Вина і кара/Часть II/I
| ◀ Часть перша, VII | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть друга I |
II ▶ |
|
Так перележав він дуже довго. Лучалось, що він начеб і прокидався, і в отсі хвилі завважав, що вже давно ніч, а встати йому не приходило в голову. Наконець він запримітив, що вже ясний день. Він лежав на дивані горілиць, ще запаморочений від недавної безпамяти. До него різко долітали страшні, очайдушні зойки з вулиці, котрі однакож він в кожду ніч чував під своїм вікном в третій годині. Вони то і розбудили його тепер.
— А! ось вже із шинків пяниці виходять, — подумав він, — третя година, — і нараз підскочив мов би його зірвав хто з дивану. — Як! вже третя година!
Він сів на дивані, — і відразу усе пригадав! Відразу, в млі ока усе пригадав!
В першу хвилю вій думав, що зійде з розуму. Страшний холод обгорнув його; та холод був і від лихорадки, котра вже давно почалась у него во сні. Тепер ще нараз взяло його таке трясця, що зуби трохи не повипадали, і усе в нім так і ходити стало. Він отворив двері і почав слухати: в домі усе глубоко спало. З зачудованням оглядав він себе і усе довкола в кімнаті і не розумів: як се міг він вчера, увійшовши, не заперти дверий на скобель і кинутись на диван не тілько не роздягнувшись, але навіть в капелюсі: він сточився і тут же лежав на долівці, біля подушки.
— Колиб хто увійшов, що би він подумав? Що я пяний? але…
Він підбіг до вікна. Світла було доволі і він чим скорше став себе оглядати, цілого, від ніг до голови, усе своє одіння: чи нема слідів? Але так годі було: дрожачи від пропасниці, він став знимати з себе усе і знов оглядати скрізь. Він перебрав все, до послідної нитки, до послідного кусочка і, не довіряючи собі, повторив оглядини разів три. Та не було нічого, здається, ніяких слідів; тілько на тім місци, де штани здолу обтялись і висіли обшарпані, на отсих тороках оставались густі сліди запеклої крови. Він схопив свій складаний, великий ножик і обрізав тороки. Більше, здається, нічого не було.
Аж тут він нагадав, що мошонка і річи, котрі він витягнув у старухи із скрині, усі до сеї пори в него по кишенях лежать! Він і не подумав до сеї пори їх виняти і сховати! Не згадав про них навіть і тепер, коли одіж оглядав.
— Що-ж се? — Прожогом кинувся він їх винимати і викидати на стіл.
Коли повинимав усе і навіть повивертав кишені, щоб пересвідчитись, чи не лишилося ще дещо, він усю тую купку переніс в кут. Там, в самім куті, внизу, в однім місци були роздерті обої і відставали від стіни: зараз таки почав він усе запихати в отсю діру, під папір:
— Війшло! Усе геть з очей, і мошонка також! — думав він радісно, коли піднявся і споглядав в кут, в діру, що ще більше отворилась.
Нараз він цілий затремтів з переляку:
— Боже мій, — шептав він в розпуці, — що се зі мною? Або-ж се сховане? Або так ховають?
Правда, він і не надіявся на річи; він думав, що будуть тільки самі гроші, і длятого не приготовив заздалегідь місця.
— Але-ж тепер ось, тепер, чого я радий? — думав він. — Або-ж так ховають? Справді, розум мене опускає!
В обезсиленню сів він на диван і зараз незносний холод наново затряс ним. Машинально потягнув він лежачий біля него на кріслі, давний студентський зимовий плащ, теплий, але вже майже рознесений, накрився ним, і сон і маячення знов разом обгорнули його. Він забувся.
Не більше як через пять мінут зірвався він знову і таки зараз в трівозі кинувся ще раз до свого одіння.
— Як се я міг знову заснути тоді, коли ще нічого не зроблено! Так, справді так: петлю під пахою дотепер ще не відпоров! Забув, на таку річ забув! Такий доказ!
Він відірвав петлю і чим скорше став дерти її на кусні, запихаючи їх під подушку в білля.
— Куски подертого полотна ніяк не будять підозріння; а чейже не збудять, ні! — повтаряв він, стоячи серед кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову розглядатись кругом, на поміст і всюди, чи не забув ще дечого?
Переконання, що усе, навіть память, навіть простий здоровий розсудок опускають його, — починало невиносно його мучити.
— Що, чи уже починається, чи се вже кара наступає? Гей! гей! так воно мабуть.
Дійсно, тороки, котрі він обтяв від штанів, так і валялися по підлозі, серед кімнати, щоби їх побачив перший, хто увійде.
— Та що-ж се зі мною! — закричав він знову мов несамовитий.
Тут прийшла йому в голову дивна думка: що може бути і ціле його одіння в крови, що може бути богато плям, та що він їх тільки не бачить, не завважує, бо притомність його ослабла, роздробилась… ум помрачений…
Нараз він нагадав, що і на мошонці була кров.
— Ба! так очевидно і в кишени також має бути кров, адже-ж я ще мокру мошонку тоді в кишеню уткнув!
Чим скорше вивернув він кишеню і — дійсно — на споді кишені є сліди, плями!
— Видно, ще не цілком опустив мене розум, видно не опустила ще притомність і память, коли сам похопився і догадався! — подумав він врадуваний, глубоко і весело віддихаючи всею грудею; — просте ослаблення горячкове, маячення на мінуту, — і він видер цілу підшивку з лівої кишені штанів.
В отсю хвилю луч сонця освітив його лівий черевик: на шкарпетці, що виглядала з черевика, начеб показались знаки. Він скинув черевик:
— Справді знаки! весь кінчик шкарпетки пересичений кровю, — показуєсь, він в ту калюжу неострожно тоді ступив…
— Але що-ж тепер з сим почати? Куди дінути отсю шкарпетку, тороки, кишеню?
Він стулив усе те в жменю і стояв серед кімнати.
— До печі? Але в печі перше всего стануть шукати. Спалити? та і чим спалити? сірників навіть нема. Ні, ліпше вийти куди-небудь і усе викинути. Так! ліпше викинути! — повтаряв він, знов сідаючи на диван, — і таки зараз, не зволікаючи!…
Однакож замісць того голова його знов склонилась на подушку; знов заморозив його страшний холод; знов він потягнув на себе плащ. І довго, кілька годин зряду, йому раз-враз мерещилось, що „ось би зараз, не відкладаючи, пійти кудинебудь і усе викинути, щоб вже щезло з очей, геть, чим скорше, чим скорше!”
Він кілька разів зривався з дивана, хотів було встати, але вже не міг. Наконець розбудив його сильний стукіт в двері.
— Та отвори, живий чи ні? І заєдно ось він кисне! — кричала Настка, гримаючи кулаком в двері: — цілими днями як собака валяється! Собака і є! Отвори, чуєш! Одинайцята година.
— А може і дома нема? — промовив мужеський голос.
— Ба, се голос двірника… чого йому треба?
Він зірвався і сів на дивані. Серце товклося так, що аж розболіло.
— А на засувку хто заперся? — відрізала Настка: — ігі! вже запиратись почав! Самого вкрадуть, чи що? Отвори, голова, прокинься!
— Чого їм треба? За чим двірник? Усе знають. Противитись, чи отворити? Ліпше отворити. Пропадай!…
Він піднявся, нагнувсь вперед і відсунув засувку. Ціла його кімната була такого розміру, що можна було відсунути засувку, не встаючи з постелі.
І справді: стоять двірник і Настка.
Настка якось так дивно його оглянула. Він з визиваючим і трівожним видом поглянув на двірника. Той мовчаливо простягнув до него сірий зложений в двоє папір, запечатаний бутельковим ляком.
— Завізвання з контори, — промовив він, подаючи папір.
— З якої контори?…
— В поліцію, бач, зовуть, в контору. Звісно-ж яка контора.
— В поліцію!… Та чого?…
— А мені звідки знати! Кличуть і йди. — Він уважно поглядів на него, оглянув довкола і обернувся відходити.
— Що, ти справді розхорівся? — спитала Настка, котра на хвилю не спускала з него очей. Двірник також на хвилинку обернув голову. — Від вчера в горячці, — докинула вона.
Він не відповідав і держав в руках папір, не розпечатуючи.
— Та вже не вставай, — продовжала Настка, розжалівшись і видячи, що він спускає з дивану ноги. — Хорий, так і не ходи: не згорить. Що у тебе в руках таке?
Він поглянув: в правій руці у него відрізані тороки, шкарпетка і шматки видертої кишені. Так і спав з ними. Опісля вже, коли роздумував про се, нагадав собі, що і прокидаючись зі сну в горячці, із всеї сили стискав він все те в жмени і так знову засипляв.
— Ух! дрантя якого набрав і спить з ним мов зі скарбом… — і Настка заходилась від свого хоробливо-нервового сміху.
Прожогом всунув він усе під плащ і уважно впився в неї очима. Хотяй і дуже мало міг він в ту хвилю зовсім розумно розібрати, все-ж таки бачив, що з чоловіком не так обходитись будуть, коли прийдуть його брати.
— Однакож… поліція?
— Чаю би випив? Хочеш, то принесу; осталось…
— Ні… я пійду; я зараз пійду, — бурмотів він, встаючи на ноги.
— Іди, і зі сходів не зійдеш!
— Пійду…
— Як хоч.
Вона вийшла вслід за двірником. Таки зараз кинувся він до світла оглядати шкарпетку і обрізки штанів.
— Плями є, але не зовсім виразні; усе запачкалось, затерлось і вже не пізнати. Хто не знає — нічого не добачить. Настка отже нічого здалеку не могла зауважити, слава Богу!
Тоді з трепетом розпечав він завізвання і став читати; довго, довго читав він і наконець таки поняв. Се було звичайне завізвання з часткового комісаріяту, так званого квартала, явитись сегодня о пів до десятої в контору квартального надзирателя.
— Та коли-ж се бувало? Ніяких я діл сам по собі не маю з поліцією! І чому якраз сегодня? — розбирав він в трівожній нерішимости. — Господи, коби лиш скорше!
Він було кинувся на коліна, щоби молитись, але аж сам розсміявся, — не над молитвою, а над собою. Він поспішно став одягатись.
— Пропаду, так пропаду, все одно! Шкарпетку надіти! — нагадалось нараз йому, — ще більш затреся в поросі і сліди пропадуть.
Але що лиш він надів, зараз таки і скинув її з відразою і страхом. Скинув, однак розваживши, що другої пари нема, взяв і надів знову — і знов розсміявся.
— Все те условне, все те відносне, все те самі тільки форми, — подумав він побіжно, самим тільки краєм думки, і дрожачи сам при тім на цілім тілі, — ну ось таки надів! Таки скінчив тим, що надів!
Однак місце сміху заступила зараз розпука.
— Ні, не по моїм силам… — думалось йому. Ноги його дрожали. — Від страху, — пробурмотів він про себе. Голова крутилась і боліла від жару. — Се хитрість! Вони, бач, хотять заманити мене хитрістю і відразу збити на всім, — продовжав він про себе, виходячи на сходи. — Погано, що я майже в горячці… я можу бовтнути яку дурницю…
На сходах він нагадав, що лишає усі річи таки так, в дірі за обоєм, — а тут нехай нарочно без мене ревізія — нагадав і задержався. Але така очайдушність і таки, коли можна сказати, цинізм погибелі відразу причепились його, що він махнув рукою і пішов дальше.
— Коби лиш чим скорше!
На вулици знов була горяч незносна; хоч би капля дощу за всі ті дні. Знов порох, цегла і вапно, знов вонь із крамниць і шинків, знов що хвиля пяниці, чухонці-рознощики і дрімучі візники. Сонце ярко блиснуло йому в очи, так що болючо стало дивитись, і голова його зовсім пішла ходором, — звичайне вражіння хорого на горячку, що вийшов відразу на вулицю в яркий, соняшний день.
Дійшовши до повороту у вчерашню вулицю, він з смертельною трівогою заглянув в неї, на той дім… і зараз таки відвернув очи.
— Коли запитають, я може бути і скажу, — подумав він, підходячи до контори.
Контора була від него з якої чверть верстви. Вона що лиш перепровадилась на нову кватиру, в новий дім, на четвертий поверх. На давнійшій кватирі він був колись там хвилинку, але дуже давно. Прийшовши під ворота, він побачив направо сходи, по котрих сходив мужик з книжкою в руках:
— Двірник, видно; значить тут і є контора, — і він став підниматись вгору навздогад. Питати ні в кого ні про що він не хотів.
— Увійду, клякну і все розкажу… — подумав він, піднимаючись на четвертий поверх.Сходи були вузенькі, круті і вонючі. Усі кухні всіх кватир на всіх чотирох поверхах отвирались на отсі сходи і стояли так трохи не цілий день. Від того була страшенна задуха. Вгору і вниз піднимались і сходили двірники з книжками під пахою, волоцюги і всякий люд обох полів. Двері в саму контору були також на остіж отворені.
Він увійшов і задержався в передпокою. Тут стояли і дожидали самі якісь мужики. І тут також задуха була незвичайна та аж млоїло від запаху свіжо, ще не вистоялою фарбою на старій оливі, наново помальованих кімнат.
Переждавши трохи, він порішив пійти далі, в слідуючу кімнату. Кімнати були маленькі і низенькі. Страшна нетерплячка тягнула його все дальше і дальше. Ніхто не завважив його. В другій кімнаті сиділи і писали якісь писарі, одягнені трохи ліпше від него, з виду дивний якийсь нарід. Він звернувся до одного з них.
— Чого тобі?
Він показав завізвання з контори.
— Ви студент? — запитав той, глянувши на завізнання.
— Так, колишній студент.
Писар оглянув його, хоч без всякої цікавости. Се був якийсь особливо надутий чоловік з неподвижною ідеєю в погляді.
— Від сего нічого не провідаєш, бо йому все рівно, — подумав Раскольніков.
— Ступайте туди, до письмоводителя, — сказав писар — і ткнув вперед пальцем, показуючи на саму послідню кімнату.
Він ввійшов в отсю кімнату (четверту з ряду), тісну і битком набиту публикою, — народом трохи чистійше одітим, ніж в онтих кімнатах. Між дожидаючими було дві женщини. Одна в жалобі, бідно одягнена, сиділа за столом проти письмоводителя, — і щось писала від його диктат. Друга же женщина, дуже повна і червона мов бурак, з плямами, видна женщина і якось вже надто пишно одіта, з брошкою на груди завбільшки чаєвої тарілочки, — стояла в кутку і чогось дожидала.
Раскольніков вткнув письмоводителеви своє завізвання в руки. Сей поспішно поглянув на него і сказав:
— Погодіть, — і займався дальше жалібною женщиною.
Він відітхнув свобіднійше.
— Здається не те!Мало-помалу він став набирати відваги, він вговорював себе всіми силами не боятись і опамятатись.
— Яка-небудь дурниця, яка-небудь найдрібнійша необачність і я можу сам себе видати! Гм… жаль, що тут воздуху нема, — додав він, — задуха… Голова ще більше крутиться… і в голові також…
Він чув в цілім собі страшний непорядок. Він сам боявся, що не запанує над собою. Він старався причіпитись до будь чого і про що небудь думати, про зовсім далекий предмет, але се цілком не вдавалось.
Письмоводитель однакож сильно занимав його: йому конче хотілося що небудь вгадати по його лици, збагнути його. Се був дуже молодий чоловік, літ двайцяти двох, з смаглявим і рухливим лицем, що виглядало за старе на свої літа, одягнений після моди і вибагливо, з розділом на заді голови, вичесаний і випомадуваний, з множеством перстенів на білих, щіточками вичищених пальцях і золотим ланцюшком на камізольці. З одним чужоземцем, що находився тут, він навіть перекинувся кількома француськими словами, і то вельми удачно.
— Люіза Іванівна, ви би сіли, — сказав він знехочу вирядженій, червоній як бурак дамі, котра заєдно стояла, начеб не досміваючи сісти, хоч стояла біля крісла.
— „Іх данке”, — сказала тая, і поволи, з шовковим шелестом, опустилась на крісло.
Світло-голубе, з білими коронковими викладами одіння її, мов воздушна поволока розспростерлося довкола крісла і заняло ледви чи не пів кімнати. Понесло пахощами. Але дама очевидно заклопоталася тим, що занимає пів кімнати і що від неї так несе пахощами, хоч і усміхалась боязко і приманливо заразом, однакож з явним неспокоєм.
Жалібна женщина наконець покінчила і почала вставати. Нараз, трохи з шумом, вельми по юнацьки і якось особливо повертаючи за кождим кроком плечима, увійшов офіцер, кинув кашкет з кокардою на стіл і сів в крісло.
Пишна женщина так і підскочила з місця, зазрівши його, і з якоюсь особлившою радістю стала присідати назад; однак офіцер не звернув на неї найменшої уваги і вона вже не сміла більше при нім сідати.
Се був помічник квартального надзирателя, з горизонтально сторчачими на оба боки, рудавими вусами і з незвичайно дрібними чертами лиця, котрі однакож не виражали нічого особлившого, кромі трохи безстидности. Він боком і почасти з невдоволенням поглядів на Раскольнікова: надто вже на нім поганий був убір і мимо всего пригноблення таки ще не по убору був його вигляд; Раскольніков з необачности надто просто і довго подивився на него, так що той аж обидився.
— Тобі чого? — крикнув він, правдоподібно здивований, що такий голодранець і не думає розсипатись в порох від його громоносного погляду.
— Позвали… дістав завізнання… — відповів недбало Раскольніков.
— Се в справі відібрання від них, студента, грошей, — вмішався письмоводитель, відриваючись від паперу. — Ось вам, маєте, пане — і він перекинув Раскольнікову збиток паперів, показавши в нім місце: — Прочитайте!
— Грошей? яких-там грошей? — думав Раскольніков, — але вже тепер певне, що се не те!
І він здрігнувся з радости. Йому стало нараз невимовно легко. Усе з плечий злетіло!
— А в котрій годині вам приходити написано, добродію? — крикнув поручник, чим раз більше і більше незнати чого обиджаючись: — вам пишуть в девятій, а тепер вже дванайцята година!
— Мені принесли що лиш чверть години тому назад, — голосно і через плечі відповів Раскольніков, котрий також відразу ні сіло ні пало і собі розлютився і навіть находив в тім деяку приємність. — І того досить, що я хорий, в лихорадці прийшов.
— Прошу не кричати!
— Я не кричу, а дуже спокійно говорю, а се ви на мене кричите; а я студент і кричати на себе не позволю.
Помічник до тої степени роззвірився, що в першу хвилю навіть нічого не міг вимовити, а лиш якісь невиразні звуки вилітали з його уст. Він зірвався з місця.
— Прошу мо-о-овчати. Ви в уряді. Не бути грррубіяном, па-а-ане!
— Та і ви в уряді, — скрикнув Раскольніков, — а кромі того, що кричите, ще цигаретку курите, значить: всіх нас обиджаєте. — Сказавши теє, Раскольніков почув невимовну роскіш.Письмоводитель з усмішкою споглядав на них. Горячий поручник був очевидячки збитий з пантелику.
— Се не ваше діло, пане! — прокричав він наконець якось неприродно голосно. — А ось позвольте но подати жалобу, що на него прийшла. Покажіть йому, Олександер Григорієвич. Позви на вас! Грошей не платите. Гей, який вилетів сокіл ясний!
Але Раскольніков вже не слухав і жадно вчепився паперу, глядаючи чим скорше розяснення. Прочитав раз, другий — і не порозумів.
— Се що таке? — запитав він письмоводителя.
— Та ось грошей від вас жадають на довжний лист, жалоба. Ви повинні або заплатити з всіми видатками, проволоками і т. д. або писемно тут заявити, коли можете сплатити, а рівночасно зобовязатись до часу сплати не виїзджати з столиці і не продавати ані не скривати свого майна. А вірителеви вільно буде продати ваше майно і з вами поступити по закону.
— Та я… нікому не винен!
— Се вже не наше діло. А ми ось дістали до виекзеквовання просрочений і законно протестований довжний запис на сто пятнайцять рублів, виданий вами вдові, колєжській асесорші Зарнициній девять місяців тому назад, котрий від сеї вдови дістався сплатою надворному радникови Чебарову. Ми і завзиваємо вас до писемного зобовязання.
— Та-ж се моя господиня?
— Ну так що-ж, що господиня?
Письмоводитель глядів на него з ласкавою усмішкою співчуття а заразом і деякого торжества, як на новика, котрого що лиш починають обстрілювати:
— Що-ж, голубчику, як же тобі тепер на серденьку?
Але яке, яке було йому тепер діло до довжного запису, до позиву! Чи заслугувало се хоч на найменшу трівогу, або бодай увагу! Він стояв, читав, слухав, відповідав, сам навіть запитував, та усе те машинально. Торжество самоохорони, радість з вибавлення від грозячої, страшної небезпеки, — ось, що наповняло в ту хвилю ціле його єство, без предвидження, без аналізи, без згадування і відгадування будуччини, без сумнівів і без питань. Се була мінута повної безпосередної чисто животної радости. Але в ту саму мінуту в конторі скоїлось щось в роді блискавки і грому.Поручник, ще цілий потрясений неповажанням, увесь в вогні і очевидно бажаючи піддержати потерпівшу повагу, накинувся всіми громами на нещасну пишну женщину, що гляділа на него, від коли він лиш увійшов, з найдурнійшсю усмішкою.
— А ти сяка така, — крикнув він нараз на ціле горло (жалібна женщина вже вийшла), — у тебе там що минувшої ночі зайшло? а? Знов сором, розпусту на всю вулицю виводиш! Знов бійка і пиянство. Що ти собі думаєш! А я тобі вже говорив, а я тобі казав вже десять разів, що за одинайцятим разом не перепущу! А ти знову, знову, така сяка!
Аж папір випав з рук Раскольнікова і він дико глядів на пишну женщину, котру так безцеремонно обрабляли; однакож він зрозумів скоро, в чім діло, і зараз ціла отся історія стала йому навіть вельми подобатись. Він слухав з вдоволенням, з таким вдоволенням, що хотілось йому хохотати, хохотати, хохотати… Всі нерви його так і підскакували.
— Іліє Петровичу! — почав було письмоводитель заклопотано, але встановився переждати хвилю, бо розяреного поручника годі було здержати инакше, як за руки, що він знав з власного досвіду.
Що же відносилось до пишної женщини, то вона зразу так і задеревіла від грому і блискавки; але дивна річ: чим густійшими і кріпшими ставали зневаги, тим милійшим робився її вид, тим більше чаруючою ставала її усмішка, звернена до грізного поручника. Вона перебирала ногами на місци і безнастанно присідала, з нетерплячкою вижидаючи, що на кінець ось і її позволять уткнути своє слово, і діждалась.
— Ніякой галяс і драки у мене не пуль, пан капітен, — заторкотіла вона відразу, мов би горохом сипав, з сильним німецьким акцентом, хоч і сміло по великоруськи, — і ніякой, ніякої шкандаль, а они пришоль пян, і се я все розкаже, пан капітен, а я не виноват… у мене бляґородний дім, пан капітен, і бляґородне поведенє, пан капітен, і я завсігди, завсігди сама не хотіль ніякій шкандаль. А они зовсім пришоль пян і потім зноф три путельки зажадаль, а потім оден підняль ноги і сталь ногом фортепян іграль, і се зовсім не гарно в бляґородний дім і он ґанц фортепян льомаль і цільком тут нема ніякій манір, і я сказаль. А он путельку взяль і сталь всіх по заду путелькой штовхаль. І тут як я сталь скоро дворнік позваль і Карль пришол, он взяль Карль і око підбиль, і Генрієт також око підбиль, а мені пять раз в зуби даль. І се так неделікатно в бляґородний дім, пан капітен, і я кричаль. А він на каналь окно отвориль і сталь в окно як маленька швайнхен вкічаль, і се ганьба. І як можна в окно на уліц як маленька швайнхен квічаль? Пфуй-пфуй-пфуй! І Карль з-заду його фрак од окна тягнуль і тут, се правда, пан капітен, йому зайн рок обірваль. І тоді він кричаль, що йому патнацять цілкових ман мус штраф платіль. І я сама, пан капітен, пять цілкових йому зайн рок платіль. І се небляґородний гість, пан капітен, і весь шкандаль робіль! Я, говоріль, на вас великій сатир ґедрукт буде, бо я у всіх ґазет можу про вас все пісаль.
— Якийсь перогриз, видно?
— Так, пан капітен, і якій же се небляґородний гість, пан капітен, коли в бляґородний дім…
— Ну-ну-ну! досить. Я вже тобі говорив, я вже тобі говорив…
— Іліє Петровичу! — знову значучо промовив письмоводитель.
Поручник бистро поглянув на него; письмоводитель злегка кивнув головою.
— Так ось-же тобі, многоповажна Лавізо Іванівно, моє посліднє слово, і се вже в останній раз, — тягнув дальше поручник. — Коли у тебе хоч оден тілько раз в твоїм „благороднім домі” лучиться скандал, так я тебе… ти мене попамятаєш. Чи чула?… Ось літерат, писатель, пять цілкових в „благороднім домі” за полу взяв! Ось вони, мазайли! — і він кинув згірдливий погляд на Раскольнікова. — Позавчора в гостинници така сама історія: пообідав, а платити не хоче; „я, ось, вас в сатирі за те опишу”. На пароході також якийсь там онтої неділі поважну родину статського радника, жінку і доньку, послідними словами зневажав. З кофейні колись тут одного колінами випросили. Ось вони які, писателі, ґазетярі, літерати, студенти, голодран… тьфу! А ти, гайда! в дорогу! Я ось сам до тебе загляну… Та тоді стережися! Чула?
Люіза Іванівна з пересадною ввічливістю почала присідати на всі боки і присідаючи дібралась до дверий; але в дверях вдарила плечима в одного видного офіцера, з відкритим свіжим обличчам і з пишними, прегустими, русявими заличками. Се був сам Никодим Томич, квартальний надзиратель. Люіза Іванівна поспішила прикучнути трохи не до землі і частими, дрібними кроками та підскакуючи, вибігла з контори.
— Знову рветесь, знову грім і блискавка, водна труба, гураґан! — любенько і по приятельськи звернувся Никодим Томич до Ілії Петровича, — знову розтрівожили серце, знову закипів! Ще зі сходів чув.
— Та що! — з поважною недбалістю промовив Ілія Петрович (і навіть не „що”, а якесь-там: „та ща!”), переходячи з якимись паперами до другого стола і картинно повертаючи за кождим кроком плечима, куди нога, туди і плечі. — Ось вам позвольте бачити: добродій літерат чи там студент, колишній, бачите, грошей не платить, векслів надавав, кватиру не опорожняє, безнастанні на них приходять жалоби, а були ласкаві зобидитись, що я сиґаретку при них закурив! Самі п-п-подлости роблять, а ось, позвольте поглянути на них: ось вони в найпринаднійшім виді тепер!
— Бідність не порок, пане брате, ну та вже що! звісно порох, не міг обиди перенести… Ви певне чим небудь проти него обидились і самі не вдержались, — тягнув дальше Никодим Томич, приязно звертаючись до Раскольнікова, — однак се ви без причини: най-бла-го-род-нійший, я вам кажу, чоловік, але порох, порох! спалахнув, закипів, згорів — і нема! І все минуло! І в результаті одно тілько золото серця! Його і в полку прозвали: „поручник-порох…”
— І який ще п-п-п-олк був! — озвався Ілія Петрович, вельми вдоволений, що його так приємно поскоботали, однакож усе ще хмурився.
Раскольнікову нараз захотілось сказати їм всім щось незвичайно приємне.
— Та прошу вас, капітане, — почав він вельми свобідно, звертаючись нараз до Никодима Томича, — увійдіть і в моє положення… Я готов навіть просити у них прощення, коли я в чім зобидив. Я бідний і хорий студент, задавлений бідністю. Я колишній студент, тому що тепер не можу утримати себе, все-ж таки я дістану гроші… У мене мати і сестра в…й ґубернії… Мені пришлють і я… заплачу. Господиня моя добра людина, але вона так розлютилась, що я стратив лєкції і не плачу вже четвертий місяць, що не присилає мені навіть обідати… І не розумію зовсім, який се вексель. Тепер вона чіпаєсь мене за отсей довжний лист, що-ж я її заплачу, посудіть самі!…
— Але-ж се не наше діло… — знов завважав письмоводитель…
— Позвольте, позвольте, я се дуже добре знаю, але позвольте і мені розяснити, — підхопив знову Раскольніков, звертаючись не до письмоводителя, а заєдно до Никодима Томича, однак стараючись всіми силами звертатись також до Ілії Петровича, хоч сей упірно вдавав, неначе шукає чогось в паперах і згірдно не звертає на него уваги, — позвольте і мені з своєї сторони розяснити, що я жию у неї вже около трох літ, від самого приїзду з провінції, і давнійше… Давнійше… та в тім, чого-ж мені і не признатись до сего,… з самого початку я приобіцяв, що оженюся з її дочкою, обіцяв словом, цілком добровільно… Се була дівчина… та вона мені навіть подобалась… хоч я і не був влюблений… одним словом, молодість, то є я хочу сказати, що господиня мені давала тоді богато кредиту, а я вів почасти таке життя… я дуже був легкодушний…
— Від вас цілком не жадають такої сповіди, ласкавий добродію, та і часу нема, — грубо і з торжеством перебив йому Ілія Петрович, але Раскольніков з жаром задержав його, хоч йому нараз незвичайно тяжко зробилося говорити.
— Та позвольте, позвольте-ж мені, хоч коротко все розказати… як було діло і… — хоч я признаю, що воно злишнє розповідати, — але рік тому назад отся дівчина умерла на тиф, я ще остався на кватирі як був, і господиня, коли перевелась на нову кватиру, сказала мені, і сказала по приязному… що вона цілком мені вірить… однак чи не схочу я дати їй сей довжний лист на сто пятьдесять рублів, які то гроші я в неї завинив. Позвольте, добродію: вона якраз сказала, що як тільки, я дам се письмо, то вона знову буде давати на кредит скільки я захочу, і що ніколи, ніколи, — се були її власні слова, — вона не похіснується сим письмом, поки я сам не заплачу… І ось тепер, коли я і лєкції стратив, і мені їсти нічого, вона мене позиває… Що-ж я тепер скажу?
— Всі отсі чувственні подробиці, ласкавий добродію, нас не обходять, — нагло відрізав Ілія Петрович, — ви повинні дати писемне зобовязання, а що ви там зволили бути влюблені і всі ті траґічні місця, до сего нам зовсім нічого.— Ну вже ти… жорстокий… — пробурмотів Никодим Томич, сідаючи за стіл і також забираючись підписувати. Йому якось стидно стало.
— Пишіть же, — сказав письмоводитель Раскольнікову.
— Що писати? — запитав той якось особливо грубо.
— Я вам подиктую.
Раскольнікову здавалось, що письмоводитель відноситься до него ще більше маловажно і згірдливо після його сповіди, але — дивна річ — йому нараз стало цілком все одно, що би там хто про него не думав і ся переміна сталась якось відразу, в млі ока. Колиб він захотів подумати трохи, то очевидно здивувавсь би тим, як він міг так з ними говорити перед хвилинкою, і навіть навязуватись своїми чувствами, і звідки взялись сі чувства. Противно тепер, як би відразу кімната наповнилась не квартальними, а найліпшими приятелями його, то і тоді, здається, не найшлось би для них у него ні одного людського слова, так тяжко опустіло нараз його серце. Мрачне почуття убиваючого безконечного осамотнення і відчуження озвалось нараз виразно та голосно в його душі. Не недорічність його сердечних звірень перед Ілією Петровичем, не низкість і торжество поручника над ним перевернули так напрасно його серце. О, яке йому діло тепер до власної дурноти, до всіх тих зарозумілостей, поручників, Німкинь, до позвів, контор і т. д. і т. д.! Колиб його засуджено навіть спалити в отсю мінуту, то і тоді ще він не дрігнув би, та ледви чи і переслухав би засуд з увагою.
З ним чинилось щось цілковито йому незнане, нове, нагле і ніколи небувале. Не те, щоб він понимав, але він ясно відчував всею силою чуття, що не тілько з сердечними звіреннями, як ось перед хвилинкою, але навіть з чим би то не було, йому вже годі дальше звертатись до сих людей в квартальній конторі, і будь вони всі його рідні брати і сестри, а не квартальні поручники, то і тоді цілком ні за чим би було звертатись до них, та навіть в ніякій пригоді життя; він ніколи ще до сеї хвилі не досвідчав подібного дивного і страшного стану душі. І що більше всего мучило його — се було те радше неясне відчування, ніж пізнання, ніж понимання; безпосередне чувство, найстрашнійше чувство із всіх до сеї пори ним пережитих чувств.
Письмоводитель став диктувати йому формулу звичайного в такім разі освідчення, т. є: заплатити не можу, обіцюю тоді а тоді (коли-небудь), з міста не виїду, власности ні продавати ні дарувати не буду і т. д.
— Та ви писати не можете, у вас перо з рук паде, — завважав письмоводитель, з цікавістю вдивляючись в Раскольнікова. — Ви хорі?
— Так… голова ходором ходить… говоріть дальше!
— То все; підпишіться.
Письмоводитель відібрав папір і занявся другими.
Раскольніков віддав перо, але місто того, щоб встати і вийти, положив оба лікті на стіл і стиснув руками голову. Цілком мов би цвях вбивали йому в тімя.
Дивна думка прийшла йому нараз: встати зараз, підійти до Никодима Томича і розповісти йому усе вчерашнє, усе до останньої подробиці, відтак піти разом з ним на кватиру і показати йому річи, в куті, в дірі. Потяг до того був так сильний, що він вже встав з місця, щоб се зробити!
— Чи не роздумати-б хоч мінуту? — блисло йому в голові. — Ні, ліпше і не думаючи, коби з плечий!
Але нараз він задержався мов вкопаний: Никодим Томич говорив з жаром до Ілії Петровича і до него долетіли слова:
— Бути не може, обох пустять. По перше усе противорічить собі; подумайте: нащо би їм двірника кликати, колиб се була їх справка? На себе доносити, чи що? Та може для хитрости? Ні, се було би вже надто хитро! І наконець студента Пестрякова бачили біля самих воріт оба двірники і міщанка в ту саму хвилю, як він входив: він ішов з трома приятелями і розстався з ними коло самих воріт і про комірників у двірників розпитував ще при приятелях. Ну, чи буде такий про комірників питати, коли з таким заміром ішов? А Кох, так той, заки пішов до старухи, надолі у золотника пів години сидів і рівно о три чверти на осьму від него до старухи нагору пішов. Тепер подумайте…
— Але позвольте, як же у них таке противорічіє вийшло: самі впевняють, що стукали і що двері були заперті, а через три мінути, коли з двірником прийшли, показуєсь, що двері відчинені?
— В тім то і штука: убийник напевно сидів там і заперся на засувку; і навірно його би там зловили, колиб Кох не здурів, не забрався сам за двірником. А він іменно за той короткий час і успів спуститися по сходах і промкнутись мимо них як небудь. Кох обома руками хреститься: „колиб я там, говорить, лишився, він би вискочив і мене убив топором”. Руський молебень хоче служити, — хе-хе!…
— А убийника ніхто і не бачив?
— Та де-ж тут побачити? Дім — ковчег Ноя, — завважав письмоводитель, що прислухувався зі свого місця.
— Діло ясне, діло ясне! — горячо повторив Никодим Томич.
Раскольніков підняв свій капелюх і пустився до дверей, але до дверей він не дійшов…
Коли він опамятався, то побачив, що сидить на кріслі, що його піддержує з правого боку якийсь чоловік, що з лівого стоїть другий чоловік з жовтим збаночком, наповненим жовтою водою, і що Никодим Томич стоїть перед ним і пильно дивиться на него; він встав з крісла.
— Що се, ви хорий? — досить різко запитав Никодим Томич.
— Вони як і підписувались, так ледви пером водили, — завважав письмоводитель, сідаючи на своїм місци і приймаючись знову за папери.
— А давно ви хорі? — крикнув Ілія Петрович з свого місця і також перебираючи папери.
Він, розуміється, також придивлявся хорому, коли той був зімлілий, але таки зараз відійшов, як той очуняв.
— Від вчера… — воркнув в відповідь Раскольніков.
— А вчера з хати виходили?
— Виходив.
— Хорий?
— Хорий.
— В котрій годині?
— В осьмій вечером.
— А куди, позвольте спитати?
— На вулицю.
— Коротко і ясно.
Раскольніков відповідав різко, відривисто, весь блідий як полотно і не спускаючи чорних, запалених очей своїх перед поглядом Ілії Петровича.
— Він ледви на ногах стоїть, а ти… — завважав було Никодим Томич.
— Ні-чо-го! — якось так особливо промовив Ілія Петрович.Никодим Томич хотів було ще щось докинути, але споглянувши на письмоводителя, котрий також дуже пильно дивився на него, замовчав. Всі нараз замовкли. Чудно якось стало.
— Ну, добродію, гарно, — закінчив Ілія Петрович, — ми вас не задержуємо.
Раскольніков вийшов. Він ще міг чути, як по виході його почалась нараз оживлена розмова, в котрій виразнійше других віддавався питаючий голос Никодима Томича… На вулиці він зовсім прийшов до себе.
— Слідство, слідство, їй Богу слідство! — повторяв він про себе, кваплячись дійти. — Розбійники! Підозрівають!
Давнійший страх нараз обгорнув його цілого від ніг до голови.