Всесвітна історія/II/I
| ◀ Вступ | Всесвітна історія. Том II I. Часи вандрівки народів |
II. Часи від панованя Кароля Великого 768. до першого хрестоносного походу 1095. ▶ |
|
|
Полїтичний устрій Ґерман: Найдавнїйші вже дещо точнїйші відомости про Ґерман (назва Нїмцї Deutsch повстала пізнїйше), маємо від римского писателя Тацита, котрий описав край, звичаї і релїґію старинних Ґерман.
Ґермани, як всї народи індоевропейского походженя, прибули з Азиї і осїли помежи Реном а Лабою, звідки виперли мешкаючих там Кельтів, (що Кельти мешкали дїйсно в давній Нїмеччинї, доказом є богато знїмчених кельтийских назв рік, гір).
Ґермани нїколи не творили одноцїльної держави, а були подїлені на племена (до 50) і вже Римляни вичислювали понад 20 назв ґерманьских племен. Кожде племя творило заразом осібну державу, якої територию звали Ґермани Ґау. Міст і сїл, в нашім значіню в старинній Ґерманїї не було. Кождий Ґерманин мешкав в деревляній хатї, окруженій полями і долинами, які творили єго власність. Мешканцї одної области сходили ся на віча, найрадше в горах, або сьвятих гаях і звичайно підчас повнї місяця. На зборах рішали про мир або війну, вибирали нових урядників і установлювали закони. Королїв вибирали лише сї племена, що вели безнастанні борби, инші племена вибирали лише на час війни з поміж себе вождів званих герцог.
Домове житє Ґерман. Головним занятєм свобідного Ґерманина була війна, вправи оружиєм і лови. Взагалї Ґермани були дуже войовничої вдачі, а свого оружия не відкладали від себе нїколи, ба навіть помершому вкладувано до гробу єго збрую: Як Ґерманин не вів війни, то занимав ся польованєм на дикі зьвіри, яких в тогдїшних великих лїсах Нїмеччини було дуже богато. Землї сам не управляв, анї не занимав ся годівлею товару, се уважало ся за щось негідного Ґерманина. Працювати мали невільники і жінки, свобідний Ґерманин, в часї вільнім від війни, або польованя, лежав на медвежій шкірі, слухав пісень або оповідань, вправляв ся в робленю оружиєм, пирував, або грав в кости. Гра в кости і наклін до піяньства, були найгіршими чертами вдачі Ґерман. Бувало часом, що розпалений в грі Ґерманин, програвав в кости все своє майно, свою жінку, а навіть свою свободу і ставав невільником другого.
Головним предметом поживлїня Ґерман було зьвіряче мясо, молоко, сир і напиток, подібний до нинїшного пива, роблений зі збіжа. Одїж була звичайно простою, у мущин побільшій части зі шкіри у женщин з полотна. Жінки були у Ґерман в великім поважаню, а не як у Римлян, де жінки були невільницями мужа. В загалї відзначали ся Ґермани вірностию, правостию і добротою.
Суспільний устрій Ґерман. Ґермани дїлили ся на чотири верстви. 1. Нечисленна шляхта посїдала просторі ґрунта. 2. Свобідні горожани: они мали тоті самі права що шляхта, а ріжнили ся від неї лише сим, що їх посїлости були о много менші. 3. Визволенцї, що мали личну свободу, могли носити оружиє, али не посїдали земских дібр. 4. Невільники, котрих судьба була о много лїпшою як римских. Они занимали ся управою рілї, і творили рід нинїшної служби.
Релїґія. Релїґія давних Ґерман була простою і подібною до инших поганьских релїґій. Всї знатнїйші явища природи, сонце, місяць, зьвізди, громи, блискавки були предметами їх почитуваня. Своїм богам не будували сьвятинь, але почитували їх в сьвятих гаях під старими деревами, де приносили їм кроваві жертви часто навіть людскі з невільників. Найважнїйшим богом Ґерман був Водан. Єго окружали служницї звані Валькіриями, котрі впроваджували померших лицарів до блаженного місця Вальгалї, де могли перебувати лише ті, котрі померли на війнї, або довершили за житя богато воєнних дїл. Крім Водана почитали Нїмцї єще инших богів як Донара бога громів і бурі, бога сонця, Фрею богиню краси і любови, та много инших поменьших богів. Побіч великих богів узнавали Ґермани меньших божків, як великанів, карликів, ельфів і ин. Свою судьбу старали ся Ґермани пізнати з лету птиць, іржаня коня, та віщованя.
Борби Ґерман з Римлянами. Перший раз зійшли ся Римляни з Ґерманами єще 113 р. перед Хр. коли то Цимбри та Тевтони ударили на Римлян. Пізнїйше воював з Ґерманами Цезар і цїсар Октавіян, за котрого в 9. р. по Хр. вожд Херусків Армінїй (званий инакше Герман) розбив римского вожда Вара в Тевтобурскім лїсї. Від сего часу Римляни перестали думати про підбитє Ґерманїї, а мир трівав аж до 162. р. коли то поміж Римлянами а Ґерманами прийшло до війни званої Маркоманьскою. Ґермани напирають на ґраницї римскої держави на цїлій лїнїї Рену і Дунаю. Послїдний римский цїсар з золотого віку, Марк Аврелїй, боров ся з Ґерманами щасливо, але єго нездарний син Комод, окупив мир лише в сей спосіб, що поселив богато ґерманьских племен на римскій териториї, які за се, що одержали ґрунта, мали боронити границь римскої держави перед наїздом нових ґерманських орд. В сей спосіб стало ся, що Ґермани стають проти Ґерман. Ґермани осївші на римскій териториї, боронять границь римскої держави перед новими наїздниками, що старають ся переломити оборонну римску лїнїю і осїсти на римских ґрунтах.
Серед сих борб в третім віцї заходять у Ґерман дві важні зміни. 1. Починають творити ся союзи Ґерман, з яких найважнїйші є союз Франків над долїшним Реном, Алєман над середучим Реном, Сасів межи Реном а Лабою, а на сходї великий союз Ґотів, з якими лучать ся Вандали, Аляни і инші. 2. Ґерманьскі племена перестають правити ся давним демократичним ладом, майже всї вибирають королїв які з причини вічних воєн зискують чимраз більше на значіню і силї.
Гуни. В середній Азиї мешкало дике племя, монгольского походженя, Гуни. 375. р. впали они брамою народів (на північ від Каспійского озера) до Европи і викликали великий народний рух, званий в істориї народними вандрівками.
Гуни були малого росту, широкі в плечах, очи мали малі, запалі, ніс приплосканий. Лице було зогиджене, бо звичайно надтинано єго хлопцям, щоб пізнїйше не мали заросту. Убранє їх складало ся з сорочки і кожуха. Одежи нїколи не перебирали, анї не скидали з себе, але носили так довго доки цїлковито не здерла ся. Живили ся корінцями та сирим мясом, яке вкладали під сїдло, щоби дещо змягкло. Гуни були дуже добрими їздцями, на конях їли, ба навіть спали. Страшними були они своїми наглими і завзятими нападами.
Ґоти. 375. р. прибули Гуни до Европи з жінками і дїтьми, ударили на Алян, котр мешкали в нинїшній полуднево-східній Росиї, розбили їх і напали на Ґотів. Ґоти, германьский нарід, не знати коли вивандрував з вітчини і поселив ся над обома берегами Днїпра. З часом Ґоти подїлили ся на дві части: Остроґотів, що мешкали на схід від Днїпра і Візиґотів на захід від Днїпра. Гуни напали на Остроґотів 375. р. побили їх і разом з ними ладили ся до борби з Візиґотами. Візиґоти, щоб не дістати ся під панованє Гунів, опустили свої оселї і просили[1] цїсаря східно-римскої держави Валєнса, о позволенє поселити ся на правім березї Дуная. Цїсар позволив на се під услівєм, що Ґоти зложать оружиє і дадуть закладників. Але Візиґоти підкупили римских урядників і перейшли Дунай з оружиєм в руках. Незадовго потім, обурені здирствами римских урядників, хопили за оружиє і виступили проти Валєнса, побили єго під Адриянополем 378. і почали нищити цїлий Балканьский півостров. Доперва наслїдникови Валєнса, Теодозиєви Великому, удало ся наклонити Візиґотів до зложеня оружия, защо дістали на поселенє землї по правім березї Дунаю.
Алярик. Супокій не тревав довго, бо король Візиґотів Алярик, виступає на ново проти Римлян і виправляє ся до Італїї. Перший напад Алярика на Рим відпер римский вожд Стілїхо 403. р. але для здержаня Візиґотів мусїв він прикликати на поміч римскі лєґйони з над Рену, римска границя над Реном позістала безборонною, в наслїдок чого ріжні нїмецкі народи, як Свеви, Бурґунди, Франки впали до Ґалїї. Коли-ж в кілька лїт пізнїйше римский цїсар казав убити Стілїхона, наїздить Алярик на ново Рим 410. р. здобуває і видає на грабіж своїм жовнїрам. З Риму хотїв Алярик іти до Сицилїї і Африки, але по дорозї умер. Єго похоронено в ріцї Бузенто, а всїх невільників, що були заняті при похоронї убито, щоб нїхто не знав де спочиває вожд Візиґотів Алярик.
Наслїдник Алярика Атаульф оженив ся з дочкою римского цїсаря Гонория і за позволенєм єго заняв полудневу Ґалїю, з відки з часом розширили Візиґоти своє панованє на цїлу Іспанїю.
Вандали. Підчас борб з Аляриком перейшли Вандали, нарід рівнож ґерманьский, на римску територию і під проводом Ґейзериха прибули до північної Африки, де заложили державу Вандалів 429. р. В Африцї побудували Вандали велику фльоту. здобули на Римі Сицилїю, Сардинїю, Корсику, Балєари, Пітеузи і стали панами західної части Середземного моря. 455. р. наїздять Вандали Рим, здобувають єго і нищать 14. днїв в так застрашаючий спосіб, що по них лишило ся до наших часів слово вандалїзм, на означенє дикого нищеня старинних памяток штуки.
Битва на каталявнїйских полях. Покоривши Ґотів опустили Гуни краї над Чорним морем і поселили ся в нинїшній Угорщинї, але заперестали якийсь час нападати на сусїдні народи, з причини незгод які панували серед них. Доперва коли на чолї Гунів став Атиля, званий „Божим бичем“, розпочали Гуни дальші свої напади.
Римский посол, що був у Гунів каже, що Атиля нїчим не ріжнив ся від прочих Гунів і був так само бридким як і другі. Сам уживав при їдженю деревляного начиня, але гостям давав срібне та золоте. В своїм окруженю любив Атиля музику, сьпіви, жарти, але сам нїколи не сьміяв ся. Атиля вскорі покорив багато ґерманьских народів і розширив своє панованє від Волги аж по Рен і Альпи, а східно-римскі цїсарі мусїли ему платити данину. Атиля хотїв заняти єще і західно-римску державу, та старав ся о руку сестри цїсаря Валєнса III. а у вінї жадав половини держави. Коли-ж цїсар відмовив єго бажаню, опускає Атиля свою столицю і виправляє ся на Ґалїю, щоб підбити, як він казав, своїх утїкачів Візиґотів і облягає місто Орлєан. Тогди мешканцї Ґалїї Візиґоти і Бурґунди злучили ся з Римлянами під проводом Аеція і вирушили на оборону Орлєанови. На відомість про се, відступив Атиля від Орлєану і звів з Аецієм битву на каталявнїйских полях 451. Битва була незвичайно кервавою і випала для Атилї нещасливо, однак союзні війска понесли такі втрати, що Аецїй не відважив ся переслїдувати Атилї.
Похід Атилї до Італїї. Щоби зімстити ся на Римлянах за каталявнїйскі поля, виправляє ся Атиля в слїдуючих роках на Італїю. По хоробрій оборонї піддає ся єму твердиня Аквілєя[2], почім Атиля здобуває північну Італїю, та іде на Рим. Рим оборонив від Атилї папа Лев Великий, котрий вийшов у сьвяточних ризах з процесиєю до Атилї і так заімпонував дикому варварови, що Атиля згодив ся взяти окуп, відступити від облоги міста і вернути до своєї столицї. Незадовго по поворотї помер Атиля єще в молодим віцї, а по єго смерти держава Гунів скоро розлетїла ся і всї підбиті Атилею народи відзискали назад свою свободу. Поданє каже, що тїло Атилї зложено в золоту домовину, золоту в срібну, срібну в желїзну і так доперва похоронено короля, а місце гробу затаєно.
Держава Одоакра. 476. — 493. З упадком держави Гунів відзискали свою независимість Остроґоти, якими стали рядити королї з роду Амаля, котрі стали вскорі так грізними східно-римскій державі, що цїсар Лев І. зобовязав ся річно платити Остроґотам 300 фунтів золота, щоби лишень не нападали на єго державу. Яко закладника взяв цїсар на свій двір королївского сина Теодорика, котрий 11 лїт перебував на цїсарскім дворі, запізнав ся з всїма звичаями і обичаями Греків. Маючи 18. лїт вернув Теодорик до своєї вітчини, де окликано єго королем.
Якраз тогди, вожд нїмецких війск (Герулїв і Руґійцїв) в Італїї, Одоакер скинув з пре- стола послїдного західно-римского цїсаря Ромуля Авґустуля, а на знак що західно-римске цїсарство перестало істнувати, відослав всї цїсарскі відзнаки до Царгорода і сам приняв титул короля Італїї 476. р. Тогди звертає ся Теодорик до візантийского цїсаря і просить того-ж, позволити заняти Ґотам Італїю. Візантийский цїсар згодив ся на се дуже радо, бо позбував ся в сей спосіб немилого сусїда.
Держава Остроґотів 493.—555. 488. р. вирушає Теодорик (званий пізнїйше Великим) на чолї 200 000 Ґотів, з жінками і дїтьми до Італїї, побиває Одоакра і облягає єго в кріпости Равеннї. По трилїтній облозї піддав ся Одоакер, а Теодорик пробив єго своїм мечем, помимо сего, що обіцяв дарувати єму житє. По здобутю Італїї, став Теодорик Великий паном просторої держави, до якої належала Італїя і полуднево західні країни нинїшної Австро-Угорскої монархії по Дунай. З підбитими мешканцями Італїї обходив ся Теодорик дуже лагідно і покликував їх навіть на своїх дорадників. За єго панованя одержала Італїя супокій, підчас якого підносить ся просьвіта і добробит краю. Сам Теодорик казав направляти давні будови, та будував нові, передовсїм у своїй столицї Равеннї. Однак помимо старань Теодорика до цїлковитої згоди поміж Римлянами а Ґотами не прийшло, бо Остроґоти як взагалї всї Ґермани були ариянами, а Римляни католиками, що приводило до непорозумінь, ба навіт до проливу крови.
Теодорик Великий помер 526. р. По єго смерти стала королевою єго дочка Амалязунта. За єї панованя розпочинають ся замішаня, які доводять до війни з Юстинїяном східно-римским цїсарем.
Панованє Візантийцїв в Італїї 555.—568. З замішань, які повстали в державі Остроґотів, скористав Юстинїян візантийский цїсар і вислав свого вожда Белїзара з війском до Італїї. Белїзар побив Остроґотів, здобув Рим, але Остроґоти повстали під проводом хороброго короля Тотилї і здобули на ново майже цїлу Італїю. Тогди Юстинїян підозріваючи Белїзара о зраду, відкликав домів, а вислав на єго місце Нарза, котрий зломив послїдний опір Ґотів у стіп Везувія і прилучив Італїю до візантийскої держави. Останки Остроґотів вивандрували через Альпи, де про них і слух загинув.
Держава Льонґобардів 568.—774. Льонґобарди, ґерманьский нарід, мешкали спершу над Лабою, поселили ся відтак в нинїшній Угорщинї, де воювали з иншим ґерманьским народом Ґепідами. Нарз воюючи з Ґотами дістав від Льонґобардів поміч, коли-ж цїсар Юстинїян усунув пізнїйше Нарза від проводу над війском, розгнїваний вожд візвав Льонґобардів до наїзду на Італїю. Льонґобарди під проводом Апьбоїна прибули до Італїї, побили візантийскі війска і заняли більшу часть Італїї. Візантийцям полишили ся лише півостров Істрия, Венеция, Рим, Неаполь і полуднева Італїя.
Юстинїян. 527.—565. Цїсар Теодозий Великий подїлив 385. р. римску державу на дві части і від сеї хвилї римска держава вже нїколи не злучила ся в одну цїлість. Західно-римска держава упала вже в несповна сто лїт по подїлї 476. р. а східно-римска перестояла єще довгі віки і удержала ся аж до 1453. У східно-римскій державі мали перевагу Греки, тому і єї називають часто грецкою, або від столицї Візантиї, візантийскою.
Візантийске цїсарство приходить до великого значіня за цїсаря Юстинїяна, котрий постановив відновити давну римску державу. Тому висилає він свого вожда Белїзара 533. р. проти Вандалів, котрих Белїзар побив, їх короля Ґелїмера взяв до неволї, а край Вандалів прилучив до грецкої держави 534. р. По війнї з Вандалами розпочав Юстинїян війну з Остроґотами в Італїї, а єго вожди Белїзар і Нарз здобули Італїю і прилучили до Грецкої держави. Не так щасливим був Юстинїян в борбі з Перзами, від котрих мусїв мир окупити золотом.
Не меньшу славу як побідами придбав собі Юстинїян яко законодавець. На єго приказ учені правники списали всї давні закони звані Corpus iuris civilis, значить, збірник горожанських прав. Сї закони є до нинї підставою цивільного права всїх народів.
Візантийска держава по Юстинїянї Зараз по смерти Юстинїяна починає візантийска держава підупадати. За єго найблизших наслїдників занимають Льонґобарди Італїю, пропадає Сирия, Палєстина і Єгипет, які дістають ся в руки Арабів. Від півночи натискають на державу Болгари, а на сходї Араби занимають не лише найважнїйші острови Егейского моря, але наїздять на сам Царгород, який удало ся Грекам оборонити лише при помочи грецкого підводного огня, яким спалили арабску фльоту.
Рівночасно у внутрі держави ведуть ся вічні полїтичні і релїґійні борби. Часті революциї доводять до численних змін на царскім престолї. Грецкий нарід позбавлений цїлковито впливу на полїтику, кинув ся у вир релїґійних спорів, з помежи яких найважнїйшим був спір о почитуванє образів т. зв. іконоборство. Цїсар Лев Ісаврик казав (726. р.) знищили всї образи сьвятих, яким денеякі хотїли віддавати божі почести, чим викликав висше як столїтну борбу, яку закінчив собор в Нїкєї, де рішено, що образів не можна убожати, а лише почитати сьвятих, яких сї образи представляють.
Найдавнїйші христянські будови. Перші будови християн вяжуть ся тїсно зі строгими переслїдуванями. Щоби бути безпечними перед ворогами, сходили ся християни в підземних печерах, званих катакомбами. Катакомби се підземні коритарі, по боках яких знаходили ся кімнати троякого рода. Найменьші кімнати були призначені на гроби звичайних християн. Тїла померших вкладано в викуте заглубленє і замикано камяною плитою, на котрій бито імя і назвище помершого. Більші кімнати були призначені на гроби сьвященників та мучеників. Третого рода кімнати, більші простором, служили на сходини християн і на відправу християньских богослужень. Стїни сих кімнат украшувано малюнками, які звичайно представляли Ісуса Христа несучого вівцю, сьв. Петра, або Мойсея ударяючого палицею о скалу, з якої випливала вода.
По медиоляньскім едиктї, яким узнав цїсар Константин Великий християньство державною релїґією, христяни розпочали будову церквий на взір римских будівель званих базилїками. Церква в стилю базилїки складала ся звичайно з трех частий. 1) З части повздовжної, яка виглядала як прямокутник і була подїлена рядами стовпів на 3 або 5 частин званих навами; 2) з части поперечної і 3) випуклої абсиди, де були призначені місця для епископів і сьвященників.
|
а — абсида |
За часів цїсаря Юстинїяна розвиває ся новий стиль, що носить назву візантийский. Головною прикметою сего стилю є квадратова будова, над якою взносить ся висока копула. В рогах квадрату ставлено чотири стовпи получені з собою великими луками, на яких спочивала копула. Се є головна річ в візантийским стилю, всї додатки до будови, як абсида, бічні пави, передсїнки грають вже підрядну ролю. Найкрасшою памяткою візантийского стилю є церков сьв. Софії в Царгородї, побудована за Юстинїяна І. нинї замінена вона на турецкий мечет. Візантийский стиль приняв ся сильно на Руси і в Московщинї, де єще нинї богато церквий будує ся в сим стилю.
Арабія і Араби. В полуднево-західній Азиї лежить великий (5 разів такий як Австро-Угорщина) півостров Арабія, окружений зі всїх сторін високими, місцями до 3.000 m. доходячими горами. Середуча Арабія се височина, винесена до 1000 m. понад позем моря, позбавлена рік і води, є майже пусти- нею, лише місцями покриває сї зелена трава. Найбільше значінє в істориї має західне побереже Аравії, де лежить країна Геджас зі сьвятими магометаньскими містами Меккою і Медіною.
Аравію замешкували від давна народи семіцкого походженя. Они занимали ся в части рільництвом, в більшости торговлею і годівлею товару (славні арабскі конї.) Подїлені були Араби на численні племена, які рядили ся патриярхально. Поодинокі племена жили з собою у вічній незгодї і провадили завзяті борби. Вірили вправдї в одного бога, але їх релїґійні понятя про сего бога були дуже неясні, побіч него вірили Араби в множество духів, сьвяте камінє, дерева а навіть ставили бовванів, яким віддавали божі почести.
Магомет. В тім то краю жив в VII. віцї по Хр. Магомет (ур. около 570. умер 632.) творець магометаньскої віри. Ще дитиною відумерли єго родичі, тому ховав ся він у вуйка, богатого купця, з котрим часто їздив в дорогу, при чім бачив богато країв і пізнав всїлякі народи. Дорізши вступив в службу богатої вдови Хадіджи і провадив єї каравани в далекі краї. По якімсь часї оженив ся з Хадіджою, прийшов в сей спосіб до великого маєтку, закинув торговлю і віддав ся лише релїгійним роздумованям. В часї своїх подорожий пізнав Магомет (хоть побіжно) релїґію християньску і жидівску, але анї одна анї друга не прийшла ему до вподоби, проте постановив утворити нову релїґію. Раз заснув він в печері недалеко Мекки і у снї мав ся єму явити ангел, який візвав єго до голошеня нової віри. Пізнїйше оповідав Магомет, то нераз коли сидїв самітно, злїтав до него божий дух у видї голуба і шептав ему до уха нові правди віри.
Іслям. По довгих роздумованях виступив Магомет публично і став голосити нову науку, яка дуже скоро ширила ся поміж арабскими племенами, бо не жадала нїякої повздержливости, але давала повну свободу жадобам чоловіка. Магомет учив: Є лише оден Бог Аллаг, а Магомет є єго найбільшим пророком. Мойсей і Христос після науки Магомета були також пророками, але не такими великими як він, бо лише ему обявив Бог всї правди віри. Після науки Магомета мав кождий чоловік пять разів денно молити ся звернений лицем до Мекки, постити, давати милостиню, бодай раз в житю пійти на прощу до Мекки, не їсти свинячого мяса, не пити вина і сьвяткувати пятницю, яка мала бути сьвяточним днем. Цїла наука Магомета опирає ся на призначіню, він учив, що кождий чоловік має вже з гори назначену долю чи недолю, житє і смерть, спасенє і проклятє. Найбільше щастє можна заслужити собі борбою за віру, за Магомета і вітчину, а кропля крови пролята за віру буде значити більше як два місяцї посту.
Геджра. Науку Магомета названо іслям і списано єї в книзї що зве ся коран. Зразу приняло науку Магомета дуже мало людий, а навіть виступили проти Магомета арабскі сьвященики. В Мецї була чотирокутна сьвятиня звана Кааба. В одній стїнї сеї сьвятинї був вмурований чорний камінь, який мав упасти з неба і на нїм показували сьвященики слїди Авраамової стопи. Настоятелями сьвятинї Кааби були Корейшити Магометові племенники. Корейшити бояли ся, що нова наука позбавить їх великих доходів, які побирали від прочан, що приходили до сьвятинї, тому виступили проти Магомета і примусили єго до утечі з Мекки до Медини. Утеча Магомета з Мекки до Медини зве ся Геджра і від неї розпочинають магометани свою еру, беручи рік 622. після Християньскої ери за перший. В Мединї число приклонників Магомета зростало дуже скоро, так що вже в недовгім часї станув Магомет на чолї численної дружини, вернув до Мекки, побив Корейшитів і не лише Мецї накинув свою науку, але здобув цїлу Арабію, в якій приневолив всїх огнем і мечем до принятя єго віри. Магомет хотїв ширити свою віру і поза границями Арабії, але несподївано заскочила єго смерть в Мединї 632 р.
Наслїдники Магомета носили назву халїфів і були так як Магомет найвисшими володарями і найвисшими єреями. За другого з ряду халїфа Омара підбили Араби перску державу, а візантийскій державі видерли Сирию і Єгипет, де підчас занятя Александриї згоріла велика бібльотека. Араби виправляли ся і на сам Царгород, але Греки знищили їх фльоту за помочию підводного огня і Араби відступили від міста.
Араби в Іспанїї. Послїдним з халїфів з родини Магомета був Алї. За єго панованя вибухла домова війна, серед якої прийшла до панованя родина Омаядів 661.-750. Омаяди, перенесли столицю держави до Дамаску, підбили цїле північне побереже Африки, перейшли гібральтарский пролив, увійшли до Іспанїї, побідили Візиґотів під Херес де ля Фронтера 714. і здобули цїлу Іспанїю. З відси пробували Араби розширити своє панованє на Ґалїю, але побиті Каролем Мартелем залишили сей плян.
В роцї 750. вибухло проти Омаядів повстанє, на чолї котрого станув Абуль-Аббас. Цїлу родину Омаядів вимордовано, лише одному з них Абдер-Рагманови удало ся утечи до Іспанїї, де дав початок новому осібному халїфатови Омаядів в Іспанїї. Столицею нового халїфату була Кордова, де арабска наука дійшла до найбільшого розвою, найкрасше розвинули ся ту медицина, математика, ґеоґрафія і астрономія. І в штуцї полишили Араби богато памяток в Іспанїї; до найкрасших належать мошея в Кордові і палата Альгамбра. Арабска штука не була ориґінальною, бо Араби примішали ріжні первні від всїх підбитих народів. Їх ориґінальними первнями були мінарети, високі а стрункі вежочки і арабески. Магомет заборонив всїм музулманам рисувати і малювати людий та зьвірята, тому богаті у фантазию Араби, ограничали ся в рисованю і мальованю ріжнич простих і кривих лїнїй, які разом взяті давали вигляд пестрих килимів. Такі малюнки звали Араби арабесками).
З поміж Аббасидів, що володїли від 750.-1258. вславив ся найбільше Гарун аль-Рашід, рівночасник Кароля Великого, великий покровитель науки і штуки.
Кльодвик 481.-511. Франки, ґерманьский нарід, мешкав підчас вандрівки народів над Реном і дїлив ся на дві части: франків надморских і франків салїйских. Франки не творили одноцїльної держави, але були подїлені на численні племена, які получив разом король Кльодвик, що був наслїдником казочного короля Меровея, від котрого цїла династия Кльодвика носила назву Меровінгів. (481.-751.) Не перебираючи в средствах, зумів Кльодвик не лише зєднати під своїм скиптром всїх Франків, але постановив сполучити під своїм володїнєм цїлу нинїшну Францию.
В серединї Ґалїї панував послїдний римский намісник Сияґрій, котрий по упадку західно-римскої держави приняв титул короля і володїв самостійно. Проти него звертає ся Кльодвик, побиває єго в битві під Соасон 486. і кладе конець римскому панованю.
Франки принимають християньство. В десять лїт по битві під Соасон напав Кльодвик 496 р. на Алєман, що мешкали над горішним Реном, побив їх а їх край прилучив до своєї держави. Підчас битви з Алєманами зробив Кльодвик обіт, що наколи удасть ся єму побідити Алєман, то прийме Христову віру. Франки до сего часу були поганами і доперва по війнї з Алєманами приняв Кльодвик разом зі своєю дружиною хрест по католицкому обряду. Принятє християньства Франками є дуже важною подїєю, бо Франки були першим нїмецким народом, що приняв христяньство по католицкому обрядови. Всї Нїмцї принимали християньство в арияньскій єреси, через що були всюда зненавидженими давною католицкою римскою людностию. Коли-ж Франки приняли хрест в католицкім обрядї, вся давна римска людність звернула ся до них і помагала їм у всїх борбах з иншими не католицкими народами. Тимто і поясняє ся великі і легкі побіди, яких довершив Кльодвик на своїх сусїдах.
Хотяй Кльодвик приняв хрест, то в душі позістав на дальше поганином, але де було єму потреба християньства для покритя своїх дїл, там покористував ся ним дуже радо. І так під позором оборони католиків, переслїдуваних Візиґотами в полудневій Франциї, ударяє на короля Візиґотів Алярика II. побиває єго в битві під Поатіє (Poitiers) 507. і виперає Візиґотів цїлковито з полудневої Франциї. Візиґотам полишає ся від тепер лише піренейский півостров, де їх держава устояла ся єще до 711. р.Наслїдники Кльодвика. По смерти Кльодвика провадили єго сини дальші завойованя і розширили границї франконьскої держави, але незгода в королївскій родинї, довела до подїлу держави. Істория панованя наслїдників Кльодвика се сумний образ нелюдянности, жорстокости, віроломства і родинних борб серед яких держава Кльодвика дїлить ся на части. Найбільше жорстокою і завзятою була борба поміж двома королевими, Брунегільдою з Австразиї і Фредегондою з Нейстриї. Остаточно держава Франків подїлила ся на дві части, східну Австразию в якій переважав германьский елємент і західну Нейстрию з перевагою романьского елєменту.
Кароль Мартель. Королї обидвох франконьских держав не мали жадного значіня, а були королями лише з імени. Цїлу управу держали в своїх руках урядники, що мали давнїйше лише нагляд над двірским господарством і завідували королївским двором. Тоті урядники звали ся Майордомами (Maior domus). Одним з таких майордомів був Пепін Молодший з Австразиї, він побив майордома з Нейстриї і сполучив цїлу франконьску державу в своїх руках. Єго син Кароль Мартель, (Молот) управляв державою від 714. — 741. р. і вславив ся побідою над Арабами, котрі здобувши Іспанїю впали до франконьскої держави. В кровавій битві помежи двома місцевостями Тур а Поатіє (Tours, Poitiers) 732. що тревала сїм день, побив Кароль Мартель Арабів, чим став немов щитом Европи, перед музулманами. Через сю побіду одержав Карол Мартель таке значінє і повагу, що єго син Пепін Малий, міг вже усунути послїдного з родини Меровінґів і оголосити ся королем Франків 751. р.
Папа Григорий Великий. Християньство від часу виданя медиоляньского едикту розвивало ся дуже скоро. Богато до розширеня християньства причинив ся цїсар Теодозий Великий, котрий заказав визнавати поганьску віру.
З розширенєм християньства розвиває ся також і церковна органїзация. На чолї громад стоять сьвященики, котрі підлягають епіскопам, з котрих найбільше значінє зискують з часом епіскопи Риму, Царгороду, Єрусалиму, Александриї і Антїохії, їх винесено пізнїйше до степеня патриярхів. Найбільшого значіня зазнавали патриярхи римскі, яких вже в четвертім віцї почато називати папами. Папи, як наслїдники сьв. Петра, приходять до чимраз більшого значіня, дістають провід на всїх синодах і рішають всї церковні спори. Значінє пап росте головно від сеї хвилї, коли папа Лев Великий охоронив Рим перед наїздом Атилї. Від сего часу зростає не лише духовна але і сьвіцка влада пап. По упадку західно-римскої держави були папи дїйсними провідниками міста Риму, і пізнїйше коли Греки здобули Італїю і в Римі посадили цїсарского урядника, цїлий тягар оборони Риму перед Льонґобардами спочивав в руках папи.
До найбільшого значіня дїйшло папство за Григория Великого (590.—604.) Завдяки стараням сего папи покинули Візиґоти і Льонґобарди ариянїзм і получили ся з католицкою церквою. Григорий Великий причинив ся рівнож до заведеня християньства в Анґлїї. В Анґлїї ширило ся християньство єще за римских часїв, однак підчас великих вандрівок народїв цїлковито підупало. Доперва коли пала Григорий Великий вислав 597. р. до Анґлїї сьв. Авґустина з 40. Бенедиктинами, удало ся навернути па християньство цїлу Анґлїю. Протягом 60 лїт Анґлїя стала християньскою і від сего часу через цїлі середновічні віки удержувала тїсні зносини з Римом.
Сьвятий Бонїфатий апостол Нїмеччини. Папа Григорий Великий думав також про наверненє Нїмеччини, однак дїйсним апостолом Нїмеччини був Сьвятий Бонїфатий. Вінфрид, прозваний пізнїйше сьв. Бонїфатиєм, уродив ся в Анґлїї, проповідував Христову науку помежи Фризами (в нинїшних Нїдерляндах,) а відтак удав ся до Гесиї і Турингії, де в селї Ґайсмарі був величезний дуб, посьвячений богови громів Тонарови. Коло сего дерева сходили ся погани і приносили жертви. Саме тогдї як поганьскі Нїмцї молили ся в сьвятім гаю, прийшов до них Бонїфатий. Сьвятий чоловік представляв їм, що се нерозумно почитати дерево, але Геси вправдї слухали краснорічивого місїонара, але не вірили єго словам. Тогди приказав сьв. Бонїфатий своїм товаришам зрубати дерево. Геси остовпіли і лячно дивили ся на сьвятотацке дїло, они думали, що Тонар покарає зухвалих. Але дерево під ударами сокори затріщало і повалило ся, а громів не було. Доперва тепер удало ся сьв. Бонїфатиєви навернути поган на Христову віру. Своє дїло продовжав сьвятий муж 30 лїт, доки не поляг мученичею смертию. Єго убили Фризи 755.Значінє монастирів в середних віках. Всюда, де лише навернув сьв. Бонїфатий поган на Христову віру, закладав церкви і монастирі, з поміж яких найважнїйшим був монастир в Фулдї.
Монастирске житє повстало на сходї, передовсїм в Єгиптї і на Синайскім півострові, єще за часів великих переслїдувань християн. Богато християн ішло в пустиню, де творили рід родин, рід села, але не мешкали по хатах, лише по печерах. На Синайскім півострові істнують такі печери до нинї. Коли число поселенцїв в яким місци зросло, вибирали они з поміж себе чоловіка, котрий вів провід в молитвах, та рішав спори поміж пустинниками. Єго звали попросту отцем (нинїшний ігумен). З часом покидали пустинники печери, та будували спільні доми, але все так, що кождий з них мав осібну свою келїю. В сей спосіб повстали монастирі.
В західній Европі і Нїмеччинї набрали монастирі доперва тогди більшого значіня, коли сьв. Бенедикт (жив він в Італїї за часів панованя Остроґотів) заложив монастир в Monte Cassino і надав монахам устави після яких мали жити. (Устави Бенедиктинів були строгі. Монахам не вільно було уживати до питя нїчого крім води, їсти могли лише прості страви, мясо вільно було їсти лише хорим. Монастир у Фулдї був заложений на правах сьв. Бенедикта.) Монастирі, яких з часом повстало в Нїмеччинї богато, відограли в житю Нїмцїв велику ролю. Живучи в найбільшій простотї і побожности, Бенедиктини не лише віддавали ся Божій службі, але справляли пусті поля, закладали огороди, засївали збіжа, яких до тепер Нїмцї не знали, займали ся ремеслами, в своїх тихих келїях гостили подорожних і убогих. Они займали ся також науками, та відписували релїґійні книги (друку тогди єще не знали, а всї книжки були писані) і твори старих грецких та римских писателїв. Рукописи приокрашували они малими малюнками (мінятурами) і красними початковими буквами (інїциялами.) Кождий монастир був проте не лише огнищем Христової віри, але і опікуном просьвіти серед навернених народів.
- ↑ В депутациї, яка прийшла до цїсаря Валєнса просити о позволенє поселеня, знаходив ся епіскоп Ґотів Ульфіляс, котрий перевів біблїю на нїмецку мову. Де які части сего переводу задержали ся до наших часів і є найдавнїйшою памяткою нїмецкої мови.
- ↑ Підчас того як Гуни нищили північну Італїю, богато люда утїкало на поблизькі острови, де дали початок нинїшній Венециї.