було Україні мати в ній посла, що добре знав і свою Україну і ту державу, до, котрої був призначений як посол та вмів багато иньших річей потрібних послови у великій державі, передовсім чужі мови. У Відні Липинський іменем Українського Гетьманського Уряду обміняв з представниками Німеччини, Болгарії й Туреччини ратифікаційні грамоти Берестейського мира, підписані Гетьманом всієї України й Монархами тих трох держав. Одночасно не міг обміняти ратифікаційних грамот з Австро-Угорщиною тому, бо уряд Австро-Угорщини провадив прихильну Полякам політику і не хотів додержати гайного пункту Берестейського договору у справі нашої Східної Галичини. А Липинський іменем Гетьманського Уряду не видав з рук Гетьманського документу і не приняв австрійського, поки Австрія не згодилася у справі Східної Галичини на те, чого хотів наш Гетьманський Уряд. По довгім опорі австрійського уряду нарешті Австро-Угорщина згодилася виконати і той пункт у справі Східної Галичини. Але тимчасом наше роз агітоване руїнниками військо підняло бунт проти Гетьмана — і з Австро-Угорщиною таки не прийшло до обміни готових уже ратифікаційних грамот, бо не було вже Голови нашої Держави, в імени котрої можна було обміняти ті документи. Упав Гетьманський Уряд. Упала й давна Австро-Угорщина.

V.

На Україні настала страшна своїм хаосом петлюрівщина. Але Вячеслав Липинський, хоч знав ціну петлюрівському хаосови, — не покинув відразу своєї служби, щоб не закидали йому, що перестав служити державі, коли иньша струя взяла верх, а не та, котрої він хотів. Липинський виразно зазначив, що він монархіст і гетьманець та служив дальше при республиканськім уряді (так, як опісля зробив се німецький генерал Гінденбурґ, що хоч монархіст, дався вибрати президентом республики, щоб послужити державі свого народу). Аж коли петлюрівський уряд зачав у страшний спосіб компромітувати українську державу в нутрі і перед чужими народами, — висилаючи У світ „посольства”, зложені з людей, котрі навіть „добрийдень” не вміли сказати в ніякій чужій мові і робили скандали по столицях світа, — тоді Липинський подався до димісії, бачучи вже виразно, що крім компромітації нічого Петлюра зробити не вспіє. Здоровлє Липинського від давна було лихе (він хорий на тяжку грудну недугу). Отож перенісся він у маленьку місцевість в Альпейських Горах, де живе від тоді в дуже скромних відносинах, безнастанно працюючи над витворенєм ясної державної ідеольогії для українського народу. В тім глухім закутку, між лісами, написав і зредагував Липинський п ять великих томів „Хліборобської України”, найлучшого видавництва, яке Українці колинебудь мали. Яку повагу виробив собі Липинський між представниками чужих народів і держав у часі, як був послом української держави, — їшдно по тім, що коли він уже не був послом, чужі посли й конзуді дальше зверталися до нього по опінію, коли у них старалися Українці віза і т.п. Бо чужинці скоро зміркували вартість людей.

VI.

Ні посольська праця ні пять великих томів „Хліборобської України” не було першою роботою Вячеслава Липинського для українського народу. Липинський розпочав свою працю для української справи в дуже позитивнім напрямі ще як молоденький ученик Київської гімназії. А розпочав ту працю в польській ґімназіяльній орґанізації у Київі. Вона складалася з самих римо-католиків. Липинський, хоч також римо-католик одначе домагався від тої організації римо-кат. молоді, щоб вона обєдналася з православною українською молодю в одну, територіяльну організацію. Коли більшість римо-католиків не хотіла на се пристати, бо уважала себе „польською”, Липинський, хоч був ще тоді молодим хлопцем, твердо став на тім, що хто вродився на Україні, той має бути Українцем і без огляду на те, якої він віри, має обєднатися з иньшими синами тої землі. Прийшло до острого спору і Липинський та його однодумці вийшли з тої організації та прилучилися до української Гімназіяльної громади в Київі. В краківськім університеті належав В. Липинський до Української Академічної Громади і працював над позисканєм для нашого народу тих студентів, що походили з України й були римо-католиками.

VII.

Письменницьку працю розпочав В. Липинський маючи літ, 26, а саме в році 1908 у київськім українськім дневнику „Рада” й історичною студією про Данила Братковського, напечатаною в р. 1909 у львівськім „Літературно-Науковім Вістнику”. Вже в тім часі хорував В. Липинський на груди і лічився в Закопанім разом з нашим письменником В. Доманицьким, котрий також походив з Великої України. Доманицький спонукав і заохотив Липинського, щоб розпочав оповіщувати друком історичні матеряли і замітки, які Липинський зібрав ще в часі своїх університетських студій. В тім (1909) році появилася друком перша окрема праця В. Липинського п.з.: „Лицарство на Україні, його участь у життю українського народу на тлі його історії”. Праця та, надзвичайно цікава і цінна, відразу звернула на себе загальну увагу. Се праця не тільки історична, але вона має також велику пропагандистичну вартість: у тій праці, уложеній на основі студій совісним трудом, доказує Вячеслав Липинський старим, культурним, спольщеним родам на Україні, що батьки і прадіди їх проливали колись кров свою в обороні української держави і тим закликає їх потомків, щоб вертали на службу українському народови. Щоб та праця лекше дісталася у спольщені доми на Українській землі, написав її Липинський по польськи так, як колись наш дуже талановитий полеміст, вихований у німецьких університетах Мелетій Смотрицький в р. 1610 видав в обороні нашої східної церкви й народу свій великий твір „Тренос або лямент” — у польській мові, взиваючи наші старі роди, культурні роди, щоб вертали до свого народу. Книжка В. Липинського про „Лицарство на Україні повстала з викладів (лекцій), які Липинський виголосив наперед устно перед спольщеною шляхтою у трьох містах на Вел. Україні: в Умані, в Київі і в Луцьку. Справді віщим духом предсказав Липинський уже тоді, що коли наші спольщені (і змосковщині) роди на Україні не вернуть до українського народу і не попрацюють щиро над його відродженнєм, то прийде до нової руїни, яка страшенно відібється на всім українскім народі і на тій культурній верстві, котра покинула свій нарід. Праця Липинського не остала без наслідків. Він мав однодумців, котрі почали в Київі видавати „Пшеґльонд Крайовіґ' (в р. 1909) в польській мові, щоб позискувати для української ідеї спольщене на Правобережу лецарство наше. Той орган прекрасно редагував В. Липинський разом з Богданом Ярошевським.

VIII.

Витревало віддавався В. Липинський дальше науковим і архівально-історичним студіям: на основі таких студій появився під його редакцією в р. 1912. великий збірник праць „З Історії України”, також по польськи — в тій самій ціли. В тім великім збірнику появилися отсі праці Липинського: 1. „Назви Русь і Україна та їх історичне значіннє”. — 2. „Еха минувшини (з історії хліборобської верстви 16 і 17 століть). — 3. „Ст. Мих. Кричевський” (се велика монографія історії Гетьманованя Богдана Хмельницького). — ;4. „Дві хвилі з історії дореволюційної України” (то значить: України по революції за Богдана; сю працю видав Липинський також окремо в Українській мові, основно її обробивши, п.з. „Україна на переломі, се найлучша праця про часи Хмельницького, яка єсть не тільки в науці українській, але і в російській та польській). — 5. „Документи руїни”. — 6. „Богдановим Шляхом”. — 7. „Промова Самуіла Зорки на похороні Богдана Хмельницького”.

IX.

Рівночасно працював В. Липинський також у нашій Академії Наук, в Науковім Товаристві імени Шевченка у Львові та помістив у його виданнях („Записках”) дві цінні праці, оперті на архівальних жерелах, п. з.: „Генерал артилерії Великого Князівства Руського. З архіва „Немиричів” (1909) і „Аріянський соймик у Киселині на Волині в маю 1638 р. Причинок до історії аріянства на Україні” (1910 р.)  — і ріжні рецензії на наукові праці в „Записках Наук. Тов. ім. Шевченка” та в „Літературно-науковім Вістнику. На основі всіх тих праць наша Академія Наук, Наукове Товариство імени Шевченка вибрало Вячеслава Липинського своїм дійсним членом ще перед великою війною.

X.

Поруч праць наукових проявив В. Липинський також свій першорядний публіцистичний талант під псевдонімом В. Правобережець у київській „Раді” і львівськім „Літературно-Науковім Вістнику”. Всі праці Липинського, разом видані, далиб кілька, великих томів, якими він надзвичайно збогатив і оживив українську науку та поглибив і поширив українську національну свідомість взагалі.

XI.

Крім того брав Липинський участь у праці наших передвоєнних емігрантів з Великої України, котрі перебували головно в Галичині, особливо в нарадах, які відбувалися у Львові в р. 1911 і яких пізнішим наслідком був зорганізований підчас світової війни „Союз визволеня України”. Той союз багато положив праці в інформованю всіх європейських держав і народів про українську справу, видав у чужих мовах українську Історію (Грушевського) та Географію України (Рудницького) і багато иньших видань.

XII.

Вячеслав Липинський від часів своєї ранної молодости пропагував ідею незалежної української державности. Ту ідею все опирав на хліборобській верстві, найсильніщій на Україні. Щоб усю ту верству усвідомити і спонукати до одностайного виступу в імя самостійної україн. держави, писав Липинський і по українськи і по польська, бажаючи притягнути до української державної справи також дуже численні але спольщені роди на Правобережній Україні. Знаючи основно всю минувшину України та її теперішні відносини, знав Липинський також те, що українські нітелігенти, які політикували в Центральній Раді, ніякої реальної української держави не то сотворити, але навіть удержати не в силі. Мимо того як добрий син своєї землі хотів послужити Україні і за Центральної Рани, даючи їй готове військо і за „уряду Петлюри, продовжаючи свою посольську працю поки міг. Ні разу ніколи не накликував до бунту проти жадного українського уряду. А все працював для тої української держави, навіть тоді, коли не мав надії, щоб хаотики до чогось довели. За одного тільки уряду — Гетьманського, котрий згідно видвигнула вся хліборобська верства України, для підготовки котрої Липинський не мало напрацювався, — бачив він реальну Українську Державу. Але не Росія і не Польща, тільки гаки наші амбітники й руїнники не дали встояти тій одинокій, реальній, Українській Державі І етьманській. Розвалили її.

XIII.

Та Липинський не утратив надії на те, що український нарід таки має розум, хоч як розбивають його руїнники. На чужій земли, в німецьких горах живучи як правдивий пустельник, — розпочав той син нашої землі нову, дуже велику працю. Такої великої праці, яку виконав Липинський для нашого народу на чужині, не було досі в українськім письменстві. Та праця зібрана в пятьох томах видавництва, котре називається „Хліборобська Україна”. Се праця значіння не тільки українського, але європейського. Колись та праця Липинського буде переложена на всі культурні мови. І чужі учені будуть дивуватися, що у нас, у недержавного народу, появився такий ум, котрий літами наперед предвидів докладно розвиток подій не тільки на своїй Батьківщині, Україні, але й у широкім світі.

XIV.

І тут за морем напечатав Липинський одну свою працю. Вона називається „Релігія і церква в історії України”. Се Відповіді на ріжні питання, поставлені Липинському з Канади, де наш нарід страшенно роз'їджений релігійною боротьбою і сектами. Сміло можна сказати, що в нашім письменстві, в котрім єсть безліч праць про релігійні й церковні справи, — нема ні одної, котра своєю вартістю моглаб рівнатися з сею працею В. Липинського. Вона була печатана в філядельфійській „Америці”, в р. 1924. Розуміється у нас знайшлося ледви кілька одиниць, котрі відчули глибину тої праці, що виглядала дуже скромно.

Липинський — се земляк другого сучасного письменника, котрого видала наша волинська земля, а саме Йосифа Конрада, найбільшого анґлійського письменника, що описував житє на морях і морських побережах. Він таксамо як Липинський уродився на нашій Волині і таксамо в селі (Деребчинці) і в тій самій суспільній верстві, що Липинський. І таксамо як Липинський за молоденьких літ розстався з польською культурою. Тільки Йосиф Конрад пішов зі своєї Волині працювати на захід, до Анґлійців. А Липинський пішов на схід, на Уманьщину, в ґлибину України й посвятив працю свого життя Українцям, бо уважав себе як син української землі — Українцем. Йосиф Конрад почав працювати для Анґлійців уже в пізнім віці — і ще перед смертю діждався, що критика 200 міліонів говорячих по анґлійськи людей признала його найбільшим сучасним письменником Анґлії. Праця Липинського очевидно більша і тяжша від великої праці Конрада. Але між Українцями — тільки кілька світлих одиниць відозвалося досі прихильно про працю Липинського. Загал наш майже нічого не знає про Липинського і його працю. А є й такі, що крепко лають його, навіть не знаючи.

Одначе будучність, може вже й недалека оцінить діла наших обидвох працьовників Волиняків. І скаже про працю нашого пустельника з Райхенав в Альпейських Горах: „У праці Вячеслава Липинського Український Нарід знайшов себе, знайшов свій розум і знайшов свою ціль-ідею — знайшов по сімох віках своєї розтічи і блуканини свого духа.”

Таке єсть для нас значіннє Вячеслава Липинського і його праці.


Що таке Монарх?

Або: ЧИ ХОЧЕТЕ МАТИ СВОЮ ДЕРЖАВУ?

 „Де зачинається шукане правди, там все зачинається життє.
Як тільки кінчиться шукане правди, кінчиться життє“.

Джон Рескін.

ВСТУП.

Устрій людства, вдарений великою війною, очевидно хитається. Се бачать державні мужі великих народів. Англійський премієр сказав недавно, що найгірші наслідки війни ще не зачали показуватися. Се значить, що дотеперішний порядок може бути навіть розвалений. Що буде дальше? Большевизм уже збанкротував ідейно і практично.А се значить, що не він укріпить новий лад. Т. зв. „демократія’“ розкладається скрізь. Американська преса постійно пише про страшну корупцію (зіпсуттє), що розкладає всі республики без виїмку. Супроти того всі думаючі люде всіх народів шукають чогось нового й постійного, чогось такого, що моглиби спинити розклад держав і культури. Се „нове” мусить очевидно виростати у кождого народу з того, що кождий здібний до життя нарід уже мав. З того, що ”має бути”, не виросте ніщо, бо Лцо „має бути”, се фантазія, пуста івидумка.

Шукаємо й ми виходу з упадку для свого народу. Своєї ідеї нікому не накидаємо тому, що ідеї Взагалі накинути не можна бо ідея полягає на щирім, внутрішнім переконаню. Ми оповіщуємо свою конкретну ідею й кажемо: „Хто думає, що має лучшу, нехай оповістить ту лучшу. Нехай покаже її та нехай скаже, хто і як мавби ту „лучшу” ідею не тільки репрезентувати, але й виконати”.

Наша ідея се не старий монархізм, котрий упав і дальше паде. Наша ідея се й не старе, виборне Гетьманство. Наша ідея нова, але виросла з досвідів давної та з найновійшої страшної практики, котру за нашої памяти переживає український нарід. На тій основі шукаємо життєвої правди свого народу. А хто шукає, той знаходить. І те, що знайшло наше поколінне, представляємо тут щиро і приступно думаючим одиницям з нашого народа. Представляємо тим, котрі вже самі додумалися, що з пустого крику про „повну” свободу може бути тільки — повна руїна.

I.

Сю статтю пишемо спеці яльно для нашого робучого народу. Для селян, тяжко здираних і мучених окупантами, що збіглися на нашу землю. Пишемо для наших робітників, котрих окупанти дурять чужими брошурками. Пишемо для тих бідних скитальців, що в широкім світі не мають ніде опіки, не мають ні одного свого конзуляту, а мусять іти до чужих. Пишемо і кажемо: Перечитайте се уважно до кінця, роздумайте своїм розумом і відчувайте своїм змученим серцем.

II.

Український нарід до кінця світа не буде мати своєї держави, коли дальше буде слухати руїнників і ріжних кандидатів на панів президентів та їх агітаторів. Бо кождий український президент скорше або пізнійше підпишеся ворогови. Зробить се навіть найлучший український президент — з тої простої причини, що наша земля за велика і занадто оточена ворогами: тому правліннє нею не під силу ніякому президентови. Правда, — є ще більші краї, в котрих якось правлять президенти. Але там се можливе тому, бо там президенти одержали по своїх монархічних урядах все готове: своїх урядників, свою поліцію, своє войсько, свою почту, словом усе. Ще не було випадку, щоб денебудь президент сотворив таку велику державу, як наша, та ще до того маючи довкруги ворогів.

III.

Велику державу творить тільки родовий Монарх-Гетьман, влада котрого переходить з батька на сина. Се доказує історія всіх великих народів у всіх частях світа, всіх рас і всіх часів.

IV.

Нарід, у котрім раз появився Монарх-Гетьман, за котрим стоїть його родове право — або мусить без ніякої дискусії признати той правний Рід, або — змиршавіє і розсиплеться порохном. Перед таким народом є тільки два шляхи: або дійти до сили зі своїм правним Монархом або дійти до розкладу і смерти без Него. Инакшого шляху нема.

V.

Смертельний шлях розкладу, страшного упокореня і гниття бачить у нас кождий своїми очима. Тому про сей шлях нема потреби ні балакати, ні думати. Бо він такий очевидний, як заржавілий гріш на долони. Отож подумаймо щиро про другий шлях, який ще нам остав: про шлях сили, шлях Гетьманський. Він стоїть так ясно перед нами як біла, мурована дорога між зеленими полями. Щож треба робити, щоб наш збідований і розбитий нарід опинився на тім твердім шляху Гетьманськім?

VI.

Щоб наш побитий і розбитий та манівцями розігнаний нарід опинився на прямім і твердім шляху Гетьманськім, — треба, щоб той нарід пізнав свого правного Гетьмана-Монарха, щоб полюбив його і з повним, цілковитим довірєм послужив тій самій святій справі Батьківщини, для якої працює наш правний Гетьман і Рід Його не від нині.

VII.

А якже ми можемо пізнати свого Гетьмана-Монарха, коли ми його ніколи не бачили, коли Він мусить бути великий пан, що вчився у високих школах, а ми люде і бідні і невчені. Так може подумати кожда щира людина. І добре, коли так думає. Якраз на сю її думку хочемо дати їй відповідь. Ясну, правдиву, щиру відповідь, про яку самі переконаєтеся, що вона наскрізь правдива. Правдива від голови до ніг. Бо кожда правдива, не калікувата відповідьдумка мусить мати голову і руки і ноги, зі всіми клепками в голові і всіми ребрами у грудях всіми пальцями і иньшими кістками та кісточками.

VIII.

Що таке монарх!

Монарх се слово грецьке, зложене з двох слів: 1) „монос” (сам) 'і 2) „архейн” — значить „бути першим”, кермувати, правити, (а не „панувати”, як звичайно думають). Те саме значіннє що „монарх” мають цілком інакші слова у ріжних народів, нпр. 1) Імператор, 2) Цісар, 3) Король, 4) Султан, 5) Шах, а у нас в давних часах 6) Князь, у новійших 7) Гетьман. Наука не відріжняє того, чи монарх мужчина, чи жінка. Се все одно. Монархічне право найперше дало рівні права жінці. Вже тисячі літ тому, коли ще жінки були скрізь невольницями, — в Монарших Родах жінка вже мала рівне і таке саме право, як мужчина. Коли у старім Єгипті монарх не мав сина, то подвійна корона Єгипту і золотий перстень монарха переходили на дочку Монархічне право перше пошанувало жінку в управі державою.

IX.

Вже по тім однім бачите, що Монарх се не тільки Особа, але і засада або принцип. Се засада правдивої справедливосте: як мужчина має бути — то мужчина, а як жінка має бути, то жінка. Не вільно поминути жінки тому, що вона слабша і не дати їй влади, коли на неї припадає. Хочби було не знати кілько кревних і свояків мужчин. Тут не поможе мужчині ніяка агітація. Як має бутижінка, то жінка. Так було й у нас: наша славна Княгиня Ольга, мати Святослава завойовника, правила великою державою, як знаменита Господиня.

X.

Правдою є, що ви не бачили свого Монарха. Але таксамо правдою єсть, що нема в нашім народі навіть малої дитини, котра не бачилаб діл наших Монархів і наслідків їх діл. Бо чим є кожда українська церква, в котрій Вас хрестили і до котрої Вас занесуть колись, пращатися з сим світом, —  як не ділом, що має свій початок у ділі нашого монарха Володимира Великого? Він охрестив Русь. А міг він приняти й иншу віру, нпр. жидівську або магометанську, бо ми мали тоді за сусідів не тільки христіянських Греків. Але той великий наш Монарх вибрав Христову віру. І тепер кожда наша церква, до котрої вступаєте, все одно чи вона в Европі, чи в Америці, Канаді, Бразилії або Аргентині — се тільки наслідок діла того на шого Монарха.

XI.

Та не тільки церква пригадує нам нашого монарха. Кожда буква нашого письма, котре ми тепер читаємо, се також наслідок діл наших Монархів. То вони перші разом з христовою вірою по ширили і наше письменство та взагалі культуру по всіх закутках земель нашого великого народу. З тою культурою йшли: наша музика, спів, малярство, різьба, книжка словом — все, що становить нашу культуру.

XII.

Коли станете перед якимсь домом, то ніхто не потребує вас запевняти, що був майстер, котрий той дім побудував. Але є багато людей, навіть таких, що уважають себе дуже розумними, а прецінь навіть до голови їм ніколи не приходить, що й наш нарід не ,,зробився” сам. Вправді основи всіх народів сотворила Висша Сила. Одначе се був тільки матерял  — таксамо як глина, пісок, камінне, дерево се матерял до будови дому. Але як треба майстра, щоби з того матерялу повстав дім, таксамо треба було майстра, щоби з темних мас ріжних околиць і „племен” сотворити оден нарід. Тим Майстром був у кождого народу Монарх і йо го Рід, Династія. Нема тако го народу, якого не творилиб монархи, дідичні начальники.

XIII.

Возьмім під увагу перший лучший тепер республиканський нарід: він не бувби народом, якби не мав свого Уряду, своєї землі мови своєї господарки, своєї армії й т.д. Все те з’орґанізували скрізь н абільшу міру Монархи, навіть мову вони уодностайнили в своїх урядах і війську бо без того бувби хаос і в мові. Під Монархістичним правліннєм повстали перші більші шляхи й міста, навіть тут, в цілій Америці. Щойно потому можливі великі републики, коли нарід перей шов уже тверду монархістичну школу (перед Монархами були тільки дрібненькі републики по містах або дикий хаос такий як у Індіян).

XIV.

Словом усі великі народи творили і кермували та правили ними — Монархи. Гірше ніж сліпий той, хто сего не бачить. Гірше ніж глухий той, хто сего не чує. Бо про се кричить тисячі літ кождий хор кождої церкви. Він не тільки хвалить Бога, Творця всеї вселенної, але пригадує також земного Монарха, котрий упорядкував хаос диких різунів і тим сотворив мо жливість культури. Великий був той день, коли на землі перший раз появилося берло Монарха: се бувзнак ладу і порядку, святий знак дисципліни і справедливого суду. Се був початок трівкої цивілізації, котра щезне як дим, колиб руїнникам удалося зломити останнє берло остан ного Монарха. Републики також потрібні людству, як потрібний грошеви другий бік його, як конечне відбиттє пилки від стіни. Одначе всі републики істнують тільки поти, поки блищаться ще берла Монархів. З хвилею, колиб упали берла, затріщать і впадуть також найміцнійші фундаменти републик. І людство поверне до того стану в якім було, заки підняв перший Монарх своє берло-булаву.

XV.

Хто бачить сліди людини в піску, той мусить подумати: Сюди переходила людина. Таксамо хто бачить у якімсь краю лад, порядок і культуру, той мусить сказати: Тут правило колись берло Монарха. Бо нема, не було і не буде такої країни, в якій булаб культура, котрій фундаменту не поклалиб за голови Монарха. Знає се провідна верства всіх народів світа — з виїмком одного. Той дивний нарід називається „Українці”, а його інтелігенція думає переважно, що можна будувати камяницю від 20-го поверха згори, без ніякого фундаменту. І тому вчить народ руйнувати свій фундамент і каже йому, що з сего „буде будова”. Се таке безпідставне, що оправдати сего ніяким чином не можна. Сипким піском і глиною був кождий народ і кожде племя, заки появилися в нім наслідственні Монархи. То вони сотворили з того піску і глини міцні, цементові будови. То вони да ли підставу культурним державам так у старім світі, як і тут, в Америці.

XVI.

Все, що тут доси написано у 15 частинках сеї статті, така правда, що про неї може своїми очима і своїми ушима і своїми пальцями та ногами переконатися кождий чоловік, кожда жінка і кожда вже думаюча дитина. Бачиш велике місто? — То знай, що перше велике місто будував Монарх. Чуєш спів з церков? — То знай, що ні того співу, ні тих церков, ні взагалі ніякої культури, достойної того імени, не булоб, якби Монархи по зразку висілої Сили, котра з хаосу сотворила світ, не сотворили були міцного порядку на землі. Якби не Вони, ті представники ладу і дисципліни, то земля булаб досі в більшій части пустинею з напів дикими людоїдами. Коли пальці твої дотикають лист, який ти одержав або одержала з далекої землі, — то знай, що той лист принесла тобі почта, котру сотворила Влада Монархів. Нема ніякої велької культурної річи, котрій підстави н едалиб Монархи. Бо се представники дійсного, твердого поступу людства на землі. То вони своєю силою пхали і тягнули людство до тих висот культури, на котрих воно тепер стоїть і вагається — чи йти дальше, чи падати вниз.

XVII.

А відкиж Монархи брали таку силу, що могли все те зробити? — Монарх — се представник народу. Сила народу се сила Монарха і на впаки. А народ має тільки тоді силу, коли має розум. Бо він дуже бідний, як дурний. А розум нерода полягає на дисципліні супроти своєї Влади. Все инше матиме кождий нарід, котрий має дисципліну — і нічого не матиме той нарід, котрий не знає послуху й дисципліни. З тої мудрости народів, що називається дисципліною, черпали Монархи силу. І нею будували все, що бачить, і чим живе людство. Часи змінилися тепер. Тому й форми правління міняються. Хаос, який тепер переживає мо, валить старі монархії. Але з того хаосу мусять повстати нові монархії, при котрих будуть представництва не,,парламентарно-демократичні”, тільки представництва фахів, станів і кляс. Сей розвиток уже виразно видно в Італії й иньших краях. І горе тому народови, котрий завчасу не зрозуміє сили нової монархії. Він не вийде з хаосу й у неволі загине.

XVIII.

Неправдою і злобною видумкою руїнників єсть балаканє, немовби Монархи „панували”. Вони працювали, а не „панували”. В азійській країні, що називається Мезопотамія, єсть висока скеля, на котрій оден з найстарших Монархів Світаказав вирити надпис: „Я ніколи не спав по полудни” — і написав, чому не спав: бо не мав часу на спанє по полудни. А ті дискутанта, що закидають Монархам „панованє”, вечерами „дискутують”, а спять нераз цілими днями. Правдою єсть, що навіть найбільші Мо нархи не цуралися ніякої пра ці, але шанували працю і самі працювали. Наш Монарх Володимир Мономах знав аж кілька ремесел. Наш теперішний Гетьман знає всяку господарку від найбільшої ДО найменьшої, а син одинак скінчив уже інжинєрію і вчиться у військовій академії. Бо правдиві Монархи у кождого народа виховуюються не на пусте дискутоване. Всі сини цісаря Вільгельма, хоч мали найвисшу освіту, вчилися також ремесла. Так по правді виглядають ті великі „пани”.

XIX.

В переломових часах Монархи не тільки працюють, але й пишуть. За тисячу літ нашої історії 2. наші Монархи написали науку зі свого життя. Одну написав Володимир Мономах, а другу написав наш теперішний Гетьман Павло. Обидві ті науки дуже цінні і поучаючі. Нехайже ніхто з живих тепер Українців не каже: „Як же пізнати нашого Монарха?” Тільки нехай уважно пе речитає його велику і спокійну науку, що напечатана у „Хліборобській Україні”. З тої науки пізнає, чому ми втратили свою державу і що довірєм до своєї Правної Голови, послухом і жертвенністю ми знов свою державу здобудемо.

XX.
Розум тоді єсть розумом, коли він піддається доказам. Болючим доказом єсть те, що ми утратили нашу державу через бунт. Се доказ, який ми самі бачили і пережили. У науці нашого Гетьмана знайде кождий, хто має розум, не оден доказ на те, як ту державу можна знов здобути. Тому читайте й поширяйте цікаву й поучаючу працю-науку Правного Гетьмана і Господаря нашої землі. Читайте, просвічуйтеся, організуйтеся, вірте і жертвуйте! Бо се значить: хотіти Своєї Держави. А хто справді хоче, той осягне.
Лист з Франції.

ЗМІСТ: Про відроджене монархізму у Франції. — Про відроджене релігійного життя Французів. — Про українську, польську й російську еміграцію у Франції. — Про значіннє великої праці Липинського і про оден дуже потрібний але нездійснений плян.

І.

...Читаю тут пильно Ваш орган Січовий, підписавби я кожду Вашу думку, скажу Вам ще ось що: Я вже довго, постійно живу тут на еміґрації у француській республиці. І приглядаюсь, що тут діється. А діються тут дивні річи: на очах оживає у Франції монархістична ідеольогія. Переводить її мабуть найбільший з живучих письменників Франції — Шарль Моррас. Завдяки йому одному, підчеркую се: одному — монархізм, який буквально конав у Франції, нині переконане трох четвертин (скромно числячи) француської молоді, має могутну, мабуть сильніщу від большевицької, воєнну організацію, панує вже над парижською вулицею (а се багато значить!) і буде володіти Францією, коли теперішнє молоде поколінне своєю чергою займе місце того, що тепер править. Моррас се такий глибокий ум, що Муссоліні поживився окрушинами Морраса. Те саме фашисти англійські, бельґійські-еспанські. Наша україн. молодь повинна вчитися по француськи вже тому, щоб могла читати прегарну і незрівнано глибоку француську монархістичну літературу. Вона велика. Ні в якій иньшій мові нема чогось подібного, бо ніякий иньший нарід не перейшов такої школи в своїй МИНУВШИНІ як Французи. Коли теперішню француську молодь можна уважати монархічною майже в цілости (університетську і середних шкіл), то з сьогочасних француських письменників добра половина — роялісти (монархісти). Туди належать найкращі імена сьогочасної француської літератури, письменними романісти, учені нашого покоління. Що старше — се республиканське і соціалістичне, а люде молоді й середного віку се вже монархісти. Так отож, як бачите з сего, Ви йдете з поступом, може й не знаючи про те, що в тім напрямі йдуть нові покоління в Европі.

II.

Зворот Вашого орґану в напрямі пошани релігії, церкви та духовеньства також уважаю добрим і поступовим. В сім напрямі також іде поступ в Европі. Я знаю француське духовенство, нисше й високе. Знав я особисто й покійного кардинала Аметте’а. Знаю й тяжку історію переслідувань церкви й духовеньства у Франції. Ніде в світі духовеньства не переслідували так жорстоко як у Франції. Славетна Велика Революція, скасувавши церкву, гірше большевиків вимордувала тисячі священиків. Ґільотинувати всіх (відрубувати їм голови — Ред.) було за довго і за нудно — отже топили їх сотками в ріках і в морі, нпр. у місті Нантес. Або складали їх живими в пивницях, буквально — мов оселедців у бочках одного на другім, верствами і так дусили. Або отвирали брами парижських вязниць, заповнених священиками, й ви давали їх на знущання підюдженій та роз’юшеній товпі, котра виволікала їх на подвіря там розривала на ку сники, грузнучи по кістки у крови. Іт. п. Все те замов-.ують історії француської революції. А й тепер! Тутейші священики се найбідніща верства француської суспільносте. Вони нічогісенько не мають. Заробляють на житте шевством, кравецтвом і т.п. А з тим усім яке нині відроджене віри й релігії у Франції! Чому француське духовеньство може так успішно боротися серед таких тяжких обставин? Легко додуматися. Тому не пишу про се.

III.

Українська (галицька й над дніпрянська) еміграція у Франції чисельно зовсім не дрібна. Але вона в найлучшім разі може викликати ми лосердє. Зате російська при всіх своїх хибах мусить імпонувати. Вона імпонує і Французам і Німцям. Чим? Здібністю до праці, підприєм чивістю, артизмом, талантами, які вони внесли в Париж і Берлін. Славетні польські еміграції не полишили сліду, але то: сліду в життю Франції. Поляки, хоч їх тут багато і хоч вони союзники, не мають ніякого значіння ні в літературі, ні в економії, ні в журналістиці, ні в науці. Натомість Росіяне тут імпонують працею й талантами а на деяких областях життя просто витискають своє пятно. Не думайте, що говорить з мене русофілство. Кождий може переконатися, що се правда, нехай тільки прийде сюди, хочби на кілька тижнів і побачить власними очима.

IV.

Російські монархісти Організуються тут і приготовляються дуже пильно. Відбувають наради з участю генералів француських, англійських, японських. Кажуть, що все те веде Велика Британія, котра до большевизму ставиться так, що або він або вона: бути або не бути. Признаю, що дуже боюся за нашу українську справу, при нашім хаосі і нез’орґанізованю. Желаю Вам сил і витревалости в праці у напрямі гетьманськім, бо ніякого иньшого напряму серіозно брати не можна у нас. Найновіща У книга „Хліборобської України” принесла закінчене „Листів” Липинського і закінченнє його статті про Варягів. Не Вам толкувати, які безпримірні в українській мові ті писання Липинського. Незабаром його „Листи” вийдуть окремо. Буде се товстий том, великий. Своїм глибоким змістом і формою ті „Листи” мало будуть доступні навіть для загалу наших студентів й інтелігентів взагалі. От, лизнуть кільканайцять сторін, будуть хвалити або гудити  — а основно ледви чи 10 людей перечитає. Конче треба доброї популяризації тої великої праці Липинского: без того не половина, але 999 частей на 1000 праці Липинського — змарноване добро. Читаю з великою приємністю старанно вирізьблені статті у,,Січи”, нпр. про авторитет і т п. з їх афористично короткими, передуманими ре ченями і формулами. Знаю, що писати так дуже не легко. Значно лекше єсть — мняти, балакати, резонувати. Але власне так, як Ви пишете свої статті в „Січи”, треба подати українському народови працю Липинського — рівночасно розпущену і сконцентровану, без проповідницького тону, в формулах легких до зрозуміння і затямленя. Візьміться за се. І напишіть зміст праці Липинського в невеликій але й не за малій книжці, яких 200 сторін, розмістіть прозоро весь матерял і дайте при кінци індекс головних слів (,,шляґвортів”) в поазбучнім порядку. Знаю, що се нелегка річ  — таке зробити. Требаб іще 2 — 3 рази і то добре перечитати всего Липинського, пеетравити його наново, додати дещо Вашого в арґументації, а дуже багато Вашого в формі й випечатати таку працю у Львові, в нашій „Політичній Бібліотеці”, котра тепер почала там виходити. А потім розширити се масово. Липинський мігби ту працю перед друком ще перечитати. Поза Вами ледви чи хто зробить сю роботу. А як і зробивби, то геть-геть не так.... Що Ви на се? Кладу вам се на серці. Бажаю здоровля і сил до дальшої праці та відпорности нервів супроти напасників (моя рада — не читати їх напастей) і стискаю Вашу руку. — 

Примітка Редакції. Дуже щиро дякую за всі цінні й цікаві інформації, що до пляну спопуляризованя великої праці В. Липинського скажемо ось що: Се й наша мрія. Але перемінити сю мрію в діло переходить тепер наші сили: ми маємо таку масу праці над органом і перепискою організаційною, що хоч як бажалиб ще й сю важну роботу зробити, не можемо. На се треба мати бодай пів року зовсім спокійну голову від иньших занять і забезпечене життє. Бо прихапцем братися до популяризованя такої глибокої праці, як Липинського — неможливо. Се праця, як слушно пишете, безпримірна в цілім нашім письменництві за тисячу літ істнованя його. Отож популяризувати її треба також безпримірно уважно й совісно: а се вимагає багато часу й великої, дуже великої праці. Чим лекше читається популярна річ, тим тяжша праця мусить бути вложена в неї. Українці мають приповідки, що того коня, котрий тягне, ще бють. Багато у нас пропадає сил тому, що нема можности, забезпечити їм спокійну працю. Але колись і ми вийдемо на лучшу дорогу.

Вячеслав Липинський – відновитель державної ідеольоґії України №5.png

Шаблон:PD-US-no notice