Вук Караджіч
| Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
Вук Караджіч
(з приводу стопядесятліття народин великого серба)
Дня 8. листопаду минуло стопядесят років, як у невеличкій сербській місцевині Тршіч прийшов на світ великий сербський граматик і реформатор сербської письменницької мови – Вук Караджіч. Із цього приводу сербські вчені кола владили величаві святкування у столиці Югославії, в Беоґраді, та в містечку Лозніці, де Караджічеві доводилося ставити перші свої самостійні кроки. Святкування розклали на три дні і сполучили їх із викладами про Караджіча і його заслуги для сербського народу, з виставами в театрі, концертами, з провідинами Тршіча та з відкриттям т. зв. «Вукового Дому Культури» в Лозніці. У святі взяли участь університетські професори, представники міністерства освіти, мистці й т. д. Було це всенаціональне й державне свято – про яке ніхто б був не подумав у тих часах, коли жив і працював Вук Караджіч.
Але ж бо й Вукові заслуги для сербського народу незвичайно великі. Хоч серби вибороли собі були в тих часах деяку незалежність від Туреччини, мали вже від 1817. р, свого власного князя, Милоша Обреновича, то на письменницькому полі панував великий заколот, по школах учили не народньою сербською мовою, а – мішаниною з сербських, церковнославянських, а то й російських слів, і користи з цієї науки для народу було небагато. Для науки тієї мовної мішанини вживали граматики, що її написав серб Мразович, на основі славної граматики нашого вченого Мелетія Смотрицького (1578-1633). Але ж відомо, що це була граматика церковнославянської мови, не – народньої української. І Мразович назвав свою граматику не – сербською, а – словеносербською, на подобу того, як у нас аж до кінця XVIII. ст. і ще пізніш звали ту мову, що нею писали книжки – словеноруською.
Взагалі між розвитком письменницької мови сербської з тих часів і української є дуже багато схожостей. Головно – на західньо-українських землях, у Галичині, на Буковині й на Закарпатті. І там і тут народня мова дісталася до письменства не без довгої й затяжної боротьби. Прихильники мовної мішанини і в нас і в сербів сильно виступали проти народньої мови, вважаючи її простою, нездатною для письменства. Крім цього, підносили таку думку, що коли народня мова запанує в письменстві, то це погано відібється на справах Церкви, що нарід чим далі, тим менше розумітиме ту мову, яку вживають у церковних книгах, і буде від Церкви відходити. Але ж минув якийсь час, і всі такі думки відпали, народня мова запанувала в письменстві і в нас і в Сербії.
А ту цілу боротьбу виніс на своїх плечах Вук Караджіч, беззастережний прихильник народньої мови в письменстві. Правда, у своїй праці він находив підтрим, але ж – у чужих. Одним із таких великих його прихильників був славний словінський граматик Єрней Вартоломей Копітар (1780 – 1844), сам основник письменницької словінської мови, вчений, що захоплювався народніми мовами, виступав проти мовної мішанини й дораджував усім славянам, між иншим, і галицьким українцям, приняти народню мову для свого письменства. Але ж між своїми Караджіч не відразу здобув собі прихильників. А вже таки найбільше виступав проти Вука сербський православний митрополит Степан Стратімірович (1757 – 1836), що сам теж займався граматичними справами, викидав із сербської мови турецькі слова, але ж воював проти чисто народньої мови.
Та ще не так сама народня мова колола в очі Стратіміровича і його однодумців, як правопис, що його придумав Караджіч для своєї першої збірки народніх пісень (1814) та першої граматики живої народньої мови для шкіл. Був це правопис цілком фонетичний, себто, Караджіч уживав тільки таких знаків, що відпові дають звукам, які в мові є; відкидав із церковної азбуки всі ті букви, для яких сербська мова звуків не мала (Ь, v, ы, й т. д.), а для тих звуків, що їх церковнославянська мова не мала, чи придумав нові знаки, чи витрібував давно забуті, до того з латинської азбуки запозичив і, повикидавши значки я, ю, й та ин. – Одне слово, він домагався, щоб писати, як чуєш, як говориш.
Цього свого правопису вживав він уперто у своїх писаннях, безнастанно його вдосконалюючи в нових наукових працях, у журналах, які видавав, у свойому великому листуванні, в численних розвідках та статтях, що їх поміщував у різних виданнях. Число його прихильників із року на рік зростало. Його реформи приняла школа, а згодом сербське письменство й увесь сербський народ. Та цим не обмежуються заслуги Караджічеві. Безсмертну славу здобув він собі виданням сербських народніх пісень. Це був час, коли народньою піснею захоплювався ввесь світ, коли поети народню пісню брали собі за зразок для своєї творчости, а вчені займалися дослідами над нею. Не диво, що сербські народні пісні, такі своєрідні пісні, головно пісні про бої сербів із турками, які Караджіч видавав у Відні (нове видання 1841 – 1846), зацікавили всіх учених народознавців сходу й заходу Европи. Пісні ці появилися незабаром у перекладі на всі європейські мови, і про сербів, про їх минуле й тогочасне становище, заговорив із великим спочуттям для їх долі та з великим признанням увесь культурний світ. Таке саме вражіння викликали видані Караджічем народні сербські приповідки (1836), і головно – словник сербської народньої мови (почав друкуватися ще 1818. р.), що виявляв величезні скарби тієї мови, незнані ні тодішнім ученим, ні письменникам. Таке саме багатство народньої сербської мови виявляє Караджічів переклад Нового Заповіту (1847), за який довелося йому багато натерпітися від митрополита і взагалі від противників, а який і досі вважають за зразковий, дарма що від часів Караджіча появилося вже декілька перекладів Святого Письма на сербську мову.
Додати слід, що всі ці видання були сполучені з не-аби-якими труднощами. Караджіч, селянський син, самоук, що покінчив (хоч і добре) лише початкову школу й тільки самотужки поповняв своє знання, людина, що ніколи ніде довго не загріла місця, тиняючись по всіх землях, заселених сербохорватським народом, але ж порозділюваних у тих часах кордонами різних держав, чоловік, що тяжко заробляв на життя, міняючи раз-у-раз свої фахи, – той Караджіч видавав усі ці праці під своїм власним доглядом, часто не доїдаючи та залишаючи свою родину в холоді й голоді. Але ж початого діла ніколи не кидав, ішов певними кроками вперед, аж до – повної перемоги! Вмираючи в 77. році життя на чужині (24. січня 1864. р. у Відні), він міг сказати собі з чистим серцем, що на полі бою за святе діло залишився переможцем.
•••
Караджічева праця полишила свої нестерті сліди не тільки в сербському народі, а – скрізь. Мав він не-аби-який вплив і на наше національне відродження, н. пр., у Галичині. Свою працю взорувала «Руська Трійця» на Караджічевій діяльности: народня мова «Русалки Дністрової» й її фонетичний правопис (н. пр., буква џ) – це відгук Караджічевої реформи. Захоплювалися ділом Караджіча й наші полтавсько-харківські письменники, високо цінив його Шевченко. Сербські народні пісні, що їх світові відкрив Караджіч, перекладали в нас уже в 30. рр. XIX. ст. (надруковані вони вже й у «Русалці»), а в 1876. рр. видав у Києві поважний їх вибір, у гарному перекладі, цілою книжкою, відомий поет Михайло Старицький (1840-1904) та ще чистий дохід із книжки призначив на «користь братів-славян» (з нагоди повстання в Боснії й Ґерцеґовині). Тоді, в 70. рр. XIX. ст., Караджічівський правопис мав великий вплив і на українських наддніпрянських діячів і письменників, і на ньому взорував свій правопис Драгоманів (т. зв. «драгоманівка»). Той правопис почали були і в нас перебирати деякі письменники (Франко, Павлик), та вчені (Огоновський, Степан Смаль-Стоцький, Верхратський) для своїх мовознавчих праць, але ж, із різних причин, він не принявся. Але й основна думка нашого сучасного правопису захоплена Кулішем таки з Караджіча.
Маючи все це на увазі, та ще те, що Вукова боротьба виявляє так багато подібностей із нашою боротьбою – ми, українці, повинні теж у 150-роковини народин великого серба згадати його теплим словом, дарма що сучасне покоління сербів не то що не цікавиться нашим національним життям, але, здебільша, ставиться вороже до всіх наших національних починань і визвольних змагань.