Всесвітна історія/II/II
| ◀ I. Часи вандрівки народів | Всесвітна історія. Том II II. Часи від панованя Кароля Великого 768. до першого хрестоносного походу 1095. |
Часи хрестоносних походів 1095.—1270. ▶ |
|
|
Пепін Малий. Син і наслїдник Кароля Мартеля не вдоволив ся титулом майор-дома, але хотїв сам стати королем, тому усунув послїдного короля з роду Меровінґів. Щоби мати правну підставу до панованя, скликав Пепін всїх франконьских вельмож і запитав їх, чи годять ся на се, щоби він був їх королем. Коли-ж Франки згодили ся на се, вислав Пепін послів до папи з запитанєм, „Хто має бути королем, чи сей що нїчо не робить, лише носить королївский титул, чи сей, котрий править державою, а не має сего титулу?“ Коли-ж папа відповів, що сей повинен називати ся королем, котрий править державою, Пепін приняв титул короля, а послїдного Меровінґа Хільдерика III. осадив в монастири. В сей спосіб став Пепін основателем нової династиї Каролїнгів 751 р.
Початок папскої держави. Від часу як Льонґобарди заняли північну Італїю, настали тяжкі часи для Риму і пап. Льонґобарди обходили ся з давними мешканцями дуже жорстоко, відобрали їм їх поля і замінили в більшій части в своїх невільників. Жорстокий Альбоїн умер неприродною смертию. Коли Льонґобарди перебували в Угорщинї, провадили борби з иншим нїмецким народом Ґепідами. Ґепіди в борбі були побиті, Альбоїн убив їх короля і з черепа єго голови казав зробити для себе чашу до питя. Дочка убитого короля, Розамунда мусїла стати женою Альбоїна. Коли раз Альбоїн змусив свою жену пити вино з чаші єї батька, Розамунда зімстила ся на Альбоїнї і убила єго.
Помимо смерти Альбоїна, Льонґобарди осїли в північній Італїї, ба навіть почали розширяти своє панованє на середучу і полудневу Італїю. В короткім часї лишили ся при Візантийцях лише східні побережа середучої Італїї, полуднева Італїя, а на західних побережах лише Ґенуа і Рим. Коли-ж Льонґобарди протягнули свою руку по Рим, папи бачучи, що візантийскі цїсарі не в силї оборонити Риму перед Льонґобардами, звернули ся з просьбою о поміч до Пепіна Малого, короля Франків. Пепін, котрий одержав від папи почесний титул римского патриция, з яким був звязаний обовязок боронити католицку віру і папу, виправляв ся два рази до Італїї і не лише освободив Рим від нападів Льонґобардів, але відобрав їм часть Італїйского побережа від горла Паду до Анкони з містом Равеною і надав сї краї папі 756. В сей спосіб став Пепін Малий основателем папскої держави, яка устояла ся до 1870 р.
Кароль Великий 768.—814. і єго війна з Льонґобардами. Пепін полишив по собі двох синів Кароля і Карльмана, поміж котрих подїлив свою державу. Карльман помер вже по кількох лїтах і Кароль званий Великим одержав цїлу франконьску державу. Кароль жив в незгодї з Льонґобардским королем Дезидериєм, бо розвів ся з єго дочкою, яку відослав до Італїї і оженив ся в друге. Коли-ж прибули до Дезидерия сини Карльмана, котрим Кароль не хотїв дати части держави, король Льонґобардів станув по їх сторонї і зажадав від папи, щоб коронував їх королями Франконїї. Коли-ж папа відмовив сему жаданю, Дезидерий ударив на Рим. В оборонї папи виступив Кароль, увійшов з війском до Італїї, обляг Дезидерия в Павії, взяв до неволї, а себе казав в Медиолянї коронувати желїзною Льонґобардскою короною 774. Кароль полишив Льонґобардам всї їх права і свободи, але коли льонґобардскі пани підняли повстанє, Кароль запровадив в північній Італїї франконьский устрій. Держава Льонґобардів упала, по них лишили ся лише назва Льомбардска низина.
Війна Кароля з Саксонцями 772.—804. Найдовшу понад 30 лїт війну вів Кароль з Саксонцями, котрі замешкували краї де є нинї провінциї Прус Вестфалїя і Гановер. Саксонцї були тогди єще поганами і часто нападали на державу Франків. Щоби освободити ся перед їх нападами розпочав Кароль з ними борбу і хотїв навернути Саксонцїв на християньство. Вже в першім походї покорив Кароль Саксонцїв, але коли лише виправив ся проти Льонґобардів, повстали Саксонцї під проводом Вітекінда, котрий підносив все нові повстаня, як лише Кароль опускав Саксонїю. Доперва коли Кароль переселив цїлі тисячі саксоньских родин до инших країв, а в їх краю позакладав франконьскі оселї, зникла відпорність Сасів, сам Вітекінд, видячи що опір Каролеви є неможливим, прибув до Кароля і приняв сьв. Хрест. Для скріпленя Христової віри заложив Кароль в Саксонїї вісїм епіскопств, які мали дбати про дальше ширенє християньства.Війна з Бавариєю і Аварами. Бавария була вже від довгих лїт під зверхностию Франконїї, але послїдний князь Бавариї Тасільо хотїв освободити ся з під зверхности Кароля. Він казав, що не хоче бути підданим сего, котрого батько був королївским слугою, (Батько Кароля Пепін був з початку майордомом) і получив ся, з диким народом, що мешкав в нинїшній Угорщинї, Аварами. Кароль впав до Бавариї, побив княза, а Баварию замінив на франконьску провінцию.
Відтак звертає ся Кароль проти Авар. Нинїшна Угорщина була з давен давна прибіжищем диких орд, з якими воювали вже римскі цїсарі. (Траян). Ту перебували Гуни, а по них прибуло дике монгольске племя Авари. Авари так як Гуни прибули з Азиї перейшли східну Европу і поселили ся в Угорщинї, закладаючи поміж Дунаєм а Тисою свої укріплені табори звані перстенями. З відси нападали рікрічно на сусїдні краї і грабили їх немилосердно, тому постановив Кароль їх цїлковито знищити. В першім походї взяв участь сам Кароль і дійшов до ріки Раби, в другім походї син Кароля Пепін дійшов аж до Тиси, завоював і знищив цїлковито землю Авар. Підчас борб з Аварами заложив Кароль Великий около 800 р. на сходї своєї держави східну мархію Ost-mark, яка дала початок нинїшній Австро-Угорскій монархії.Війни з Норманами і Словянами. Війни з норманьским народом Данцями і зі Словянами вів Кароль лише в цїли обеспеченя границь. Данцїв Кароль вправдї побив, але не міг їх упокорити, за се війна зі Словянами була для Кароля щасливійшою, і много словяньских племен на східній граници держави Кароля від Балтицкого аж до Адриятицкого моря покорило ся Каролеви.
Війна з Арабами. В роцї 778. виправляє ся Кароль до Іспанїї. Коли оден з Омаядів Абдер Рагман заложив новий халїфат в Кордові, намісник з Барцельони не хотїв єму піддати ся і удав ся до Кароля з просьбою о поміч. Кароль вирушив до Іспанїї, здобув майже цїлий край межи Піренеями а Ебром, але не міг здобути міста Сараґоси. Підчас повороту напали Баски, нарід мешкаючий в горах північної Іспанїї, на задню сторож Кароля в Ронсельваньскім провалї і знищили єї цїлковито. В тій борбі згинув хоробрий вожд Кароля Ролянд. Пізнїйше повстали численні поданя про Ролянда. Оповідано, що Ролянд побачивши, що всї єго товариші полягли, не хотїв допустити до сего, щоб єго меч цїлий дістав ся в руки ворогів, тому ударив в марморову скалу і хотїв розбити, але меч не розбив ся, лише скала розпала ся на двоє. Тогди Ролянд затрубів так сильно на своїм розї, що Кароль, який був вже віддалений вісїм миль, почув єго, вернув на поміч Роляндови, але вже не застав єго живим. Дещо пізнїйше вислав Кароль нові війска до Іспанїї, які здобули країну по ріку Ебро, де Кароль утворив іспаньску мархію.
В наслїдок сих воєн утворив Кароль велику державу, яка розпростирала ся від Атлянтицкого окену і ріки Ебро на заход по Лабу, Салю і Рабу на сходї, від моря Нїмецкого і Балтийского на півночи по місто Беневент в полудневій Італїї.
Кароль Великий римским цїсарем 800 р. Кароль Великий опікував ся горячо католицкою церквою і боронив голови церкви, римского папу. Коли-ж в Римі вибухли заворушеня і частина римскої шляхти противна папі Львови III. прогнала єго з Риму, вирушив Кароль з війском до Риму, де покарав винних. З вдячности за се папа Лев III. вложив Каролеви підчас Різдвяних сьвят на голову золоту цїсарску корону. Через сю коронацию був Кароль Великий вивисшений понад всїх володарів Европи. Титул римского цїсаря не дав вправдї Каролеви більшої влади, але піднїс високо єго достоїньство. Від тепер наслїдники Кароля Великого виправляють ся до Риму, де принимають з рук пап цїсарску корону. Титул римского цїсаря перейшов з часом на нїмецких королїв. Факт коронациї Кароля римским цїсарем важний єще і тим, що він довершив звязь двох найбільших достойників західної Европи, папи і цїсаря, около котрих обертає ся від тепер цїла істория західної Европи в середних віках.
Внутрішні відносини в державі Кароля Великого. Не легко було удержати лад і порядок в великій франконьскій державі, яка складала ся з ріжних народів і племен, котрі вже передтим мали свої права звичаї і обичаї. Тому то прозвано Кароля Великим, не так за єго славні побіди, як більше для того, що був мудрим господарем, законодавцем і учителем своїх підданих. Щоб легше управляти державою, подїлив єї Кароль на округи звані ґрафствами і марґрафствами. На чолї ґрафств стояли ґрафи, над марґрафствами або инакше званими мархіями стояли марґрафи. Ґрафи мали в своїх руках власть сьвітску, судову і провід над загальним ополченєм, марґрафи до сего мали єще обовязок, боронити границь держави перед наїздниками. Кілька разів до року висилав Кароль своїх урядників, так званих королївских відпоручників, хотяйби до найдальших округів своєї держави, щоби наглядали чи ґрафи і марґрафи добре управляють своїми землями. По поворотї складали королївскі відпоручники найточнїйші справозданя королеви.
Народні збори і капітулярия. Держава Кароля Великого складала ся з ріжних країв і народів. Надати всїм народам і краям однакові права було тяжко, бо кождий з сих народів чи країв, жив передтим відрубним полїтичним житєм, мав свої вироблені права, звичаї і обичаї, до яких вже призвичаїв ся і зжив ся з ними. Полишити всїм народам їх давний устрій і права було небезпечно, бо се велоби не до зіляння всїх народів в одну цїлість, а до розбитя новозбудованої держави. Кароль пішов середною дорогою. Він полишив підбитим народам їх денеякі права, які лише дещо позмінював, а рівночасно видавав королївскі розпорядженя, звані капітуляриями, які обовязували всї народи єго держави. В сей спосіб позискав собі Кароль підбиті народи, бо не ограблював їх з питомих їм порядків, а з другої сторони не допускав до розбитя держави.
В найважнїйших справах питав Кароль о раду народні збори, які сходили ся два рази до року. Весняні збори звали ся великими, осїнні малими; весняні збори називано також маєвим полем, хотяй не все відбували ся в маю. На збори зїздили ся так сьвіцкі як і духовні достойники разом зі своїми ленниками, на зборах збирало ся загальне опочненє, приходив і доокресний нарід. Збори рішали про війну і мир, на зборах змінювано правні постанови, та видавано нові. Нові розпорядженя короля списувано і оголошувано в цїлій державі. Сї розпорядженя були якраз капітулярия. На весняних зборах відбував ся також перегляд війска.
Февдальний устрій. За Кароля Великого кінчить формувати ся новий державний устрій званий февдалїзмом. Коли котрий вожд, або нїмецкий король здобув якусь країну, задержував в завойованим краю королївску владу. Підбитому народови відбирали наїздники ⅓, або ½, часом ⅔ землї, яку король дїлив межи себе і свою дружину. Найбільшу частину ½ або і більше здобутої землї задержував король для себе, другу меншу частину давав на вічне посїданє своїй дружинї. Першу себто королївску частину дїлив король на части і роздавав поміж своїх дворян, але не на вічність, лиш на так довго, доки обдарований землею служив королеви війсково. Король міг даровану землю коли небудь відобрати і надати другому. Такі надавані землї звали ся „ленна“ (Lehen). Той котрий одержував землю звав ся ленником або вазалем і був обовязаним на кожде королївске візванє станути з оружиєм в руцї і піддати ся все королївскому судови. Той що надавав землю звав ся леннодавцем. Великі вазалї дїлили одержані землї на менші частини і надавали своїм підвладним, котрі присягали їм на вірність і мали воювати під хоругвою свого пана. Війскова служба в сих часах була дуже тяжкою, тому бувало часто, що зовсїм вільні і незалежні, але не заможні люди, самі піддавали ся під опіку великих панів, щоби увільнити ся від війскової служби, або знайти у можних панах сильну оборону; і в сей спосіб ставали они ленниками панів. За часів Меровінґів могучі майордоми змушували великих панів піддавати ся під їх опіку і ставати їх вазалями. В сей спосіб витворив ся побіч пануючого цїлий ряд ленних панів і вазалїв, а новий порядок опертий на ленництві названо февдальним, який опирав ся на тим, що за посїданє землї, мусїв посїдаючий поносити тягарі в користь свого пана. В нагороду за вірну службу позволяв король і ленні пани вазалям, переказувати свої ленна синам, через що з часом доживотні ленна стали родинними і наслїдними.
Стан науки за Кароля Великого. Кароль був великим приятелем науки і штуки. На єго дворі пробувало все богато учених, як анґлїйский учений Алькуїн, що учив дїти Кароля, Айнгард (Einhard) автор житєписи Кароля Великого, льомбардский історик Павло Дїякон і инші. Найбільшу увагу звертав Кароль Великий на нїмецку мову, казав збирати старі нїмецкі пісни, хотїв навіть складати нїмецку граматику. Сам приставав дуже радо з ученими і старав ся від них богато навчити ся. Єще в старшім віцї учив ся Кароль латиньскої і грецкої граматики та астрономії. Під свою подушку клав все табличку і рисїк і коли в ночи збудив ся, вправляв свою тяжку руку в писаню. Для образованя народа закладав він численні школи при епіскопских катедрах і при монастирях, та казав переводити молитви на нїмецку мову. Працї і стараням Кароля Великого потреба завдячити, що просьвіта, яка упала цїлковито підчас народних вандрівок, починає постепенно в західній Европі підносити ся. Кароль Великий опікував ся також рільництвом, промислом і торговлею, та старав ся піднести добробит в своїй державі.
Сталої столицї Кароль не мав, найрадше перебував він в Аквізґранї де побудував красну палату і величаву катедру.
Смерть Кароля Великого. Кароль Великий був високого росту, сильний, рідко хорував, жив умірковано і був приятелем тїлесних вправ. Любив дуже лови і часто вибирав ся в лїси на дикого зьвіра. Під взглядом релїґійним був справедливим, побожним і милосердним. Хотяй був сьвідомим своєї сили і могучости, не був нїколи гордим. Єго одїж була простою, звичайно носив він сукна ткані руками єго жінки і дочок. Кароль помер в 72. роцї житя і полишив престіл свому синови Людвикови Побожному.
Людвик Побожний 814.—840. дорівнував батькови лише поставою. Був ученим, тихим, побожним, але нездібним до управи так великої держави. Франконьска держава складала ся з ріжних народів, у котрих єще не вигасла память давної свободи. Удержати всї підбиті народи в послусї міг лише муж рішучий, обдарований великими здібностями, а Людвикови Побожному як раз сего браковало.
В кілька лїт по вступленю на престіл, подїлив Людвик державу Франків поміж своїх трех синів. Колиж пізнїйше оженив ся в друге з баварскою княгинею Юдитою, мав від неї сина Кароля, котрому хотїв також визначити частину землї. Старші брати не згодили ся на новий подїл держави, тому прийшло межи батьком а синами до війни. На поли Ротфельд зійшли ся обидва війска. Єще перед битвою сини перекупили богато приклонників Людвика Побожного, які підчас битви перейшли на сторону синів, а Людвик Побожний з горсткою вірних дістав ся до неволї. Місце битви на памятку зради назвали з сего часу „Полем ложи“.
По битві приказав найстарший син Людвика Льотар, визнавати батькови прилюдно свої гріхи і зречи ся престола. Таким поступованєм Льотара обурили ся молодші сини, визволили Людвика з рук найстаршого сина і посадили в друге на престолї. В кілька місяцїв перед смертию Людвика прийшло до нових непорозумінь межи цїсарем і наймолодшим сином Людвиком, а нову війну спинила лише смерть Людвика Побожного.
Договір в Верденї 843. Сини Людвика не могли погодити ся при подїлї краю, межи ними вибухла війна (з одної сторони Льотар з другої молодші Людвик званий нїмецким і Кароль Лисий.) В битві під Фонтанетум 841. молодші братя побили Льотара і змусили до нового подїлу краю. 843. р. зїхали ся всї братя в Верденї, де подїлили державу Кароля Великого. Льотар, як найстарший дістав цїсарский титул, північну Італїю і пас землї ограничений зі сходу Реном і Альпами з заходу Роданом, Мозою і Скальдою. Краї на захід від сего паса дістав Кароль Лисий, на схід Людвик Нїмецкий. В сей спосіб держава Кароля Великого розбила ся на три части. Головна вага верденьского договору лежить в тім, що границї нових держав відповідали менше більше границям трех народів нїмецкого, француского і італїйского.
Нормани. Борба поміж Каролїнґами і подїл держави Кароля Великого ослабили владу монархів, а піднесли значінє королївских вазалїв. Держави Каролїнґів були слабими, а силу їх нищили єще напади Норман, що рік річно наїздили держави Каролїнґів.
В часах Каролїнґів жило в нинїшній Данїї, Швециї і Норвеґії войовниче, поганьске, ґерманьске племя Нормани. Наймилїйшим занятєм сих племен був наїзд на чужі краї і грабіж. На своїх маленьких лодках які в потребі переносили на раменах, плили Нормани в далекі краї. Побережа Нїмеччини, Франциї, Анґлїї бачили їх дуже часто, ба нераз заїздили Нормани в далекі краї, як до Ісляндиї, знали Ґренляндию, а мабуть і Америку. Навіть столицї держав Париж, Аквізґрам не були вільними перед їх нападами. Нападали Нормани нечайно і заки зібрало ся війско до оборони краю, Нормани вже опускали край з богатою добичею. Нормани були так страшними, що королї Франциї входили з ними в переговори, а навіть віддали їм 911. р. Нормандию, яко дїдичне ленно. Віра Норман була поганьска, найбільше почитали бога Одіна, котрого представляли собі однооким старцем, що опікує ся войнами. Після вірованя Норман пробував Одін в небі званім Вальгаля, де нема жадних женщин, жадних рабів, лише рицарі і люди померші в борбах.
Франконьска держава по верденьскім договорі. По верденьскім договорі не було гаразду в Франконьскій державі. Брати вели з собою часті борби, а тимчасом Нормани грабили їх краї, пустошили міста і убивали людий. Они вдерали ся на своїх човнах глубоко в край Реном, Льоарою, Ґаронною, Лабою, ограбили міста Руан, Париж, Бордо, Гамбурґ і лише по заплаченю великих окупів уступали з краю. Не меньше терпіла східна частина франконьскої держави від Словян. Людвик Нїмецький мусїв безнастанно воювати з Чехами і Моравянами.
Найскорше вимерла з поміж Каролїнґів лїнїя Льотара. Цїсарска корона мала припасти після старшеньства Людвикови Нїмецкому, але Кароль II. Лисий упередив брата, прибув скорше до Італїї і коронував ся цїсарскою короною. Наслїдник Людвика Нїмецкого Кароль III. Грубий, здобув корону західної Франконїї, виправив ся до Риму, де придбав собі титул цїсаря 885.-887. Кароль Лисий був послїдним, котрий сполучив в своїх руках цїлу франконьску державу, але показав ся нездарним володїти так великою державою. Коли-ж місто вирушити проти Норман, котрі облягли місто Париж, увійшов з ними в договір і обовязав ся платити їм данину, скинено Кароля з престола, почім франконьска держава подїлила ся на 5 частий. Західну Франконїю, що дає початок нинїшній Франциї, східну Франконїю себто Нїмеччину. По межи обома державами лежали дві меньші держави Бурґундия висша і Бурґундия низша. Пятою державою була Італїя, де панував довший час нелад і де ріжні князї видирали собі взаїмно цїсарску корону.
Підчас сих борб упало значінє цїсарів, а зросла дуже повага і значінє пап, передовсїм завдяки енерґічному папі Миколаеви I. около 860 р. (858.—869.) котрий утвердив над цїлим заходом зверхність пап, а єго наслїдники були вже так сильними, що могли розпоряджувати цїсарскою короною.
Вимертє Каролїнґів. По упадку Кароля III. Грубого вибрали пани у східній части франконьскої держави себто в Нїмеччинї королем хороброго Арнульфа 887.—911. Арнульф побив Норман, удав ся до Італїї, де приняв цїсарску корону, однак не міг оперти ся напираючим зі сходу Словянам, а іменно князеви Сьвятополкови, котрий злучив богато Словян під своїм скиптром і оснував Велико-моравску державу.
Наслїдник Арнульфа Людвик Дитина 899.—911. був послїдним з роди Каролїнґів в Нїмеччинї. За єго панованя довершив ся подїл Нїмеччини на 5 князївств: Баварию, Саксонїю, Алєманїю, Франконїю і Льотаринґію. Пануючі в них князї були силнїйшими від короля і слухали єго, тогди як хотїли, так що в дїйности Нїмеччина складали ся з 5 осібних держав.
У Франциї старають ся видерти корону Каролїнґам князї Франциї, що мали свої посїлости довкола Парижа, доки остаточно 987, не засїв на престолї Гуґо Капет, котрий дає початок новій францускій династиї Капетінґам.
Найдавнїйші відомости про Словян. Словяни се народи що замешкували полуднево західні та середучї краї нинїшної Росиї. Їх оселї сягали від Карпат до Валдайскої височини, на північ сягали по Балтицке море і Нїман, на полудни граничили з грецкими кольонїями над Чорним морем. Найдавнїйшими предками Словян можемо уважати Ге- родотових Неврів і Андрофаґів. Грецкий писатель Геродот був на північних берегах Чорного моря і подав важні відомости про мешканцїв нашої териториї; на жаль они дуже баламутні і неясні. Дещо точнїйші і більші відомости про Словян знаходимо у Тацита і Плїнїя, у котрих виступають Словяни під іменем Венедів.
Вандрівка Словян. В часах великої вандрівки народів, змінювали свої оселї рівнож і Словяни, а головний рух словяньскої вандрівки припадає між 450.—650. роком. Серед вандрівок зайшов у наших Словян дуже важний факт; в тих часах віддїлюють ся і відокремляють ся поодинокі народи, та стають жити осібним відмінним житєм. Словяньска еміґрация ріжнить ся від нїмецкої, бо підчас коли Нїмцї вандрували шумно, повалювали давний лад і порядок, Словяни еміґрували спокійно і занимали вбільшій части полишені вільні простори. Еміґрация Словян розпочала ся майже рівночасно з нїмецкою, однак з причини браку жерел не можна перед нападом Гунів про неї нїчо говорити. Найбільший еміґрацийний рух обняв Словян по розбитю Алян і Ґотів, що були домінуючими панами на нашій териториї перед нападом Гунів. В тоті часи починають Словяни дїлити ся на три ґрупи. Перша се Анти, котрі полишили ся на давних оселях в нинїшній середучій Росиї; друга Венеди, що вирушили на захід і трета се ті що виеміґрували на полудневий захід під назвою Словен.
Важнїйші словяньскі племена. З часом подїлили ся Словяни на численні племена. Важнїйші з них були. Поляни над середучим Днїпром довкола Києва, на схід від них сидїли Сїверяни, на захід над рікою Припетию Деревляни, на полудне між Бугом а Стиром мешкали Дулїби, над Днїстром і Прутом Тиверцї і Угличі. Над Ільменьским озером сидїли Новгородяни, над жерелами Двини і Днїпра Кривичани і Полочани, межи Днїпром а Десною Радимичі, над Окою Вятичі. На островах балтийского моря сидїли Руяни, в долинї Варти над озером Ґопло Поляни (предки Поляків), над середучою Вислою Мазовяни, межи Лабою а Одрою Оботрити, над середучою Одрою Шлезани. В нинїшних Чехах мешкали Чехи, над Моравою Моравяни, на західних збочах Карпат Словаки, у східних Альпах Словенцї, в нинїшній Дальмациї, Сербиї і Хорвациї, Серби і Хорвати.
Устрій, звичаї і обичаї Словян. Суспільний устрій Словян був патриархальний. Родина була підставою села. На чолї родини стояв батько, або найстарший член родини. Родина посїдала спільний маєток. Кілька родин творило поколїнє; всї, що належали до поколїня були свобідні і собі рівні. Найвисшою властию у Словян було віче, в якім брали участь всї, що належали до поколїня.
Словяни жили просто, мешкали в малих хатках, звичайно далеко віддалених від себе, були побожні, релїґійні, горячо привязані до своєї землї, свободу цїнили висше житя, в обходженю з другими були щирі, отверті і гостинні. При тім всїм відзначали ся трудолюбивостию, ощадностию і зносили терпеливо голод, спрагу і труд. До війни були не охочі і брали за оружиє лише в оборонї землї, та личної свободи. (Їх оружиєм були щит, ратище і стріли; бороли ся все пішо.) Не бракувало Словянам і лихих прикмет, як брак згоди і витревалости та наклін до сварки, тому і не дивно, що позбавлені всякої тїснїйшої полїтичної орґанїзациї скоро підлягли чужим наїздникам.
Релїґія Словян. Віра Словян була поганьскою, однак мали они понятє про одного великого бога, котрий удержує цїлий сьвіт, нагороджає добре і карає зле. Сего бога почитувано під ріжними назвами: Перун, Сварог, Радеґаста, а найчастїйше під іменем Сьвятовида, котрого представляли собі з чотирма обличиями (бог, що все видїв на всї 4 сторони сьвіта.) Побіч найвисшого бога почитували Словяни инших меньших богів, як Даждбога або Хорса бога сонця, Морену богиню смерти, Ладу богиню краси і весни, та віддавали почесть меншим божкам як Дїдам (опікуни домів) Русалкам, Топелицям і ин. Головні сьвята у Словян були в честь бога сонця: Коляда, яке обходили з кінцем грудня в честь повертаючої сили сонця і Купало в лїтї в честь родючої сили сонця. Словяни вірили в посмертне житє, в нагороду або кару за свої дїла. Тїла померших палено, або закопувано в землю, а при погребі справлювано великі бенкети.
Перша словяньска держава. В часах великої вандрівки народів переходили через словяньску територию ріжні орди, яким все підлягали Словяни: як Гуни, Болгари, Авари. В борбі з ними повстає перша словяньска держава. Якийсь чоловік, іменем Само, незвістного походженя (чи Словянин чи Франк) зорґанїзував около 650. р. денеякі словяньскі племена, скинув аварске ярмо, ба навіть відпер франконьскі війска, які напали на єго державу, однак, по смерти Самона, єго держава дуже скоро розлетїла ся.
Великоморавска держава. Нова словянска держава творить ся в IX віцї, а осередком єї стає Моравія, яка під проводом князїв Мойміра, Растича, а передовсїм Сьвятополка, доходить до великої сили, Велико-моравскі князї, головно Сьвятополк, змусили богато словяньских племен межи Дравою а Лабою до признаня їх зверхности, а Сьвятополк був так сильним, що опер ся навіть нїмецькому королеви Арнульфови. Столицею Велико-моравскої держави був Велеград. Велико-моравска держава устояла ся до 906. р., колито Мадяри, котрі поселили ся в Угорщинї знищили єї цїлковито.
Сьв. Кирил і Методий. В Велико-моравскій державі старали ся ширити Христову віру нїмецкі сьвященики, але їх успіхи були дуже малі. Доперва коли велико-моравский князь Растич просив грецкого цїсаря Михайла III., щоби єму прислав грецких місионарів, вислав цїсар до Моравії двох братів Кирила і Методия. Они походили з Солуня від вітця Грека а матери Словянки. Щоби легше навернути Словян на Христову віру, постановили брати завести у Словян церков з грецким обрядом і словяньскою мовою. В тій цїли сьв. Кирил винайшов нову азбуку звану глаголитикою і спільно з братом переложив на славяньску мову евангелиє. На візванє велико-моравского князя удають ся обидва брати до Моравії, де навертають на Христову віру Моравян, Чехів і Словаків. Мимо всего грецкий обряд не удержав ся в Чехах і Моравії, де вже по смерти сьв. Кирила взяв верх латиньский обряд. Ученики обох перших словяньских апостолів вийшли з Чех і Моравії і удали ся до Болгариї, де їх радо принято. Ту в Болгариї уложив епископ Климентий нову славяньску азбуку „кирилицю“ в якій списано всї сьвяті книги.
Вступ. Щоб мати повний образ рідної істориї потреба бодай в коротцї перейти історию рідного краю, ще перед тим, заки витворила ся руска держава, та заняти ся передісторичними часами України Руси. А коли слїдячи тоті часи зайдемо в зад вже так далеко, що вже не будемо в силї, знайти якого небудь слїду про наш нарід, то єще не буде вільно нам станути, але будемо мусїли іти дальше і говорити про Словян, бо переповідуючи історию Словян, будемо переповідати рівночасно історию нашого народа, що був і є частию Словян. Коли-ж в кінци не знайдемо вже жадних слїдів Словян то і тогди не буде вільно спинити ся нам, ми мусимо іти в зад і пізнати історию людства, постепенний умовий розвиток чоловіка, бо пізнавши розвиток людского роду, пізнамо також і себе.
Культура і єї подїл. На вступі мусимо вперед відповісти на питанє „Що се є людскість“? Нинї понимаємо людскість як скомбіновану з одиниць цїлість, виходимо з поодинокої індивідуальности, від поодинокого чоловіка і з великого числа поодиноких людий творимо цїлість, яку вяжемо з собою ріжними духовими вязами. Так само стоїть річ і з народностию. З поодиноких людий, котрі почувають ся до спільної єдности, котрі мають спільні ідеали, історию, звичаї і обичаї, складає ся нарід.
Перші люди стояли на дуже низькім степени культури. Взагалї перших людий можна порівнати з малими дїтьми. Як дитина, що приходить на сьвіт не знає нїчого, а доперва з часом пізнає особи і предмети, які єї окружають і учить ся їх називати, так перші люди мусїли все пізнавати. Ба нинї дитинї учити ся легше, бо она має учителїв, в першій мірі родичів і родину, а перший чоловік мусїв все сам пізнати, сам назвати, томуто чоловік образував ся і розвивав свій ум дуже поволеньки. Всякий результат розвою чоловіка чи людскости, зовемо культурою. Культура се осягнений стенень розвою людства в єго духовім житю і в єго способі житя. Після сего, чи чоловік розвивав ся більше духово, науково, чи більше практично, щоби винайти способи до легшого житя розріжняємо культуру духову і матеряльну.
Матеряльна культура є се рід способу житя в побіджуваню супротивних перепон людскости. Як се розуміти? Возьмім примір. Чоловік хоче їсти, а зьвіря не хоче дати ся єму зловити. Зьвіря ставить єму отже перепону. Чоловік думає як зловити зьвіря, видумує копє, лук, сїти, ловить зьвіря і перепона побіджена. Чоловікови зимно, се знов перепона єго доброму житю. Як єї побідити? Чоловік убирає ся, ставить хату, зимно уступає і чоловік знов побідив супротивну перепону. Спосіб житя, як побіджувати супротивні перепони людскости зовемо матеряльною культурою.
В розвою матеряльної культури розріжняємо чотири степенї. Польованє, риболовство, кочівництво і рільництво. Ріжниця поміж сими чотирма степенями не є занадто острою і перехід з одного степеня в другий буває часто дуже незамітним.
Підчас першого степеня, себто часів польованя, чоловік жив в дикім станї. Він нїчим не журив ся, а дбав лише про се, щоб мав що їсти, про завтра нїколи не думав. В перйодї риболовства станув чоловік культурно вже висше, почав опановувати воду, та обдумував средства, як ловити рибу. Чоловік жиючий на степени польованя і риболовства, не умів нагинати природи до своєї потреби. Се значить, чоловік брав все так, як давала єму природа. Нинї мясо варимо, тогди чоловік не умів варити, а їв сире мясо, він не умів зварити води, побудувати хати, зробити собі оружия, а брав все так як давала єму природа.
Дуже великого значіня для розвитку матеряльної культури було винайденє огня, який правдоподібно пізнав чоловік з гори, вправдї не з неба, але з хмари. Ударив грім запалив лїс, а чоловік лише старав ся о вічне удержанє огня. Так само случайно мусїв винайти чоловік спосіб добуваня огня. Чоловік хотїв вирівнати два кусники дерева, а що ножа нї сокири єще не знав, тому вигладжував дерево за помочию тертя одного о друге. Тертє викликує тепло і зовсїм можливо, що від тепла запалило ся дерево, а коли чоловік пізнав спосіб добуваня огня, міг від тогди добути єго коли хотїв.
Богато для розвою матеряльної культури причинило ся оружиє, яким послугував ся чоловік будьто до зачіпки будьто до оборони. З початку оружиє перших людий було дуже просте; як дерево з обсмаленим кінцем, остре камінє, кости зьвірят, ости великих риб. Доперва з часом почато оружиє видосконалювати і то головно коли пізнамо елястичність, бо від тогди почато уживати лука і стріл. Побіг оружия допомогло чоловікови начинє опановувати природу. З початку уживано на начинє випуклих мушоль, доперва з часом пізнано, що випалена глина є непромакаючою, і почато з глини робити начиня.
З часом научив ся чоловік поконувати віддаленє, винаходячи віз і човно, ставив собі хати з початку в скалах, відтак будував доми. В перйодї польованя і риболовства освоїв чоловік деякі зьвірята, як пса, корову, свиню, коня. З освоєнєм зьвірят наступила цїлковита зміна в житю чоловіка. Чоловік посїдав зьвірата, мусїв дбати про їх виживленє. Він випасав свій товар на однім місци так довго доки стало паші, відтак звивав свій табор і вандрував в нові околицї, де було подостатком поживи для товару, не мав він сталої оселї, а переносив ся з місця на місце. Такий спосіб житя зовемо кочівництвом.
З часом пізнав чоловік, що вкинене зерно в землю видає великі плоди. Се дало початок до рільництва, яке має в розвитку культури дуже велике значінє, бо спричинює сталий осїдок, утворенє загороди і союзи поодиноких людий, що ведуть до основаня села, міста та держави.
Як довго чоловік жив на степени кочівництва, так довго опирав ся цїлий устрій на родовій орґанїзації, себто на союзї поодиноких родин. З хвилею сталої оселї якого небудь племени, упадає родова орґанїзация, а наступає орґанїзация сїльска, територяльна, зі спільним лїсом, пасовиском і лукою. В селї повстають ремісники, котрі працюють для села, за що инші старають ся о їх удержанє. Ремісники дають свою працю в замін за плоди і так повстає початок пізнїйшої торговлї. З часом наступає виміна річий. Однак виміна поодиноких предметів за инші, буває нераз дуже тяжкою. Приміром: має хтось на продаж коня, а хоче купити убранє. Кравець має на збутє убранє, але єму коня не потрібно і так обидва мають товар до збутя, а не можуть зробити доброї заміни. Щоби улегшити виміну, винаходить чоловік се, що ми нинї зовемо гріш. З початку уживано гроший в натуралїях; красні мушлї, шкіри зьвірят і т. и., з часом почато бити гроші з благородних металїв. Нинї уважає ся грошем лише золото, місцями і срібло, а гроші з инших металїв, чи паперові гроші, се нїчо иншого як лише векслї, за які держава має в кождій хвилї видати на жаданє золотий гріш.
По серед сїльских орґанїзацій повстає і розвиває ся місто, яке стає осередком краю і осередком дальшого розвитку культури. В містї відбувають ся торги, через то сходить ся ту доокресний нарід. В містах повстають варстати, склади, витворює ся широкий промисл, а з піднесенєм промислу росте торговля так внутрішна як і загранична. Купцї лучать ся в союзи, які повстають найскорше в Голяндиї Анґлїї а відтак в Нїмеччинї. При помочи промислу і торговлї наступає нагромадженє великих капіталів, повстають банки і торговельні доми. З другої сторони побіч великих капіталїстів виступає верства робучого люду, що живе з працї рук. Поміж обидвома розпочинає ся соцяльна борба, не полагоджена єще до нинї.
Духова культура. Розвиток людскости на поли духовім, науково-просьвітним зовемо духовою культурою. Першою відзнакою духової культури є мова, переданє своїх думок словами. Чоловік не умів володїти язиком так як нинї. З початку уживав він на означенє окружаючих предметів дивних майже все односкладових звуків, а доперва з часом почав він лучити слова в реченя і ясно висказувати свої гадки. Єще нинї маємо богато народів, що уживають мови невиробленої, та немилозвучної.
Побіч мови виступає численє, з початку при помочи рук і палцїв, пізнїйше самостійно і дає почин до аритметики. Дещо пізнїйше розвиває ся ґеометрия (у Єгиптян).
О много пізнїйше від мови виступає письмо, яке з початку є образкове, як єгипетскі гієроґлїфи, відтак складове, де на оден склад уживає ся одного знака, а доперва пізнїйше приходить письмо звукове, якого уживаємо нинї.
З відносин чоловіка до природи витворила ся релїґія[2]. Чоловік вже в своїй вдачі має се, що стремить до розвязаня тайн природи. Бачив він, що сонце, місяць зьвізди сьвітять, гремить, лискає, паде дощ і старав ся собі все те пояснити. Однак перші люди стояли на низькім степени культури і не уміли пізнати так сил природи як ми нинї, тому надавали явищам природи надлюдскі сили, та убожали їх. В сей спосіб витворили ся перші релїґійні понятя, які товаришать чоловікови від уродин до смерти. (Народу без релїґійного сьвітогляду істория не знає.) З часом витворив чоловік віру в посмертне житє, яке представляв собі в ріжний спосіб. У многих народів наступило почитанє померших, яке денекуда дійшло до канїбалїзму (їджено з помершого тоті части тїла, в яких думано, знаходить ся душа).
Богів потреба позискати для себе, потреба їм приносити жертви, а се не кождий зуміє, тому повстає окремий сьвященичий стан. З другої сторони культ бога провадить до образа. Чоловік старає ся своїх богів виобразити, представити і се дає початок до малярства і різьби. Чоловік ставить богам вівтарі і сьвятинї, що дає початок архитектурі. Богам віддає ся честь молитвою і сьпівом, з чого витворює ся релїґійний стих, початок поезиї, а з релїґійних обрядів повстає танець і початок драми.
Моральність і право. Кождий чоловік, хотяй належить до одного і того самого народа і до одної і тої самої суспільности, з якою лучать єго спільні почуваня і ідеали, все-ж таки має свої питомі індивідуальні прикмети. Сї ріжні поодиноким людям питомі прикмети, доводять до частих і прикрих непорозумінь і конфлїктів. Щоби сих конфлїктів оминути, витворює людскість почутє моральности, яке каже, що випадає, а що не випадає чоловікови робити. Але много людий зовсїм не обходить се, чи що випадає чи не випадає, они робять так як їм лїпше і не зважають цїлком на правила моральности; тому потреба було чогось силнїйшого від моральности. Ту виступає право, яке каже, се вільно, того не вільно робити. Межи правом а моральностию повинна панувати цїлковита згода, але буває часто, що право і моральність розминають ся. Право не має так довго жадного значіня, як довго не стане в єго оборонї яка сила; тому хвиля, в якій держава взяла на себе виконуванє права, є одною з найважнїйших хвиль у всесьвітній істориї. Право не є незмінним, оно розвиває ся і зміняє ся.
Культура розвиває ся ріжно. У одних народів скорше, у других повілнїйше. У одних розвиває ся більше духова, у других матеряльна культура. Інди, що випередили всїх сучасних фільософічними спекуляциями, позістали все дїтьми на поли натуральної істориї. У одного народа розвиває ся більше змисл музики (Чехи) у других більше сьпіву (Русини).
Родина. Розвиток людскости можливий лише в громадї, в товаристві. Першою і найважнїйшою причиною, що веде до злуки є супружество. Люди звязані супружими і родинними відносинами, стреміли до удержаня звязи поміж поодинокими членами родини. Супружество отже появило ся з причини бажаня спільного пожитя. Подружий розріжняємо три головні роди. Найнисший степень подружия се полїандрія, де одна жена має много мужів. Сей рід подружия можна слїдити у народів стоячих на дуже низькім степени культури. Другий степень се полїґамія, де оден муж має богато жінок, як се практикує ся єще до нинї у народів ісповідуючих іслям. Найвисшим а заразом найкрасшим і найвідповіднїйшим степенем супружества є моноґамія, злука одного мущини з одною жінкою.
Зі злуки кількох родин творять ся роди, з кількох родів повстають племена. Кілька родів вступає з собою в супружі зносини і дає поволеньки завязок державі. Такі держави були спочатку лише родові, однак дуже скоро перемінювали ся в територяльні, бо союз територяльний привязаний до землї є силнїйшим як родовий. На териториї новоповсталої держави, осїдають чужі люди. Їх терпить ся, наколи платять податки і служать можним родам. З перших давних родів повстає з часом шляхта, з прихожих, осїлих пізнїйше, просто люди. (В Римі патрициї і плєбеї.) Обидва стороництва зливають ся з часом разом, приймають назву і вступають в спис народів.
Подїл істориї України Руси. Історию України Руси можна подїлити на пять перйодів, з яких перший обіймає часи, в яких наш нарід не становив єще осібної держави і сей перйод буде радше істориєю нашого краю, нашої териториї, як істориєю нашого народа.
Другий перйод обнимає часи в яких Русь-Україна переживала щасливі часи, часи независимости. В сих часах Русь була славною і могучою, своєю силою грозила всїм сусїдам, а навіть горді візантийскі цїсарі, котрі ставили себе так високо по над володарів західної Европи, сї цїсарї, що уважали злочином братати ся з дикунами півночи, видають свої дочки за руских князїв, щоб лише забезпечити собі мир зі сторони Руси.
В сим перйодї зближає ся Русь-Україна до культурної Візантиї, принимає від неї християньство, за яким пішла з Грециї також візантийска культура і просьвіта.
Третий перйод: се часи упадку самостійности нашої держави. Подїл держави поміж князїв, роздробленє Руси-України на численні удїли, принесло велике лихо. Часті межиусобицї князїв, ослабили нашу вітчину і довели до цїлковитої руїни. Що зачали рускі князї, сего довершило татарске лихолїтє, яке доводить Русь-Україну до такого упадку, що она остаточно опинює ся під управою чужих не руских князїв. Україною дїять ся дві сусїдні держави Литва і Польща. Під Литвою жило ся Русинам добре. Литовска держава складала ся в ⁹⁄₁₀ з руских земель, в державі переважав руский елємент. Литовскі князї вводять на своїм дворі руску мову, звичаї і обичаї. На жаль за почином Ягайла, Литва починає входити з Польщею в чимраз тїснїйший союз, доки 1569. року не тратить з Україною своєї самостійности, на славнім люблиньскім соймі. Рускі землї переходять під панованє Польщі, наш нарід входить в близші відносини до польского народа, взглядно до польскої шляхти. Польска шляхта пізнавши плодовитість нашої землї приїздить цїлими сотками, поселює ся на Українї і старає ся закріпостити до тепер вільний, свобідний нарід. Рівночасно наша шляхта, ради почестий, урядів покидає свою віру, свою мову і звичаї, польщить ся, відчужує ся від свого народа, та опускає свій национальний табор. З неї рекрутують ся найбільші перевертнї і вороги нашого народа, як ославлений Ярема Вишневецкий, завзятий ворог козаччини. Поміж спольщеною шляхтою, а нашим народом витворює ся сильний антаґонїзм, який доводить остаточно до великої борби, звістної в істориї під назвою козацких повстань.
Четвертий перйод обнимає часи народних борб за свободу. Перші козацкі повстаня мають суспільно економічний характер, доперва з часом прибувають єще причини релїґійно полїтичні. Кульмінацийною точкою козацких борб є повстанє Богдана Хмельницкого, що затрясло підвалинами польскої держави, але не дало свободи нашому народови. З під панованя польскої шляхти, дістав ся наш нарід у єще більшу неволю росийского царизму, який в брутальний спосіб давить волю і свободу народа. Четвертий перйод кінчить ся цїлковитим поневоленєм нашого народа, а явним знаком сего є збуренє Сїчи на приказ царицї Катарини II.Пятий перйод, се национальне відроженє, починає ся виступом Котляревского з перелицьованою Енеїдою і треває по нинїшні часи. Сей перйод, се дальша борба за волю і свободу народа, борба але не кровава. Систематичним підношенєм просьвіти і культури, хоче наш нарід дати доказ, що єму належить ся одно з непослїдних місць поміж народами Европи.
Найдавнїйші відомости про мешканцїв України. Про якийсь нарід можна говорити в істориї вже від сеї хвилї, в якій нарід стане на такім степени культури, що полишає по собі бодай як найпримітивнїйші памятники, а такими найпростїйшими памятниками є прості вироби для щоденного житя з каміня і костий зьвірят. Чоловік доходить в своїм розвитку до такого степеня, в якім вже не вдоволяє ся працею своїх рук без жадної помочи начинь, але старає ся придбати собі якісь знаряди, якими мігби в легший спосіб помагати собі в щоденнім житю, і впадає на гадку виробляти домашні знаряди. З початку виробляв чоловік знаряди дуже прості, звичайно уживав тогди місто ножа острого каміня, місто копя обсмаленого патика. З часом починає чоловік свої начиня видосконалювати, приміром зручним ударом каміня о камінь, відлупує частини каміня так, що полишене виглядає як вістрє. Культуру в якій чоловік уживає до помочи камінних знарядів, уважаємо найнизшою і зовемо камянною культурою. В тоті давні часи, коли люди жили єще на так низьким степени культури, жили у нас на Українї люди і то головно над Днїпром, а передовсїм в околици нинїшного Київа, так що наш золотоверхий Київ належить до найстарших осель і то не лише цїлої України, але навіть цїлої Европи. Люди з сих часів мешкали, або в печерах понад Днїпром, яких в наших часах віднайдено досить значне число, або в викопаних земляних долах. Поживою їх з початку було мясо зловлених зьвірят і риб, та корінцї, але з часом, як усвоїли перші зьвірята, живили ся також молоком і сиром. Управи рілї тогдїшні мешканцї не знали. Якийсь степень релїґії у них вже був, а сьвідчать о сим похоронні обряди, які на нашій териториї були ріжні. В одних околицях тїла померших вкладано в землю, то в сидячих то в лежачих позах, в других тїла померших палено.
Розвиток чоловіка іде все в перід. З часом люди не вдоволяли ся камянними знарядами і стали виробляти свої знаряди не з каміня а з металїв, чоловік переходив від камяної до металевої культури. З металїв почато найскорше уживати міди, потім бронзу, а доперва пізнїйше желїза, так шо цїлий час металевої культури розпадає ся на три части: мідяний, бронзовий і желїзний.
В тоті часи про Русинів Українцїв, яко осібний нарід, говорити не можна, бо на се бракує нам всяких історичних памятників і жерел; перші відомости про наш нарід можемо подати доперва з часів великої вандрівки народів і то з VI. віка по Хр.
Анти. Посеред великої еміґрациї народів виступає в VI. віцї по Хр. назва Анти, яка має для нас Русинів-Українцїв більше значінє. Сучасні грецкі писателї розріжняють поміж Словянами в сих часах дві головні галузи; західних Словян, котрих звуть Словянами яких поселяють понад Дунай і східних, котрих звуть Антами. Коли приглянемо ся близше Антам, побачимо, що они замешкують територию, яку пізнїйше занимали Русини-Українцї; тому можемо їх зідентифікувати з пізнїйшими Русинами, тим більше, що нема жадного історичного доказу, щоби в VI. віцї по Хр. сидїв над Днїпром инший нарід; як не ма жадної відомости про се, щоб Русини-Українцї прибули по 6. віцї над Днїпро. Від сеї отже хвилї, себто від VI. в., коли узнаємо Антів за наших предків, можна говорити про Русинів Українцїв як осібній нарід. На жаль про Антів знаємо дуже мало. Їх видно все в походах Словян на Візантию, доки не впав на них страшний удар. Сим ударом був дикий нарід, Обри або Авари. Авари увійшли брамою народів з Азиї до Европи і осїли з часом в нинїшнїй Угорщинї. По дорозї підбили они численні племена в східній Европі, підбили також і Антів. Панованє Авар хоть коротке було дуже прикре. Авари звані у нас Обри лишили по собі довго лиху память, а навіть „Повість времяних лїт“ написана кілька віків пізнїйше, згадує за згнущаня Авар над Словянами. Послїдну відомість про Антів маємо з року 602. по чім про Антів не можемо нїчого сказати, бо в візантийскій історіоґрафії бракує про Антів всяких відомостий.
Розміщенє Україньско-руских племен в X. і XI. в. Через довгі віки від VI. до IX. столїтя не маємо жадних відомостий про Русинів. Одиноким жерелом до істориї України-Руси в X. і XI. столїтю є перше наше історичне жерело повість „Временныхъ лѣтъ“. Після сеї повісти територия нашого краю була заселена слїдуючими племенами. В самій серединї Україньско-руских земель, в місци де нинї лежить столиця Руси-України, сидїло племя Поляни, найважнїйше україньско-руске племя, котре було пізнїйше осередком історичного житя України-Руси. Земля яку замешкували Поляни, се невеликий трикутник, ограничений від сходу Днїпром від заходу і півночи рікою Ірпень. По другім боцї Днїпра мешкали Сїверяни, найбільше з поміж україньско-руских племен. Сїверяни замешкували доріча Десни, Сейма, Сули і горішнього Дону. Крім сих племен вичисляє повість Деревлян, які мешкали на захід від Полян над ріками Тетеревом і Случею. Над Долїшним Днїпром сидїли Уличі, від Днїпра на захід майже по Дунай сидїли Тиверцї, над Бугом Дулїби, над горішним Днїпром, західною Двиною Кривичі, між Припетою а Двиною Дреговичі над Сожею Радимичі.
Значінє города в будові Україньско рускої держави. Всї племена ґрупують ся около своїх важнїйших міст, які відограли велику ролю в будові нашої держави. Місто-город, був з початку догідним обгородженим місцем, де зносили мешканцї своє добро, та ховали ся в несупокійних часах. Таких городів на нашій териториї було дуже богато. Дооколичні мешканцї, старали ся о удержанє города в добрим станї і сходили ся на наради, з яких виросли з часом віча. Мешканцї дооколо города вибирали спільну управу міста, з чого пізнїйше витворили ся адмінїстрацийні і вїйскові уряди. Через город окружна людність звязувала ся разом і наступав союз чисто територяльний, звязаний з городом. Много з таких городів лишило ся без більшого значіня, они позістали лише заборолами в часї війни. Часом зростав город дуже скоро в своїм значіню, заложений наразї для захисту перед ворогом, приходив часом до великого значіня і перемінював ся в місто в повнім того слова значіню. Ставало ся се з ріжних причин. Часом менші городи входили в звяз з собою і тогди легко оден зі старших городів міг стати осередком для прочих. Міг зрости город з причини догідного положеня для укріпленя, однак найважнїйшою причиною зросту города, було догідне положенє для торговлї. Город, що лежав при торговельній дорозї, як Київ, підносив ся дуже скоро, діставав стале населенє, ставав центром для торговлї і промислу, а з часом ставав центром управи, поволеньки підчиняв собі всї дооколичні городи і давав підставу до будови держави. Доокола більших городів ґрупували ся поодинокі племена і тепер потреба було лише того, щоби одно з племен виступило і покорило другі племена, а будова держави була-б вже скінченою. І дїйсно так стало ся. Племенем, що злучило другі і дало початок до Україньско-руської держави, було племя Полян.
Повстанє рускої держави. Початки рускої держави є для нас закриті цїлковито мракою. Найстарше наше історичне жерело „Повість временних лїт“ так оповідає про повстанє нашої держави. В Новгородї над Ільменьским озером вели ся спори і панував нелад. Щоби завести лад, запросили Новгородяни до себе Норман зі Скандинавії, щоби прийшли до них і панували над ними. На зазив Новгородян прибуло дїйсно 862. р. норманьске племя Варяго-Руси зі Скандинавії під проводом 3. братів і стало володїти новгородскою землею. Найстарший з братів Рурик осїв в Новгородї, Синеус в Білоозері, Трувор в Ізборску. Два роки пізнїйше, себто 864. двох з дружини Рурика, Аскольд і Дир поплили на полудне, увільнили Київ від панованя Хозар і стали самі в Київі княжіти. Наслїдник Рурика Олег, убив Аскольда і Дира сполучив Новгород і Київ в одну цїлість і дав початок великій рускій державі. Варяго-руси скоро зісловяньщили ся, приняли нашу мову, звичаї і обичаї, а полишили по собі назву Русь.
Наколи-б Повісти временних лїт можна вірити слїпо, то будова нашої держави булаби вже скінченою. Однак повість, як кожде історичне жерело, потреба піддати точній критицї, а коли се зробимо, покаже ся, що повість временних лїт опирає ся на непевній і пізній традициї, она збудована дуже штучно, хронольоґія єї є непевною ба навіть фальшивою. До того повість повна ріжних суперечностий, які не дадуть ся в жаден спосіб зі собою погодити. Тому і оповіданє повісти про повстанє нашої держави потреба піддати точній критицї. Поминувши вже таку неімовірну вістку, щоби Новгородяни самі на себе добровільно накликували панів, маємо єще инші докази проти оповіданя повісти. І так: Коли би які Варяго-Руси були в Скандинавії, то мусїлиби по собі лишити бодай якісь хоть незначні слїди, а таких слїдів як раз зовсїм не ма. Єсли-б дїйсно Варяго-Руси прибули на Русь, то мусїли-би полишити у нас в нашій мові, звичаях і обичаях якісь слїди, а сего знов не ма. Після оповіданя повісти наша держава мала повстати 862. р. а у грецких та арабских письменників знаходимо назву Русь вже в перших лїтах девятого столїтя (отже межи 800.—820.) які кажуть, що нарід Русь знищив страшно побережа Малої Азиї. Колиж вже в перших роках IX. столїтя Русини були настільки сильними, що могли з успіхом грабити далекі краї, то початок їх орґанїзациї, повстанє їх держави потреба посунути о много в зад десь до осьмого, а може навіть і до семого столїтя. Якже-ж могло повстати поданє про прихід Варяго-Русів до Словян і звідки єго міг знати автор повісти? Від давен давна ішов через рускі землї великий торговельний шлях зі Скандинавії до Царгороду. Варяский шлях починав ся у фіньскім заливі, ішов рікою Невою до озера Лядоґа, рікою Волхвою до Ільменьского озера, а відтак рікою Ловать. Звідси переношено лодки сушею до Днїпра і Днїпром плили до Чорного моря, а відтак до Царгороду. Сим шляхом плило з давен давна богато Варяг до Царгорода. Сих Варяг бачив автор повісти і у него могла виробити ся гадка, (тимбільше, що князї часто брали Варяг в службу) що се они дали початок нашій державі.
По всякій правдоподібности наша держава як взагалї инші держави, витворила ся сама з себе, а з сего, що імя Русь звязане є з землею Полян, можна припускати, що Поляни приняли назву Русь, підбили сусїдні племена і накинули їм свою назву. Заходить лише питанє, чи Київ мав досить сили, досить війска, щоби підбити сусїдні племена. Київ вів велику всесторонну торговлю, з чого мав великі доходи, а богатства в сих часах потрібували єще більшої оборони як нинї, тому природна річ, що Київ мусїв старати ся о сильне війско, при помочи якого міг легко підбити сусїдні племена. Однак підбитє сусїдних племен трівало довгі лїта і руска держава се твір цїлих десяток лїт а не кількох років, як каже Повість временних лїт.
Перші рускі князї. Якби не повстала наша держава, все ж перші дни єї житя остають для нас дуже неясними. Єслиби ми приняли без застереженя відомости з повісти временних лїт, то ряд князїв представлявби ся так. Рурик 862.—879. Олег 879.—913. Ігор 913.—945. Ольга 945.—955. Святослав 955.—972. Про Рурика повість не знає нїчо більше сказати як се, що прибув до Новгорода, за се Олегови приписує повість великі здобичі. Він підбиває Київ, убиває Аскольда і Дира, підчиняє своїй владї сусїдні словяньскі племена, Радимичів, Сїверян, Деревлян, Тиверцїв і Угличів, воює з Хозарами над Волгою. Відтак оповідає повість про похід Олега на Царгород, який скінчив ся дуже користним миром для руских купцїв. Ігоря представляє повість нездарним, без енерґії і прозорливости. Він також виправляє ся на Царгород, однак єго Греки побили, почім Ігор заключив з Грециєю мир, який був много менше догідним для Русинів як мир заключений Олегом. Ігор воював рівнож з Печенїгами, народом диким, що осїв в степах на північнім побережу Чорного моря і нищив нападами рускі землї.
Всї тоті вісти подавані Повістию Временних лїт, потреба брати дуже обережно. Передовсїм маємо докази, що імя Русь звістним було єще перед 862. р. одже перед тим роком мусїли вже бути якісь рускі князї, по друге, годї припустити, щоб підбитє так численних племен і земель, які приписує Повість Олегови, могло наступити в так короткім часї. Щоби зрозуміти обставини сих часів потреба приглянути ся вісткам про Русинів у инших писателїв. В житю Стефана Сурожского згадує ся, що з початком IX. столїтя знищила Русь під проводом князя Бравлина полудневі береги Криму. Бравлина можна затим уважати одним з перших руских князїв. Могилу Олега показувано в Києві в двох місцях, висуває ся отже здогад чи не було в Київі двох Олегів. Єслиби було двох Олегів, то моглибисьмо собі пояснити, чому в повісти так богато подїй звязано з іменем Олега. Лїтописець взяв всї подїї, які стали ся за часів Олега I. аж до Олега II. і приписав їх одному чоловікови.
В роцї 860. нападають Русини на Царгород. Русини користаючи з сего, що візантийский цїсар Михайло пішов з війском в Малу Азию, напали на Царгород і ограбили околицю і передмістя столицї, але самого міста не здобули, бо цїсар вернув єще на час з Азиї. Повість каже, що провідниками походу були Аскольд і Дир, котрих рівнож можна уважати рускими князями. Про Дира згадує рівнож арабский писатель Масуді кажучи: „Перший поміж словяньскими королями то Аль-Дир. Він має великі міста, численні землї, а в столицю єго держави приходять музулманьскі купцї з товарами“.
Зібравши всї ті відомости разом, можемо поставити ряд, вправдї непевний наших перших князїв: Олег I, Бравлин, Аскольд, Дир, Олег II з котрого панованя певною є лише дата 911. договір з Греками, Ігор, що умер межи 944.—949, Ольга, а відтак Сьвятослав.
Як непевним є повисший ряд князїв, так непевні є і відомости про них. Всї походи Олега записані в повісти, звинятком походу на Візантию, є нїчо иншого як комбінациєю автора. Противно мусимо здогадувати ся, що Київ вже протягом девятого віку і з початком десятого опанував майже цїлу територию, що входила в склад рускої держави. Вже від тогди залежали від Київа всї східно словяньскі і денеякі фіньскі племена. Про князїв перед Олегом II. не маємо нїчо певного, крім дати 860. р. нападу Русинів на Царгород, який можна приписати Аскольдови або Дирови. З часів Олега II. Віщого певною є лише дата 911. дата договору Руси з Царгородом. Повість каже, що Олег ходив на Царгород 907. р. однак се оповіданє не має реальної підстави і грецкі жерела про такий похід нїчого не згадують, тому можемо сказати, що сего походу не було, але зате правдоподібно мусїли бути якісь походи Русинів на Царгород десь з початком десятого віку, які довели до корисної умови для руских купцїв.
Ігор представлений в повісти неприхильно, однак мусїв він бути досить енерґічним, бо не лише що удержав в послуху підбиті племена, але покорив єще нові, та провадив тяжкі війни з Печенїгами. Ігор виправляв ся рівнож на Царгород, однак Греки розбили єго фльоту а Ігор заледви сам утїк до Азова. 944. року заключив Ігор з Греками договір, в якім обі сторони прирекли, не нарушати своїх посїлостий а 947. відновлено торговельні договори, однак вже з деякими ограниченями для руских купцїв. Повість оповідає єще про другий похід Ігоря на Царгород, та каже, що коли Греки довідали ся про похід Ігоря, вислали до него послів і обіцяли заплатити данину. Сей похід то цїлковита видумка автора.
Ольга. Ігор умер около 947. або 948. р. в борбі з Деревлянами. В імени малолїтного сина обняла управу, жена Ігоря, Ольга. З часів єї управи замітні дві подїї; Війна з Деревлянами і хрест Ольги. Війна з Деревлянами скінчила ся обмеженєм автономії сеї країни, а на Деревлян наложено високі оплати. В роцї 957. під осїнь їздила Ольга до Царгороду. Повість каже, що підчас сеї подорожи охрестила ся Ольга в Царгородї. Однак трудно припустити, щоби візантийскі жерела, які дуже точно описують принятє Ольги в Царгородї, поминули хрест Ольги цїлковитим мовчанєм. Тому потреба радьше припустити, що Ольга охрестила ся в Київі, а подорож єї до Царгороду, мала полїтичні цїли. Ольга висилала послів рівнож до цїсаря Отона І. Великого 955. року. Посольство мусїло мати на цїли полїтичні відносини. З посольства хотїв скористати Отон І. і вислав латиньских сьвящеників на Русь, однак они вернули з нїчим до Нїмеччини, бо хоть Ольга приняла хрест, однак християньства не старала ся зовсїм ширити на Руси.
Сьвятослав. По управі Ольги вступає около 960. на престіл Сьвятослав. Він займав ся управою держави дуже мало, єго обходили передовсїм воєнні виправи. Дуже влучну характеристику сего князя подає повість временних лїт. „Коли він виріс і став чоловіком, почав збирати хоробрих вояків, бо і сам був хоробрий і легкий і богато воював. Не возив возів, нї казана, не варив мяса, але пік на вуглях і так їв. Не мав шатра, а спав поклавши сїдло під голову. А як ішов на який край, сповіщав вперед: Іду на вас!“
Війни Сьвятослава дадуть ся подїлити на дві части. Перше походи на схід над Волгу проти Болгар, Хозар і Вятичів і проти Болгар наддунайских. Причиною походів східних було зміцненє панованя Руси на сходї і надїя великої добичі. Сьвятослав побиває Вятичів і здобуває столицю Болгар. Похід Сьвятослава не принїс Болгарам з над Волги великої шкоди, держава Болгар потім підносить ся на ново, але похід єго на Хозар був для послїдних смертоносним ударом. Він ограбив їх столицю Ітиль і знищив так що держава Хозар упала. Упадок Хозарскої держави вийшов на зле самій Руси, бо Хозари спинювали довгі віки наїзди монгольских народів, які тепер починають напирати на Русь.
По походах східних, наступає виправа Сьвятослава над Дунай. Держава Болгар наддунайских приходить в половинї X. в. до великої могучости. Візантия заключила з Болгарами некорисний мир, зобовязала ся платити данину, а навіть віддано за болгарского володаря Петра візантийску царівну (що уважало ся в Царгородї нечестию.) Візантийский цїсар Никифор Фока позискав для себе Сьвятослава і візвав єго до походу на Болгар. Сьвятослав прибув 968. р. з війском до Болгариї і в короткім часї опанував Болгарию межи Дунаєм а Балканом. Війну мусїв перервати, бо довідав ся, що Печенїги облягли Київ. Сьвятослав вернув на Русь, увільнив Київ і перебував на Руси до смерти своєї матери Ольги.
Чорноморскі степи. Північні побережа Чорного моря належать нинї до териториї україньского руского народа. Давно ж замешкували їх чужі нам народи. Єще кілька віків перед Хр. розсїли ся на побережу Чорного моря численні грецкі кольонїї, як Тіра, Ольбія, Теодозия, Херзонес і ин. З них найважнїйшою кольонїєю для нас був Херзонес, бо коли прочі кольонїї упали, Херзонес перестояв довгі віки і був для Руси найблизшим огнищем візантийскої культури. Самі степи замешкували довші часи, на пів осїлі на пів кочуючі народи. Першим з сих народів, про яких можна дещо сказати, були Скити. Скити були дуже хоробрими, не мали нї міст нї жадних укріплень. Мешканєм Скита був віз прикритий полотном або шкірою. Полїтичний устрій у них був деспотичний. По Скитах сидїли на наших степах Сармати, Аляни, Ґоти. Першим народом не іраньского походженя, що прибув на наші степи були Гуни. По Гунах переходили степами Авари, Хозари, Болгари, Угри. Всї они перебували на наших степах коротко і не мали великого впливу на уложенє відносин в нашій державі. Одні лише Авари (Обри.) лишили по собі в народних переказах деякі і то лихі спомини. По тих всїх народах поселили ся в україньско-руских степах Печенїги. Они перебували в чорноморских степах довший час, рік річно нападали на рускі оселї, всї наші князї почавши від Ігоря зводили з ними тяжкі борби, тому і не без значіня було їх сусїдство для Руси.
Смерть Сьвятослава. По смерти Ольги (Ольгу церков зачислила помежи сьвятих) постановив Сьвятослав вернути над Дунай і довершити підбою Болгариї. В імени малолїтних синів утворив Сьвятослав нову управу і подїлив поміж синів руску державу. Найстарший Ярополк одержав Київ, Олег Деревляньску землю, а Володимир, син ключницї Малуші, дістав Новгород. Полагодивши так відносини на Руси спішить Сьвятослав до Болгариї. Але в Болгариї обставини змінили ся. Візантийскі цїсарі побачили дуже скоро, що в Русинах будуть мати о много грізнїйших противників, як в Болгарах і розпочали переговори з Болгарами. Сьвятослав прибув над Дунай, здобув Болгарию перед балканьску, перейшов через Балкан, а коли візантийский цїсар сполучив ся з Болгарами, прийшло до війни з Греками, а Сьвятослав загнав ся мало не під сам Царгород. Тимчасом візантийский цїсар позбув ся инших своїх ворогів, перейшов Балкан і обляг Сьвятослава в Доростолї. По 3 місячній облозї розпочав Сьвятослав переговори і обіцяв не воювати з Греками, защо одержав свобідний вихід і збіже для кождого жовнїра. На вертаючого Сьвятослава засїли Печенїги і в борбі з ними поляг хоробрий князь 972. р. в молодім віцї (30 лїт.)
Володимир Великий 980.—1015. По смерти Сьвятослава 972. р. настала кілька лїтна борба поміж єго синами. Найстарший Ярополк, виступив проти Олега. Ярополк напав на Олега, який в утечі упав з моста під Овручем і погиб. На відомість про смерть Олега, Володимир утїк з Новгорода до Скандинавії, зібрав там сильну дружину і пішов походом на Ярополка. По дорозї здобув він Полоцк, убив полоцкого князя Рогволода і подружив ся з єго дочкою Рогнїдою, хотяй она вже була заручена з Ярополком. По здобутю Полоцка ударив Володимир на Ярополка. Сили Володимира були о много більші від Ярополкових, тому Ярополк не мав відваги ждати Володимира в Київі. Однак помимо утечі єго зловлено і убито з приказу Володимира. Кияни бороли ся єще якийсь час, однак притиснені Володимиром піддали ся.
Перші лїта панованя Володимира Великого пішли на заведенє ладу і порядку в державі, він присмирив збунтовані племена, і відпер наїзди сусїдів. В роцї 981. ходив Володимир на Польщу і заняв Червеньскі городи Перемишль, Червень і ин. Ся відомість записана в Повісти временних лїт, є найдавнїйшою згадкою о східній Галичинї званій тогди Червоною Русию, або Червенськими городами.
З пізнїйших лїт панованя Володимира Великого є замітні дві подїї. Хрест Володимира і Руси і борба Володимира з Печенїгами. Рівночасно з Володимиром панував у Візантиї цїсар Василь, проти котрого виступив в Малій Азиї Фока. Цїсар Василь просив Володимира о поміч. Володимир обіцяв помочи, але під услївєм, що Василь віддасть за него свою сестру Анну. Василь згодив ся видати сестру за Володимира, наколи він прийме християньство. Тогди Володимир дав поміч цїсареви, але хотяй Фока зістав побитий, цїсар Василь зовсїм не спішив ся з виданєм сестри, бо вступати в супружі зносини з чужими володарями уважано в Візантиї нечестию. В кінци Володимирови було за довго ждати, він іде з війском на Крим і по довгій облозї здобуває грецке місто Корсунь. Доперва тепер цїсар Василь виправив сестру до Корсуня, де відбуло ся весїлє. Заходить тепер питанє, де і коли охрестив ся Володимир? Повість каже що Володимир охрестив ся підчас походу на Крим. Коли-ж возьмемо під розвагу, що Володимирови залежало на тім, щоб посвоячити ся з Візантиєю, то мусїв він усувати всякі перепони свого слюбу, а такою перепоною був єго хрест, тому мусїв він охрестити ся в Києві і то єще перед походом на Корсунь. Володимир не лише сам приняв хрест, але старав ся занести християньство на Руси, а се приходило єму тим легше, що християньство було на Руси вже знане. В Київі вже від довшого часу була церков сьв. Ілиї, було ту вже много християн. З другої сторони не треба думати, що всї Русини приступали радо до християньскої церкви. Християньство з початку було релїґією висших верств і більших міст і дуже поволеньки переходило в прості маси народу.
Принятє християньства мало для Руси велике значінє, бо з принятєм християньства прийшла з Візантиї тамошна культура, просьвіта і наука. Першими духовними і учителями Христової віри були у нас Греки і Болгари, они познакомили Русинів з грецким письмом і культурою, они принесли до нас церковні книги в словяньскім перекладї, писані кирилицею.
По заведеню християньства старав ся Володимир про піднесенє штуки і культури на Руси. Будував церкви, закладав школи, та старав ся піднести добробит в своїй державі. Сїй спокійній роботї Володимира перешкаджали Печенїги, які за часів Володимира давали ся найбільше відчувати нашій державі. З частих відомостий і згадок в повісти про борбу з Печенїгами, як і з сеї причини, що Володимир мусїв проти Печенїгів стягати сили цїлої держави, можемо здогадувати ся, що ся борба була дуже тяжкою.
В послїдних лїтах панованя Володимира, виступають проти него єго сини, котрих посадив по ріжних містах. Перший повстав проти Володимира Сьвятополк, за намовою свого тестя Болеслава Хороброго короля Польщі. Володимир довідав ся завчасу про повстанє сина і увязнив Сьвятополка. Відтак збунтував ся проти батька Ярослав Новгородский. Підчас приготовань до виправи на Ярослава заскочила Володимира несподївано смерть 15. липня 1015. р. Єго поховано в Десятинній церкві. Про Володимира заховало ся богато народних подань, які є нинї окрасою росийскої лїтератури. В нашій мові народних памяток про Володимира не ма.
Сьвятополк Окаянний 1015.—1018. Несподївана і скора смерть Володимира Великого дала початок до трилїтних забурень на Руси. Наслїдником Володимира мав стати Борис. Єго не було в Києві в хвили смерти Володимира. З сего скористав Сьвятополк, котрого Володимир випустив з вязницї, позискав для себе київских міщан і оголосив ся великим київским князем. Він не вдоволяв ся своєю землею, а хотїв злучити в своїх руках цїлу Русь, тому підступно убив своїх братів Бориса, Глїба і Сьвятослава і заволодїв їх удїлами. Відтак хотїв позбути ся Ярослава. Однак Ярослав повідомлений про все наперід сестрою Предиславою, зібрав сильну дружину, вирушив проти Сьвятополка, побив єго і заволодїв Київом. Сьвятополк утїк до свого тестя Болеслава Хороброго. Болеслав виправляє ся сам на Київ, побиває Ярослава над Бугом і впроваджує Сьвятополка на ново на великокняжий престіл, а сам зі своїм війском розтаборив ся в Київі. Однак Київлянам навкучив побут польских жовнїрів в Київі і они стали потайки їх вирізувати. Болеслав мусїв опускати Київ, а вертаючи до Польщі заняв Червеньскі городи. По поворотї Болеслава виступив Ярослав в друге проти Сьвятополка і побив єго. Сьвятополк утїкав знов в Польщу, але по дорозї помер від удержаних ран, а нарід прозвав єго Окаянним.
Ярослав Мудрий 1018.—1054. В перших лїтах свого панованя мусїв Ярослав звести борбу зі своїм братом Мстиславом, а побитий ним, згодив ся на подїл Руси в сей спосіб, що всї краї на захід від Днїпра і Київ одержав Ярослав, краї на схід від Днїпра одержав Мстислав і такі обставини трівали до смерти Мстислава 1036. Ярослав придбав собі славу щасливими війнами, а ще більше розумною управою краю. Він воював щасливо з Ятвягами і Литвою (на північ від Руси) з Польщею і Печенїгами. В 1031. р. належить Ярослав до великої коалїциї, яку утворив цїсар Конрад II. в цїли розбитя Польщі. Ярослав виправив ся на Польщу і відобрав назад забрані Болеславом Хоробрим Червеньскі городи. Дуже щасливо воював Ярослав з Печенїгами, котрих побив 1036. р. під Київом так сильно, що они від сего часу вже нїколи не піднесли ся. Однак замість Печенїгів, являють ся на чорноморских степах нові дикі орди Половцїв, народу єще страшнїйшого як Печенїги. Половцї напирають на останки Печенїгів, нищать їх цїлковито і самі осїдають на чорноморских степах. Великий був се блуд руских князїв, що не дали Печенїгам помочи проти Половцїв, бо послїдні розбивши Печенїгів, стали дуже грізними сусїдами для нашої держави.
Замітні є рівнож відносини Ярослава до Візантиї. Від часу війни Володимира з Візантиєю відносини між Русию а Візантиєю були приязні. Доперва 1043. р. приходить до непорозумінь. Причиною війни була здає ся сварка грецких купцїв з рускими підчас якої убито руского купця. Ярослав здає ся хотїв скористати з убитя купця, настрашити походом Візантийцїв і вимочи догіднїйші договори для рускої торговлї. Велика фльота, під проводом київского воєводи Вишати і Ярославового сина Володимира, вирушила на Візантию. Однак буря знищили много руских кораблїв, а на оставших напали Греки, забрали в неволю і ослїпили. Правдоподібно в три роки пізнїйше, наступила згода Русинів з Греками, а в кілька лїт потім оженив ся, улюблений син Ярослава, Всеволод з візантийскою княгинею. До зовнїшної полїтики Ярослава потреба додати стараня Ярослава Мудрого увійти в супружі зносини з сусїдними державами. Висше було згадано про шлюб Всеволода з візантийскою царівною, сам Ярослав оженив ся з дочкою швецкого короля, свою сестру Марию видав за польского князя Казимира Відновителя. Свої дочки видав одну за норвежского, другу за француского (Генрика) короля. Сї родинні зносини з европейскими дворами, є найлїпшим доказом, якою популярностию, повагою і значінєм тїшив ся в Европі Ярослав Мудрий, коли чужі володарі старали ся стояти в супружих зносинах з нашим князем.
Внутрішна дїяльність Ярослава. Своє імя Мудрий придбав собі Ярослав більше розумною управою краю як щасливими війнами. Він надав Руси писані закони звані „Правдою Рускою“. Старав ся о розширеня християньства, яке доперва за єго панованя почало ширити ся по дальших закутинах Руси, він будував нові городи, укріпив і приокрасив Київ і старав ся розповсюднити книжну просьвіту. Ярослав зібрав велику на тоті часи бібльотеку, яку зложив при збудованій ним Софійскій катедрі, закладав школи (одна з найважнїйших в Новгородї.) Ярослав опікував ся щиро духовеньством, основував нові епіскопства, за єго часів 1051. р. вибрано перший раз Русина Ілярйона митрополитом в Київі (до тепер митрополитами були все Греки.) За єго часів повстають рівнож перші монастирі, яких основателями були Антонїй Печерский і Теодозий.
Ярослав любив богато будувати. В сим місци де 1036. побив Печенїгів поставив широку браму, над котрою зносила ся церков сьв. Благовіщеня з позолоченим дахом, звідси назва Золоті ворота, побудував величаву церкву сьв. Софії, в якій спочили відтак єго мощі.
Умираючи подїлив Ярослав Русь поміж своїх синів. Найстарший Ізяслав одержав великокняжий титул, Київ, Новгород і Деревляньску землю; Сьвятослав дістав Чернигів і більшу часть Сїверщини. Полудневу Сїверщину зі столицею Переяславом одержав Всеволод, Волинь Ігор, Смоленьск Вячеслав. Про удїл найстаршого сина Володимира, що умер перед Ярославом, повість нїчо не згадує, однак правдоподібно син Володимира Ростислав одержав Червеньскі городи. Від Ярослава Мудрого усталило ся на Руси право старшеньства, на підставі якого, великим київским князем остав завсїгди настарший з родини Ярослава, а також в иньших князївствах першеньство мала лїнїя старша перед молодшою.
Ізяслав. По смерти Ярослава Мудрого засїв на київским престолї єго син Ізяслав, що панує з двома перервами від 1054. до 1078. Проти него виступив син Володимира Ярославича Ростислав, що не дістав жадного удїлу і здобув далеку Тмуторокань (над Кубаном) куди звичайно утїкали прогнані князї. Відтак виступає проти Ізяслава Всеслав Полоцкий, але побитий, дістав ся до вязницї. Недовго потім побили Ізяслава Половцї, а коли Ізяслав не хотїв з Половцями дальше вести війни, Київляни виступили проти него на вічу, прогнали єго, а на престол посадили увязне- ного Всеслава. Є се перший случай, де київске віче проганяє свого князя, а покликує на престіл другого.
Прогнаний Ізяслав утїк до Польщі до Болеслава II. Болеслав дав єму поміч, а навіть сам виправив ся на Київ і посадив Ізяслава наново на великокняжім престолї. Вертаючи в Польщу заняв Болеслав II. як колись Болеслав Хоробрий, Червеньскі городи 1070. р. Ізяслав не сидїв довго в Київі. Проти него виступають молодші брати Сьвятослав і Всеволод, проганяють Ізяслава, а в Київі засїдає Сьвятослав. Ізяслав удає ся в друге до Польщі, а коли ту не дістав помочи, удає ся до нїмецкого цїсаря Генрика IV. і просить о поміч. Генрик IV. був занятий тогди борбою з папою Григориєм VII. і помочи Ізяславови дати не міг. Тогди Ізяслав висилає свого сина до папи Григория VII. і обіцює приняти унїю за одержану поміч. Папа вставив ся за Ізяславовом у Болеслава II. Болеслав II. дав Ізязлавови поміч і прогнаний князь засїв в трете на великокняжім престолї.
За часів Ізяслава засновано в Київі „Печерску Лавру“, яка стала з часом осередком просьвіти і лїтератури на Руси. Много з печерских монахів вславило ся в нашім письменьстві. Одним з сих монахів був Нестор, якому приписувано авторство Повісти Временних лїт.
Всеволод 1078.—1093. Наслїдник Ізяслава Всеволод мусїв цїле своє житя вести борби будьто зі своїми братанцями будьто з Половцями, котрі почасти самі, почасти завзивані князями нищили в страшний спосіб рускі землї. У всїх походах Всеволода помагав єму син Володимир Мономах, що вже за житя батька вславив ся в борбах з Половцями. По смерти Всеволода був Володимир Мономах паном ситуациї в Київі, але знаючи добре, що Сьвятополк II. на котрого після старшиньства припадав київский престол, не уступить добровільно Київа, покликав в Київ Сьвятополка II. а сам удав ся до свого Переяслава.
Сьвятополк II. 1098.—1113. За єго часів дали ся дуже в знаки Руси Половцї. З початком панованя Сьвятополка II. прибули до Київа половецкі посли, заключити з князем мир. Сьвятополк не зважаючи на міжнародні права, казав вкинути послів до вязницї. Наслїдки сего дїла відчула Русь дуже прикро. Половцї кілька лїт нищили в застрашаючий спосіб рускі землї, а передовсїм давав ся в знаки половецкий хан Буняк. Володимир Мономах, котрого князївство було висунене найдальше на полудне і через се виставлене найбільше на напади Половцїв старав ся погодити всїх князїв і спільними силами ударити на Половцїв. За єго радою зібрали ся 1097. в Любечи всї князї з родини Ярослава Мудрого. На зїздї запали три важні ухвали. 1. ухвалено принціп отчини, значить усунено право старшеньства, а заведено право дїдиченя. 2. Санкционовано стан посїданя, себто признано всїм князям все, що в тій хвилї посїдали. 3. Заключено союз всїх князїв проти Половцїв. Хотяй на зїздї присягли всї князї, що не будуть воювати проти себе, то щирости у них зовсїм не було і зараз по зїздї, стали ся подїї зовсїм не ідилїчні. Бояри Давида Волиньского звернули уваги свого князя на се, що Василько теребовельский князь входить в союз з Володимиром Мономахом. На тім тлї повстала інтриґа, що Василько хоче відобрати Давидови Волинь, а Володимир Мономах хоче заняти Київ. Наслїдок сеї інтриґи був дуже сумний. Сьвятополк запросив до себе Василька, зловив єго і казав ослїпити. Лїтопись каже, що Володимир Мономах получив ся з князями чернигівщини Ольговичами, і виступив оружно проти Сьвятополка. Сьвятополк, щоб увільнити ся від кари, зложив цїлу вину на Давида, котрому відобрано Волинь. В дїйсности річ мала ся дещо инакше. Сьвятополк позбувши ся Василька, хотїв знищити і Володимира, лише Володимир зручною полїтикою відвернув від себе нещастє і намовив Сьвятополка забрати собі Волинь. Так отже все скінчило ся на Давидї, котрому таки забрано Волинь. 1099. р. зїхали ся князї наново в Ветичах, де поновно засудили Давида, а опісля видали дуже несправедливий засуд, щоби ослїпленому Василькови і єго братови Всеволодови відобрати Червеньскі городи. Однак Ростиславичі Ростислав і Василько не відступили Червеньских городів, побили Угрів, яких візвав на поміч Сьвятополк, під Перемишлем і удержали ся при своїм удїлї.
По зїздї у Вегичах злучили ся князї під проводом Володимира і відбули два походи на Половцїв 1103. і 1111. року, які закінчили ся цїлковитим розбитєм Половцїв. Через пів столїтя не важили ся Половцї нападати на Русь.
Володимир Мономах 1113.—1125. 1113. р. умер Сьвятополк II. а київске віче покликало на престіл Володимира Мономаха. Володимир довший час надумав ся і доперва за прибутєм другого посольства поїхав у Київ. Володимир Мономах не мав жадних претенсий до Київа, бо коли возьмемо під розвагу право отчини, ухвалене на зїздї в Любчу 1097. то великим київским князем мав стати син Сьвятополка II. Ярослав. По старшинї великим київским князем повинен був бути чернигівский Давид з родини Сьвятослава. Так чи сяк Володимир Мономах засїв на київским престолї не правно, а покликало єго київске віче лише тому, що він провадив завзяті борби з Половцями. Ярослав приняв мовчки покликанє Володимира Мономаха до Київа, він сподївав ся, що бодай по смерти Володимира засяде в Київі. Коли-ж Володимир осадив свого сина в Білгородї і старав ся задержати київский престіл в своїй родинї, виступив проти него Ярослав, однак Володимир побив єго і відобрав єму Волинь, чим скривдив єще більше Ярослава.
По смерти Володимира Мономаха, а єще більше по смерти єго сина Мстислава, розгоріла ся завзята борба поміж Мономаховичами а Ольговичами о Київ. Протягом 50-ти лїт Київ зміняв 23 рази князїв, а рівночасно Русь дїлила ся на малі князївства, яких 1170. р. було аж 72. З причини борби о великокняжий престіл, Київ починає підупадати, а на єго місце виступають два нові князївства, на заходї князївство галицьке, а потім галицко-волиньске, на сходї суздальске або московске. Основателем послїдного був син Володимира Мономаха Юрий Довгорукий, а до великого значіня піднїс се князївство Андрій Боголюбский, що приняв титул великого князя, а щоби своє князївство поставити понад Київ, наїхав Київ 1169. р. здобув єго і видав жовнїрам на дводневу грабіж, а вкінци казав спалити. Від сего часу Київ вже нїколи не піднїс ся до давного значіня.
Вдача Русинів. Грецкі писателї кажуть про Русинів таке: Є мало цивілїзовані, брудні, але не лихі і не підступні. Для чужинцїв ввічливі і радо гостять їх у себе. Жінки їх дуже чесні, буває часом, що по смерти свого мужа самі відбирають собі житє. Свободу люблять більше як житє. Є дуже терпеливі на всякі недостатки, спеку, холод, дощ і брак поживи. З другої сторони є Русини уперті, незгідливі, не хотять підпорядкувати своєї гадки гадцї загалу, скорі до бійки, та люблять вино і мід. В загалї переважає у них привітливість, щирість, веселість і охота до забав. Занимають ся хлїборобством, скотарством, пчільництвом, та ведуть широку торговлю.
Релїґія. Релїґійний сьвітогляд нашого народа розвинув в загалї як всї инші поганьскі релїґії з культу природи. Русини вірили в одного великого бога, якого звали Перуном, а побіч него узнавали инших богів як Хорса бога сьвітла, Даждьбога опікуна людского роду і земского житя, Велеса бога скота і Стрибога лихого бога. Крім богів почитали Русини поменьші божества, як русалки, нїмфи, лїсовиків, дїдьків, опирів і ин. В призначінє Русини не вірили, противно думали, що молитвою і жертвами можна упросити у богів долї. Сьвятинь не ставили, а молили ся на місцях посьвячених якомусь богови, за се ставили богато ідолів. Осібного сьвященичого стану не знали, але за се мали богато знахорів і волхвів, котрі мали вплив навіть на князїв. В посмертне житє вірили і були переконані, що душа з тїлом не гине. Посмертне житє представляли собі в подібний спосіб як земне, хто був чим на земли, тим мав бути після їх віри і на другім сьвітї. Томуто Русин волїв умерти в битві, як дістати ся до неволї, бо вірив, що як умре невільником то і на другім сьвітї буде жити в неволи. Сьвята обходили такі як і прочі Словяни, а найважнїйші сьвята їх були Коляда і Купало.
Родинні відносини були на Руси добрі, тому і право не видїло потреби вмішувати ся часто в родинні відносини своїх горожан. В поганьских часах жили у нас мущини в многоженьстві, навіть князї мали більше жінок, доперва християньство старало ся ограничувати многоженьство, а церков уважала шлюбною жінкою лише першу. Жінка перед правом була рівною мужеви, як сьвідчить про се висказ з Руської Правди. „Єсли чоловік убє жінку, то судити єго як за звичайне убійство, єслиб жінка була винною, то половина кари. Значить чоловікови не вільно було убити жінки, навіть єсли була винною, отже чоловік не мав права житя і смерти над жінкою. До майна жінка не мала жадного права, до неї належала лише білизна, лен і коноплї. Дуже почетним було на Руси становище вдовицї. Єсли вдова не виходила другий раз замуж, єї не давано опікуна, она сама завідувала цїлим майном, сама мала дїлити майно поміж синів. Вдова мала навіть право віддати свою частину, яку діставала по смерти свого мужа, навіть своїм дочкам, чого не міг зробити навіть муж, бо дочки мали право лише до віна, а не до спадщини. Дїти стояли в повній зависимости від родичів. Родичі мали право дїтий карати і змушувати виходити замуж, або женити ся після їх волї. Доперва пізнїйше старало ся церковне право ограничувати владу родичів над дїтьми, накладаючи грошеву кару на родичів, єсли змушена вийти замуж або женити ся дитина, наложила з сеї причини на себе руку, або зробила собі в загалї що злого.
Торговля на Руси. Початки торговлї на Руси сягають до передісторичних часів. В часах около рождества Христа вели через нашу територию три головні шляхи: полудневий, що був найважнїйшим і вів до грецких кольонїй, східний що провадив над Волгу і вів в Азию і західний, яким діставали ся до нас впливи від Кельтів і Римлян. Зносини з Римлянами мусїли бути досить значні, а доказом на се численні знаходи римских монет на нашій териториї з 1, 2 і 3 віка по Христї. Найбільше римских монет знайдено понад Днїпром, на Волини і Поділю.
В пізнїйших часах головною дорогою був варягский шлях, що провадив до Царгороду. Торговлю на Руси описує грецкий писатель Константин Порфірородний. Мешканцї Руси, каже він, вміють самі виробляти човна, на них зїздять ся весною купцї з Новгорода і инших руских міст до Київа. Ту відбуває ся великий ярмарок, а в червни вирушають купцї Днїпром до Царгороду. Плавба відбуває ся лише громадно, бо одинцем задля Печенїгів плисти небезпечно.
З початку їздили рускі купцї лише до грецких кольонїй над Чорним морем, відтак торгували впрост з Царгородом. В IX. і X. віцї бачимо руских купцїв на цїлім Чорнім мори, яке арабскі і грецкі письменники називають навіть руским морем. В X. столїтю руска торговля осягнула великі розміри. З умови князя Олега з Візантийцями видно, що руских купцїв приходило до Візантиї по кількасот і замешкували там передмістє сьв. Мами. Русини старали ся, осїсти стало в Царгородї і там заложити свою купецку кольонїю, але Греки бояли ся войовничих Русинів і недопустили до сего. З часом грецкий ряд, боячи ся рускої конкуренциї, починає ограничувати права руских купцїв (руским купцям вільно було приходити лише громадно на торг по 50 люда, они могли перебувати в Царгородї лише шість місяцїв).
Помимо сих ограничень руска торговля розвивала ся надальше дуже добре, а руских купцїв можна було бачити навіть в Александриї.[3] До сего рускі князї здобували оружиєм для руских купцїв ріжні привілєї. Так після умови з 907. р. рускі купцї не мали платити мита, могли уживати даром публичних лазень, а на дорогу мали їм Греки постарати ся о харч. Доперва по нещасливім походї Ігоря на Греків починає Візантия ограничувати привілєї руских купцїв.Предмети торговлї були ріжні. Від Греків привозили Русини дорогі материї, золоті та срібні вироби, вино і полудневі овочі, з Руси вивозили мід, віск, невільників і футра. Взагалї з Візантиї привозили на Русь вироби грецкого промислу, з Руси вивозили передовсїм сирі плоди.
Крім торговлї з Царгородом торгували Русини рівнож з грецкими кольонїями над Чорним морем і з Печенїгами, які випасали великі стада товару. Рускі купцї держали в своїх руках посередництво поміж Грециєю і Арабами з одної сторони, а краями півночи з другої. Крім торговлї заграничної ведено оживлену торговлю внутрішну, якої осередком був Київ.
Руске право. В старинній Руси розріжнювано чотири роди судів. Суди княжі, громадскі, церковні і паньскі. Найменьше відомостий є у нас про суди паньскі, що булоб доказом, що право зовсїм не мішало ся до суду панів над своєю челядию, звану звичайно холопами. Пан судив своїх невільників як хотїв, право до сего зовсїм не мішало ся.
Широко були розвинені суди громадскі. Они були з початку найважнїйшими, доперва з часом, коли княжа адмінїстрация розгалужувала ся, а громади стратили свою самоуправу, усував княжий суд, суд громадский. Суди церковні або епіскопскі мали право судити лише за денеякі означені провини, як двоженьство, чари, утроєнє, розвід, нарушенє християньскої віри. Крім сего підпадали під церковний суд у всїх справах всї церковні люди (як сьвященики, диякони, дяки і ин.)
Суди княжі справували самі князї, або їх урядники звані тивунами, які заступали особу князя, они видавали засуди в імени князя, тому від засуду тивуна не було жадного відклику, можна було лише скаржити ся князеви на надужитя княжих урядників. Слїдство відбувало ся зовсїм инакше як тепер. Покривджений мав сам вислїдити виновника, сам знайти сьвідків, сам мав рівнож візвати запізваного до суду. Суд давав покривдженому лише тогди поміч, коли запізваний не хотїв станути на суд. Бували часом, хотяй рідко случаї, що слїдство переводили самі княжі урядники. Роля судиї була дуже незначною. Слїдство переводив сам покривджений, а кари були так точно означені, що судиям лишило ся в разї вини лише вимірити приписану кару.
Руска Правда. Всї устави, кари були записані точно в збірнику прав „Руска правда“ наданим Ярославом Мудрим. Єго сини розширили Руску Правду та доповнили єї новими приписами. За часів Володимира Мономаха доповнено Руску правду уступами відносячими ся до довгів і процентів. Руска Правда повстала без сумніву на підставі судових досьвідів і судових рішень, але не обійшло ся без сего, щоб не мало на єї уложенє впливу скандинавске, а передовсїм грецке право. Руске право було незвичайно лїберальне і поступове. Підчас коли нинї по тільки віках, починають доперва думати про знесенє кари смерти, руске право стояло на так високім степени вже тому 900 лїт. Руске право не знало кари смерти. Вправдї під впливом Візантиї заведено кару смерти за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, однак пізнїйше кару смерти усунено зовсїм, право позволяло лише на месть. Руске право знало передовсїм кару грошеву. Оно стояло так високо, що вже розріжнювало сьвідоме убійство (морт) від звичайного убійства в гнїві або по пяному. Руске право стає рівнож в оборонї чести і за удар бичем, накладає висшу кару, як за удар мечем, бо від меча терпить лише тїло, від бича і душа. Найстрашнїйші кари, які знає руске право се „поток і розграбленіє“; видаленє з краю і конфіската майна, які назначувано за сьвідоме убійство, підпал і конокрадство.
В случаях, де не можна було довести вини анї сьвідками, анї иншими доказами, міг обвинений оправдати себе в справах малої ваги присягою. У важнїйших справах мусїв піддати ся так званому Божому судови. Обвиненого вкидувано в воду, наколи він потопав, то уважано єго невинним; або піддавано обвиненого пробі огня. Обвинений брав в руку, або ходив по розпеченім желїзї і наколи по якімсь часї не лишили ся слїди на руцї або на ногах, уважано єго невинним.
Руска правда є для нас великої ваги, бо она є доказом високої культури наших предків. Ми Русини Українцї мали свої писані права тогди, як иншим словяньским народам було єще до сего дуже далеко. Наші сусїди Поляки дістали писані права доперва кілька віків пізнїйше за панованя Казимира Великого.
Полїтичний і суспільний устрій Руси. На чолї держави стояли князї, які походили лише з родини Володимира Великого. Всї князї з роду Володимира мали свої удїли, князїв без удїлів, званих ізгоями, було на Руси дуже мало. Всї князї були собі зовсїм рівними; князь не може бути нїчиїм слугою. Вправдї часом лучало ся, що поменьші князї ставали зависими від силнїйших, але се не називало ся зависимостию, се робило ся лише в добрій вірі, слабший князь нїби добровільно помагав силнїйшому. Князь стояв понад всїх, навіть найбогатший та найвпливовійший боярин, не міг мріяти про рівність з найменьшим князем, а коли в Галичи хвилево засїв на престолї боярин, видало ся се всїм занадто дивним. Старший віком князь мав право на лїпші удїли, але старшеньство князя мало лише тогди значінє, коли було поперте силою. Підчас коли на зверх влада князя могла бути до певного степени ограниченою владою силнїйшого князя, то у внутрі своєї волости був князь цїлковито независимим паном. Князь мав виключне право розпоряджати своїм удїлом, він міг єго відступити, продати або замінити. Князь виповідав війну і заключав мир, князь видавав закони, судив або сам або через своїх заступників, він провадив адмінїстрацию свого удїлу, розпоряджав доходами з него, накладав нові податки, а в кінци брав значну участь в церковній управі, маючи голос при виборі церковних достойників. Особа князя була все нетикальною. Такі факти як убійство князя 1146. р. чернию в Київі, або повішенє Ігоревичів в Галичи, були лише рідкими случаями.
Другим полїтичним чинником було віче. В виду великого значіня і влади князїв, мусїло зійти віче на другий плян. Земля без князя чула ся не своєю, а віче не то що не старало ся захопити влади в свої руки, але в браку князя старало ся чимскорше позискати для себе якого князя. Віче нїгде не показувало охоти ограничити влади князя, та мішати ся в адмінїстрацию. Оно підносило свій голос лише принагідно в надзвичайних случаях, як обсадї княжого престола, або коли скликав єго сам князь. Єще найбільше дїяльности проявляло київске віче. 1113. року покликує оно на престіл Володимира Мономаха, віче проганяє Ізяслава, коли він не хоче вести борби з Половцями. Часом віче ставило услівя князям. 1146. р. віче жадає від князя Ігоря, щоби сам особисто судив, а тогди признасть єго князем. Однак такі случаї були рідкі, а лучали ся тогди, коли князь був слабим, в більшости князї занимали престіл зовсїм не питаючи ся віча, як лише мали силу. Віча збирали ся також на зазив князя. Часом князь ідучи на війну хотїв знати, чи може рахувати на поміч громади, скликував віче, щоб нїбито вислухати єго гадки, а в дїйсности, щоб пізнати настрій населеня. Віче міг скликати князь, але сходило ся оно рівнож на зазив горожан. Могли приходити на віче всї люди свобідні з города, пригородів і околицї, а рішаючий голос мали старші горожани. Ухвали віча обовязували не лише город але і околицю, а рішенє віча було важним, як за ухвалою заявила ся так подавляюча більшість, що опозициї не було чого бояти ся.Третим полїтичним чинником була дружина князя. Князь мав при своїм боцї численну дружину з якою переходив з одного удїлу на другий. Дружина або княжі бояри дїлили долю і недолю князя, за се мав князь обовязок, радити ся з боярами у всїх важнїйших справах. До найбільшого значіня дійшли бояри в Галичи. В Києві і взагалї на Українї князї змінювали дуже часто свої удїли, а бояри переходячи зі своїм князем з одної землї до другої, не могли осїдати стало і перемінювати ся в земску шляхту. В Галичинї через більше як два віки засїдали на престолї дві княжі родини Ростиславичів і Романовичів, бояри не переходили з одної области в другу, осїдали стало і ставали властителями великих посїлостий. З часом прийшли они в Галичи до такої сили і значіня, що скидали, усували, собі не милих князїв, та покликували инших. Як в Галичи прийшов до рішучої переваги боярский елємент, так в Новгородї зискало найбільше значінє віче, а на сходї в Москві зискав цїлковиту перевагу князь.
Важну ролю в полїтичнім житю відгривала церква, яка посередно або і безпосередно впливала на устрій рускої держави. Руска церква становила одну митрополїю, яка вповнї зависїла від царгородских патриярхів, котрі самі навіть без порозуміня з рускими князями, вибирали кандидатів на митрополитів. Руска митрополїя дїлила ся на 16 епіскопских катедр.
Суспільність руска дїлила ся на три части. 1. се люди княжі, або дружина, 2. люди церковні і 3. звичайні люди себто громадяни. Люди звичайні дїлили ся на людий свобідних, півсвобідних і несвобідних або невільників. До людий свобідних зачислювано міщан, і селян званих смердами. Так міщани як і смерди люди свобідні, а доказом сего висказ з Рускої Правди, що смерда міг судити як свобідного чоловіка лише князь або єго урядник. Люди півсвобідні, звані закупами, се люди що наймали ся в роботу, або відробляли пожичені гроші. Они були свобідними, але їх права були ограничені, приміром закупи не могли бути сьвідками, хиба лише в дуже дрібних справах, господар мав право їх навіть тїлесно карати, до сего закуп міг легко стати невільником. Найнисший степень людий, се несвобідні, невільники, звані звичайно холопами. Они не мали жадних горожаньских прав, а їх доля була дуже прикрою. Доперва за часів християньства, старала ся церква вплинути на полїпшенє долї невільників, але вплив церкви в сїм напрямі позістав не значним і долю холопів не дуже змінив.Повстанє польскої держави. Найдавнїйші дїї польского народа закриті перед оком історика. До нас дійшли лише казочні перекази про Кракуса, що мав оснувати місто Краків, про єго дочку Ванду, про Попеля і Пяста. Правдоподібно повстала Польска держава в сей спосіб, що одно з польских, або инакше званих лєхіцких племен, а іменно Поляни з над Варти, підбили сусїдні племена, накинули їм свою назву і дали початок польскій державі. На чолї польскої держави стояли князї, котрі виводили свій рід від казочного Пяста звідси і назва династиї Пясти. Столицею Польщі була з початку Крушвиця над озером Ґоплом а відтак Ґнєзно.
Мечислав I. (Мешко.) 962.—992. Першим історичним князем Польщі, з родини Пястів, був Мечислав I. Єго держава хотяй досить значна простором, бо сягала від Одри поза Вислу, не могла устояти ся перед сильним нїмецким наїздом. Нїмецкий марґраф Ґеро побідив Мечислава і змусив єго приняти нїмецку зверхність. Щоб освободити ся від Нїмцїв, які воювали в імени християньскої віри, (нїбито ширять християнство,) постановив Мечислав приняти хрест і в сей спосіб витрутити Нїмцям оружиє з рук. В тій цїли оженив ся він з ческою княгинею Дубравкою і приняв разом з Польщею хрест 966. р. а в невдовзї потім оснував перше польске епіскопство в Ґнєзнї, яке зависїло від архиепіскопа в Маґдебурзї.
Болеслав Хоробрий 992.—1025. До великого значіня прийшла польска держава за наслїдника Мечислава I. Болеслава Хороброго. Сей розумний і хоробрий князь розширив значно границї своєї держави, підбив Поморє (над Балтийским морем), на Чехах здобув Моравію і Краків, на Руси Червеньскі городи. Єго держава розпростирала ся від Балтийского моря по Дунай, від ріки Салї (в нинїшній Саксонїї) поза Вислу і Сян. Рівночасно з Болеславом панували в Нїмеччинї цїсарі Оттон III. і Генрик II. Відносини Болеслава до Оттона III. були приязні, Оттон III. прибув навіть до Польщі, 1000. року (до Ґнєзна) поклонити ся мощам сьв Войтїха і при сїй нагодї увільнив польску церкву від нїмецкої зависимости, позволяючи Болеславови заложити в Ґнєзнї архиепіскопство. Зовсїм инакше уложили ся відносини Болеслава до Генрика II. З ним воював Болеслав довгі лїта, а війна закінчила ся миром в Будишинї 1018. р. де цїсар признав Болеславови посїданє Лужиць, Моравії і Шлеску. Болеслав був не лише добрим вождом але і знаменитим орґанїзатором, відзначав ся справедливостию, строгостию і любовию до простого народа. Під конець свого панованя казав Болеслав Хоробрий коронувати ся 1025. р. польским королем.
Наслїдники Болеслава Хороброго. За наслїдника Болеслава Хороброго Мечислава II. 1025.—1034. підупадає Польща. Сусїди утворили проти Польщі велику коалїцию і забрали єї всї здобичі Болеслава. Ярослав Мудрий забрав Червеньскі городи, цїсар Конрад II. Лужицї, угорский король Стефан Сьвятий Словаччину, Чехи Моравію, а даньский король Канут Великий Поморє. Єще більше підупала польска держава по смерти Мечислава II. В Польщі настав великий нелад, поодинокі племена відзискали назад свою независимість, привернено поганьство. З сего заколоту скористав ческий князь Бретислав Ахіль, наїхав Польщу, заняв Ґнєзно і увіз до Чех мощі сьв. Войтїха. З цїлковитого упадку видобув Польщу Казимир Відновитель 1040.—1058. котрий при помочи цїсаря Генрика III. завів у Польщі лад і порядок, та привернув назад християньску віру.Болеслав II. Щедрий 1058.—1079. наслїдник Казимира Відновителя піднїс значінє Польщі єще більше. Він дає поміч прогнаному з Київа Ізяславови а підчас повороту занимає на ново Червеньскі городи. Під конець свого панованя попав він в спір з духовеньством і убив краківского епіскопа сьв. Станислава. Убитє сьв. Станислава викликало в Польщі повстанє проти Болеслава. Болеслав мусїв з Польщі утїкати і умер на вигнаню в Каринтиї в містї Осиях.
Подїл Польщі на дрібні части. По нездарнім панованю брата Болеслава Щедрого, Володислава I. Германа, за котрого Польща стратила на стало Червеньскі городи, приходить до панованя хоробрий князь Болеслав III. Кривоустий 1102.—1138. Цїле своє панованє провів він на довгих і завзятих війнах. Він підбив на ново по довгих борбах Поморє, та воював щасливо з нїмецким цїсарем Генриком V., котрого побив під Вроцлавом, на так званім песїм поли. Помимо сих побід мусїв Болеслав Кривоустий, під конець свого житя, приняти зверхність цїсаря Льотара III.
Умираючи подїлив Болеслав Кривоустий польску державу поміж своїх синів. Найстаршому Володиславови дав Шлеск, Мечиславови дав Великопольщу, Болеславови Мазовію і Куяви, Генрикови Сяндомирску землю. Крім сих удїлів найстарший з Пястів мав мати єще краківску землю і титул великого князя. Через заведенє права старшеньства і подїлу Польщі поміж синів Болеслава Кривоустого, наступило роздробленє Польщі на малі удїли, розпочали ся завзяті домашні борби о Краків, які підкопали значінє Польщі на довгі лїта.
Генрик I. Пташник. 919.—936. Конрад I франконьский умираючи радив вибрати королем свого найбільшого противника Генрика, саского князя, бо думав, що лише сильний та енерґічний володар, яким був Генрик, зможе завести в Нїмеччинї лад і змусити князїв до послуху. Нїмцї послухали ради короля; Франки і Саси оголосили королем Генрика I. названого Пташником, бо після переказу мав він бути занятий ловлею пташків, коли принесено єму вістку про єго вибір.
З початку узнали Генрика лише Саксонцї і Франки, але в короткім часї змусив Генрик прочих князїв до послуху. Він полишив всїм нїмецьким племенам їх князїв, їх устрій і права, жадав лише, щоб признали короля найвисшим паном Нїмеччини. Найбільшим нещастєм Нїмеччини в сим часї були напади диких Угрів або Мадярів.
Угри або Мадяри, що мешкали давнїйше над Волгою і Доном, були походженя фіньско-монгольского. Так само як Гуни і Авари були Угри страшними несподїваними нападами своєї кінноти. Візантийскі цїсарі візвали їх проти Авар. При кінци IX. віка осїли Угри в нинїшній Угорщинї, де прибули під проводом казочного Арпада, від котрого пізнїйші королї виводили свій рід. Угри завізвані цїсарем Арнульфом, розбили Велико-моравску державу, але зачали від сего часу рік річно нападати на Нїмеччину і нищити в застрашаючий спосіб. Підчас одного такого нападу удало ся Нїмцям взяти в неволю визначного мадярского князя. За виданє сего князя і за річну данину зобовязали ся Угри девять лїт не нападати на Нїмеччину. Сих девять лїт постановив Генрик визискати для убезпеченя краю. Генрик бачив, що так довго не буде міг ставити успішного опору Уграм, доки Нїмеччина не буде мати сильних твердинь і доброї кінноти. В Саксонїї до тепер міст зовсїм не було, тому Генрик почав будувати укріплені твердинї, а що людність саска не хотїла поселяти ся в новозаложених містах, видав Генрик приказ, що кождий девятий чоловік має ся поселити в містї. Генрик старав ся дуже про новоосновані міста і надїляв їх численними привілєями, щоб через се збудити у сїльскої людности охоту іти до міст. Рівночасно старав ся Генрик о добірну кінноту, яку випробував в борбі зі Словянами, що мешкали над Гавелею і Спревою. Відтак звернув ся він проти Чехів, над котрими панували князї з роду Перемишлїдів і змусив їх до признаня своєї зверхности.
Приготовивши ся до війни, відмовив Генрик Уграм гарачу, за що Угри зараз слїдуючого року впали до Нїмеччини, але Генрик побив їх цїлковито над рікою Унструтою 933. і змусив їх завернути назад в Угорщину.
Генрік I. є дїйсним основателем нїмецкої держави. Перед єго панованєм була нїмецка держава близькою розкладу на поодинокі зовсїм назависимі князївства. Поодинокі племена як Саксонцї, Бавари уважали ся зовсїм осібними нїчим незвязаними зі собою народами. За Генрика нїмецкі племена получили ся в одну цїлість готову до борби з ворогами.
Оттон I. Великий. По смерти Генрика I вступив на престіл єго син Оттон I. Великий. З початку узнали єго королем всї нїмецкі князї, але відтак повстали проти него. По довгих борбах Оттон побив князїв і постановив їх владу ограничити. Передовсїм рішив Оттон що гідність князїв не є дїдичною, але зависить від ласки короля, тому надав він Льотаринґію свому зятєви, Франконїю і Саксонїю задержав сам в своїх руках, Баварию віддав свому братови, а Алєманїю свому синови. В сей спосіб у всїх нїмецких князївствах панувала одна родина. Щоб єще більше обмежити владу князїв утворив Оттон уряд ґрафів палятинів, котрі мали стеречи королївских прав у всїх князївствах. В кінци проти князїв висунув Оттон епіскопів і архиепіскопів, яким став надавати ленні добра, увільнив з під влади князїв і покликував на найвисші державні уряди.
Полагодивши внутрішні справи міг Оттон звернути ся проти зовнїшних ворогів: побиває Данцїв, Словян, а відтак звертає ся проти Мадярів, які знов відважили ся впасти до нїмецкої держави, однак Оттон розбив їх цїлковито над рікою Лєхом 955. Щоб убезпечити східні границї своєї держави, відновляє Оттон заложену вже Каролем Великим Східну Мархію і надає єї баварскому князеви. Битва над Лєхом має велике історичне значінє. Она відроджує Східну Мархію, яка стає з часом завязком австрийскої монархії, та освободжує Нїмеччину від наїздів диких угорских горд. Битва над Лєхом має велике значінє рівнож і для Угорщини. Угри пізнали, що дальше годї їм жити з грабежий і нападів, осїдають в долинї Дунаю, покидають свій спосіб житя, та стають з часом культурним народом. Вже за короля Ґейзи входить християньство на Угорщину, а за панованя Стефана Сьвятого 998.—1038. християньство стає урядовою релїґією. Угорский король дістає титул апостольского короля. Сей титул перейшов відтак на австрийских цїсарів.
Одною з найважнїйших подїй за Оттона I. було здобутє цїсарскої корони. По смерти сина Людвика Побожного Льотара, цїсарску корону одержували ріжні, часом дуже не значні князї. Одним з таких князїв, що захопив цїсарску корону був Беренґар з Івреї. Щоб мати яку правну підставу до цїсарскої корони, хотїв він оженити свого сина з вдовою по попереднім цїсарю, Аделяйдою, а коли ся відмовила своєї руки, вкинув вдовицю до вязницї. Аделяйда, котрій удало ся утечи з вязницї, удає ся з просьбою о поміч до Оттона I. Оттон виправляє ся три рази до Італїї, женить ся з Аделяйдою і підчас другого походу до Італїї, коронує ся цїсарскою короною 962. Від сего часу всї нїмецкі королї спішать до Італїї щоб там осягнути цїсарску корону. Повний титул новоповсталого цїсарства був „Сьвяте римске цїсарство нїмецкого народа.“ Цїсарский титул принїс на разї Нїмеччинї і нїмецким королям велику почесть і значінє, але пізнїйше показало ся, що цїсарство виходило нїмецким королям на зле. З цїсарскою короною, прийшла під панованє Нїмеччини і північна Італїя. А що Італїйцї не хотїли підлягати Нїмеччинї і що хвиля повставали, мусїли нїмецкі королї зі шкодою для самої Нїмеччини звертати свою увагу всегда на Італїю, виправляти ся там часто, зводити тяжкі борби, які лише ослаблювали Нїмеччину.
Підчас другого походу до Італїї змусив Оттон римску шляхту до зобовязаня, що нїкого не буде узнавати папою, доки вибору не затвердить цїсар. В сей спосіб попало папство в цїлковиту зависимість від цїсарів.
Оттон II. 973.—988. Син і наслїдник Оттона I. був вже за єго житя вибраний королем і коронований цїсарем римским. Мимо сего зараз в початках свого панованя мусїв бороти ся зі збунтованими князями, на котрих чолї станув Генрик Сварливий баварский князь. Оттон II. упокорив князїв, а щоби зменьшити владу баварских князїв, відлучив від Бавариї Східну Мархію і надав єї Лєопольдови з родини Бабенберґів 976. р. Східна Мархія дала початок нинїшній австрийскій державі. Оттон II. старав ся підбити полудневу Італїю, яку хотїв позискати як віно своєї жени, візантийскої царівни Теофанїї. Однак виправа Оттона II. до Італїї не повела ся, а з пораженя Оттона II. скористали надлабскі Словяни, що повстали проти Нїмцїв і через два віки позіставали независимими.
Оттон III. 983.—1002. Син Оттона II, Оттон III. мав заледви три роки, коли відумер єго батько, але мимо сего, вже був коронований нїмецким королем і римским цїсарем. Виріс він під впливом вихованя своєї матери, грецкої княгинї, Теофанїї. В 15. роцї проголошено єго повнолїтним. Обнявши престіл Оттон III. удав ся до Італїї, де посадив на папскім престолї Григория V. котрий є першим папою нїмецкого походженя. Оттон III. чув ся чужим в Нїмеччинї, найрадше перебував в Римі, де мрів про основанє великого, загального, християньского цїсарства, в яким злучили би ся всї християньскі народи і над яким володївби цїсар і папа. Найбільший вплив на молодого цїсаря мав француский монах Ґерберт, котрого Оттон винїс відтак на папский престіл під іменем Сильвестра II. Оттон III. відзначав ся великою побожностию і відбував великі прощі, з яких найважнїйшою є єго подорож до гробу сьв. Войтїха в Польщі. Підчас сеї подорожи увільнив Оттон III. польску церков від нїмецкої зависимости, позволюючи Болеславови Хороброму заложити архиепіскопство в Ґнєзнї.
Генрик II. Сьвятий 1002.—1024. Оттон III. через цїлий час свого панованя не журив ся Нїмеччиною, через що князї прийшли до великого значіня, тому єго наслїдник Генрик II. мусїв вести тяжкі борби, щоби привернути порядок в державі. Більшу частину свого панованя перевів Генрик II. на війнї з Болеславом Хоробрим, яку закінчив миром в Будишинї.
Романьский стиль. За часів Саскої династиї витворює ся в будівництві новий романьский стиль. Початків єго потреба шукати в північній Франциї і Італїї, але найкрасше розвинув ся в Нїмеччинї. Церкви будовані в романьскім стилю, є в головних нарисах подібні до базилїк, і складають ся рівнож з трех частий повздовжної, поперечної і абсиди. Абсида є однак видовженою, на підвисшеню і зове ся хором. В базилїцї стеля є рівною не випуклою, в романьских будівлях округлою. В базилїках не ма жадних веж, а в романьскім стилю в тім місци, де перетинають ся части повздовжні з поперечними, на так званім перехрестю, взносить ся широка звичайно чотирогранна вежа. Передсїнок в базилїках є майже завсїгди отвертим, в романьских будівлях є замкненим і по обидвох боках має по одній вежі. Вікна в романьских будівлях є великі, закінчені в горі округлими луками, стовпи округлі, в горі прикрашені різьбленою чотирогранною кісткою. Найважнїйшими памятниками романьского стилю є сьвятинї в Пізї, Спирі, Моґунциї, Тревірі і Кольонїї.
Конрад II. Франконьский 1024.—1039. На Генрику II. вимерла саска династия, а зібрані князї вибрали королем Конрада Франконьского або салїйского, котрий дає початок новій династиї. За перших двох королїв, з сеї династиї, дійшло значінє цїсарів до найвисшого степеня. Конрад II. хотїв забеспечити цїсарску корону свому родови, а щоби позискати для свого пляну нїмецких князїв, узнав дїдичність всїх лен так в Нїмеч- чинї як і в Італїї. Щоби збільшити владу королїв усував нїмецких князїв, а опорожнені краї надавав свому синови. За єго панованя позискала Нїмеччина королївство Бурґундию, що лежала в области ріки Родану. По усуненю Кароля Грубого побіч 3. великих держав Нїмеччини, Франциї і Італїї, повстали з франконьскої держави єще дві малі країни, Бурґундия горішна і долїшна, які з часом получили ся в одно королївство. Послїдний з бурґундских королїв записав свій край Конрадови II. Конрад II. був рівнож творцем великої коалїциї проти Польщі.
Генрик III. Чорний 1039.—1056, вже за житя батька посїдав два князївства, (Баварию і Швабію) по смерти батька одїдичив єще трете Франконїю, так що лише два великі князївства саске і льотаринґске не були в єго руках.
За панованя Генрика III. осягнула Нїмеччина свої найбільші границї, бо не лише Чехи і Польща, але навіть Угорщина узнала зверхність Генрика III. По смерти сьв. Стефана засїв в Угорщинї Петро. Прогнаний в короткім часї Уграми, прибув Петро до Генрика III. просити о поміч, обіцюючи за се узнати себе підданим Нїмеччини. Генрик виправив ся на Угорщину і посадив на престолї Петра. Однак невдовзї потім Угри в друге прогнали Петра, а посадили на престолї Андрія, котрий не узнав зверхности Генрика III. Хотяй дві нові виправи на Угорщину не повели ся, мимо сего нїмецкі цїсарі єще довго потім уважали Угорщину підчиненим собі краєм.
Генрик III. звертав велику увагу на церковні справи. В сих часах вкрали ся в церкві великі непорядки, а в Римі було рівночасно аж трех пап. Генрик III. удав ся до Риму, усунув всїх пап, посадив на престолї нїмецкого пралата і змусив римский нарід до приреченя, що нїкого не будуть узнавати папою без потвердженя цїсаря. Маючи вплив на вибір папи, став Генрик III. справдїшним зверхним паном християньского сьвіта.
За часів Конрада II. і Генрика III. Нормани, що осїли в північній Франциї в Нормандиї, прибули до полудневої Італїї, здобули Апулїю і заложили з часом в полудневій Італїї і Сицилїї так зване королївство обох Сицилїй.
Генрик IV. 1056.—1106. Генрик III. помер в молодим віцї і полишив сина Генрика IV. котрий в хвили смерти Генрика III. мав лише 6 лїт. В єго імени стала правити державою єго мати, але нїмецкі князї не хотїли слухати женщини, утворили заговір, а архиепіскоп Кольонїї Ганно (Анно) заманив підступом маленького короля на свій корабель, увіз Реном в свою столицю і обняв правлїнє в свої руки. Ганно виховував короля строго і добре, але коли виїхав раз до Риму, увів Генрика IV. Бременьский архиепіскоп Адальберт. Адальберт обходив ся з хлопцем ласкаво, позволяв Генрикови IV. на всї забаганки, що вплинуло дуже некористно на молодого хлопця. Генрик став лехкодушним, гордим, навчив ся обходити з всїма строго і жадав від всїх рабского підданя і послуху. Адальберт жив в незгодї з Саксонцями і ненависть до ворожого племени вщіпив в серце молодого короля. Не диво отже, що коли в 15. роцї житя оголошено Генрика IV. повнолїтним, став він так строго обходити ся з Саксонцями, що Саксонцї приведені до розпуки хопили за оружиє 1073. р. Хотячи пімстити ся на Генрику IV. почали Саксонцї нищити міста, церкви, та викинули з гробівниць кости попередників Генрика IV. Таким поступованєм Саксонцїв обурили ся нїмецкі князї, і дали Генрикови поміч. Генрик побив Саксонцїв над рікою Унструтою 1075. року і почав єще гірше знущати ся над ними. Нещасливі Саксонцї, не маючи нї звідки помочи, звернули ся до тогдїшного папи Григоря VII. і до него занесли свої скарги на Генрика IV.
За часів Конрада II. і Генрика III. була церков дуже підупала, а найбільшими нещастями церкви були супружества духовних, бо кождий епіскоп або архиепіскоп старав ся задержати церковні добра в своїх руках і симонїя, се значить набуванє церковних гідностий за гроші. Першими що підняли борбу з надужитями в церкві були монахи монастиря в Клюни. Однак борба лїпшого духовеньства не приносила богато користи, бо папи були зависимі від римскої шляхти, а ся вибирала на папский престіл лише противників всяких реформ.
Папа Григорий VII. 1073.—1085. З монастиря в Клюни походив син убогого тосканьского сенянина Гільдебранд, що ставши папою приняв імя Григория VII. Будучи єще кардиналом, за часів папи Миколая II. перевів Григорий VII. на Лятераньскім соборі 1059. року уставу, що папу не має вибирати римска шляхта і затверджувати цїсар, але мають вибирати самі кардинали з поміж себе. Ставши папою постановив Григорий VII. увільнити від сьвітскої зависимости все духовеньство. Він заводить целїбат і видає як найострійші едикти проти симонїї. Рівночасно на соборі в Римі 1075. року виступає папа проти інвеститури. Був тогди звичай, передовсїм в Нїмеччинї, що король сам іменував епіскопів, архиепіскопів і опатів, і то по більшій части, або своїх любимцїв, або таких, що грішми зєднували собі короля. Вибраних обдаровував король сьвітскими добрами і передавав нововибраному духовні відзнаки себто жезл і перстень. Надаванє сьвітских дібр духовним особам через короля, за помочию відзнак церковних жезла і перстеня звано інвеститурою. Григорий VII. заказав сьвященикам принимати епіскопства і архиепіскопства з рук сьвітских князїв і загрозив клятвою так духовним, що принимали інвеституру, як князям, що єї надавали.
Генрик IV. не узнав папского декрету і роздавав дальше інвеституру, а коли єго папа упімнув за се, скликав Генрик собор нїмецких епіскопів, на якім узнано вибір Григория VII. неправим, а Генрик IV. вислав до папи обиджаючий лист. У відповідь на се папа Григорий VII. кинув на Генрика IV. клятву і увільнив всїх підданих цїсаря від присяги вірности. Се сьміле дїло Григория VII. зробило велике вражінє, бо до тепер не було єще такого случаю, щоби папа увільняв підданих від присяги вірности. Нїмецкі князї, котрі були не задоволені з Генрика IV. скористали з розпорядженя папи, зїхали ся в Трибурі і ухвалили усунути Генрика IV. з королївского престола, єсли до року не увільнить ся від папскої клятви.
Між тим папа Григорий VII. постановив удати ся до Нїмеччини, щоби розсудити князїв і цїсаря. Генрик IV. знав добре, що папа, прибувши до Нїмеччини, рішить спір в єго некористь, тому постановив не допустити до приїзду папи до Нїмеччини. В тій цїли вибрав ся зимою через Альпи до Італїї і прибув до Каноси 1077. р. де тогди пробував папа. Ту в покутничій одежи стояв Генрик IV. перед брамою замку і просив папу о звільненє від клятви. Папа нерад був приходови Генрика IV. до Італїї, він хотїв виїхати до Нїмеччини і там осудити Генрика. Однак не хотячи наразити ся на закид, що відкинув просячу о згоду руку цїсаря, хотяй не радо, простив Генрикови IV. зняв з него клятву і погодив ся з цїсарем. Похід Генрика IV. до Італїї і упокоренє тогож в Каносї уважає ся звичайно як великий триюмф папства над цїсарством. Коли ж возьмемо під розвагу, що Генрик IV. був всїма полишений і старав ся не допустити до приїзду папи до Нїмеччини, то помимо свого упокореня віднїс Генрик IV. дипльоматичний триюмф і осягнув свою цїль, бо як раз своїм упокоренєм змусив папу до згоди. Що Генрик IV. зовсїм не мав на думцї годити ся з папою, а хотїв лише зискати на часї і вийти з прикрих обставин, показали єго дальші дїла.
Нїмецкі князї зовсїм не були вдоволені з помиреня папи і цїсаря і помимо приреченя вибрали нового короля Рудольфа Швабского. Тимчасом Генрик IV. помиривши ся поверховно з папою, вертає до Нїмеччини і вже по дорозї лучить ся з противниками папи в Льомбардиї. (В борбі межи Генриком IV. а Рудольфом, побідив вправдї Рудольф, але ранений в руку помер.) Генрик IV. посварив ся скоро в друге з папою і виправив ся на ново до Італїї, але вже з війском, по короткій облозї здобув Рим, а папа Григорий утїк до полудневої Італїї до Салєрно де в невдовзї помер. 1085. Умираючи сказав „Я любив правду, а ненавидїв ложи, тому умираю на вигнаню“.
По смерти Григория VII. борба поміж цїсарем а папами треває дальше. Нїмецкі князї вибрали нового короля Германа ґрафа Сальма, а по смерти тогож, виступають проти Генрика IV. єго власні сини Конрад а відтак Генрик. Серед борби з Генриком умер цїсар, а тїло єго стояло кілька лїт непохоронене під церквою, доки не знято з него клятви.
Генрик V. 1106.—1125. Як довго Генрик V. воював з батьком і потребував помочи папи, так довго жив з папою в згодї. Коли-ж став цїсарем починає дальше роздавати інвеституру. В роцї 1111. удало ся єму навіть увязнити папу Пасхалїса II. і змусити єго зречи ся всяких прав до інвеститури і приречи в імени всїх своїх наслїдників, що жаден з пап не кине клятви на цїсаря. Однак наслїдник Пасхалїса не узнав сих услівій, як вимушених на папі і провадив борбу дальше. Остаточно закінчено борбу конкордатом Вормацким 1122. р. на підставі котрого вибори епіскопів і церковної старшини мали відбувати ся свобідно після канонїчних приписів, але в присутности цїсаря або єго заступника. Ново вибраному надавав цїсар діткненєм берла ленні добра, а вибраний складав ленну присягу. Кождий епіскоп міг справувати свій уряд доперва по затвердженю папою. В договорі вормацкім обі сторони поробили собі уступки, однак моральна побіда остала по сторонї пап. Цїсарі вийшли з сеї борби упокорені, підчас коли папи не то що увільнили ся з під цїсарскої зависимости, але станули навіть понад цїсарями. Їх влада і значінє піднесли ся єще більше за часів хрестоносних походів.
- ↑ В приладженю уступів з істориї України-Руси послугував ся я передовсїм працею Вп. п. професора Михайла Грушевського під заголовком Істория України-Руси.
- ↑ Лише одні Жиди мали Боже обявлїнє і вірили в одного правдивого Бога, инші народи витворили собі самі релїґійний сьвітогляд.
- ↑ Жидівский подорожник Венямин з Тузелї згадує про руских купцїв в Александриї.