Вина і кара/Часть IV/II
| ◀ I | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть четверта II |
III ▶ |
|
Була вже майже осьма година; оба спішили до Бакалієва, щоб прийти скорше від Лужина.
— Ну, хто-ж се був? — запитав Разумихін, як лиш вийшли на вулицю.
— Се був Свидригайлов, той самий поміщик, в домі котрого була обиджена сестра, коли служила у них за ґувернантку. Через його любовні переслідування вона від них забралася, прогнана його женою, Мартою Петрівною. Отся Марта Петрівна просила відтак у Дуні прощення, а тепер напрасно умерла. Се про неї колись тут говорили. Не знаю, длячого я отсего чоловіка дуже боюся. Він приїхав зараз по похороні жінки. Він дуже дивний і на щось таке рішився. Він мов би щось знає… Від него треба Дуню стерегти… ось се я і хотів сказати тобі, чуєш?
— Стерегти! Що-ж він може проти Евдокії Романівни? Ну, спасибіг тобі, Родю, що мені так говориш… будемо, будемо стерегти!… Де живе?
— Не знаю.
— Чому не спитав? Ех, шкода! Та втім, довідаюсь!
— Чи ти його бачив? — запитав Раскольніков після хвилинки мовчання.
— Ну, так, завважав; добре завважав.
— Ти його докладно бачив? Ясно бачив? — наставав Раскольніков.
— Ну, так, ясно памятаю; з тисячі пізнаю, я памятливий на лиця.
Знову помовчали.
— Гм… бачиш… — воркнув Раскольніков. — А то, знаєш… мені здавалось… мені все ще здається,… що се може бути фантазія.
— Та про що ти? Я тебе не зовсім добре розумію.
— Ось ви всі говорите, — тягнув дальше Раскольніков, скрививши рот в усмішку, — що я помішаний; мені і здавалось тепер, що може бути я в самім ділі помішаний і лиш мав привид?
— Та що се ти?
— І хто знає! Може я і справді помішаний, і усе, що в усі ті дні було, все може бути так тілько в уяві…— Ех, Родю! Розстроїли тебе знову!… Та що він говорив, з чим приходив?
Раскольніков не відповів, Разумихін подумав з мінуту.
— Ну, слухай же моє справоздання, — почав він. — Я до тебе заходив, ти спав… потім обідали, а опісля я пішов до Порфіра. Заметов заєдно у него. Я було хотів почати і нічого не вийшло. Якось так не міг заговорити як слід. Вони начеб не понимали і поняти не могли, все-ж таки цілком не мішаються. Затягнув я Порфіра до вікна і став говорити, але знову чогось не так вийшло: він глядить в бік і я гляджу в бік. Я наконець підніс до його носа кулак і сказав, що розторощу його, по родинному. Він лиш поглядів на мене. Я плюнув і забрався, от і все. Дуже по дурному. З Заметовом я ні слова. Тілько, бачив: я думав, що зіпсував справу, а мені, коли сходив зі сходів, гадка одна прийшла, так і осінило мене: задлячого ми з тобою непокоїмось? Та якби тобі небезпеченьство грозило, або там щонебудь, ну, то що инше. А тепер же що! Адже ти з тим не маєш нічого спільного, нам наплювати на них; ми над ними насміємось і я би на твоїм місци їх ще в дурні пошивати став. Адже як їм опісля се стидно буде! Плюнь; відтак і потурбувати буде мож, а тепер сміймося!
— Правда що так! — відповів Раскольніков. — „Але що се ти завтра скажеш?” — подумав він про себе. Дивне диво, до сеї пори ще ні разу не приходило йому в голову: „що подумає Разумихін, коли довідається?”
Подумавши се, Раскольніков уважно подивився на него. Теперішним же справозданням Разумихіна про навішення Порфіра він вельми небогато був зацікавлений: так богато убуло з тої пори і причинилось!…
На коритари вони стрінулись з Лужином; він явився точно в осьмій годині і глядів за числом, так що всі три увійшли враз, все-ж таки не споглядаючи оден на одного і не кланяючись. Молоді люде пішли вперед, а Петро Петрович для приличности загаївся трохи в передпокою, знимаючи пальто. Пульхерія Александрівна таки зараз вийшла стрітити його на порозі. Дуня виталася з братом.
Петро Петрович увійшов і доволі ввічливо, хоч і з подвоєною повагою відкланявся дамам. В цілости виглядав він так, як колиб трохи змішався і ще не прийшов до себе. Пульхерія Александрівна, що також начеб змішалась, поспішила зараз розсадити всіх, за круглим столом, на котрім кипів самовар. Дуня і Лужин помістились одно напроти другого, по обох кінцях стола. Разумихін і Раскольніков попалися напротив Пульхерії Александрівни, Разумихін близше до Лужина, а Раскольніков біля сестри.
Наступила хвиля мовчанки. Петро Петрович не спішучи виймив батистову хустинку, від котрої понесло пахощами, і вичистив ніс з видом хоч і добродушного, все-ж таки трохи зобидженого в своїм достоїнстві чоловіка, котрий притім твердо рішився зажадати обяснень. Йому ще в передній кімнаті прийшла була гадка: не знимати пальта і відійти, і тим строго і болючо покарати обох женщин, так щоби відразу дати усе почути. Але він не рішився. Притім сей чоловік не любив неясностей, а тут треба було розяснити: коли так явно нарушено його приказ, значить, щось таки і є, отже таки ліпше наперед провідати, а покарати завсігди буде час та і в його руках.
— Сподіюсь, подорож відбулась щасливо? — офіціяльно звернувся він до Пульхерії Александрівни.
— Слава Богу, Петре Петровичу.
— Дуже мені се приємно. І Евдокія Романівна також не втомились?
— Я, бачите, молода і сильна, не втомлюся, а матуси таки дуже тяжко прийшлося, — відповіла Дуня.
— Що робити, пані! Наші національні дороги дуже довгі. Велика так названа „матушка Россія…” А я, при найліпшій волі, ніяк не міг вчера поспішити на стрічу. Відтак сподіюсь, що усе відбулось без особливших клопотів?
— Ах ні, Петре Петровичу, ми були дуже збиті з толку, — з особлившою інтонацією поспішила заявити Пульхерія Александрівна, — і колиб сам Бог, здається, не післав нам вчера Дмитра Прокопича, то ми просто би так і пропали. Ось вони, Дмитро Прокопич Разумихін, — додала вона, рекомендуючи його Лужину.
— Як же! Мав приємність… вчера, — пробурмотів Лужин, неприязно споглянувши з підлобя на Разумихіна, по тім нахмурився і замовк.
Та і загалом Петро Петрович належав до розряду людей, що з виду незвичайно ввічливі в товаристві, і особливо домагаються ввічливости, але котрі, скоро лиш що не по їхньому, таки зараз і тратять всі свої засоби і стають похожі радше на мішки з мукою, ніж на смішливих і оживляючих товариство кавалєрів. Всі знову призамовкли: Раскольніков уперто мовчав, Евдокія Романівна до часу не хотіла переривати мовчанки, Разумихіну нічого було говорити, так що Пульхерія Александрівна знову занепокоїлась.
— Марта Петрівна умерла, ви чули, — почала вона, прибігаючи до свого головного средства.
— Як же, чув, ласкава пані, як лиш розійшлась вістка, зараз мені дали знати і навіть приїхав вас тепер повідомити, що Аркадій Іванович Свидригайлов зараз по похороні жінки вибрався поспішно до Петербурга. Так по крайній мірі говорять найпевнійші вісти, які я одержав.
— До Петербурга? Сюди? — трівожно запитала Дунечка і переглянулась з матірю.
— Так, пані, і вже, розуміється, не без цілей, коли зважимо поспіх виїзду і загалом те, що було передше.
— Господи! Хіба-ж він і тут не лишить Дунечку в спокою? — скрикнула Пульхерія Александрівна.
— Мені здається, особливо трівожитись нічого, ні вам, ні Евдокії Романівній, очевидно, коли самі не захочете входити в які би то не було з ним відносини. Що дотикається до мене, то я сліджу, і тепер розвідую, де він осівся…
— Ах, Петре Петровичу, ви не повірите, до якої степени ви мене тепер налякали! — говорила дальше Пульхерія Александрівна. — Я його всего лиш два рази бачила і він мені показався страшним, страшним! Я переконана, що він був причиною смерти покійної Марти Петрівни.
— Се так напевне казати годі. Я маю докладні вісти. Не спорю, може бути він причинився до прискореного ходу річей, так сказати моральним впливом обиди; але що дотикається поведення і загалом моральної характеристики особи, то я з вами згоджуюся. — Не знаю, чи богатий він тепер, і що іменно оставила йому Марта Петрівна; про се довідаюсь в найкоротшім часі; але певна річ, що тут в Петербурзі, маючи хочби деякі грошеві средства, він пічне знову по старому. Се з коріня розпустний і погибший в пороках чоловік! Я маю важну основу догадуватись, що Марта Петрівна, котра мала нещастя так полюбити його і викупити з довгів вісім літ тому назад, послужила йому ще і в другім огляді: єдино тілько її старанням і жертвами прибитий був в самім нащадку кримінальний процес, з примішкою звірського і так сказати фантастичного душегубства, за котре він легко-легенько міг би попасти в Сибір. Ось який се чоловік, коли хочете знати.
— Ах! Господи! — скрикнула Пульхерія Александрівна.
Раскольніков уважно слухав.
— Ви правду говорите, що маєте про те докладні відомости? — запитала Дуня строго і з натиском.
— Я говорю лиш те, що чув сам в секреті від покійної Марти Петрівни. Треба завважати, що з юридичної точки погляду діло се дуже темне. Тут жила тай тепер, здається, проживає, одна Ресліхова, чужинка і дрібна лихварка, котра занимаєсь і иншими ділами. З отсею то Ресліховою пан Свидригайлов находився з давна в деяких дуже близьких і таємничих зносинах. У неї жила далека своячка, сестріниця мабуть, глухоніма, дівчина літ пятнайцяти а може і чотирнайцяти, котру отся Ресліхова безгранично ненавиділа і кождий кусок хліба їй вимовляла; навіть по нелюдськи била. Раз її найдено на поду задушену. Присуджено, що сама заподіяла собі смерть. Після звичайних процедур тим діло і кінчилося, але по якімсь часі прийшов донос, що дитина була… жорстоко зобиджена Свидригайловим. Правда, все те було темне, донос був від другої таки Німкині, препоганої женщини, котра не заслугувала на віру; наконець, в сущности і доносу не було, дякувати заходам і грошам Марти Петрівни; все обмежилось на поголоску. Все-ж таки отся поголоска була вельми значуча. Ви, очевидно, Евдокіє Романівно, чули також у них про історію з чоловіком Пилипом, що умер від катовання років тому шість назад, ще за часів кріпосного права.
— Я чула противно, що отсей Пилип сам повісився.
— Се правда, пані, але приневолила, чи ліпше сказати наклонила його до самогубства, безнастання система переслідувань і катовань пана Свидригайлова.
— Я не знаю сего, — сухо відповіла Дуня, — я чула тільки якусь дуже дивну історію, що отсей Пилип був якийсь іпохондрик, якийсь домородний фільозоф, люде говорили „зачитався”, і що повісився він більше від насмішок, а не від побоїв п. Свидригайлова. А він при мені гарно обходився з людьми, і люде його навіть любили, хоч, правда, також обвиняли його за смерть Пилипа.
— Я бачу, що ви, Евдокіє Романівно, якось стали нараз склонні його оправдувати, — завважав Лужин, викривляючи рот в двозначну усмішку. — Дійсно, він чоловік хитрий і підлесний для дам, чого плачевим прикладом служить Марта Петрівна, що померла в так дивний спосіб. Я лиш хотів послужити вам і вашій матуси своєю радою, в виду його нових і навірно сподіваних проб. Що же торкається мене, то я твердо переконаний, що сей чоловік напевне щезне знову в тюрмі за довги. Марта Петрівна ніколи не мала найменшого заміру щонебудь на него записати, маючи на оці дітей, та коли і лишила йому дещо, то хіба тілько найпотрібнійше, незначне, хвилеве, чого і на рік не вистане чоловікови з його привичками.
— Петре Петровичу, прошу вас, — сказала Дуня, — перестаньмо про п. Свидригайлова. На мене се наводить сум.
— Він перед хвилею був у мене, — сказав нараз Раскольніков, у перший раз перериваючи мовчання.
Зі всіх сторін роздалися виклики, всі обернулись до него. Навіть Петро Петрович занепокоївся.
— Оттак півтора години тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і представився, — розповідав Раскольніков. — Він був досить свобідний в поведенню і веселий, і надієся напевно, що я з ним зійдуся. Між иншим він дуже просить і молить, щоб міг бачитися з тобою, Дуню, а мене просив бути посередником при отсій стрічі. Він хоче зробити тобі оден предлог; який, він мені розповів. — Крім того він цілком напевне повідомив мене, що Марта Петрівна тиждень перед смертю записала тобі, Дуню, три тисячі рублів, і гроші отсі ти можеш тепер дістати в найкоротшім часі.
— Слава Богу! — закричала Пульхерія Александрівна і перехрестилась. — Молися за неї, Дуню, молись!
— Се дійсно правда, — вирвалось Лужинови.
— Ну, ну, що-ж дальше? — напирала Дунечка.
— Відтак він сказав, що він сам небогатий і цілий маєток дістається його дітям, котрі тепер живуть у тітки. Відтак сказав, що станув десь недалеко від мене, але де? — не знаю, не запитав…
— Але що-ж він хоче предложити Дунечці? — запитала перелякана Пульхерія Александрівна. — Сказав він тобі?
— Так, сказав.
— Що-ж?
— Опісля скажу.Раскольніков замовк і звернувся до свого чаю. Петро Петрович виняв годинник і подивився.
— Мушу вийти за ділом, і таким чином не перешкоджу, — додав він з трохи обидженим видом і взявся вставати з крісла.
— Останьтесь, Петре Петровичу, — озвалась Дуня, — адже ви хотіли було пересидіти вечір. Притім ще ви самі писали, що хочете в чімсь там обяснитись з матусею.
— Се дійсна правда, Евдокіє Романівно, — з притиском промовив Петро Петрович, присів знову на крісло, все-ж таки ще задержуючи капелюх в руках. — Дійсно хотів обяснитися і з вами, і з достойною вашою матусею, і навіть про вельми важні пункти. Однакож, як і брат ваш не може при мені обяснитись дотично якихсь предлогів пана Свидригайлова, так і я не хочу і не можу обяснятись… при других… дотично декотрих, дуже і дуже важних пунктів. До того ще головна і дуже настійчива просьба моя не була вислухана…
Лужин прибрав гіркий вираз лиця і з повагою замовк.
— Просьба ваша, щоби брата не було при наших сходинах, невиконана єдино в наслідок мого бажання, — сказала Дуня. — Ви писали, що були братом обиджені; я думаю, що се треба чим скорше розяснити, і ви повинні помиритись. І коли Родьо вас дійсно обидив, то він повинен і буде просити у вас вибачення.
Петро Петрович відразу набундючився.
— Є такі обиди, Евдокіє Романівно, котрі при найліпшій волі забути годі. У всім є границя, за котру перейти небезпечно; бо переступивши раз, вернутись назад не вернеш.
— Я вам не про те властиво говорила, Петре Петровичу, — трохи з нетерпеливістю перебила Дуня. — Порозумійте гарненько, що ціла наша будуччина зависить тепер від того, чи розясниться і чи полагодиться все те, як мож найскорше, або ні? Я просто, при першім слові кажу, що инакше не можу на отсю справу задивлюватись, і коли ви хоч трохи мною дорожите, то хотяй і з трудом, а вся отся історія повинна зараз нині закінчитись. Повторяю вам, коли брат провинив, він буде просити вибачення.
— Дивує мене, що ви так ставляєте питання, Евдокіє Романівно, — роздразнявся все більше і більше Лужин. — Почитаючи і так сказати обожаючи вас, я рівночасно дуже і дуже можу не любити кого небудь із ваших домашних. Претендуючи на щастя вашої руки, не можу рівночасно принимати на себе обовязків незгідних…
— Ах, оставте всю ту уразливість, Петре Петровичу, — з чувством перебила Дуня, — і будьте тим розумним і благородним чоловіком, за якого я вас завсігди уважала і уважати хочу. Я вам дала велику обітницю, я ваша суджена; спустіться-ж на мене в отсій справі, і повірте, я в силі буду розсудити безпристрастно. Те, що я беру на себе ролю судді, се така сама несподіванка для мого брата, як і для вас. Коли я його призвала сегодня, по вашім листі, щоб доконче прийшов на ваші сходини, я нічого йому не сказала про мої заміри. Порозумійте, що коли ви не помиритесь, то я приневолена вибирати між вами: або ви, або він. Так стояло питання і з вашої і з його сторони. Я не хочу і не повинна помилятись в виборі. Для вас я повинна зірвати з братом; для брата я повинна зірвати з вами. Я хочу і можу довідатись тепер навірно: чи брат він мені? А про вас: чи дорога я вам, чи ціните ви мене, чи муж ви мені?
— Евдокіє Романівно, — скривившись, виголосив Лужин, — ваші слова надто много значучі для мене, скажу більше, навіть обидні, в виду того становища, котре я маю честь занимати в відношенню до вас. Не говорячи вже ні слова про обидне і дивне поставлення на одну дошку мене і… зарозумілого молодця, словами вашими ви допускаєте можливість нарушення даної мені обітниці. Ви говорите: „або ви, або він?”, значить, тим самим показуєте мені, як небогато я для вас значу… Я не можу сего допустити при відносинах і… обовязках, істнуючих між нами.
— Як! — спалахнула Дуня, — я ставлю ваш інтерес рядом зі всім, що до сеї пори було мені дороге в життю, що до сеї пори становило все моє життя, і ось ви обиджаєтесь за те, що я даю вам мало ціни!
Раскольніков мовчаливо і злобно усміхнувся, Разумихіна цілого потрясло; однак Петро Петрович не приняв відправи; противно з кождим словом ставав він чим раз більше навязчивим, начеб доходив до смаку.
— Любов до будучого товариша життя, до мужа, повинна перевисшати любов до брата, — виголосив він сентенційно, — а на кождий припадок, я не можу стояти на одній дошці… Хотяй я і наставав перше, що в присутности вашого брата не хочу і не можу вияснити всего, з чим прийшов, все-ж таки я тепер рішаюся звернутись до многоповажаної вашої матусі для конечного обяснення дотично одного вельми важного і для мене обидного пункту. Син ваш, — звернувся він до Пульхерії Александрівни, — вчера в присутности пана Разсудкіна (чи… здається, так? звиніть, мабуть запамятав ваше прізвище, — ввічливо поклонився він Разумихінови), обидив мене викривленням думки моєї, котру я висказав вам тоді в довірочній розмові, при каві, іменно, що женитьба з бідною дівчиною, котра вже зазнала житейського горя, після моєї думки вигіднійша в подружних відносинах, ніж з такою, що бувала тілько в роскоші, бо хосеннійша для моральности. Ваш син нарочно побільшив значіння слів аж до смішности, обвиняючи мене о злобні заміри і, після мого погляду, опираючись на вашій власній переписці. Буду уважати себе щасливим, коли вам, Пульхеріє Александрівно, можливим буде переконати мене про противне і тим значно успокоїти. Скажіть отже мені, в яких іменно словах передали ви сказане моє в вашім листі до Родіона Романовича?
— Я не памятаю, — заклопоталась Пульхерія Александрівна, — я передала як сама розуміла. Не знаю, як передав вам Родьо… Може він що небудь і пересолив.
— Без вашої причини він пересолити не міг.
— Петре Петровичу, — з повагою озвалась Пульхерія Александрівна, — доказом того, що ми з Дунею не зле собі толкували ваші слова, се те, що ми тут.
— Гарно, матусю! — потверджуючи сказала Дуня.
— Значить отже, я і тут виноватий? — обидився Лужин.
— От, Петре Петровичу, ви заєдно Родіона обвиняєте, а ви і самі про него колись-тут неправду написали в листі, — додала осмілившись Пульхерія Александрівна.
— Я не памятаю, щоби написав яку-небудь неправду, пані.
— Ви написали, — різко заговорив Раскольніков, не обертаючись до Лужина, — що я вчера віддав гроші не вдові роздоптаного, як се дійсно було, а його донці (котрої до вчерашнього дня ніколи не бачив). Ви написали те, щоби поріжнити мене з рідними і длятого і виразились погано про поведення дівчини, котрої ви не знаєте. Все те сплетня і нікчемність.— Даруйте, пане, — дрожачи від злости відповів Лужин, — в листі моїм я розписався про ваші прикмети і поступки єдино виповняючи просьбу вашої сестри і матері описати їм: як я вас найшов, і яке ви на мене зробили вражіння? Що же дотикається до написаного в моїм листі, то найдіть хоч стрічку несправедливу, то є, що ви не протратили грошей і що в тій родині, хоч би і нещасливій, нема недостойних осіб.
— А по мойому, так ви, зі всіми вашими достоїнствами, не стоїте мізинного пальця сеї нещасної дівчини, на котру каменем кидаєте.
— Так отже ви рішились би і впровадити її в товариство вашої матері і сестри?
— Я се вже і вчинив, коли вам хочеться знати. Я посадив її сьогодня рядом з матусею і Дунечкою.
— Родю! — закричала Пульхерія Александрівна.
Дунечка почервоніла; Разумихін підняв брови. Лужин глумливо і гордо усміхався.
— Самі зволите бачити, Евдокіє Романівно, — сказав він, — чи можлива тут згода? Сподіюся тепер, що справа отся скінчена і розяснена раз на завсігди. А я віддалюся, щоби не перешкаджати дальшій приємности родинного побачення і повіренню секретів (він встав з крісла і взяв капелюх). Але відходячи, осмілюсь завважати, що на будуче сподіюсь бути увільненим від подібних стріч і, так сказати, компромісів. Вас же особливо буду просити, многоповажана пані, Пульхеріє Александрівно, не зачинати більше розмов на ту саму тему, тим більше, що і лист мій був адресований до вас, а не до кого иншого.
Пульхерія Александрівна трохи обидилась.
— Якось се ви вже зовсім нас у власть свою берете, Петре Петровичу. — Дуня вам розповіла причину, длячого не виконане ваше бажання: вона мала добрі заміри. Та і пишете ви до мене, мов би приказували. Або-ж нам кожде бажання ваше за приказ уважати? А я так вам противно скажу, що вам слід би тепер для нас особливо бути ввічливим і поблажливим, бо ми усе покинули і, довіряючи вам, сюди приїхали, отже і без того вже майже в ваших руках находимось.
— Се не зовсім справедливо, Пульхеріє Александрівно, і особливо в отсю хвилю, коли вже знаєте про записані Мартою Петрівною три тисячі, що здається дуже прийшли вам в пору, як можу судити з нового тону, котрим заговорили ви зі мною, — додав Лужин злосливо.
— Судячи по отсій замітці, можна справді догадуватись, що ви числили на нашу безпомічність, — роздражнено завважала Дуня.
— Але тепер по крайній мірі на те числити не можу, — і особливо не хочу перешкаджати повідомленню про тайні предложення Аркадія Івановича Свидригайлова, котрими він уповноважив вашого братчика, і котрі, як я бачу, мають для вас дуже важне, а може бути і дуже приємне значіння.
— Ах, Боже мій! — скрикнула Пульхерія Александрівна.
Разумихінови не сиділось на кріслі.
— І тобі не встидно тепер, сестро? — запитав Раскольніков.
— Встидно, Родю, — сказала Дуня. — Петре Петровичу, прошу за двері! — обернулась вона до него, побліднівши від гніву.
Петро Петрович, здається, ніяк не сподівався такого кінця. Він надто надіявся на себе, на власть свою і на безпомічність своїх жертв. Не повірив і тепер. Він поблід і губи його задрожали.
— Евдокія Романівно, коли я вийду тепер за отсі двері при такім пращанню, то, — будьте сего певні, — я вже не вернусь ніколи. Обдумайте гарненько! Моє слово тверде.
— Що за зухвалість! — крикнула Дуня, живо піднимаючись з місця. — Та я і не хочу, щоб ви вертались назад!
— Як? Так ось я-я-як, пані! — закричав Лужин, котрий не вірив цілковито до послідної хвилі в таку розвязку, і тому зовсім згубив тепер нитку. — Так, так воно! Але чи знаєте, Евдокіє Романівно, що я міг би і протестувати, пані?
— Яке право ви маєте так говорити з нею! — горячо уймилась Пульхерія Александрівна. — Чим ви можете протестувати? І які-ж ті ваші права? Ну, віддам я вам, такому, мою Дуню? Забирайтесь з Богом, оставте нас зовсім! Ми самі виноваті, що на несправедливе діло пішли, а більше всіх я…
— Однакож, Пульхеріє Александрівно, — горячився Лужин в бішености, — ви звязали мене даним словом, від котрого тепер відрікаєтесь… і наконець… наконець, я наражений був, так сказати, через те на видатки…
Ся послідня претенсія до того була в характері Петра Петровича, що Раскольніков, котрий блід від гніву і від змагання повздержати його, нараз не видержав і — розхохотався. Але і Пульхерія Александрівна вийшла з себе:
— На-а видатки? На які-ж видатки? Чи се не про куфер наш ви говорите? Адже-ж вам його кондуктор даром перевіз. Господи, то ми вас звязали! Та ви опамятайтесь, Петре Петровичу, се ви нам руки і ноги звязали, а не ми вас!
— Досить, матусю, прошу вас, досить! — просила Евдокія Романівна, — Петре Петровичу, будьте так добрі, вийдіть!
— Вийду, пані, лиш ще одно посліднє слово! — проговорив він, вже майже цілком не володіючи собою. — Ваша матуся, здається, цілком забула, що я рішився з вами женитись, так сказати, після отсих поголосок, що рознеслися по цілій околиці про вашу славу. Погорджуючи для вас прилюдною гадкою і віддаючи вам вашу славу, вже очевидно міг би я дуже і дуже сподіватись нагороди а навіть домагатись вашої вдячности… І що лиш тепер відкрились мої очі! Виджу сам, що може бути дуже і дуже поступив я нерозважно, не слухаючи прилюдного голосу…
— Та чи в него дві голові, чи що! — крикнув Разумихін, зриваючись з крісла і вже готовлячись розправитись коротко.
— Низький ви і лукавий чоловік! — сказала Дуня.
— Ні слова! Ні з місця! — крикнув Раскольніков, повздержуючи Разумихіна.
Відтак підійшовши ледви не до самих грудей Лужина:
— Прошу за двері! — сказав він поволи і виразно. — І ні слова більше, бо…
Петро Петрович кілька секунд глядів на него з блідим і викривленим від злости лицем, відтак обернувся, вийшов і вже, розуміється, рідко хто небудь виносив на кого в своїм серці стільки лютої ненависти, як сей чоловік на Раскольнікова. Його одного він обвиняв за все. Уваги достойне, що вже сходячи зі сходів, він заєдно ще думав, що діло таки може бути не цілком ще програне, і що дотикається самих лиш женщин, навіть „дуже і дуже” легке до направи.