Вина і кара/Часть VI/I
| ◀ Часть пята, V | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть шеста I |
II ▶ |
|
Для Раскольнікова наступив дивний час: дослівно начеб туман упав відразу перед ним і замкнув його в безвихідну і тяжку самоту. Нагадуючи сей час опісля, вже довго потому, він догадувався, що память його на часи мов би запоморочувалась, і що так тягнулось, з малими перервами, аж до оконечної катастрофи. Він був переконаний рішучо, що в многім тоді помилявся, приміром, в часі, коли що сталось. По крайній мірі, нагадуючи опісля і силуючи вияснити собі нагадане, він неодно довідався про себе самого лиш за посередництвом вказівок, одержаних від других. Одну подію він змішував, приміром, з другою; инше уважав наслідком події, що істнувала тільки в його уяві. На часи огортала його хоробливо-томляча трівога, що перероджувалась навіть в панічний страх. Однакож він памятав також, що бували мінути, години і навіть може-бути дні, повні апатії, котра заволоділа ним, якби наперекір давнійшому страхови, — апатії, похожої на хоробливо-рівнодушний стан декотрих умираючих. Загалом же в ті послідні дні він і сам начеб старався втечи від ясного і повного зрозуміння свого положення; деякі насущні факти, що домагались безпроволочного розяснення, особливо дошкуляли йому; все-ж таки як рад би він був освободитись і утечи від отсих клопотів, забуття котрих грозило впрочім повною і неминучою погубою в його положенню.
Особливо трівожив його Свидригайлов: можна навіть було сказати, що він якось аж задержався на Свидригайлову. Від часу надто грізних для него і надто ясно висказаних слів Свидригайлова в помешканню Зоні, в хвилю смерти Катерини Іванівни, мов то нарушився звичайний порядок його думок. Та мимо того, що сей новий факт незвичайно його непокоїв, Раскольніков якось не спішив з розясненням діла. Хвилями, находячи себе нагло де небудь в віддаленій і самітній части міста, в якій небудь убогій гостинници, самого, за столом, в задумі, і ледви памятаючи, як він попав сюди, він нагадував відразу про Свидригайлова: йому відразу надто ясно і трівожно приходило переконання, що треба би, як можна найскорше, розговоритися з сим чоловіком і що буде можливе, порішити оконечно.
Оден раз, коли він вийшов кудись за якусь рогачку, він навіть виобразив собі, що дожидає тут Свидригайлова і що тут назначені у них сходини. Другий раз він прокинувся на зорі десь на земли, в кущах і майже не розумів, як заліз сюди. Та впрочім за отсі два-три дні після смерти Катерини Іванівни, він вже двічи стрічався з Свидригайловом, завсігди майже в помешканню Зоні, куди він заходив якось без ціли, та тільки завсігди лиш на мінуту. Вони перекидувались кождий раз короткими словами і ні разу не заговорили про головний пункт, будьто би між ними так само собою і условилось, щоби мовчати про те до часу.
Тіло Катерини Іванівни ще лежало в домовині. Свидригайлов заряджав похороном і суятився. Зоня також була дуже занята. При послідній стрічі Свидригайлов обяснив Раскольнікову, що з дітьми Катерини Іванівни він сяк-так покінчив і покінчив щасливо; що у него, дякувати деяким звязкам, відшукались такі люде, за помічю котрих можна було помістити всі три сирітки таки зараз в дуже приличні для них заведення; що відложені для них гроші також богато помогли, зваживши, що сиріт з капіталом помістити є богато лекше, як сиріт убогих. Сказав він щось і про Зоню, обіцяв зайти сими днями до Раскольнікова і натякнув, що „хотів би порадитись; що дуже треба би поговорити, бо є такі справи…” Розмова отся відбувалась в сінях, біля сходів. Свидригайлов пильненько глядів в очі Раскольнікову і нараз, помовчавши і понизивши голос, запитав:
— Та що ви, Родіоне Романовичу, такий якийсь не свій? Справді! Слухаєте і глядите, а якось мов то і не розумієте. Ви ободріться. От, дайте поговоримо; жаль тільки, що діла богато і чужого і свого… Ех, Родіоне Романовичу, — додав він несподівано, — всім людям треба воздуху, воздуху, воздуху, добродію… Перше всего!
Він скоренько відступився, щоб перепустити входячого на сходи священика і дяка. Вони ішли служити панахиду. Після розпорядження Свидригайлова, панахида служилась точно два рази денно. Свидригайлов пішов своєю дорогою. Раскольніков постояв, подумав і увійшов вслід за священиком в кватиру Зоні.
Він станув у дверях. Почалась відправа, тихо, поважно, жалібно. В думці про смерть і в почуттю присутности смерти лежало для него завсігди щось важке і таємничо-страшне від самого дитиньства; та і давно вже він не чув панахиди. Крім того було тут ще щось друге, надто вже страшне і трівожне. Він поглядів на дітей: всі вони клячали біля домовини; Полечка плакала. Позаду них, тихо і якось несміло плачучи, молилась Зоня.
— Адже вона в усі ті дні ні разу на мене не поглянула і ні словечка мені не сказала, — подумалось нараз Раскольнікову.
Сонце ярко освічувало кімнату; кадильний дим піднимався клубами; священик читав: „Упокой Господи”. Раскольніков перестояв всю панахиду. Благословлячи і пращаючись, священик якось дивно озирався. Після відправи, Раскольніков підійшов до Зоні. Тая зараз взяла його за обі руки і нахилила до його грудей голову. Сей короткий, приятельський рух навіть поразив Раскольнікова несподіванкою; аж дивно йому було; як? Ні найменшої відрази, ні найменшого омерзіння до него, ні найменшої дрощі в її руці! Се вже була якась безконечність виречення самої себе. Так по крайній мірі він се поняв.
Зоня нічого не говорила. Раскольніков стиснув їй руку і вийшов. Йому стало страх тяжко. Колиб можливо було втечи куди-небудь в отсю мінуту і остатись цілком самому хоч би на ціле життя, то він уважав би себе щасливим. Та діло в тім, що він в послідні часи, хоч і завсігди майже був сам оден, ніяк не міг почути, що він самітний. Лучалось йому втікати за місто, виходити на велику дорогу, навіть раз він вийшов в якийсь лісок; тілько чим самотнійше було місце, тим сильнійше він відчував мов то чиюсь близьку і трівожну присутність, не те щоб страшну, а якось вже надто доскуляючу, так що чим хутше вертався назад до міста, змішувався з товпою, входив в гостинниці, в шинки, ішов на Толкучій, на Сінну. Тут було вже будьто би лекше і навіть самотнійше.
В одній простій харчівни перед вечером співали пісні: він пересидів цілий час, слухаючи, і памятав, що йому навіть було дуже приємно. Все-ж таки під кінець він нараз став знову неспокійний; дослівно мов би грижа совісти знову почала його мучити:
— От сиджу, пісень слухаю, а хіба се мені треба робити! — якось так подумалось йому.
А втім він таки зараз догадався, що і не се одно його трівожить; було щось таке, що домагалось безпроволочного покінчення, але чого ні обдумати, ні словами не мож було передати. Усе немов би в якийсь клубок спліталось.
— Ні, вже ліпше би яка боротьба! Ліпше би знову Порфір… або Свидригайлов… Коби знову який небудь визов, який напад… Так! так! — думав він.
Він вийшов з харчівні і пустився ледви не бічи. Думка про Дуню і матір навела на него нагло длячогось там начеб панічний страх. В отсю то ніч, перед досвітом, він прокинувся в кущах, на Крестовськім острові, цілий дрожачий в лихорадці; він пішов домів і прийшов вже ранним ранком. По кількох годинах сну лихорадка минула, але прокинувся він вже пізно: була вже друга година пополудні.
Він пригадав собі, що на сей день назначений похорон Катерини Іванівни і утішився, що не був на нім. Настка принесла йому їсти; він їв і пив з великим смаком, ледви не з лакімством. Голова його була свіжійша, і він сам спокійнійший, чим за всі послідні три дні. Він навіть здивувався нараз, як міг він передше так страшно чогось боятися. Двері створились і увійшов Разумихін.
— А! їсть, значить не хорий! — сказав Разумихін, взяв крісло і сів за стіл проти Раскольнікова.
Він був стрівожений і не старався сего укрити. Говорив він з видимою досадою, все-ж таки не кваплячись і не піднимаючи надто голосу. Можна би подумати, що в нім засів якийсь особливий і навіть виключний замір.
— Слухай, — почав він рішучо, — мені там кат до вас, до всіх, та не тому, що я виджу тепер, виджу ясно, що нічого не можу зрозуміти; тільки ради Бога не думай, що я прийшов випитувати. Овва! Сам не хочу! Сам тепер все відкривай, всі ваші тайни, так я ще і слухати ось може бути не стану, плюну і пійду. Я прийшов лиш довідатись особисто і оконечно: чи правда, по перше, що ти божевільний? Про тебе, бачиш, є таке переконання (ну, там, десь-там), що ти може бути божевільний, або дуже до того склонний. Признаюсь тобі, я і сам вельми був склонний піддержувати се переконання, одно, судячи після твоїх глупих і почасти поганих поступків (нічим не обяснених) а друге, після твого недавного поведення з матірю і сестрою. Тільки нелюд і падлюка, коли не божевільний, міг би так поступити з ними, як ти поступив, виходить отже, ти божевільний…
— Ти давно їх бачив?
— Що тільки. А ти з тої пори не бачив? Куди ти волочишся, скажи мені, будь ласкав; я вже до тебе тричі заходив. Мати хора від вчера направду. Зібралась до тебе; Евдокія Романівна почала здержувати; слухати нічого не хоче: „Коли він, говорить, хорий, коли у него розум мішається, хто-ж йому поможе, як не мати?” Прийшли ми сюди всі, бо не кидати-ж нам її саму. До самих твоїх дверий благали успокоїтись. Ввійшли, тебе нема; от там вона і сиділа. Пересиділа десять мінут, ми над нею стояли та мовчали. Встала і говорить: „Коли він з хати виходить, значить він вже здоров і матір забув, значить неприлично і стидно матері у порога його стояти і ласки, як милостині, випрошувати”. Домів вернулась і лягла; тепер в горячці: „Бачу, говорить, для своєї у него є час”. Вона думає, що своя, бачиш, се Зофія Семенівна, твоя суджена, чи там коханка, не знаю. Я пішов ось зараз до Зофії Семенівни, бо, братику, я хотів все провідати, — приходжу, дивлюсь: домовина стоїть, діти плачуть, Зофія Семенівна жалібні сукенчата їм примірює. Тебе нема. Поглядів, звинився і вийшов, так і Евдокії Романівній доніс. Все, кажу, се дурниця і нема тут ніякої своєї, найподібнійше до правди, із всего виходить, се божевільство. Та ось ти сидиш і варене мясище жереш, мов би три дні не їв. Воно, правда, і божевільні також їдять, все-ж таки хоч ти і слова до мене не сказав, то ти… не божевільний! На се я поклянуся. Перше всего не божевільний. І так, кат з вами зі всіми, бо вже-ж очевидно тут якась тайна, якийсь секрет; а я над вашими секретами ломити голови не думаю. Так тільки зайшов висваритись, — закінчив він, встаючи, — душу відвести, а я знаю, що мені тепер робити.
— Що-ж тепер хочеш робити?
— А тобі яке діло, що я тепер хочу робити?
— Слухай, ти впєшся!
— По чім… по чім ти се пізнав?— Ну, ще би.
Разумихін помовчав з мінуту.
— Ти завсігди був дуже статочний чоловік і ніколи, ніколи ти не був божевільний, — завважав він нараз з жаром. — Се так! Я упюся! Пращай! — і він пустився іти.
— Я про тебе, позавчера, здається, з сестрою говорив, Разумихіне.
— Про мене! Та… ти де-ж її міг бачити позавчера? — відразу задержався Разумихін, навіть побліднівши трохи.
Можна було відгадати, що серце його поволи і з напруженням застукало в груди.
— Вона сюди приходила, сама тут сиділа, говорила зі мною.
— Вона?!
— Так, вона.
— Що-ж ти говорив… я хочу сказати, про мене, бачиш?
— Я сказав її, що ти дуже порядний, чесний і трудящий чоловік. Що ти її любиш, я її не говорив, бо вона се і сама знає.
— Сама знає?
— Ну, ще би! Куди би я не забрався, що би зі мною не лучилось, — ти щоб остався у них провидінням. Я, так сказати, передаю їх тобі, Разумихіне. Говорю се длятого, бо докладно знаю, як ти її любиш, і переконаний про чистоту твого серця. Знаю також, що і вона тебе може любити і навіть може бути вже і любить. Тепер сам рішай, як знаєш ліпше, — треба чи не треба упиватись.
— Родьку… Бачиш… Ну… Ах, до чорта! А ти то куди хочеш забиратись? Бачиш: коли все те тайна, то нехай буде! Але я… я провідаю тайну… І переконаний, що без сумніву якась там дурниця і страшне недоріцтво і що ти сам все те і видумав. Все-ж таки ти пишний хлопець! Золотий чоловік!…
— А я іменно хотів би тобі сказати, та ти перебив, що ти се дуже добре перше порішив, щоби тайни і секрети ті не провідувати. Лиши до пори, не займайся тим. Усе в своїм часі провідаєш, іменно тоді, коли треба буде. Вчера мені оден чоловік сказав, що треба воздуху чоловікови, воздуху, воздуху! Я хочу до него пійти зараз і спитати, що він під тим розуміє.Разумихін стояв в задумі і в зворушенню і щось розбирав.
— Він належить до якоїсь політичної змови. Се заговірник! Нема ніякого сумніву. І він мабуть нині-завтра візьметься за якесь рішуче діло, — се так, се певне! Инакше бути не може і… Дуня знає… — подумав він переконаний.
— Так до тебе отже ходить Евдокія Романівна, — промовив Разумихін, — а ти сам хочеш бачитись з чоловіком, котрий говорить, що воздуху треба більше, воздуху і… і, значить, і сей лист… се також щось, що відноситься до того, — заключив він як би про себе.
— Який лист?
— Вона лист оден дістала сьогодня, її дуже занепокоїв. Дуже. Аж надто вже. Я заговорив про тебе — просила не говорити. Опісля… опісля сказала, що бути може ми дуже скоро розстанемось, відтак стала мені за щось там горячо дякувати; потім в свою кімнату заперлась.
— Вона лист дістала? — задумчиво вкинув Раскольніков.
— Так, лист; а ти не знав? Гм.
Вони оба помовчали.
— Бувай здоров, Родіоне. Я, братчику… був оден час… та втім, бувай здоров, бачиш, був оден час… Ну, пращай? Мені також пора. Пити не буду. Тепер не треба… брешеш!
Він спішився; однак вже виходячи і вже майже зачинивши за собою двері, нараз отворив їх знову і сказав, споглядаючи кудась там на бік:
— А правда! Чи памятаєш се вбивство, ну ось Порфір, бачиш: старуху тую? Ну, так знай, що вбивця сей відшукався, признався сам і докази всі подав. Се оден з тих самих робітників, малярів, представ собі, памятаєш, я їх тут ще боронив? Чи повіриш, що всю ту сцену бійки і сміху на сходах з своїм товаришом, коли тії там ішли до гори, двірник і два свідки, він нароком урядив, і іменно для оборони. Що за хитрість, що за притомність духа в такім щеняти! Повірити трудно; та сам розяснив, сам до всего признався! І як я в дурні пошився! Що-ж, по мойому, се тільки ґеній крутарства і змисности, ґеній юридичної оборони, — а показалось, і нема чому особливо дивуватись! Хіба-ж такі не можуть бути? А що він не видержав характеру і признався, так я йому за те ще більше вірю. Подібнійше до правди… Але як то я, я тоді в дурні попався!… За них на стіну ліз.— Скажи будь ласка, відки ти се довідався і длячого тебе се так інтересує? — з виразним несупокоєм запитав Раскольніков.
— Ну, ще що! Для чого мене інтересує! От запитав!… та довідався я від Порфіра, між иншим. Та правда, від него майже і все чув.
— Від Порфіра?
— Від Порфіра.
— Що-ж… Що-ж він? — налякано запитав Раскольніков.
— Він се славно мені розяснив. Психольоґічно розяснив, по свойому.
— Він розяснив? Таки сам тобі і розяснив?
— Сам, сам; бувай здоров! Пізнійше ще дещо розповім, а тепер маю орудку. Там… був оден час, що я подумав… Ну, та що; пізнійше!… Пощо мені тепер упиватись? Ти мене і без вина напоїв. Адже я пяний, Родьку! Без вина пяний тепер, ну, але бувай здоров; зайду; дуже скоро.
Він вийшов.
— Се, се політичний ворохобник, нема сумніву, нема сумніву! — оконечно рішив про себе Разумихін, поволи спускаючись зі сходів. — І сестру втягнув; се дуже, дуже можливе при характері Евдокії Романівни. Сходяться, адже вона також мені натякнула. З многих її слів… і слівець… і натяків все те виходить, якраз так! Та і як инакше обяснити всю тую путанину? Гм! А я було думав… О Господи, що се я бувало думав? Так, се було затьміння, і я перед ним винуватий! Се він тоді коло лямпи, на коритари, затьміння на мене напустив. Тьфу! Яка погана, грубіянська, підла думка з моєї сторони! Гарний хлопець Миколка, що признався… Та і давнійше як тепер усе обясняється! Отся хороба його тоді, його чудні всі такі поступки, навіть і давнійше, давнійше, ще в університеті, який він був завсігди хмурний, понурий… Але що таке значить тепер сей лист? Тут, очевидно, також щось є. Від кого сей лист? Я підозріваю… Гм. Ні, се я все провідаю!
Він нагадав і розібрав усе про Дуню і його серце завмерло. Він зірвався з місця і побіг.
Раскольніков, як лиш вийшов Разумихін, встав, звернувся до вікна, вдарився в оден кут, в другий, якби забувши про тісноту, своєї комірки, і… сів знову на диван. Він цілий мов би обновився; знову боротьба — значить найшовся вихід!
— Так, отже найшовся вихід! А то вже надто усе сперлось і закоркувалось, діймаючо стало душити, дур якийсь чіпався. Від самої сцени з Миколкою у Порфіра, почав він душитись без виходу, в тісноті. Після Миколки, в той самий таки день була сцена у Зоні; перевів і скінчив її цілком, цілком не так, якби міг представити собі наперед… Ослаб, значить, відразу і цілковито! Відразу! А таки признав він тоді Зоні, сам признав, від серця признав, що так йому самому з таким ділом на душі не пережити! А Свидригайлов? Свидригайлов загадка… Свидригайлов непокоїть його, се правда, все-ж таки якось не з тої сторони. З Свидригайловом може бути ще також чекає його боротьба. Свидригайлов може бути також цілий вихід, але Порфір річ инша.
— І так: Порфір сам ще і розясняв Разумихінови, психольоґічно йому розясняв! Знову свою прокляту психольоґію підводити почав! Порфір? Та щоби Порфір увірив хоч на одну мінуту, що Миколка винуватий, після всего того, що між ними тоді зайшло, після тої сцени око в око перед появленням Миколки, на котру годі найти правильного обяснення, кромі одного? (Раскольнікову на кілька заводів сими днями проблискувала і нагадувалась шматками вся та сцена з Порфіром; в цілости він не був в силі винести спомину). Були тоді висказані між ними такі слова, зайшли такі рухи, ґести, замінялись вони такими поглядами, сказане було дещо таким голосом, доходило до таких границь, що вже після того не Миколці (котрого Порфір наскрізь зараз по першім слові і виразі лиця відгадав), не Миколці було захитати саму основу його переконань.
— Та ба! Навіть Разумихін почав вже підозрівати! Сцена на коритарі, коло лямпи, збулась отже тоді не даром. От він кинувся до Порфіра… Тільки з якої причини отсей то почав його так в дурні пошивати? Що у него за ціль відводити очи Разумихіна на Миколку? Ні, він без сумніву щось задумав; тут є заміри, але які? Правда, від сего поранку уплило богато часу, — надто, надто богато, а про Порфіра не було ні слуху ні духу. Що-ж, се очевидно гірше…
Раскольніков взяв шапку і задумавшись пішов з кімнати. Перший день за весь той час, він чув себе по крайній мірі при здорових думках.
— Треба покінчити з Свидригайловом, — думав він, — і за яку би то не було ціну, як можна найскорше; сей також, здається, дожидає, щоби я сам до него прийшов.
І в ту хвилю така ненависть піднялась відразу в його усталім серці, що може бути він би міг убити кого небудь з сих двох: Свидригайлова або Порфіра. По крайній мірі він почув в душі, що коли не тепер, то згодом-перегодом він зможе се вчинити.
— Побачимо, побачимо, — повторяв він про себе.
Та тільки що він отворив двері до сіней, як ось зіткнувся з самим Порфіром. Той входив до него. Раскольніков остовпів на хвилину, але тільки на одну хвилину. Дивна річ, він не надмірно здивувався приходом Порфіра і майже його не налякався. Вік лиш дрігнув, однакож скоренько, таки зараз приготовився:
— Може розвязка! Але як се, він підійшов тихонько, немов кітка, і я нічого не чув? Невже-ж підслухував?
— Не ждали гостя, Родіоне Романовичу, — сказав сміючись Порфір Петрович. — Давно вступити збирався, переходжу, думаю, — чого-ж не заглянути на кілька хвилин. Кудись зібрались? Не задержу. Не задержу. Тільки, бачите, одну папіроску, коли позволите…
— Та сідайте, Порфіре Петровичу, сідайте, — усаджував Раскольніков з таким на око задоволеним і приятельським видом, що справді сам би собі чудувався, колиб міг на себе поглянути.
Послідки, осад на дні вишкребтувались! Иноді так чоловік витерпить пів години смертного страху з розбійником, а як приложать йому ніж до горла оконечно, так тут навіть і страх мине. Він усівся простісенько перед Порфіром і не кліпнувши очима, глядів на него. Порфір скривив лице і почав закурювати папіроску.
— Ну, говори-ж, говори-ж, — так аж хотіло вискочити з серця Раскольнікова. — Ну, що-ж, що-ж, що-ж ти не говориш?