Вина і кара/Часть VI/II
| ◀ I | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть шеста II |
III ▶ |
|
— Та ті папіроски! — заговорив наконець Порфір Петрович, скінчивши закурювати і відсапнувши, — нездорові, шкодять, а відвязатись годі! Кашляю, добродію, і душити почало. Я, бачите, трусливий, поїхав колись-тут до Б…на. Кождого хорого мінімум по пів години оглядає; так аж розсміявся на мене глядячи: і стукав і слухав, — вам, говорить, між иншим курити не треба; легкі розширені. Ну, як я не буду? Чим тютюн заступлю? Не пю, от і вся біда, хе-хе-хе, що не пю, се біда! Адже все відносне, Родіоне Романовичу, все відносне.
— Що се він, за свою давнійшу казенщину принимається, чи що! — з відразою подумалось Раскольнікову. Ціла недавня сцена послідних сходин нагло йому пригадалась і тодішнє чувство филею вжилося в його серце.
— Адже я до вас вже заходив позавчора вечером; ви і не знаєте? — говорив дальше Порфір Петрович, оглядаючи кімнату. — До хати, в отсю саму кімнату заходив. Так само як і нині переходжу мимо — ну же, думаю, візиту йому зроблю. Зайшов, а кімната наостіж; оглянувся, — підождав, та і служниці вашій нічого не сказав — вийшов. Не запираєте?
Лице Раскольнікова помрачалось чим раз більше і більше. Порфір начеб вгадав його думки.
— Обяснитись прийшов, голубчику Родіоне Романовичу, обяснитись, пане! Я вам винен обяснення, — тягнув він дальше з усмішкою, і навіть злегка вдарив долонею по коліні Раскольнікова, хоч майже в ту саму хвилю лице його відразу прибрало поважний і засуячений вираз; навіть мов би сум пронісся по нім на превелике здивовання Раскольнікова. Він ніколи ще не бачив і не сподівався у него такого лиця. — Дивна сцена зайшла у послідний раз між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і при першій нашій стрічі відігралась між нами також дивна сцена; але тоді… Ну, тепер вже одно до одного! От що, пане: я може бути і надто в ваших очах провинився перед вами; я се признаю. Адже ми як розстались, чи памятаєте: у вас нерви співають і коліна дрожать, і у мене нерви співають і коліна дрожать. І бачите, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по людськи. А все-ж таки ми порядні люде; то є, на всякий спосіб, перше всего порядні люде; се треба памятати. А то, згадайте, до чого доходило… цілком вже навіть і неприлично.
— Щож се він, за кого мене держить? — з задивом запитував себе Раскольніков, піднявши голову і повними очима глядячи на Порфіра.
— Я прийшов до переконання, що нам отверто поступати тепер ліпше, — говорив дальше Порфір Петрович, трохи відвернувши голову і спустивши очі, начеб не хотів трівожити більше своїм поглядом свою дотеперішню жертву і начеб погорджував своїми давнійшими способами і штучками. — Так, пане, такі підозріння і такі сцени тревати довго не можуть. Розлучив нас тоді Миколка, а то я не знаю, до чого би між нами дійшло. Сей проклятий мішанище пересидів у мене тоді за перегородкою, — можете собі се представити? Ви очевидно вже се знаєте; та і самому мені відомо, що він до вас опісля заходив; але те, що ви тоді думали, того не було: ні за ким я не посилав і нічого ще тоді не зарядив. Запитаєте, длячого не зарядив? А як вам сказати: самого мене те все тоді якось заскочило. Я і за двірниками, бачите, ледви-не-ледви наумився післати. (Двірників ви відай завважали, переходячи). Думка тоді у мене пронеслася, так одна, наборзі, блискавкою; бо вже, чи повірите, сильно був я тоді переконаний, Родіоне Романовичу. Нехай, думаю собі, — хоч і пропущу одно на годинку, то за те друге ухоплю за хвіст, — свого, розуміється, свого вже ніяк не пропущу. Дразливі ви вже надто, Родіоне Романовичу, від природи, пане: вже аж і надто, при всіх тих других основних прикметах вашого характеру і серця, котрі, я пещу себе надією, таки почасти збаг, пане. Ну, вже розуміється, і я міг, навіть і тоді, знати, що не все так лучається, щоби ось встав чоловік та і сипнув вам в очі всіми подробицями. Се хоч і лучається іменно, коли, чоловіка до крайности з терпцю виведеш, то все-ж таки, якби там не було, рідко. Се і я міг знати. Ні, думаю, мені би хоч натяк! Хоч би найменшу таку познаку, лиш одну, та тільки таку, щоб вже ось так руками можна було взяти, щоб вже річ була, а не те, що саму ту психольоґію. Бо, думав я, коли чоловік провинився, то вже навірно можна, як би там не було, чого небудь сущого від него діждатись; вільно навіть і на найбільш несподіваний результат числити. На характер ваш я тоді числив, Родіоне Романовичу, більш всего на характер, пане! Надіявся вже надто тоді на вас.
— Та ви, та що ви тепер заєдно таке говорите, — воркнув наконець Раскольніков, навіть не застановившись гарно над питанням. — Про що він говорить, — мучився він про себе, — чи може справді за невинного мене має?
— Що таке говорю? А обяснитись прийшов, добродію, так сказати за обовязок святий уважаю. Хочу вам все до споду виложити, як все було, цілу ту історію всего того тодішнього, так сказати, запоморочення. Не трохи надоскулив я вам, Родіоне Романовичу. Я не нелюд, пане. Адже розумію і я, що се значить перенести таке на собі чоловікові пригнобленому та гордому і нетерпеливому, особливо нетерпеливому. Я вас, на кождий випадок, уважаю за чоловіка найблагороднійшого, пане, і навіть з задатком великодушности, хоч і не згоджуюсь з вами у всіх переконаннях ваших, про що обовязком уважаю упередити вас заздалегідь, просто і з повною щирістю, бо перше всего не хочу обманювати. Пізнавши вас, почув я до вас привязання. Ви може-бути на такі мої слова розсмієтесь? Право маєте. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, сказати правду, і не було за що полюбити. Але думайте, як хочете, а тепер бажаю з моєї сторони всіми способами загладити те перше вражіння і доказати, що і я чоловік з серцем і совістю. Щиро говорю, пане.
Порфір Петрович задержався з достоїнством. Раскольніков почув приплив якогось нового перестраху. Думка про те, що Порфір уважає його за невинного, почала відразу трівожити його.
— Розповідати усе по порядку, як воно ні сіло ні пало тоді почалось, нема конечної потреби, — продовжав Порфір Петрович. — Я думаю, навіть і злишнє. Та хто знає, чи і був би я в силі. Бо як се обяснити докладно? Первісно пішли поголоски. Про те, які се були поголоски, і від кого і коли… і по якій причині якраз до вас діло дійшло, — також, я думаю, нічого розповідати. А у мене особливо почалось від припадку, від одного цілком припадкового припадку, котрий в найвисшій степені міг бути і міг не бути, — який? Гм, я думаю, також нічого говорити. Усе те, і поголоски і припадки, зійшлось у мене тоді в одну думку. Признаюсь щиро, бо коли вже признаватись, так до всього, — се я перший на вас тоді напав. Ті там, ну, записки старухи на річах і таке инше, і таке инше, — все те дурне, пане. Таких штук сотню можна начислити. Мав я також нагоду тоді до подрібности довідатись про сцену в конторі поліції, також припадково, і не те щоб так мимоходом, а від розказчика окремого, головного, котрий, і сам того не знаючи, в задивляючий спосіб тую сцену оживив. Отже усе те одно до другого, одно до другого, Родіоне Романовичу, голубчику! Ну як тут було не нахилитись на звісний бік? Зі сто кріликів ніколи не зложиться кінь, зі сто підозрінь ніколи не зіставиться доказу, як так одна анґлійська пословиця говорить, все-ж таки тільки тоді, коли брати річ на розум, а зі страстями, добродію, зі страстями попробуйте справитись, бо-ж і слідчий суддя чоловік, бачите.
— Нагадав тут я і вашу статейку в місячнику там, памятаєте, ще при перших ваших відвідинах в подрібности про неї, тямите, говорили. Я тоді став кепкувати, та се длятого, щоб вас на дальше визвати. Повтаряю, нетерпеливі і хорі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви смілі, завзяті, серіозні і… серцем жили, богато вже на серці перенесли, усе те я давно вже знав, пане. Мені всі ті чувства знакомі і статейку вашу я прочитав як знакому. В безсонні ночі і в розпуці вона задумувалась, з піднимаючимся і бючим серцем, з ентузіязмом подавленим. А небезпечний сей подавлений, гордий ентузіязм в молодіжи! Я тоді кепкував, а тепер вам скажу, що страх люблю загалом, то є яко любитель, сю першу молодечу, горячу пробу пера. Дим, туман, струна звучить в тумані. Стаття недорічна і фантастична, все-ж таки в ній проблискує така щирість, в ній гордість молодеча і непідкупна, в ній сміливість розпуки: вона мрачна стаття, правда, та се гарно. Статейку вашу я тоді прочитав, та і відложив, і… як відложив її тоді, то й подумав: „ну, з сим чоловіком так не перейде”. Ну, так, як же, скажіть тепер, після такого минувшого, не увлечися було тим, що наступило! Ах, Господи! Та хіба я говорю що небудь? Хіба я що небудь тепер тверджу? Я тоді тільки завважав. Чого тут, думаю? Тут нічого, і може бути в найвисшім степени нічого.
— Та і заганятися так мені, слідователеви, цілком навіть не прилично: у мене он Миколка в руках, і вже з фактами, — там як хочете а факти! І також свою психольоґію підводив; ним треба занятися; бо тут вже діло про смерть і життя. Длячого я вам тепер все те обясняю? А щоби ви знали і з вашим розумом і серцем не винували мене за моє злобне тодішнє поведення. Не злобно, пане, щиро говорю, хе-хе! Ви що думаєте: я до вас тоді не приходив перешукувати? Приходив, паночку, приходив, хе-хе, приходив, коли ви ось тут хорий на постелі лежали. Не офіціяльно і не в своїй особі, а приходив. До посліднього волоска у вас, в кватирі, усе було оглянене, по перших навіть познаках: але umsonst! Думаю: тепер сей чоловік прийде, сам прийде, і дуже скоро; коли винуватий, так вже нехибно прийде. Другий не прийде, а сей прийде. А памятаєте, як добродій Разумихін почав вам проговорюватись? Се ми уладили так нарочно, щоби вас занепокоїти, длятого ми умисно і пустили поголоску, щоб він вам проговорювався, а добродій Разумихін такий чоловік, що обрушення не видержить.
— Пану Заметову перше всего ваш гнів і ваша отверта смілість в око впали; ну, як се в гостинниці так відразу пальнути: „я убив!?” Надто сміло, добродію, надто зухвало, і коли, думаю, він винен, то се страшний бойовник! Так тоді і подумав я. Жду! Жду вас із всіх сил, а Заметова ви тоді просто придавили і… адже в тім то і штука, що вся тая проклята психольоґія о двох кінцях! Ну, так чекаю я вас, гляджу, а вас Бог і дає, — ідете! Так у мене і затріпоталось серце. Ех! Ну, скажіть пощо вам було тоді приходити? Сміх той, сміх той ваш, як увійшли тоді, памятаєте, адже я наче крізь скло усе тоді відгадав а не дожидай я вас так горячо, і в сміху вашім нічого би не завважав. Ось воно що значить бути в розположенню. Та і добродій Разумихін тоді, — ах! та ще і камінь, камінь памятаєте, камінь, під котрим річи онті сховані? Ну, от наче-б його бачу десь там в городі — адже в городі, говорили ви Заметову, бачите, а опісля у мене ще другий раз? А як почали ми тоді сю вашу статтю перебирати, як стали ви викладати, — так ось кождісеньке слово ваше подвійно береш, навіть що инше під ним сидить.
— Ну словом, Родіоне Романовичу, таким способом я і дійшов, бачите, до послідних стовпів, та як гримнувся чолом, — і опамятався. Ні, говорю, що се я! Адже коли захотіти, то усе те, говорю, до послідньої точки можна в другий бік обяснити, навіть ще натуральнійше вийде. Мука, добродію! „Ні, думаю, мені би вже ліпше щось певнійшого, нагляднійшого!…” Та коли учув я тоді про сі дзвіночки, так цілий аж і заумер, аж дрощ проймила. Ну, думаю, ось тут вже щось є! Таки і є! Та вже і не розбирав я надто тоді, попросту не хотів. Тисячу рублів в ту хвилю я дав би, своїх власних, щоб тільки на вас власними очима подивитися, як ви тоді сто кроків з міщухом поруч ішли, після того, як він вам „убивцю” в очі кинув, і нічого у него, цілих сто кроків запитати не посміли!… Ну, а холод-то сей в хребтовім шпіку? Дзвіночки онті, в слабости, в горячці?
— І так, Родіоне Романовичу, що-ж вам після того і дивуватись, що я з вами тоді такі штуки виправляв? І чого ви самі в ту саму мінуту прийшли? Адже і вас хтось там наче підтручував, єй-Богу, а колиб не розлучив нас Миколка, то… а Миколку ось тоді памятаєте? Гаразд запамятали? Адже се був грім, добродію. Адже се грім тарахнув із хмари, громова стріла! Ну, а як я його стрітив? Стрілі, правда, ні крихітки не повірив, самі зволили бачити! Та куди! Вже потому, після вас, коли він почав дуже і дуже складно на декотрі питання відповідати, так що я сам счудувався, та ще й потім йому ні на гріш не повірив! Ось що значить укріпився, як діямант. Ні, думаю, морґен фрі! який вже тут Миколка!
— Мені Разумихін що лиш казав, що ви і тепер обвиняєте Миколку і самі Разумихіна про те впевняли.
Віддих у него заперло і він не докінчив. Він слухав в невиразнім зворушенню, як чоловік, що його на скрізь розкусив, від самого себе відрікався. Він боявся повірити і не вірив. В двозначних ще словах він лакомо шукав і ловив щонебудь більше докладного і оконечного.
— Ба, добродій Разумихін! — викликнув Порфір Петрович неначе урадувавшись питанням заєдно мовчаливого Раскольнікова. — Хе! хе! хе! Та добродія Разумихіна так і треба було геть відпровадити: двом любо, третій не пхайся. Добродій Разумихін не те, батюшка, та і чоловік він посторонний, прибіг до мене, цілий такий блідий… Ну, та Бог з ним, що його сюди мішати! А дотично Миколки, чи не хотіли-б ви знати, що се за людина, то є, як я його розумію? Насамперед се ще дитя неповнолітнє, і не те щоб боягуз, а так щось начеб артист якийсь. Дійсно, пане, ви не смійтеся, що я так його обясняю. Невинний і все на себе бере. Серце має; фантаст. Він і співати, і танцювати, він і казки, говорять, так розповідає, що з других місць сходяться слухати. І до школи ходити, і реготатись до повалення з того, що пальчик покажуть, і запитись на смерть, не те щоб з ледарства, а так, при нагоді, коли напоять, по дитинячому ще. Він тоді, бачите, і украв, а і сам того не знає; бо „коли з землі підняв, що за украв?”
— А чи відомо вам, що він з раскольників, тай не те щоб з раскольників, а по просту сектяр: у него в роді „бігуни” бували і сам він ще не давно тому цілих два роки, на селі, у одного старця під духовним проводом був. Все те я від Миколки і від його Зарайських провідав. Та куди: просто в пустиню втікати хотів! Пориви мав, по ночах Богу молився, книги старі, „істинні” читав і зачитувався. Петербург на него сильно поділав, особливо женський пол, ну, і горівка. Вразливий, паночку, і старця і все забув. Відомо мені, його артист оден тут полюбив, до него ходити став, та ось і сей припадок лучився. Ну, настрашився — вішатись! Втікати! Що-ж робити з поняттям, котре загніздилось в народі про наше судівництво! Адже иншому страшне слово „засудять…” Та хто винен! От що то нові суди вдіють? Ох, дав би Бог! Ну, пане: в острозі от і нагадався видно тепер чесний старець; біблія також явилась знову. Чи знаєте, Родіоне Романовичу, що значить у декотрих з них „пострадати”. Се не те, щоби за когонебудь, а так попросту „пострадати треба”, страдання, значить, приняти, а від властей так тим ліпше.
— Сидів за мого часу оден вельми смирненький вязень цілий рік в острозі, на печі по ночах заєдно біблію читав, ну, і зачитався, знаєте, зовсім, та так, що ні з того ні з сего виломив цеглу і кинув на начальника без всякої обиди з його сторони. Та і як, слухайте: нароком на аршин вбік взяв, щоб не зашкодити! Ну, звісно, який конець вязневи, що з оружієм кидається на начальство: і „приняв, значить, страдання”. Так ось я і підозріваю тепер, що Миколка хоче „страдання приняти”, або щось подібного. Се я навірно навіть з фактів знаю, пане. Він тілько сам не знає, що я знаю. Що, може не допускаєте, щоб з такого народу виходили люде фантастичні? Аж надто часто. Старець тепер знову почав дійствувати, особливо після петлі, бачите пригадався. А втім, сам мені все розповість, прийде. Ви думаєте, видержить? Погодіть, ще випреся! З години на годину дожидаю, що прийде зізнання відкликати! Я сего Миколку полюбив і з ним знаменито переводжу слідство. І як би ви думали? Хе! хе! на декотрі, бачите, питання дуже складно мені відповідав, очевидно, потрібні обяснення дістав, зручно приготовився; ну а в других питаннях попросту як в калюжу: нічогісенько не знає і сам не підозріває, що не знає!
— Ні, батьку Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут діло фантастичне, мрачне, діло новочасне, нашого часу; се случай, пане, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров „відсвіжує”; коли ціле життя проповідується в комфорті. Тут — книжні мрії, пане, тут теоретично роздразнене серце; тут видна рішимість на перший крок, тільки рішимість окремого рода, — рішився, та мов з гори упав, або з дзвіниці злетів, та на проступок, бачите, зовсім мов не своїми ногами прийшов. Двері за собою забув замкнути, а убив, двоє людей убив, після теорії. Убив, тай грошей забрати не умів, а що встиг захопити, те під камінь заніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверми сидів, а в двері ломились, а дзвінок дзвенів: ні, він потім вже на пусту кватиру, в горячці пригадати собі сей дзвінок пійде, холоду хребтового знову зазнати прийшла йому потреба… Ну, та се, припустім, в недузі; а то ось ще: убив, та чесним чоловіком себе уважає, людьми погорджує, блідим ангелом ходить, — ні вже який тут Миколка, голубчику Родіоне Романовичу, тут не Миколка!
Сі послідні слова, після всего передше сказаного і так похожого на відкликання, були надто вже несподівані. Раскольніков цілий задрожав, мов би його ножем прошиб.
— Так… хто-ж… убив? — запитав він, не видержавши, задиханим голосом.
Порфір Петрович відхилився на плечки крісла, начеб вже так несподівано і він був зачудований питанням.
— Як се, хто убив?… — сказав він, будьто би не віруючи своїм ухам. — Та ви, убили, Родіоне Романовичу! Ви і убили пане… — додав він майже шепотом, цілковито переконаним голосом.
Раскольніков підскочив з дивана, постояв кілька секунд і сів знову, не говорячи ні слова. Дрібні судороги перебігли по цілім його лиці.
— Губонька, бачите, знову, як і тоді, подрігує, — пробурмотів мов би аж з співчуттям Порфір Петрович. — Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так поняли, пане, — додав він трохи помовчавши, — тому так і здивувались. Я іменно прийшов з тим, щоби вже все сказати і справу звести на отверту дорогу.
— Се не я убив, — шепнув Раскольніков зовсім так як настрашені маленькі діти, коли їх схоплять на горячім вчинку.
— Ні, се ви добродію, Родіоне Романовичу, ви, пане, і ніхто инший, — строго і переконано прошептав Порфір.Вони оба замовкли і мовчанка тягнулась аж до дивовижности довго, мінут з десять. Раскольніков ліктем сперся на стіл і мовчаливо прошив пальцями своє волосся. Порфір Петрович сидів покірно і дожидав. Аж ось Раскольніков згірдно поглядів на Порфіра.
— Знову ви за старе, Порфіре Петровичу! Заєдно ті самі штучки: як се вам не надоїсть, справді?
— Е, говорите, що мені тепер штучки? Инша би річ, колиб тут находились свідки; а то-ж ми у чотири очі шепчемо. Самі бачите, я не з тим до вас прийшов, щоби гонити і ловити вас, як заяця. Признасьтеся, або ні, — тепер вже мені все рівно. Про себе, бачите, я і без вас переконаний.
— А коли так, чого-ж ви прийшли? — роздразнено запитав Раскольніков. — Я вам давнійше питання задаю: коли ви переконані про мою провину, чого не берете мене в вязницю?
— Ну, от і питання! По пунктах вам і відповім: по перше, взяти вас так просто під арешт мені невигідно.
— Як невигідно! Коли ви переконані, так ви повинні.
— Ех, що-ж що я переконаний? Адже все те поки що мої мрії тілько, пане. Та і що я вас на спокій, мовляв, туди посаджу? Самі знаєте, коли самі проситесь. Приведу я, приміром, міщуха, щоб вам до очей говорив, а ви йому скажете: „Ти пяний чи що? Хто мене з тобою бачив? Я тебе по просту за пяного і принимав, та ти і був пяний”, — ну, що я вам тоді на се скажу, тим паче, що ваше, бачите, ще подібнійше до правди, ніж його, бо в його твердженню сама тільки психольоґія, — що його рилу навіть і не приличне, — а ви ось і в ту саму точку попадаєте, бо нічого казати: шельма жльопає сивуху і надто вже звісний пяниця, та і сам я вам щиро признався, вже на кілька заводів, що психольоґія тая в двох кінцях і що другий кінець більший мабуть буде і о много імовірнійший, та що крім того проти вас у мене поки що і нема нічого. І хоч я вас все таки посаджу і навіть сам ось прийшов (цілком не по людськи) вам про все наперед сказати, то все таки просто вам говорю (також не по людськи), що мені се буде невигідно. Ну, паночку, по друге, я длятого до вас прийшов…
— Ну, так, по друге? — настоював Раскольніков все ще задихуючися.— Длятого, що як я вже і заявив передше, уважаю своєю повинністю дати вам обяснення. Не хочу, щоб ви мене держали за нелюда, тим більше, що я сердечно до вас привязаний, вірте не вірте. Наслідком того отже по третє прийшов я до вас з отвертим і простим предлогом — ідіть самі і признайтесь до всего. Се вам буде несказано вигіднійше, та і мені також вигіднійше, — позбудусь біди з голови. Ну, що, отверто, чи ні, з моєї сторони?
Раскольніков подумав з мінуту.
— Послухайте, Порфіре Петровичу, адже ви самі говорите: сама тільки психольоґія, а тимчасом вїхали в математику. Ну що, коли і самі ви тепер помиляєтесь?
— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Познаку таку маю. Познаку, бачите, адже тую я ще тоді найшов; післав Господь!
— Яку познаку?
— Не скажу яку, Родіоне Романовичу. Та і як би там не було, тепер вже і я права не маю довше відкладати; посаджу, добродію. Проте ви розсудіть: мені тепер вже все одно, отже, бачите, я єдино тільки для вас. Єй-Богу, ліпше буде, Родіоне Романовичу!
Раскольніков злобно усміхнувся.
— Та се не тільки смішне, се навіть аж безстидне. Ну, нехай я аж і винен (чого я цілком не говорю), ну, з якої причини мені до вас іти признаватись, коли самі ви вже говорите, що я сяду у вас туди на спокій?
— Ех, Родіоне Романовичу, не зовсім словам вірте; хто знає, чи і справді буде на спокій! Адже се тільки теорія, та ще моя, паночку, а я вам що за авторітет? Я може бути і сам від вас денещо ще і тепер скриваю, хто знає. Не все-ж мені вам так взяти та і виложити, хе! хе! Инша річ: як яка вигода? Та чи знаєте ви, який вам за се наступить опуст? Адже ви коли явитесь, подумайте, в яку хвилю? Ви се тільки розсудіть! Коли другий вже на себе вину приняв і всю справу запутав. А я вам, от самим Богом клянуся, так „там” надроблю і уладжу, що ваше признання виглядати буде буцім зовсім неожидане. Всю ту психольоґію ми цілком знівечимо, всі підозріння на вас в ніщо оберну, так що ваше злочинство представиться немов якесь запоморочення, бо совісно кажу, запоморочення воно і є. Я чесний чоловік, Родіоне Романовичу, і слова свого не зломлю.
Раскольніков насуплено мовчав і поник головою; він довго думав і наконець знову усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і сумна:
— Ех, не треба! — промовив він, мов би вже цілком не скриваючись перед Порфіром. — Не стоїть! Не треба мені зовсім вашої пільги, ваших опустів!
— Ну, от сего то я і боявся! — горячо і якби мимохіть викликнув Порфір! — От сего то я і боявся, що не треба вам нашої пільги.
Раскольніков сумно і уважно подивився на него.
— Ей, життям не помітуйте! — говорив дальше Порфір. — Богато ще його перед вами. Як то не треба пільги, як не треба? Нетерпеливий ви чоловік.
— Чого богато ще переді мною?
— Життя!
— Або-ж ви пророк, або-ж ви знаєте, як богато?
— Шукайте і найдете. Вас може бути і Бог на тім і ждав. Тай не вік же вони… ті ланцюшки.
— Пільга буде… — засміявся Раскольніков.
— А що, стиду буржуазного чи що настрашились? Се може бути, що і настрашились, та і самі того не знаєте, — адже ще такі молоді! А все таки не вам би боятись, ані там стидатись прийти добровільно та признатися.
— Е-ех! Чорта з того! — згірдно і з відразою прошептав Раскольніков, мов би і говорити не бажаючи.
Він вже знову було піднявся, начеб хотів кудись відходити, але знову сів в очевидній розпуці.
— Ех, яке там чорта з того! Ви стратили віру, вам осточортіло, та зараз і думаєте, що я вам грубі чемности говорю; та чи богато ви ще жили, слухайте. Чи богато ви знаєте? Теорію видумав, та і соромно стало, що обірвалась, що вже надто не ориґінально вийшло! Вийшло воно погано, се правда, та ви ось все таки не безнадійний падлюка. Цілком не такий падлюка! Бодай хоч довго себе не морочив, відразу до послідних стовпів дійшов. Адже я вас за кого уважаю? Я вас уважаю за одного з таких, що їм хоч кишки тороч, а він буде стояти, та з усмішкою глядіти на мучителів, — коли тільки віру, або Бога найде. Ну, і найдіть і будете жити. Вам по перше давно вже воздух перемінити треба. Що-ж, страдання також гарна річ. Страдає Миколка, ну, добродію, може і добре робить, що страдати хоче. Знаю, що не віриться вам, — а ви лукаво не мудруйте; віддайтесь життю просто, не розбираючи; не бійтесь, просто на берег винесе і на ноги поставить. На який беріг? А я звідки знаю? Я тільки вірю, що вам ще богато жити. Знаю, що ви всі слова мої як проповідь тепер приймаєте вивчену; та хто знає, опісля згадаєте, може і придасться коли-небудь; длятого і говорю. Ще гаразд, що ви тільки старушку убили. Видумалиб ви иншу теорію, так, бути може, ще і сто міліонів раз поганійше діло би вчинили! Ще Богові може дякувати треба; звідки ви знаєте: може вас Бог для того і держить. А ви велике серце майте та менше бійтесь. Великого, дожидаючого вас сповнення ви налякались? Ні, тут вже сором лякатись. Коли зробили такий крок, так вже кріпіться. Се тільки справедливість. Отже виповніть, чого домагаєсь справедливість. Знаю, що не вірите, а єй-Богу життя принесе. Ще вам опісля злюбиться. Вам тепер тільки воздуху треба, воздуху, воздуху!
Раскольніков аж здрігнувся.
— Та ви ось хто такий, — закричав він, — ви що за пророк? З висоти якого супокою величавого ви мені премудрі пророцтва голосите?
— Хто я? Я скінчений чоловік, більше нічого. Чоловік бути може такий, що має серце, що дещо і знає, бути може, але вже цілковито скінчений. А ви — инша річ: вам Бог життя приготовив (а хто знає, може і у вас воно так тільки димом перейде, нічого не буде). Ну, що-ж, що ви в другий відділ людей перейдете? Не вигоди-ж вам жалувати, вам, бачите, з вашим серцем? Що-ж, що вас може бути надто довго ніхто не побачить? Не в часі річ, а в вас самім. Станьте сонцем, вас всі і побачать. Сонцю перше всего треба бути сонцем. Ви чого знову усміхаєтесь: що я такий Шіллєр? І бюся о заклад, ви думаєте, що я вам тепер підлещуюсь! А що-ж, може бути і в самім ділі підлещуюсь, хе! хе! хе! Ви мені, Родіоне Романовичу, на слово, ну, нехай буде, і не вірте, чом ні? Навіть і ніколи не вірте вповні, — се вже така моя вдача, признаюся; тільки ось що додам: наскілько я низький чоловік і наскілько я чесний, самі, здається, можете розсудити!
— Ви коли мене думаєте арештувати?— Так добу ще одну, або півтора можу ще дати вам погуляти. Подумайте-но, голубчику, помоліться-но Богу. Та і вигіднійше, єй-Богу, вигіднійше.
— А-ну, я втечу? — якось дивно усміхаючись запитав Раскольніков.
— Ні, не втечете… Мужик втече, модний сектяр втече, — лякей чужої думки, — бо йому тільки кінчик пальчика показати, так він на ціле життя в що хочете повірить. А ви вашій теорії таки вже не вірите, — з чим же ви втечете? Та і чого вам втікати? Втікати погана річ і трудна, а вам перше всего треба життя і положення виразного, воздуху відповідного, ну, а чи ваш там воздух? Втечете і самі вернетесь. Без нас вам годі обійтися. А засадив би я вас в тюрму, бачите, — ну, місяць, ну, два, ну, три посидите, а там, нараз і згадаєте моє слово, самі і явитесь, та ще як, аж собі самому несподівано. Самі ще годину перед тим знати не будете, що прийдете признатись до вини. Я навіть ось переконаний, що ви „страдання” надумаєтесь приняти; мені, правда, на слово тепер не вірите, а самі на тім остановитесь. Бо страдання, Родіоне Романовичу, велика річ; ви не дивіться на те, що я потовстів, не бідую, але за те знаю, смійтесь або ні: в страданню є ідея. Миколка розум має. Ні, не втечете, Родіоне Романовичу.
Раскольніков встав з місця і взяв шапку. Порфір Петрович також встав.
— Пійдете перейтися? Вечер, бачите, буде гарний, тілько тучі коби не було. Та втім і ліпше, якби відсвіжило…
Він також ухопив за шапку.
— Ви, Порфіре Петровичу, прошу, не забирайте собі в голову, — з строгою найстійчивістю промовив Раскольніков, — що я вам сьогодня признався. Ви чоловік чудний і слухав я вас з простої цікавости. А я вам ні до чого не признався… запамятайте се.
— Ну, та вже знаю, запамятаю, — ух його, аж дрожить! Не трівожтеся, голубчику; ваша воля нехай буде. Перейдіться трохи, тільки надто вже богато, послухайте, не треба гуляти. На всякий випадок є у мене ще також до вас одна маленька просьба, — додав він, понизивши голос, — дразлива вона, але важна: колиб, значить на всякий припадок (в що я впрочім не вірю і до чого уважаю вас цілком не спосібним), колиб на припадок, — ну так, на всякий припадок, — прийшла вам охота в тягу сих сорок-пятьдесяти годин як небудь діло покінчити инакше, фантастичним яким способом, — оттак рученьку на себе підняти (здогад поганий, ну, та вже ачей мені за него вибачите), то — оставте коротку, але докладну записочку. Так дві стрічки, дві тільки стрічечки, і про камінь згадайте: благороднійше буде, добродію. Ну, до побачення… Добрих думок, благих починів!
Порфір вийшов якось так зігнувшись і начеб уникаючи глядіти на Раскольнікова. Раскольніков підійшов до вікна і з роздразненою нетерпеливістю вижидав часу, коли після його обчислення той вийде на вулицю і віддалиться трохи. Потім поспішно вийшов і сам з кімнати.