Вина і кара/Часть II/II
| ◀ I | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть друга II |
III ▶ |
|
— А що, коли вже була ревізія? Що, коли їх якраз у себе і застану?
Та ось і його кімната. Нічого і нікого; ніхто не заглядав. Навіть Настка не заходила. Але, Господи! як міг він лишити всі ті річи в отсій дірі?
Він кинувся до кута, запустив руку під обої і став винимати річи і напихати ними кишені. Всего показалось вісім штук: два маленькі пуделочка з сережками, чи з чимсь в сім роді, — він добре не поглядів; відтак чотири невеличкі сафіянові футерали. Оден ланцюшок був просто завинений в газетний папір. Ще щось там в ґазетнім папери, мабуть ордер…
Він поклав усе в ріжні кишені, в пальто і в праву кишеню штанів, що йому осталась, пильнуючи, щоб було по можности не знати. Мошонку також взяв враз з річами, відтак вийшов з кімнати, на сей раз навіть оставивши її цілком наостіж.
Він ішов скоро і сміло, і хотяй чув, що цілий зломаний, все-ж таки память була при нім. Боявся він погоні, боявся, що за пів години, за чверть години вже вийде бути-може судовий приказ слідити за ним; так отже за всяку ціну треба було, поки ще пора, поховати кінці. Треба було справитись, поки ще оставалось хоч трохи сил і хоч сяка-така притомність… Куда-ж іти?Се було вже давно рішене: „кинути усе в канал і ділу кінець”. Так порішив він ще в ночи, коли маячив, в ті хвилі, коли, він памятав се, кілька разів зривався вставати і йти: „скорійш, скорійш і усе викинути”. Але викинути показалось дуже трудно.
Він вештався по набережній Катеринського каналу вже з пів години, а може і більше, і кілька разів споглядав на сходи, ведучі у воду, де їх лиш стрічав. Але і подумати годі було виконати замір; або сплави стояли біля самих сходів і на них прачки прали хусти, або човна були при березі, і всюди людьми так і кишить, та і зо всіх боків, з набережних, можна бачити, завважати: річ підозріла, що чоловік нароком зійшов, станув і щось там в воду кидає. Ану, як футерали не утонуть, а попливуть? Тай очевидно так буде. Кождий побачить. І без того вже всі так і дивляться стрічаючись, приглядаються, мов би їм і діло лиш до него одного.
— Чому се так, чи може мені лиш так здається? — думав він.
Наконець прийшло йому в голову, чи не лучше таки буде пійти куди-небудь на Неву? Там і людей менше і не так на очах, і на всякий випадок наручнійше, а головне те, що від отсих місць подальше. І зачудувався він нараз: як се він цілої пів години тягається заклопотаний, в трівозі і по небезпечних місцях, а сего не міг ранше видумати! І через те тілько цілої пів години на нерозумне діло стратив, що так вже раз у сні, в горячці рішено було! Він ставав незвичайно розсіяний і забудьчивий, і чув се. Дійсно треба було спішити!
Він пішов до Неви по В…м проспекті; але дорогою йому прийшли нараз инші думки:
— Чого на Неву? чого в воду? Чи не ліпше кудинебудь дуже далеко, хоч би знов на острови і там денебудь на самітнім місци, в лісі, під кущом, — зарити все те і дерево запамятати?
І хоч він чув, що не в силі всего ясно і здорово розсудити в ту мінуту, все-ж таки думка показалась йому гарною.
Однакож і на острови йому не суджено було зайти і склалося инакше: виходячи з В…го проспекту на площу, він нараз побачив на ліво вхід на подвіря, обведене із всіх боків глухими стінами. Направо, таки зараз по вході в ворота, далеко в подвірє тягнулась глуха, небілена стіна сусідного чотири-поверхового дому. На ліво, рівнобіжно глухій стіні і також зараз від воріт йшов деревляний пліт кроків двайцять в глуб двора, а потім вже робив перелім вліво. Се було пусте, відгороджене місце, де лежали якісь матеріяли. Дальше, на кінци подвіря, виглядав ізза паркану ріг низького, закопченого, камінного сарая, очевидно часть якоїсь фабрики. Тут без здогаду була якась стельмахарня або слюсарня або щось в тім роді; всюди, майже від самих воріт, чорнілось богато вугляного пороху.
— Ось де би підкинути і втечи! — прийшло йому нараз в голову.
Не видячи нікого на подвірю, він вступив в ворота і побачив зараз таки близько воріт приправлений до паркану жолоб (як се часто видно в таких домах, де богато заїзджає возів), а там над жолобом таки на паркані виписаний був крейдою звичайний в таких разах дотеп: „Тутечки ставати заборонено!” Значить отже вже і длятого добре, що не може бути ніяк підозріння, чого сюди зайшов і задержався.
— Тут би так разом і скинути денебудь на купку і піти дальше!
Оглянувшись ще раз, він вже і запустив руку в кишеню, аж ось біля самого зверхнього муру від вулиці, між воротами а жолобом, де ціле віддалення було в локоть широке, завважав він великий, неотесаний камінь, ваги на око може з сотнар, і прилягаючий просто до камінного вуличного муру. За сим муром була вулиця, хідник, чути було, як снувались прохожі, котрих тут завсігди повно; все-ж таки за ворітьми його ніхто не міг побачити, хібаб зайшов хто з вулиці, що впрочім легко могло лучитись; треба отже було спішити.
Він нагнувся до каменя, ухопив за його вершок кріпко обома руками, зібрав всі свої сили і перевернув камінь. Під каменем утворилось невеличке заглублення; зараз він взявся викидувати до него усе з кишені. Мошонка прийшла на сам верх, і все таки в заглубленню оставалось ще місце. Потім він знов ухопив камінь, одним оборотом перевернув його на той бік що передше, і він якраз попав на старе своє місце, хіба що трошечки, ледви замітно, здавався висшим. Він підгребав землі і придавив по краях ногою. Нічого не було знати.
Тоді він вийшов і звернувся в бік площі. Знову неописана, лиш з трудом повздержана радість, як перше в конторі, обгорнула його на хвилю.
— Кінці пущені у воду! І кому, кому в голову може прийти шукати під отсим каменем? Він тут, бути може, від вибудовання дому лежить і ще стілько лежатиме. А хоч би і найшли: хто на мене подумає? Усе скінчене! Доказів нема! — і він засміявся.
Так, він памятав опісля, що засміявся нервовим, невидним, нечутним, довгим сміхом, і заєдно сміявся, весь час, як переходив через площу. Але коли вступив на К…й бульвар, де позавчора стрітився з тою дівчиною, сміх його нараз урвався. Инші думки полізли йому в голову. Почув він заразом також, що страх йому тепер обридло переходити мимо сеї лавочки, на котрій він тоді по відході дівчини сидів і роздумував, а також, що страх йому немило буде стрітити знову того поліцая, котрому він тоді дав двогривенника:
— Чорт його возьми.
Він ішов озираючись довкола розсіяно і злобно. Всі думки його крутились тепер коло одної якоїсь головної точки, — і він сам відчував, що се дійсно є така головна точка і що тепер, іменно тепер, він остався сам-на-сам із сею головною точкою, — та що се навіть у перший раз після сих двох місяців.
— А чорт візьми все те, — подумав він знову в приступі невимовної лютости. — Ну, началось, так і началось, чорт із нею і з новим життям! Як се, Господи, глупо!… А кілько я набрехав і навпідлявся нині! Як плюгаво лестився і заговорював до мерзенного Ілії Петровича! А в тім, дурниця і се! Наплювати мені на них на всіх тай на те, що я лестився і заговорював! Се нічого! Зовсім нічого!…
Нараз він задержався; нове, ніяк несподіване і незвичайно просте питання відразу збило його з толку і гірко його здивувало:
— Коли справді все те діло зроблене було свідомо, а не по дурацьки, коли у тебе справді була виразна і тверда ціль, то яким же світом ти до сеї пори ані не заглянув в мошонку і не знаєш, що тобі дісталось, за що усі муки приняв і на таке підле, мерзенне, низьке діло свідомо ішов? Адже-ж ти в воду її хотів що лише кинути, тую мошонку, разом зі всіми річами, котрих ти також ще не бачив… Та як же се?
Так, воно було справді так, цілком так… Та в тім, він се і передше знав, і зовсім се не нове питання для него: і коли в ночи було рішено кинути у воду, то рішено було без всякого хитання, без сумніву, а так, якби се і мусіло бути, якби инакше і бути не могло… Дійсно, він се все знав і усе памятав; та хто знає, чи се вже і вчера не було так рішено, в ту саму мінуту, коли він над скринею сидів і футерали з неї вибирав… Адже-ж так!…
— Се тому, що я дуже хорий, — понуро рішив він наконець, — я сам замучив і заморочив себе, і сам не знаю, що роблю… І вчера, і позавчера, і весь той час морочив я себе… Подужаю і… і не буду морочити себе… А ну, як зовсім і не подужаю? Господи! як се мені усе надоїло!....
Він ішов не задержуючись, йому страх хотілось якнебудь розірвати себе, звернути свої думки на инші предмети, але він не знав, як се зробити і що почати. Одно нове, неодолиме чувство брало верх над ним чим раз більше і більше майже з кождою мінутою; се була якась безконечна, трохи чи не фізична відраза до всего, що йому стрічалось і його окружало, відраза упірна, злослива, ненависна, йому мерзкі були всі прохожі, — мерзкі були навіть їх лиця, хід, рухи. Він наплював би на кождого, укусив би, здається, колиб хто небудь з ним заговорив…
Він задержався нараз, коли вийшов на набережну Малої Неви, на Василівськім Острові, біля мосту.
— Ось тут він живе, в отсім домі, — подумав він. — Що се, або-ж я до Разумихіна сам прийшов! Знову та сама історія як тоді… А все-ж таки дуже воно цікаве: чи сам я прийшов, чи попросту ось так ішов, та сюди зайшов! Однак все одно; позавчера… сказав я… що після того на другий день до него піду, ну що-ж, і піду! Або-ж то вже я і не можу тепер зайти?
Він викарабкався на пятий поверх до Разумихіна.
Сей був дома в своїй комірці і в отсю хвилю занятий, писав, і сам йому відчинив. Місяців чотири як вони не бачились. Разумихін сидів у себе в рознесенім до лахів шляфроку, в пантофлях на босих ногах, розчіхраний, небритий і немитий. На лици його виразилось зачудування.
— Що ти? — закричав він, оглядаючи від ніг до голови увійшовшого товариша; відтак помовчав і присвиснув.
— Чи справді вже аж так зле? Та ти, голубчику нашого брата перестиг, — додав він, дивлячись на лахи Раскольнікова. — Та сідай же, знать утомився!
І коли той повалився на циратовий турецький диван, котрий був ще поганійший від його власного, Разумихін завважав нараз, що гість його хорий.
— Та ти направду хорий, чи знаєш ти се? — і він взяв общупувати його живчик; Раскольніков вирвав руку.
— Не треба, — сказав він, — я прийшов… ось що: в мене ні одної лєкції… я хотів було… та втім, мені цілком не треба лєкцій.
— А знаєш що? Адже-ж ти маячиш! — завважав Разумихін, приглянувшись йому уважно.
— Ні, не маячу…
Раскольніков встав з дивану. Ідучи до Разумихіна, він не подумав про се, що прийдеться йому конечно зійтися з ним в чотири очи. Тепер же, в оден миг догадався він, вже з досвіду, що в отсю хвилю він ніяк не спосібний сходитись в чотири очи з ким би то не було на цілім світі. Вся жовч піднялась в нім. Він ледви не вдавився від злости на самого себе, що переступив поріг Разумихіна.
— Бувай здоров! — сказав він і пустився до дверий.
— Та стій, стій, чудаку!
— Не треба!… — повторив той, вириваючи руку.
— Так на якого-ж біса ти прийшов сюди! Збожеволів ти, чи що? Адже-ж се… аж обидно. Я так не пущу.
— Ну, слухай: я до тебе прийшов тому, що кромі тебе нікого не маю, хто би поміг… почати… адже ти від всіх них ліпший, то є розумнійший, і осудити можеш… А тепер я бачу, що нічого мені не треба, чуєш, зовсім нічого… нічиїх услуг і співчуть… Я сам… сам… Ну і досить! Остав мене в спокою!
— Та погоди бо на мінутку, комінярю! Цілком божевільний! Та про мене, як хоч. Але слухай: лєкцій і в мене дасть Біг, та і наплювати на них, а є на Товкучім книгар Херувимов, се вже сам в своїм роді лєкція. Я його тепер на пять купецьких лєкцій не переміняю. Він такими виданнячками занимається і природописно-наукові книжочки в світ пускає, — та як розходяться! Самі заголовки чисте золото! Ось ти завсігди впевняв, що я дурний: їй-Богу, братчику, бувають дурнійші від мене! Тепер вчепився його „напрям”; сам не має поняття про світ; ну, а я, розуміється, піддмухую, Ось тут більш як два аркуші німецького тексту, — після мене найдурнійшого шарлятанства: бачиш, розбирається, чи женщина чоловік чи не чоловік? Ну і очевидно торжественно доказується, що чоловік. Херувимов приготовляє се ради модного тепер жіночого питання; я перекладаю: сих пів-третя аркушів розтягне він на аркушів шість, доробимо пишний заголовок, на пів сторони, і пустимо по полтиннику. Розкуплять! За переклад мені по шість цілкових від аркуша, значить за все рублів пятнайцять дістанеться, а шість рублів взяв я наперед. Скінчимо се, станемо переводити про китів, відтак із другої части „Конфесіонс”, деякі скучненькі сплетні також зачеркнули, переводити будемо: Херувимову хтось там сказав, що Руссо в своїм роді щось ніби Радіщев. Я, розуміється, не перечу, чорт з ним! Ну, хочеш другий аркуш „Чи женщина людина?” переводити? Коли хоч, так бери зараз текст, бери пера, паперу — се все даремщина — і бери три рублі: а що я за весь переклад наперед взяв, за перший і за другий аркуш, то якраз три рублі на твою пайку і прийдуться. А скінчиш аркуш — ще три цілкових дістанеш. Та ще, будь ласкав, не вважай се за найменшу услугу з моєї сторони. Противно, як тільки ти війшов, я вже і порішив, чим ти мені будеш пожиточний. По перше я в правописі не тугий, а по друге, в німецькім іноді зовсім „швах”, так що все більше сам доробляю та тілько тим потішаюсь, що наслідком того ще ліпше виходить. Ну, а хто його знає, може бути воно і не ліпше, а гірше виходить… Береш чи ні?
Раскольніков мовчки взяв німецькі картки статті, взяв три рублі і, не сказавши ні слова, вийшов.
Разумихін зі здивованням дивився вслід за ним. Але дійшовши до першого поверха, Раскольніков нараз завернув назад до Разумихіна, і положивши на стіл і німецькі картки і три рублі, знов таки, не кажучи ні слова забрався з хати.
— Та в тебе біла горячка, чи що таке! — заревів Разумихін, розлючений наконець. — Чого ти комедії граєш! Навіть мене збив з толку… Чого-ж ти приходив отже, чорте!
— Не треба… перекладів… — пробурмотів Раскольніков, вже спускаючись зі сходів.
— Так якогож чорта тобі треба? — закричав згори Разумихін.
Сей сходив мовчки дальше.— Гей, ти! де ти живеш?
Відповіди не було.
— Ну, так чорррт з тобою!…
Але Раскольніков вже виходив на вулицю. На Николаївськім мості йому прийшлося ще раз цілком опамятатись, наслідком одної вельми неприємної для него пригоди. Його туго потягнув кнутом по хребті візник одної коляски за те, що він ось-ось ледви не попався під коні, хоч візник разів три або чотири кричав до него. Удар кнута так розізлив його, що він відскочивши до поруча (не знати чому він ішов самою серединою мосту, куди їздять, а не ходять), злобно заскреготав зубами. Довкола, розуміється, роздався сміх.
— Так йому і треба!
— Ледащо якесь!
— Ну вже-ж, удасть пяного, та нароком і лізе під колеса; а ти за него відповідай.
— Тим промишляють, добродію, тим промишляють…
Але в ту хвилину, як він стояв біля поруча і все ще бездумно і злобно глядів вслід за відїзджаючою коляскою, потираючи спину, нараз він почув, що хтось там пхає йому в руку гроші. Він поглянув. Старенька купчиха з завязаною головою і в козлових черевичках, а з нею дівчина в капелюшику і з зеленою парасолькою, навірно донька.
— Прийми, батюшка, ради Христа.
Він взяв і вони перейшли мимо. Гріш двогривенний. Після одежі і з виду вони дуже легко могли приняти його за убогого, за справдішного вуличного жебрака, а дарунок цілого двогривенника завдячував він напевно ударови кнута, котрий їх розжалобив.
Він стиснув двогривенник у руку, пройшов кроків десять і обернувся лицем до Неви, в сторону царської палати. Небо було без найменшої хмарки а вода майже синя, що на Неві так рідко буває. Баня соборної церкви, котра ні з якого місця не обрисовуєсь краще, як коли дивитись на неї відси, з моста, на двайцять кроків від часовні, так і сіяє, і крізь чистий воздух можна було виразно розріжнити навіть кожду її прикрасу. Біль від кнута притих і Раскольніков забув про удар; одна неспокійна і не цілком ясна думка занимала його тепер виключно.
Він стояв і глядів в даль довго і уважно; се місце було йому особливо знакоме. Коли він ходив на університет, то звичайно, — найчастійше вертаючи домів, — лучалось йому може бути сто разів, задержуватись якраз на отсім самім місци, уважно вдивлятись в ту справді пишну панораму і кождий раз майже чудуватись одному неясному і непонятному свому чувству. Непонятним холодом віяло на него все від сеї пишної панорами; духом німим і глухим повна була для него отся величава картина… дивувався він кождий раз свойому понурому і загадочному чувству і відкладав пояснення його, не довіряючи собі, на пізнійше.
Тепер нараз живо згадав він про отсі давнійші свої питання і роздумування, і показалось йому, що не припадково він нагадав тепер про них. Вже само те показалось йому незвичайним і чудним, що він на тім місци задержався, як колись, начеб йому і справді здавалось, що може про те саме думати тепер, що і передше, і тими самими колишніми темами і картинами заниматись, якими занимався… ще так недавно. Навіть ледви не смішно йому стало і рівночасно здавило грудь, аж заболіло. В якійсь безконечній глубині, надолі, десь там далеко під ногами, показалась йому тепер ціла отся минувшина, і давні думки, і давні задачі, і давні теми, і давні вражіння, і ціла отся панорама, і він сам, і усе, усе… Здавалось, він злітав кудись вгору і все щезло в очах його…
Коли зробив оден мимовільний рух рукою, він нараз почув в кулаку своїм стиснений двогривенник. Він отворив кулак, уважно подивився на монетку, розмахнувся і кинув її у воду; опісля обернувся і пішов домів. Йому здавалось, що він мов би ножицями відрізав себе сам від всіх і всего в отсю хвилю.
Він прийшов до себе вже над вечером, значить: переходив цілих шість годин. Куди і як ішов назад, нічого він з того не памятав. Роздягнувшись і цілий дрожачи мов зігнана коняка, він ляг на диван, натягнув на себе плащ і зараз таки заснув…
Він прокинувся в повні сумерки від страшного крику. Боже, що се за крик! Таких нелюдських звуків, такого биття, зойку, скреготу, сліз, побоїв і зневаг він ніколи ще не чув і не бачив. Він і виобразити не міг собі такого звірства, такої скажености. Переражений, припіднявся і сів на своїй постели, кождої хвилі омліваючи і мучачись. Але удари, зойки і зневаги ставали чимраз сильнійші. І ось, диво дивезне, він нараз розпізнав голос своєї господині.
Вона йойкала, пищала, заводила і дзявкала, поспішно, незвичайно скоро, випускаючи слова, так що і зрозуміти було годі, благаючи о щось, — очевидно о те, щоб її перестали бити, бо її безпощадно били на сходах. Голос бючого став так страшний від гніву і лютости, що вже тільки хрипів, але все таки і бючи говорив він щось-там, і також скоро, невиразно, поквапно та затинаючись.
Нараз Раскольніков задрожав як листок: він пізнав сей голос; се був голос Ілії Петровича. Ілія Петрович тут і бє господиню! Він бє її ногами, валить її головою о ступні, — се ясно, се чути по звуках, по зойках, по ударах! Що се таке, світ перевернувся, чи ще що? Чути було, як на всіх поверхах, на всіх сходах, збиралася товпа, озивались голоси, виклики, як сходили, стукали, тріскали дверми, збігались.
— Але за що-ж, за що-ж і як се можна! — повторяв він, направду думаючи, що він цілком помішався.
Та ні, він надто виразно чує!… Але, значить, і до него зараз прийдуть, коли так, „длятого, що… мабуть усе те із за того… зза вчерашнього… Господи!”
Він хотів запертися на засувку, однакож рука не піднялась… та і без ціли, не поможе! Страх як лід обложив його душу, замучив його, закочанив його.... Аж ось наконець увесь сей рветес, що продовжався навірно цілих десять мінут, став мало-помалу притихати. Господиня стогнала і охала, Ілія Петрович усе ще грозив і зневажав… Однакож вкінци, здається, і він затих; ось вже і не чути його; „справді пішов! Господи!” Ось відходить і господиня, усе ще стогнучи і плачучи… ось і двері у неї заперлися… Ось і товпа розходиться зі сходів по кватирах, — охають, спорять, перекликуються, то піднимаючи розмову до крику, то понижаючи до шепоту. Очевидно їх богато було; мало що не цілий дім збігся.
— Але, Боже, чи се все можливе! І чого то він приходив сюди!
Раскольніков в обезсиленню упав на диван, та не міг вже зажмурити очей; він перележав так з пів години, в такім терпінню, в такім прибиваючім, безграничнім страху, якого ніколи ще не зазнав. Втім яркий блеск освітив його кімнату: увійшла Настка зі свічкою і з тарілкою росолу. Приглянувшися йому уважно і побачивши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і взялась розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.
— Певно від вчера не їв. Цілий, бач, день волочився, а тепер його лихорадка бє.
— Настко… за що били господиню?
Вона уважно на него погляділа.
— Хто бив господиню?
— Що лиш тепер… перед пів години, Ілія Петрович, помічник надзирателя, на сходах… За що він її так збив? і… за чим приходив?…
Настка мовчки і нахмурившись йому придивлялась і довго так гляділа. Йому вельми немило зробилось від сих оглядин, навіть страшно.
— Настечко, чого-ж ти мовчиш? — несміло промовив він вкінци слабим голосом.
— Се кров, — відповіла вона наконець, тихо і начеб про себе говорячи.
— Кров!… яка кров?… — воркотів він, блідніючи і відсуваючись до стіни.
Настка заєдно дивилась мовчки на него.
— Ніхто господині не бив, — промовила вона знову строгим і рішучим голосом.
Він дивився на неї ледви дихаючи.
— Я сам чув… я не спав… я сидів, — ще несмілійше проговорив він. — Я довго слухав… Приходив помічник надзирателя… На сходах всі збіглись, із всіх кватир.
— Ніхто не приходив. А се кров в тобі кричить. Се коли їй виходу нема і вже в печінках запікатись стане, тоді і починає привиджуватись… А їсти будеш чи нї?
Він не відповідав. Настка усе ще стояла над ним, пильно вдивлялась в него і не відходила.
— Пити дай… Настечко.
Вона зійшла вниз і за дві мінути вернула з водою в білім глинянім горнятку, однак він вже не памятав, що було дальше. Памятав тілько, як потягнув одну глотку холодної води і пролив з горнятка на грудь. Потім наступила непамять.