Вина і кара/Часть IV/III
| ◀ II | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть четверта III |
IV ▶ |
|
Головне діло було в тім, що він до самої останньої мінути ніяк не дожидав подібної розвязки. Він зухвалився до крайної границі, не припускаючи навіть можности, що дві убогі, безборонні женщини можуть вийти з під його власти. Переконанню сему богато помогли пустота і той степень певности себе, котрий найліпше можна назвати залюбленням в себе самого. Петро Петрович, вилабудавшись з тяжкою бідою з крайньої нужди, хоробливо привик любуватись собою, високо цінив свій розум і свої здібности і навіть деколи на самоті любувався своїм лицем в зеркалі. Все-ж таки більше всего на світі любив і цінив він добуті трудом і ріжними способами свої гроші; вони рівняли його зі всім, що було висше від него.
Нагадуючи тепер у гніві Дунечці про те, що він рішився взяти її мимо поганих про неї поголосок, Петро Петрович говорив цілком щиро і навіть чув глубоке обрушення проти такої „чорної невдячности”. А тимчасом, сватаючись до Дуні, він цілковито вже був переконаний про неправду всіх тих сплетень, опрокинутих прилюдно самою Мартою Петрівною і давно вже забутих цілим містечком, котре горячо оправдувало Дуню. Та він і сам не відпирався би тепер від того, що усе те вже знав від тоді. Мимо того він все таки високо цінив свою готовість підвисшити Дуню до себе і уважав се подвигом. Вимовляючи се перед хвилею Дуни, він висказував свою тайну, вилеліяну ним думку, котрою він вже нераз любувався, і не міг піймити, як другі могли не бити чолом перед його подвигом. Коли явився тоді з візитою до Раскольнікова, він увійшов з чувством добродія, котрий готовиться збирати плоди і вислухати вельми солодкі компліменти. І вже очевидно, тепер сходячи долів сходами, він уважав себе в найвисшій степени обидженим і покривдженим чоловіком.
Дуня же була йому попросту необходима; відказатись від неї для него було неможливе. Давно вже, вже від кількох років, з роскошею маячив він про женячку, все-ж таки поки що збирав лиш грошенята і ждав. Він з упоєнням пестив своє серце думкою, в найглубшій тайні, про дівчину приличну, бідну (доконче бідну), дуже молоденьку, дуже гарненьку, з доброго роду і образовану, що була-б заполохана, незвичайно богато зазнала горя і вповні перед ним никнула, таку, котра ціле життя уважала би його — спасенням своїм, таяла перед ним, підчинялась, дивувалась йому, і тільки йому одному. Скілько сцен, скілько солодких епізодів вимаячив він в уяві на отсю ласу і чудову тему, відпочиваючи в тишині від діл!
І ось мрія тількох літ майже вже осущалась. Краса і образовання Евдокії Романівни поразили його, безпомічне положення її заманило його до живого. Тут найшлось навіть трохи більше від того, про що він маячив: найшлась дівчина горда, характерна, честнотлива, вихованням і розвиттям висша від него (він чув се), і така ось людина буде по невольничому вдячною йому усе життя за його подвиг і обожаючо умалиться перед ним, і він буде безгранично і вповні панувати!…
Як нарочно, недавно перед тим, по довгих роздумуваннях і дожиданнях, він рішив наконець остаточно перемінити карієру і вступити в більше просторий круг діяльности, а з тим заразом, мало-помалу, перейти і в більше знатне товариство, про котре він давно вже з солодкою роскошею передумував… Одним словом, він рішився попробувати Петербурга.
Він знав, що женщинами можна „дуже і дуже” много виграти. Понада гарної, чесної і образованої жінки могла в дивний спосіб скоротити йому дорогу, притягнути до него, окрити його блеском… і ось, все провалилось! Сей теперішний, напрасний, поганий розрив, поділав на него, як удар грому. Се був якийсь недорічний жарт, бездумність! Він лиш трохи, цяточку осмілився; він навіть не успів і висказатись! Він попросту пожартував, унісся, а скінчилось так важко! Наконець, адже, він вже навіть любив по свойому Дуню, він вже володів над нею в мріях своїх — і нараз!… Ні! Завтра ще, таки завтра усе те треба назад відновити, затерти, поправити, а головне — упокорити сего зухвалого молокососа, що був всего причиною. Немило, відражаючо пригадувався йому, також якось мимохіть, Разумихін… однак він скоро з сего боку успокоївся: „Ще би і такого-ось ставити з ним рядом!” Але кого він в самім ділі направду боявся, — так се Свидригайлова… Одним словом, дожидало його не мало клопотів.
|
|
— Бог вибавив! Бог вибавив! — воркотіла Пульхерія Александрівна, все-ж таки якось несвідомо, начеб ще не цілком розібрала все, що лучилось.
Всі тішились, через пять мінут навіть сміялись. Іноді лиш Дуня блідніла і піднимала брови, нагадуючи те, що сталось. Пульхерія Александрівна і порозуміти не могла, що вона також буде рада; зірвання з Лужином здавалось їй ще вранці страшною бідою. Однакож Разумихін був в захваті. Він не смів ще вповні се виразити, але цілий дрожав як в лихорадці, як колиб сотнаревий тягар звалився з його серця. Тепер він має право віддати їм все своє життя, служити їм… Та чи мало що тепер! Все-ж таки він ще жахливо проганяв дальші думки і боявся своєї уяви. Оден тільки Раскольніков сидів безнастанно на тім самім місці, майже понурий і навіть розсіяний. Він, що найбільше наставав на відправлення Лужина, немов би менше всіх інтересувався тепер тим, що лучилось. Дуня поневолі подумала, що він заєдно ще дуже на неї сердиться, а Пульхерія Александрівна зиркала на него боязливо.
— Що-ж сказав тобі Свидригайлов? — спитала його Дуня.
— Ах, правда, правда! — закричала Пульхерія Александрівна.
Раскольніков підняв голову:
— Він хоче доконче подарувати тобі десять тисяч рублів і при тім заявляє бажання бачити тебе раз оден в моїй присутности.
— Бачити! Нізащо в світі! — крикнула Пульхерія Александрівна. — І як він сміє предкладати їй гроші!
Потім Раскольніков переказав (досить сухо) розмову свою з Свидригайловим, пропустивши про посмертні прогульки Марти Петрівни, щоби не вдаватись в непотрібну матерію, і тому, що чув велику відразу заводити яку би то не було розмову, кромі найпотрібнійшого.
— Що-ж ти йому відповів? — запитала Дуня.
— Зразу відповів, що не скажу тобі нічого. Тоді він заявив, що буде сам, всіми способами, добиватись сходин. Він впевняв, що страсть його до тебе була хвилевою зморою і що він тепер нічого до тебе не чує… Він не хоче, щоби ти вийшла за Лужина… В цілости однакож говорив не завсігди до річи.
— Як ти сам його обясняєш собі, Родю? Як він тобі представився?
— Признаюся, нічого гаразд не розберу. Жертвує десять тисяч, а сам говорив, що небогатий. Заповідає, що хоче кудись виїхати, а по десяти мінутах забувся, що про те говорив. Нараз також говорить, що хоче женитись і що його вже сватають… Очевидно він має якісь заміри і мабуть погані. Та знов якось дивно припускати, щоб він так по дурному брався за діло, колиб мав супроти тебе погані заміри… Я, розуміється, відмовив йому в твоїм імени, що дотикається сих грошей, раз на завсігди… Загалом він мені дуже дивним показався, і… навіть… з признаками начеб то помішання. Все-ж таки я міг і помилитись; тут просто може бути нарочне дурення людей в якихсь там цілях. Смерть Марти Петрівни, здається, зробила на него велике вражіння…
— Упокой Господи її душу! — промовила Пульхерія Александрівна. — Вічно, вічно за неї Бога молити-му! Ну, що би з нами було тепер, Дуню, без отсих трох тисяч! Господи, дослівно мов би з неба упали! Ах, Родю, адже у нас нині рано всего три цілкових при душі осталось, і ми з Дунечкою тілько і роздумували, як би годинник де небудь чим скорше заставити, щоб тільки не брати у онтого, поки сам не догадається.
Дуню якось вже надто поразив предлог Свидригайлова. Вона весь час стояла задумана.
— Він щось страшного промишляє! — заговорила вона майже шепотом про себе, ледви не здрігаючись.
Раскольніков завважав отсей непомірний страх.
— Мабуть прийдеться мені нераз ще його побачити, — сказав він Дуни.
— Будемо слідити! Я його висліджу! — енерґічно гукнув Разумихін. — Очей не спущу! Мені Родьо позволив. Він мені сам сказав перше: „Стережи сестру”. А ви позволите, Евдокіє Романівно?
Дуня усміхнулась і протягнула йому руку, все-ж таки трівога не сходила з її лиця. Пульхерія Александрівна несміло на неї споглядала; тілько три тисячі її очевидячки успокоювали.
Через чверть години всі були в незвичайно оживленій розмові. Навіть Раскольніков, хоч і не розмовляв, то якийсь час уважно слухав. Перед вів Разумихін.
— І чого, чого вам відїзджати! — з упоєнням розливався він одушевленою бесідою. — І що ви будете робити в дрантивім місточку? А головне, ви тут всі разом, одно другому потрібні, вже як потрібні, — порозумійте мене! Ну, хоч якийсь час… А мене прийміть між приятелів, в спілку, і вже впевняю, що зложимо славне предприємство. Слухайте, я вам в подрібностях се все розтолкую, — цілий проєкт! У мене ще нині рано, коли нічого ще не лучилось, в голові вже блискало… ось в чім діло: Є у мене дядько (я вас познайомлю, прегарний і сердечний старовина!), а в отсего дядька є тисяча рублів капіталу, а сам живе з пенсії і не потребує. Другий рік, як він пристає до мене, щоби я взяв у него отсю тисячку, а йому щоб по шість від ста платив. Я штуку бачу: йому попросту хочеться мені помочи; але торік мені не треба було, а сего року я лиш приїзду його дожидав і рішився взяти. Длятого ви дайте другу тисячку із ваших трох, і от і досить на перший початок, ось ми і звяжемося спілкою. Що-ж ми робити будемо?
Тут Разумихін взявся розвивати свій проєкт і богато толкував про те, як майже всі наші книгарні і видавці мало знають толку в своїм товарі, а длятого звичайно зле на своїх виданнях виходять, коли тимчасом порядні видання загалом розходяться і дають процент, іноді значний. Про таку то діяльність видавця і маячив Разумихін, котрий вже два роки трудився по других і не зле знав три европейські мови, мимо того, що перед шістьма днями сказав було Раскольнікову, що в німецькім „швах”, з цілею уговорити його, щоб взяв на себе половину перевідної роботи і три рублі задатку. І він тоді сказав неправду і Раскольніков знав, що він говорить неправду.
— Нащо-ж, на що-ж нам свого пускатись, коли у нас одно з найголовнійших средств найшлося — власні гроші? — горячився Разумихін. — Розуміється, труду треба буде не мало, але ми будемо трудитись, ви, Евдокіє Романівно, я, Родіон… деякі видання дають тепер славний процент! А головна основа предприємства в тім, що будемо знати, що іменно треба переводити. Будемо і переводити і видавати і учитись, все разом. Тепер я можу бути пожиточний, бо маю досвід. Ось вже близько два роки як по видавцях товчуся, і всі їх тайни знаю: не святі горшки ліплять, повірте! І нащо-ж, нащо-ж мимо рота кусок пропускати! Та я і сам знаю, і в тайні держу два-три таких видань, що за саму тільки думку перевести і видати їх, можна рублів сто взяти за кожду книжку, а за одну з них я і пятьсот рублів за думку не візьму. І що ви думаєте, скажу я се кому, бути може ще не повірить, така дубина! А вже що дотикається властивих клопотів при отсім ділі, печатні, паперу, розпродажі, се ви мені поручіть! Всі закаулки знаю! Помаленьки пічнемо, до більшого дійдемо, по крайній мірі буде з чого жити, і вже будь-що-будь своє вернемо.
У Дуні очи світились.
— Те, що ви говорите, мені дуже подобається, Дмитре Прокоповичу, — сказала вона.
— Я тут, очевидно, нічого не знаю, — обізвалась Пульхерія Александрівна, — може воно і добре, та знову Бог же святий знає. Нове якесь, незнакоме. Нічого і казати, нам остатись тут конечно треба, хоч на якийсь час…
Вона погляділа на Родя.
— Як ти думаєш, брате? — спитала Дуня.
— Я думаю, що гадка дуже гарна, — відповів він. — Про фірму, розуміється, вже тепер маячити не треба, але пять-шість книжок дійсно можна видати з непохибним успіхом. Я і сам знаю одну книжку, котра навірно розійдеться. А що дотикається того, що він знати-ме повести діло, так в тім нема і сумніву; діло розуміє… А в тім, буде ще час вам умовитись…
— Урра! — закричав Разумихін. — Тепер слухайте, тут є одна кватира в отсій самій хаті, у тих самих господарів. Вона осібна, має свій вихід, з отсими нумерами не стикається, уряджена як слід, ціна уміркована, три кімнатки. Ось на перший раз і беріть. Годинник я вам завтра заставлю і принесу гроші, а там всьо уладиться. А головне, можете всі троє разом жити, і Родько з вами… Та куди-ж ти, Родю?
— Як, Родю, ти вже відходиш? — навіть з перестрахом запитала Пульхерія Александрівна.
— В таку ось хвилю! — крикнув Разумихін.Дуня гляділа на брата з недовірчивим здивуванням. В руках його була шапка; він готовився вийти.
— Що се: ви мене хороните, чи на віки прощаєтесь? — якось дивно проговорив він.
Він немов би усміхнувся, але се була начеб і не усмішка.
— Та хто знає, може і останній раз бачимось, — додав він несподівано.
Він подумав се лиш про себе, та якось так само вимовилось вголос.
— Та що з тобою? — промовила мати.
— Куди ідеш ти, Родю? — якось дивно запитала Дуня.
— Так, мені конче треба, — відповів він сумно, начеб недосміваючи сказати те, що хотів. Але в блідім його лиці виднілась якась різка рішимість.
— Я хотів сказати… ідучи сюди… я хотів вам сказати, матусю… і тобі, Дуню, що нам ліпше би на якийсь час розійтися. Я якийсь не свій, я неспокійний… я опісля прийду, сам прийду, коли… буде можна. Я про вас памятаю і вас люблю… Оставте мене! Оставте мене самого! Я так рішив ще передже… Я се справді рішив… Що би зі мною не було, загину я чи ні, я хочу бути сам. Забудьте мене зовсім. Се найлучше… Не провідуйте за мною. Коли буде треба, я сам прийду, або… вас пізву. Може бути, все воскресне!… А тепер, коли любите мене, відкажіться.. Инакше я вас зненавиджу, я се чую… Прощавайте.
— Господи! — крикнула Пульхерія Александрівна.
І мати і сестра були в страшній трівозі; Разумихін також.
— Родю, Родю! Помирися з нами, будьмо як давнійше! — взивала бідна мати.
Він поволеньки звернувся до дверий і поволеньки пішов з кімнати. Дуня здогонила його.
— Брате! Що ти з матірю робиш! — прошептала вона з поглядом палаючим від зворушення.
Він важко поглядів на неї.
— Нічого, я прийду, я буду приходити, — пробурмотів він півголосом, начеб не цілком знаючи, що хоче сказати, і вийшов з кімнати.
— Бездушний, злобний самолюб! — крикнула Дуня.
— Він бо-же-вільний, а не бездушний! Він помішаний! Або-ж ви сего не бачите! Ви бездушна тоді!… — горячо прошептав Разумихін над самим її ухом, кріпко стиснувши її руку.
— Я зараз вернуся! — крикнув він, обертаючись до задеревілої Пульхерії Александрівни, і вибіг з кімнати.
Раскольніков дожидав його на кінці коритаря.
— Я так і знав, що ти вибіжиш, — сказав він. — Вернися до них і будь з ними… Будь і завтра у них… і завсігди. Я… може прийду… коли буде можна. Пращай!
І не подаючи руки, він пішов від него.
— Та куди ти? Що ти? Та що з тобою? Та чи можна так! — бурмотів збитий цілком з толку Разумихін.
Раскольніков задержався ще раз.
— Раз на завсігди: ніколи ні про що мене не випитуй. Нічого мені тобі відповідати. Не приходи до мене. Може я і прийду сюди… Остав мене, а їх… не остав! Розумієш мене?
На коритарі було темно; вони стояли біля лямпи. З мінуту вони споглядали оден на одного мовчки. Разумихін ціле життя памятав отсю мінуту. Запалений і вліплений в него погляд Раскольнікова будьто би розгорювався ще більше з кождою хвилинкою, проникав в його душу, в почуття. Втім Разумихін здрігнувся. Щось дивне немов би перебігло проміж ними… Якась ідея промкнулась, начеб натяк; щось страшне, обридле і відразу зрозуміле з обох сторін. Разумихін поблід як труп.
— Розумієш тепер? — сказав нараз Раскольніков з хоробливо-викривленим лицем… — Вертайся, іди до них, — додав він живо і шпарко обернувшись, пішов з дому…
Не стану тепер описувати, що було в отсей вечір у Пульхерії Александрівни, як вернувся до них Разумихін, як їх успокоював і заклинав, щоб дали спокій Родьови в слабости, як божився, що Родьо прийде нехибно, буде приходити кождого дня, що він вельми розстроєний, що не треба роздразняти його; як він, Разумихін, буде слідити за ним, найде йому доброго лікаря, найліпшого, ціле консіліюм… Одним словом, з отсего вечера Разумихін став у них сином і братом.